Образование Давньоруської держави

Образование Давньоруської государства

Реферат виконав Сергій Севостьянихин РГУ.

I. .

Введение

..

Однажды мені трапилося висловлювання відомого наукового діяча П. Я. Чаадаева, зазначивши так: «Звернімося вкотре до своєї історії: вонаключем до розуміння народу.» Я у цьому висловлюванні двоякий сенс: автор звертається всім і до кожного в частковості. Знати і розуміти історію походження своїх покійних предків, своєї Батьківщини — це обов’язок кожної людини. Саме ця змушує нас поважати своїх родичів, близьких, усе, що нас оточує, а знання досвіду наших древніх предків породжує в нас гордість за свою Вітчизну. Такі думки наштовхнули мене вплинув на вибір теми мого реферату. Я дуже хочу самостійно визначити місце й ролі над народом. Виходячи свого інтересу й думок, спробую зробити це, написавши роботу в обрану мною тему: «Освіта Давньоруської держави.» Отже, «звідки пішла російська земля?».

II. Освіта Давньоруської государства..

1.Происхождение славян.

а) Нестор про походження славян.

Еще на початку XII століття російський літописець, чернець Киево-Печорскойго монастиря, Нестор почав складати літопис «Повість минулих років», де поцікавився «звідки пішла Руська земле.» Хоча у розумінні про походження слов’ян чимало наївного і міфологічного, він достеменно визначив. Що слов’янство лише деякі з загальноєвропейського потоку народов. Опираясь на біблійне сказання, що буває після «великого потопу «сини Нояразделили між собою землю, Нестор вважає, що з них — Иафет — взяв під своє покравительство «полунощные землі й західні», тобто країни Європи і і розселилися всі, хто прийшов туди разом із Иафетом: Русь, чудь (прибалтійські народи), ляхів (поляки), пруси (зникле балтське плем’я, що дав назву Пруссії), свеи (шведи), урмане (норвежці), агняне (англійці), фряги і римляни (італійці), німці і другие.

Нестор розповідає про розселення європейських народів та поміщає слов’ян на Дунаї, там, де пізніше замешкали угорці і болгари, проте літописець недостатньо певний своїй гіпотезі. Не виключає, що слов’яни мешкали й у землі скіфів, які у VI-IV століття до нашої ери займали величезні простору Східної Європи, зокрема Подніпров'я і Північного При;

Черноморья, навіть жили у землі хозар, які осіли у степах Приазов’я і Нижнього Поволжя. Але дунайська прабатьківщина слов’ян була-таки ближче Ченцю; саме, з дунайських берегів, з Прикарпаття і перемістилися до Середнє Подніпров'я древні слов’яни, а звідти розлучилися з інших місцях.

б) Індоєвропейці.

В результаті вивчення археологічні знахідки та виваженості аналізу розвитку древніх мов вчені дійшли висновку, що все «Афетова частина» народів, куди входили і слов’яни, розселилася територією Європи на період неоліту — нового кам’яного віку, який розпочалося VI-III тисячоліттях до нашої ери. І на ці тисячоліття біля Європи та Азії постали звані індоєвропейці, які зливалися із місцевими жителями і створювали нові спільності людей.

Из індоєвропейців надалі виділилося східна група мов і культур народів (індійці, іранці, вірмени, таджики), західноєвропейська група (англійці, германці, французи, італійці, греки) і слов’янська група (східні, західні і південних слов’ян: російські, українці, білоруси, поляки, болгари, чехи, серби, хорвати, словенці та інші). Нестор згадує, що були часи, коли з всієї Європі був «рід єдиний і естонську мови єдиний», до III тисячоліття до нашої ери індоєвропейці ще виглядали єдине ціле, говорили однією мовою, молилися одним богам.

в) Поява славян.

На межі III-II тисячоліть до нашої ери, під час яка була тоді бронзової доби, коли оволодіння металевими знаряддя праці та зброєю зумовило швидке розвиток індоєвропейських племен, вони нарешті почали обосабливаться друг від одного й розмовляти індоєвропейських діалогах, схожих між собой.

