Прихована частина айсбергу: «Гріх Бестіальний» у Ковелі XVIII ст. у контексті історії сексуальності

Повсякденне життя має історію — ця, здавалося б, проста істина не завжди була такою вже очевидною. Спочатку з’явилась необхідність у відтворенні побуту минулого — він був потрібен, у першу чергу, для художників, які зверталися до історичних сюжетів, письменників, меншою мірою для театральних постановників. Наприклад, уже в ХІХ ст. виходить низка книг, присвячених історії костюма. Тоді ж історія матеріальної культури органічно вплітається в етнографічні розвідки; короткі публікації з’являються у журналах по всій Європі, в цьому колі перебуває як Magazin pittoresque, так і Киевская старина. Проте історія повсякденного життя ще довго балансує на околицях історичної дисципліни. Їй доведеться подолати довгий шлях до визнання її права на існування поряд із «серйозними» історіями — політичною, економічною та соціальною. Це, нарешті, відбувається у «революційну добу» 1960;х років. Саме відтоді спостерігається справжній бум у дослідженнях історії повсякденного життя, причому не лише побуту і матеріальної культури, а й найрізноманітніших сторін буття людини (врешті - що не є історією повсякденного життя?); до аналізу цих тем активно залучаються нові методологічні підходи.

Серед іншого, від 1960;х років бурхливий розвиток переживає і таке відгалуження історії повсякденного життя, як історія сексуальності. Її можна розглядати з різних сторін — залежно від обраного аспекту та наявності відповідних джерел. Проте ситуація з історією сексуальності на українському матеріалі ранньомодерного часу ускладняється відсутністю его документів, літературних джерел і медичного дискурсу, тож дослідникам доводиться мати справу з матеріалами судів та текстами релігійного й моралізаторського змісту. Це, звичайно, накладає обмеження і на тематику, і на використання деяких методологічних підходів, однак набір тем для розгляду лишається доволі широким. Красномовними можуть бути не лише оповіді, а й мовчанка, яка оточує деякі проблеми. Наприклад, з наявних документів майже неможливо дізнатися про «норму» у сексуальних стосунках. Її можна тільки вирахувати, відштовхуючись від того, що не є нормою.

Далі мова піде про один із сексуальних переступів, про які судові книги більше мовчать, ніж говорять. Те, що ми називаємо сьогодні «зоофілією», до ХІХ ст. кваліфікувалося у кримінальному і канонічному праві як «содомія» — категорія доволі широка, до якої також входили гомосексуальні стосунки і секс у позах, інших ніж «місіонерська». Альтернативно всі ці стосунки звалися «протиприродними», проте з них усіх зоофілія була найочевиднішою ілюстрацією порушення природного порядку речей. Якщо ж таке траплялося — це наносило шкоду цивілізованому стану суспільства. Про «гріх бестіальний», особливо ж у ранньомодерну добу, написано не так багато. Причиною може бути відносно мала кількість фіксованих випадків цього злочину. Можна припустити, що скарги щодо содомії не були поширеними, адже передбачене за цей переступ покарання своєю жорстокістю перевищувала серйозність самого злочину. До того ж, справа ускладнювала проблемою зі свідками: як і у випадку з більшістю сексуальних переступів, що зазвичай чинилися у відносно інтимній обстановці, знайти трьох свідків «гріху бестіального» було нелегким завданням.

З наявних досліджень, які розглядають зоофілію у ранньомодерних Англії, Швейцарії, Шотландії і Швеції, випливає (і цілком логічно), що цей злочин був більшою мірою сільським явищем. Він найчастіше зустрічався серед пастухів і найманців. Особливе місце зоофілія посідає у кримінальних справах ранньомодерної Швеції: згідно з підрахунками Йонаса Ліліеквіста, від 1630х рр. до 1778 р. шведські суди ухвалили смертний вирок за зоофілію щодо 600−700 осіб (їх було спалено чи скарано через відрубання голови).

Поширення справ про зоофілію і посилення відповідальності за цей переступ у ХУП-ХУПІ ст. потребує пояснення. Сексологи пов’язують зоофілію з сексуальною фрустрацією, особливо поширеною серед жовнірів. Пастухи, які також упродовж тривалого часу могли бути позбавлені жіночої уваги, завжди мали під рукою худобу. Як випливає зі свідчень, вони часто практикували зоофілію з дитинства, це була звична частина їхнього життя. Жан-Луї Фландрен натомість звертає увагу на посилення контролю за сексуальністю від середини XVII ст., яка з поступом Реформації, а затим і Контрреформації, жорстко прив’язується до родини. Очікувалося, що до віку одруження, який у ХУП-ХУШ ст. відтягується до 25 років у жінок і 27−30 років у чоловіків, молоді люди будуть стримувати свій сексуальний потяг. Фландрен припускає, що одним зі шляхів виходу з такої ситуації й було уживання заборонених практик — мастурбації, гомоеротичних та зоофілічних зв’язків.