Итак, у II тисячолітті до нашої ери предки слов’ян жили десь між балтами, германцями, кельтами і іранцями, належало їм область у районі ріки Вісли, але у слідстві початку міграцій слов’ян до середини II тисячоліття до нашої ери вони займають території до річки Одерніяких звань, до річки Дніпро — Сході, до річки Дунай — Півдні, до річки Прип’ять — північ від, заселивши більшу частину Східної Європи.

Со другий половини II тисячоліття до нашої ери однаковість праслов’янського світу порушується. Європейські племена опановують бронзовим зброєю, виділяють у своєму середовищі кінні дружини, їх військова активність посилюється. Тому настає епоха війн, завоювань, переселень. На межі II — I тисячоліть до нашої ери у Європі з’являються нові спільності, які з разноязыких племен, які впливають друг на друга. Зосереджуються ці спільності у двох місцях: одне з них міститься у північної половині Центральної Європи, окреслюючи західну частина праслов’янського світу, і навіть кельтських і иллирийских племен. Ця угруповання називалася венеды. У східному частини праслов’янського світу складається угруповання з центром в Середньому Подніпров'ї. Саме з’явилися східні слов’яни і виникло держава Русь. Вони зайняли половину європейського континенту — від Адріатики до Верхній Волги і південь від Ельби до верховий Дону. Східна гілка слов’янства населяла значну частину Великої Російської рівнини, доходячи північ від майже Фінської затоки, але в півдні - до Чорного (Російського) моря в низов’ях таких річок, як Дунай, Дністер та Дніпро. Саме у цих районах, в родючої степу, найяскравіше виявлялися в усі епохи елементи прогресивного історичного поступу слов’янства: тут будувалися набагато раніше Київської Русі грандіозні «Змиевы вали», ограждавшие Подніпров'ї від кочівників, тут виникли три найстаріших міста — Київ, Переяслав, Чернігів, із якими тісно пов’язані три митрополичих кафедри, створені на Русі у самій ХІ ст, які історично зумовили ядро Київської Руси.

г) Давнє суспільство східних слов’ян.

Прежде ніж перетворитися на окремий світ східнослов'янських племен весь світ сталося чимало серйозних змін катаклізмів, починаючи з X-VII століть до нашої ери. Адже перебігу кількох століть існувала балтослов’янська спільність, має загальні традиції, господарство, мову. Надалі ці народи отсоединились друг від друга, ба, цей період намітився першим серйозним навалою степовиківкочівників на наддніпрянські землі. Кінні племена кіммерійців піддали землевласників Подніпров'я. Протиборства тривали довгі годы.

В VI — IV століттях до нашої ери східні землі піддавалися набігам скіфів — іранських кочових племен, які вже існувало могутню державу на чолі з царями. Але, попри такі серйозні випробування, східні слов’яни продовжують удосконалювати свою господарчу та громадське життя: цього періоду відносять зародження перших слов’янських племен.

И знову у II столітті до нашої ери древні відчули новий тиск ворогів: з низов'їв Дону, з чорноморських степів північ й у Середнє Подніпров'я просувалися кочові орди сарматів. Лише до II столітті нашої ери найнищівніше сарматських навал подолано, його змінив мирну працю слов’ян околицях Дніпра й Дністра до V століття нашої ери, і навіть їх розселення на задунайських берегах, вздовж р. Прип’яті, р. Десни, р. Оки. Тісне взаємодія східних слов’ян дало великі плоди, а саме перший потужний союз, громадську організацію східних слов’ян — анти (V століття нашої ери), вплив цього союзу поширилося на райони Середнього Подніпров'я, Подунав’я, басейни Дністра і Бугу, і навіть Балканського півострова, і Візантійської імперії. У цей час східнослов'янські племена досягли розквіту свого існування, вони завойовували землі, розвивали свого побуту, заявляли себе сусіднім вже сформованим державам Європи та Азії.

д) Велике переселення народів та східнослов'янських племен.

Возникновение державності слов’ян належить, як відомо, до епохи раннього середньовіччя. Це був, коли і у минуле стара геополітична структура Європи, куди входили у собі Римську імперію Півдні і заході континенту і варварські плесмена (німецькі, слов’янські, бартские, іранські) їхньому півночі і сході. Нова етнічна і політичний карта Європи формувалася у результаті міграції цих племен в IVVIII століттях нашої ери, що отримала назву Велике переселення народів. Переселенню слов’ян і германців сприяли якісні зрушення у розвитку знарядь праці і, розкладанні родоплемінного ладу синапси і виділення знаті, котра прагнула до збагачення з допомогою військової видобутку. Це мало територіальнополітичного характеру, вабила у себе розшарування слов’ян на племена, назва яких виникала від місцевості проживання: особливостей ландшафту чи назви річки. Слов’янські спільності мали двоступеневу структуру: кілька відносно невеликих утворень, які можна умовно визначити, як племінні князівства, становили, як правило, більші - союзи племінних князівств. Створення територіально — політичних спільностей стало важливою передумовою формування державності біля, ввійшла до складу Київської Руси. К VIII столітті нашої ери було відомо 15 слов’янських спілок племінних князівств. У Середньому Подніпров'ї (від низов'їв Прип’яті та Десни до р. Росі) жили галявині, тобто жителі полів; до северо — заходу від нього — древляни, тобто жителі лісів; на захід від нього, до Західного Бугу, — волиняни, бужане; в верхів'ях Дністра — хорвати, нижче по Дністру — тиверці, а Подніпров'ї, південніше полян — уличи. На дніпровському Лівобережжі, в басейнах Десни і Сейму розташовувалися радимичі, на Верхній Оке — в’ятичі. Між Прип’яттю і Двіною, північніше деревлян, жили дряговичи, а верхів'ях Двіни, Дніпра й Волги — кривичі. Найбільш північна слов’янська спільність, розташована у районі озера Ільмень і річки Волхов до Фінської затоки, називалася словене, збігалася з общеславянским самоназванием.

Основой господарства слов’ян було орне землеробство. Подчинённую роль грали скотарство, полювання, рибальство, бортництво. Хозяйственной осередком стала переважно мала семья. Низшим ланкою соціальної організації, що об'єднував господарства окремих сімей, служила сусідська громада — вервь. Члени верви спільно володіли сенокосами, лісовими угіддями, а пашенные землі були між селянськими господарствами. Перехід від кровнородственной громади і патріархального роду до сусідською общині та малої сім'ї відбувся в слов’ян під час розселення VI — VIII століть. Розселення прискорило виділення знаті, повсюдне розподіл орного землеробства, використання залізних знарядь праці і, що створило можливість отримання продукту, достатнього утримання панівного соціального ладу синапси і розвитку державності слов’ян. Основу цього соціального ладу становила военно-служилая знати київських князів — дружина. Дружинний шар існував у слов’ян вже у VI — VII століттях, а до IX віці він висунувся головну позицію у суспільстві.

2. Поява держави в східних слов’ян.

а) Перші згадування про Руси.

Первые згадки імені «Русь «ставляться до V — VII століть нашої ери. Описуючи племена, жили між Дніпром і Дністром, греки називали їхню антами, скіфами, сарматами, готські історики — росоманами (русявими людьми), а араби — руссю. Та, вочевидь, йдеться про тому ж народі.

Вопрос початок держави Русь породив довгу дискусію між норманистами і антинорманистами, у якій великій ролі зіграють политико — ідеологічні міркування. Норманисты створили відстоювали норманську теорію, стверджуючи, держава на Русі було створено скандинавами — норманнами (варягами): в середині IX століття (з літопису в 862 року) за покликанням новгородських слов’ян, кривичів і чуди до них прибув на князювання зі Скандинавії Рюрік, якого, повидимому, закликали у тому, щоб мати силу вікінгів й у подолання гострих внутрішніх суперечностей, об'єктивну основу котрим створював складний етнічний склад Приильменья.

Оппоненты ж затято заперечували теорію норманнистов і шукали перших правителів і творців держави Русь серед інших народів — західних слов’ян, фінів, угорців, хозар тощо. буд. Проте то й й інші ототожнювали походження держав з походженням правлячої у ній династії. Дискусійною є і проблема походження назви «Русь». Найбільш розробленої є «скандинавська «версія що відбувається від значення древнескандинавского дієслова «гребти », що означає воїнів веслярів чи княжих дружинників.

б) Підстава Киева.

Уже до кінця V століття нашої ери вчені відносять вміщені у російській літописі події, пов’язані з повним правом великого міста — Києва — столиці одного восточнславянского союзу племен, названого під назвою, що є пізніше столицею давньоруського держави.