Зоофілія була одним із засобів каналізації сексуальної енергії підлітків, які досягли пубертату, але не доросли до віку одруження. Приклади цього наводить Роджер Томас у дослідженні сексуальності мешканців Массачусетса XVII ст. Зауважу, що смертна кара за содомію була універсальним покаранням на різних теренах.

Далі на прикладі досить промовистих оповідей про зоофілію, зафіксованих у міських судових книгах за XVIII ст. лише одного волинського міста Ковеля, розгляну специфіку подібних справ. Більшість актових записів, інколи упродовж років, стосуються дрібних конфліктів, скажімо, через неповернуті борги, однак влітку 1573 р. місто лихоманило протягом двох місяців через інші обставини. Жовнір Миколай Яблоновський, який перебував на постої в Ковелі, протягом одного дня і ночі 5 липня спромігся здійняти у спокійному місті небувалий галас. Пригода розпочалася з того, що він посеред білого дня у ратушній ізбі, де розташовувався обоз, напав на дівчину на ім'я Ганнушка Паршива, яку «підклав під себе ґвалтом». Як засвідчено було в скарзі, Ганнушка здійняла крик, благала нападника залишити її в спокої, називала його «отцем, паном, добродієм» та посилалася на своє сирітство, на що жовнір, назвавши дівчину «каналією», затулив їй шапкою рота. Попри присутність на той час на місці події інших чоловіків, на допомогу жертві прийшла лише одна жінка, Пелагія Мартинова Сидоровичова, яка відтягла жовніра від Ганнушки зі словами: «Що ти, пане, робиш, ніколи у нас такого не бувало, хай і цього разу Бог боронить!» Жовнір почав бити обох жінок, проте їм вдалося утекти до шинку, де їх прихистила єврейка-шинкарка.

Один зі свідків, Станіслав Бобровський, попри свою бездіяльність під час описаної події, наступного дня розповів, що жовнір спочатку намагався вмовити жінок добровільно пристати на його пропозицію, обіцяючи за це все, чого вони забажають, хоч пиво, хоч «водку». Але жінки відмовлялися, тож жовнір здійняв ґвалт і розпочав бійку, продовжуючи її і в шинку, так що дісталося і Пелагеї, і шинкарці. Лише тоді, коли єврей-шинкар пригрозив поскаржитися до замку, жовнір трохи вгамувався, хоча й продовжував лаятися і «скреготіти зубами».

Подібні конфлікти між жовнірами і місцевим населенням не були рідкісними. Жовніри традиційно становили загрозу для спокійного існування громади — неконтрольовані, агресивні, озброєні люди із власною шкалою заборон і цінностей. Бійки, ґвалт, підпали — це лише найкоротший перелік переступів, у яких звинувачувалися жовніри. У таких суперечках міщани гуртувалися проти «чужаків», якими виступали жовніри, пускаючи до своїх лав навіть тих, кого зазвичай вважали «чужими» чи «іншими». У нашому випадку це стосується євреїв-шинкарів, які сприймалися як жертви нападу і агресії «чужого» нарівні зі «своїми» жінками. Їм під час процесу висловлювалася вдячність за прихисток і співчуття через побиття. На протиставлення «свого-чужого» вказує і лейтмотив цієї історії, який акцентує увагу на винятковості події: «Ніколи у нас такого не бувало».

Однак далі ситуація була обтяжена обставинами, що суттєво порушували звичне життя міста та наносили шкоду не лише його спокою, а й «моральній чистоті». У подальшій історії велику роль відіграють емоції учасників: кожен свідок підкреслює і в деталях розповідає про свій емоційний стан та переживання з приводу побаченого інших учасників події. Поведінка жовніра описується як вкрай агресивна: після погрози постраждалих звернутися зі скаргою до замку, нападник, за словами Пелагеї, лаявся і «скреготів зубами», а, за свідченням Станіслава Бобровського, після невдалої спроби зґвалтування і бійки він розлютився ще більше, причому перебував у такому стані від полудня аж до вечора.

Домінуючою емоцією постраждалих був переляк і жах. Наприклад, свідок Станіслав Бобровський розповідав, що, спостерігаючи лють Миколая Яблоновського, відчув страх перед ним і навіть смертельну небезпеку, джерелом якої той був. Отож свідок вирішив за краще сховатися якнайдалі і знайшов прихисток на ніч у кухні за ратушею. Усі подальші події він описує з великою кількістю дрібних деталей, які укладаються в таку розповідь. Станіслав Яблоновський серед ночі прокинувся від тупотіння під вікнами, а виглянувши, побачив, що то жовнір порпається біля корови, яку потому загнав до кухні. Свідок на цей час сховався під лавою, передчуваючи недобре. Коли жовнір пішов, Станіслав побіг до «людей депутатських» і закликав їх прилучитися до нього, однак не здатен був чітко пояснити причину переполоху. Корову тим часом з кухні випустили, тому жовнір, повернувшись, довго заганяв нещасну тварину назад. За подальшими його діями спостерігали вже троє свідків, що сиділи під столом.