Летопись розповідає, що з полянских князів Кий разом із братами Щеком і Хоривом і сестрою Лыбедью заснували місто та нарекли його Києвом честь старшому братику. Потім Кий «ходив до Царю — місту «, тобто у Константинополь, був там прийнято імператором з великою честю, а повертаючись назад, осів зі своєї дружиною на Дунаї, оснавал там «градок «, але вступив у боротьбу із місцевими жителями і знову на дніпровські берега, що й помер. Ця легенда знаходить відоме підтвердження у даних археології, що свідчать про тому, що наприкінці V — VI століття Київські гори існувало укріплене поселення міського типу, колишнє центром полянського союзу племен .

История освіти найдавнішого міста має місце в усій історії давньоруського держави. Адже колись маленьке поселення слов’ян дало назва цілому государству.

в) Освіта держави в східних слов’ян .

К початку VIII століття ім'я Русь стало застосовуватися до східним слов’янам — це означає виникненні державності вони, але, перш їм довелося пройти довгий путь.

Накануне об'єднання більшості східнослов'янських племен під владою Києва тут існувало по меншою мірою 15 великих племінних спілок. У Середньому Подніпров'ї жив потужний союз племен, об'єднаний ім'ям «галявині «. Середнє Подніпров'ї було б найбільш розвиненим районом серед інших східнослов'янських земель. Саме на привольных чорноземних землях, за умов сприятливого клімату, на торгової «дніпровської «дорозі передусім зосереджувалася найбільше населення. Саме розвивалися і зберігалися древні традиції орного землеробства, скотарства, городництва, вдосконалювалися железоделательное, гончарне виробництво, зароджувалися інші ремісничі спеціальності. Особливо інтенсивно продовжувало вдосконалюватися землеробство — основний вид господарства ранньосередньовічного світу. Поліпшувалися знаряддя праці. Вельми поширеним виглядом сільськогосподарської техніки став плуг, при жнивного поля використовують серпи. Кам’яні і бронзові гармати минули. Рік у рік розширювалися орні землі, широко освоювалися зручні для землеробства степові і лісостепові землі. Двухпольные і трехпольные сівозміни стали поширюватися в слов’янських землях, замінюючи собою підсіка землеробство, яке характеризувалося очищенням землі з-під лісу, використанням до виснаження, і потім забрасыванием. Широко стало практикуватися унаваживание грунту. І це робило врожаї вищими, забезпечення життя людей міцнішим. Постійно улучшающееся господарство східних слов’ян зрештою призвела до того, що окрема сім'я, окремий будинок перестали потребуватимуть допомоги роду, родичів. Єдине родове господарство стало розпадатися, величезні вдома, вмещающие до ста людина, дедалі частіше почали поступатися своє місце невеликим сімейним житлам. Загальна родова власність, загальна орна земля, угіддя стали розпадатися на окремі ділянки, належать сім'ям. Що З’явилися плуг з залізним лемешем, залізну сокиру, лопата, мотика, цибуля й стріли, сталеві мечі значно розширили і підсилили влада окремої людини, окремої сім'ї над природою, і сприяли відмиранню родової громади .

Теперь вона стала сусідською, де кожна родина мала права зважується на власну частку ибщинной власності. Так зароджувалося право приватне володіння, приватної власності, з’явилася змога окремих сильних сімей.

Освоить великі ділянки землі, отримати більше продуктів під час промисловій діяльності, створити певні їх надлишки накопичення. У умовах різко зростала влада й господарські можливості племінних вождів, старійшин, племінної знаті, воїнів, котрі оточували вождів. Так зароджувалося в слов’янської середовищі майнове неравенство, которое найчастіше потрапляло до рук імущих, поглиблювало майнове різницю між багатими і «бідними, породжувало класи. До того ж з кожним роком множилися продукти ремісників. Поступово їхню самовіддану працю дедалі більше відокремлювався від сільської праці. Самі ремісники стали селитися там, де їм було зручніше і легше збувати і обмінювати свої вироби .

Такими місцями ставали, звісно, поселення, розташовані там, де було святині, куди прибувало безліч людей на поклоніння .Це сприяло освіті міст, розвитку торгових связей.