Соціальний контроль за подібними вчинками був цілком очікуваний. Свідок це знав і тому мусив пояснювати, чому він не здійняв галасу і не викрив жовніра одразу. Очевидно, на своє виправдання він подає насичений опис відчуттів під час побаченого. Спершу все відбувалося за вікном, тож Яблоновський «нічим не міг зарадити», а далі в жасі від побаченого «заліз під лаву». Він твердив, що був страшенно переляканий тим «важким видовищем», до того ж почувався в небезпеці, залишаючись віч-на-віч з озброєним і міцним жовніром. Переповісти сутність справи людям депутатським він не міг через шоковий стан, що йому аж «серце тремтіло». Ті ж також тихо вичікували, допоки жовнір завершить свою справу, замість реагувати і діяти. Втім, один із них згодом переконував, що готовий був заявити про свою присутність і покликати людей, проте двоє інших його спинили. Єдиним імовірним поясненням того, чому троє свідків не здійняли галас, може бути лише відчуття ними страху, що паралізував їх волю. У свідченнях зустрічаються згадки про те, що жовнір, попри позірну беззахисність у даній ситуації (один свідок твердив, що той був при корові в самій лише сорочці), лишався озброєний. Тож, схоже, що поряд зі страхом перед молодим, озброєним і сильним чоловіком, очевидці перебували у шоковому стані від побаченого. Саме на цій обставині наголошують дослідники подібних ситуацій. Фіксуються випадки, коли свідки втрачали свідомість, врешті, навіть чоловіки стверджували, що найжахливіші сцени битв не могли вразити і злякати їх більше, ніж бачений на власні очі акт спарювання з твариною. Наведу приклад з Нової Англії. Томас Майклсон з Кембріджа у 1677 р. побачив Джона Лоуренса, який прилаштувався ззаду кобили, і був настільки вражений побаченим, що навіть «не знав, що робити — чи то заговорити до нього, чи то далі мовчати». Своє враження від видовища Томас описав наступним чином: «Краще б він віддав 100 фунтів, аніж побачив те, що побачив того ранку».

Проте повернімося до нашої події. Ковельські судові книги засвідчують, що згаданий випадок не був поодиноким. Протягом XVIII ст. зафіксовано ще дві справи про зоофілію. Перша відбулася у 1717 р., коли інший жовнір був звинувачений міщанами у протиприродному зв’язку з худобою. Другий випадок стався у 1755 р., де звинувачення стосувалися вже пастуха з села Туличів, що важливо, також людини в селі чужої - вихідця з Литви. Як бачимо, звинуваченими в усіх трьох справах виявилися представники цілком традиційних для таких випадків категорій: жовнірів і пастухів. У всіх трьох випадках спрацювали механізми соціального контролю: громада (міська чи сільська) відреагувала на порушення і внесла скаргу з вимогою покарати правопорушника.

Як у випадку 1717 р., так і у справі 1755 р. (на відміну від 1753 р.), звинувачені у «бестіальному гріху» визнали свою провину й оповіли історію свого падіння — попередній досвід сексуальних стосунків з тваринами. Подібний розвиток подій виглядає цілком логічно і вкладається в низку подібних історій з різних куточків Європи. Як правило, під час розслідування з’ясовувалось, що переступові, на якому був спійманий порушник, передували інші, іноді доволі численні.

Найлаконічнішою є справа жовніра Ларіона Старовського 1717 р., де для звинувачення не знадобилося свідчень багатьох очевидців (як це було у пізніших справах). Достатньо було лише одного свідка, який розповів, що вночі, коли він стеріг худобу в обозі, тварини несподівано почали метатися. Він двічі пробував їх заспокоїти, аж поки не виявив жовніра, який твердив, що не може знайти виходу, однак не міг пояснити мети свого перебування. Удень же з’ясувалося, що хтось прив’язав одну з корів до драбини, яка, намагаючись звільнитися, задушилась. Зі скаргою звернулися до підстарости, а той передав справу до суду. Попри відсутність конкретних деталей події, а також очевидців сексуального зв’язку з твариною, жовнір одразу опинився під підозрою. Своєї провини він не заперечував, виправдовуючись цілком стандартним станом сп’яніння, яке до уваги не взяли. Підсудний визнав існування попередніх сексуальних стосунків із тваринами, які трапилися ще «за шведів», коли йому довелося переховуватися серед худоби. Однак на виправдання не зважили.