Города зароджувалися як поселення, які скоїли одноразово все політичні, господарські, релігійні, військові завдання. Вони мали перспективи подальшого розвитку та перетворювалися на великі населені центри, об'єднуючи величезні території між собою, які отримали статус держави .

г) Формування Київської Русі як .

Политической стороною генези феодального суспільства слов’ян в VIII — X століттях було формування середньовічних держав. Воно йшло у двох основних формах: у Великій Моравії, на Русі, в Польщі й Чехії - шляхом підпорядкування одному союзу племінних князівств інших спілок; у Сербії, Хорватії, Словенії - у межах союзу племінних князівств. За винятком територій південніше Дунаю, віднятих слов’янами у Східної Римська імперія, слов’янські держави виникли в західних областях, не які входили на зону антична цивілізація, і феодальні взаємини в них же в на відміну від Західної Європи складалися уповільненим бессинтезным шляхом. Держава східних слов’ян виникла IX — X століттях. Столицею його став місто Київ. Звідси повелося назва держави — Київська Русь. Вже VIIIX століттях у ньому склалося громадське пристрій — військова демократія, яка являла собою останній період первіснообщинного ладу, які вже містив ознаки громадського нерівності, майбутніх класових відносин. Вожді племені тепер перетворювалися на князів, у яких концентрувалися управління плем’ям і союзом племен. Вони відзначалися багатством, наявністю сподвижників та військовою підтримки. Поруч із князем виділявся і воєвода — ватажок племінного війська. Більше значної ролі грала дружина, особисто віддана князю. Вона відокремлювалася від племінного ополчення, основну роботу якого було війна, особенностью-привилегированность в суспільстві. Основну ж його частина племені становили вільні люди — смерди, які мали права брати участь у війні та народних племінних зборах — віче. Потім між людьми вільних стали виділяти тих, хто був їм підпорядковуватися — слуг. На нижчих щаблях суспільства стояли «холопи «- бідняки громади, неимевшие своїх сімей і господарства. А самий низ соціальної драбини заповнили «раби «- бранці, займаються примусовим працею. Отже лад племінної життя давньоруського держави мав складну, розгалужену систему, у якій чітко розрізнялися соціальні відмінності .

Для ранньофеодального держави всі були характерні такі риси, як нерозвиненість державної машини та наявність залишків родоплеменной організації товариства (віче, ополчення з селян ремісників, суд на основі звичаїв) .

д) Підпорядкування східнослов'янських племен російським князям .

В VIII — X століттях київські князі поступово підпорядковували східнослов'янські союзи племінних князівств. Провідну роль цьому грала, звісно, военно -служива знати — дружина. Деякі з спілок були підпорядковані удвічі етапу. .У першому тільки виплачували подати — данина, зберігаючи внутрішню автономію. Данина збиралася у вигляді полюдья — збору данини з васальных племен з великим осені до весни. З другого краю етапі відбувалося безпосереднє підпорядкування спілок київському князю. Місцеве князювання ликвидировалось, і від київської династииназначался як намісник. У цьому для нейтралізації сепаратистських тенденцій місцевої знаті замість старого племінного центру будувався новий «град »: Владимиро — Волинський, Турів, Смоленськ тощо. буд.

Земли деревлян, дряговичей, радимичів, кривичів підпорядковувалися в IX столітті. В’ятичі все-таки довго виборювали на своїй незалежності. Волиняни й хорвати відразу підкорилися Києву, але лише кінці X століття. Землі уличів і тивирцев зайняли печеніги, також у X столітті .

е) Перші російські князі .

Как говорилося раніше, родоначальником князювання на Русі став Рюрік, запрошений з Скандинавії слов’янськими племенами. Але його смерті 879 року, престол в Києві захопив його приймач — Олег — об'єднавши дві найважливіші центру східних слов’ян: Київ і Новгород. Відповідно до літописним даним, в 882 року Олег виманив із Києва та убив Аскольда й Діра — варягів, освободивших полян від данини хазарам. Потім він підпорядкував деревлян, північан, радимичів. Князь правив у Києві 33 року. Легенда про її смерті оспівана А. З. Пушкіним в «Пісні про Віщому Олега ». Отже, більш розвинене Середнє Подніпров'я стало ядром державної території Русі, а північні землі перетворилися на підпорядковану київським князям область .

Приемником ж Олега став Ігор (912 — 945), з літопису — син Рюрика, який було вбито під час збирання додаткової данини з деревлян в 945 року. Його вдова, Ольга, жорстоко помстилася древлянам, раззорив їхньої землі і винищив знати .

ж) Діяльність перших російських князей.

Уже у період правління Рюрика російська рать осущесвляла бойові походи на кримські володіння Візантії, пересуваючись на швидкохідних турах Чорним, Азовському, каспійському морях, завойовуючи узбережжі Криму від Херсонеса до Керчі. У слідство цих ходів і випадкового тяжкого недугу Рюрік першим прийняв хрещення. Завдяки Рюрику до початку IX століття Русь не позбулася виплачування данини хазарам. Після Візантії Рюрік пішов у Малу Азію, завойовуючи землі вздовж Дніпра, околицях Чорного і Азовського морів, Волги, Каспію, і навіть скоряючи греків та хозар, аварів і прибалтів. Отже, Рюрік поклав початок зародженню потужної держави з деякими военно — стратегічні інтереси .

Олег ж, прийшовши до партії влади зміцнив її, прийнявши титул великого князя, зробивши інших князів своїми данниками. Він також здійснював походи на Византию.

Это був один з найважливіших напрямів російської зовнішньої політики України, адже походи київських князів, закінчуються перемогою, відкривали найважливіші торгові шляху, які обіцяли процвітання — і укреплпние ледь сформованому давньоруському державі .

Следует також сказати, що першим російським князям належить ініціатива приєднання до титулу «князь «східного титулу «каган «. Акт цей символізував незалежність від Хазарии — турского держави, що склалися на VII столітті у междуречьи низовий Дону і Волги, що теж називалося Хазарський каганат .

3. Київська Русь наприкінці IX века..

Формирование територіальної структури держави Русь завершилася кінці IX століття, хоча й остаточно. Але до цього часу було ліквідовано автономія майже переважають у всіх східнослов'янських союзах племінних князівств, крім вятичів, волыняней і хорватів. Змінилася й форма стягування данини. Полюдье було ліквідовано. Данина стягувалася тепер намісниками київського князя. Дві третини її відправлялося у Києві, а решта розподілялася між дружинниками князя — намісниками. Території, керовані князівськими намісниками, дістали назву — волость .А загалом в IX столітті держава іменувалося «Русь », «Руська земле ». Назва поширилося зі Середнього Придніпров'я всю територію, підвладну великим київським князям .

III. Укладання ..

Итак, в IX векенашей ери у східних слов’ян сложилосьфеодальное держава Русь, загальна історична колиска трьох народів: російських, українців і білорусів. На ім'я своєї столиці цю державу східних слов’ян назвали Київської Руссю. Від Київської Русі йде безперервна тисячолітня лінія історичного поступу до Московської Русі XV -XVII століть, до Російської імперії XVIII — початку ХХ століття і, нарешті, до сучасного державі - Росії ХХІ сторіччя. Саме тому кожному людей дуже важливо знати як історію Київської Русі, а й з’ясувати питання, яким шляхом склалося в Європі це найбільше держава, що є нашої Батьківщиною. Цей питання цікавить вчених і понині. Щоб нею, потрібно зрозуміти історичне коріння російського й інших слов’янських народів, виявити би їхнє місце на древньої географічній мапі Європи, зрозуміти їхні стосунки коїться з іншими європейськими народами. Це питання передаються з покоління до покоління, у те час як Україна вважається єдиній у світі країною, своєрідним світовим мостом, де зустрічаються дві світові цивілізації Європи та Азія, і здійснюється їх активне взаємопроникнення і взаимовлияние.

Список литературы

С.Г. Горяйнов, А.А. Єгоров. Історія Росії IX — XVIII в. в. Ростов — на -Дону. «Фенікс «. 1996 рік .

Джон Феннер. Криза Середньовічну Русь. Москва. «Прогрес «. 1989.

Учебное посібник: Історія Росії. Москва. «Дрохва «. 2000 рік .

Б.А. Рибаков. Київська Русь і росіяни князівства. Москва. «Наука «. 1993 рік .

А.Н. Сахаров, В.І. Буганов. Історія Росії із найдавніших часів остаточно XVII століття. Москва. «Просвітництво «. 1997 рік .