Справа 1755 р. пастуха Якуба Литвинника з села Туличів різниться від попередніх. Скарга туличівської громади починається зі згадки про попереднє оскарження Якуба в «гріху бестіальному» під час його служби пастухом у якомусь селі в Литві, що належало домініканському монастирю. Його справа розглядалася монастирським судом і, схоже, наслідком стало його вигнання з села. Тож пастух був «рецидивістом» і судді знали про це від самого початку, тому на допиті й виникло питання про його попередні гріховні зв’язки. Якщо у справі 1717 р. фіксується лише коротка згадка про попередні «гріхи» звинуваченого, то у справі Якуба протокол рясніє акуратно пронумерованими подробицями. Завдяки ним справа 1755 р. може бути вдалою ілюстрацією твердження Мішеля Фуко про те, що спроби контролю за сексуальністю пересічних людей виливалися у проговорювання всіх деталей власного сексуального досвіду «збоченців» перед офіційними інституціями (перед священиками, суддями, пізніше — лікарями). Під час свідчень з’ясувалося, що Якуб «мав справу» з тваринами задовго до інциденту в Литві. Родом він був з Туличіва, де ще дитиною у віці 7−9 років отримав свій перший сексуальний досвід зі свиньми, пасучи їх. Наступною твариною, з якою ще в Туличеві «експерементував» Якуб, була корова, а вже наступні два «гріхи» трапилися під час служби у литовських домініканів. Тоді до колекції додалася ще й кобила, а от під час спроби стосунків з коровою Якуба застала дружина Леська Кушніренка, яка і поскаржилася ченцям. Після того обвинувачений повернувся до Туличіва, де за певний час вдався до попередніх розваг. Наступними об'єктами експерименту стали вівця і собака, проте остання виявила спротив і покусала Якуба. Восьма спроба сексуального зв’язку з твариною (кобилою), стала для Якуба фатальною, його піймала на гарячому дружина господаря.

Справа Миколи Яблоновського на тлі випадків 1717 і 1755 років виглядає доволі нетиповою через свою тривалість і поведінку звинуваченого. На відміну від Ларіона Старовського та Якуба Литвинника, Микола Яблоновський на допитах поводився зухвало і провини своєї визнавати не збирався. Незважаючи на наявність свідків нападу на дівчину, жовнір вперто продовжував стверджувати, що він лише просив її дати йому води. Що ж до звинувачення у «бестіальному гріху», то Яблоновський наполегливо твердив, що корову він загнав до кухні, бо був п’яний і хотів помститися жидові (якому, очевидно, належала корова), відбивши корові роги. Схоже, що такого перебігу подій у суді не очікували: як демонструють подібні справи, за звинуваченням одразу йшло зізнання пійманого на гарячому зоофіла. Розгляд справи тимчасово призупинили і слухання поновили аж за два тижні. Ситуація на той момент склалася таким чином: звинувачений вперто заперечував свою провину, а серед трьох свідків лише один користувався повною довірою, іншими ж були жінка та єврей (попередньо згадувані депутати під час процесу чомусь не фігурували). На наступному допиті жовнір вперто наполягав на своїй версії, яка радикально розходилася з версією свідків. За цих умов незрозуміло, чому судді так і не наважилися вдатися до тортур, як це робили у непевних випадках у справах про чари, натомість жовніра продовжували викликати на допити, де він притримувався попередньо обраної стратегії. Зрештою, суд прийняв за остаточні слова одного зі свідків, підтверджені присягою, що і стало підставою для ретельно обґрунтованого звинувачення Миколая Яблоновського.

Санкції для покарання підсудного ґрунтувалися на «артикулах права Магдебурзького» (точніше — PostQpek wybrany шґ z Praw Cesarskich Бартоломея Троїцького); вказувався навіть відповідний номер артикулу (71), що зазвичай було рідкістю. Зоофілія згадувалася у правовому приписі поруч з іншим протиприродним злочином — гомосексуальними зв’язками («хлоп з хлопом»). Покаранням за них була страта на вогнищі «без будь-якого милосердя й ласки», бо, як зазначалося, тяжкий гріх має каратися з відповідною жорстокістю.

Як тяжкий гріх зоофілія ідентифікується і в канонічному праві. Коріння такого ставлення сягає багатьох племінних спільнот, де зв’язок із тваринами табуйований як такий, що суперечить природному стану речей (за винятком деяких народів, наприклад, скандинавів, боги яких могли злягатися з тваринами, чи саксонців, один з королів яких за міфом був нащадком ведмедя, що мав зв’язок з дівчиною. Проте такі приклади свідчили радше про винятки, що підкреслювали особливе становище богів чи королівських династій, аніж про загальновизнані практики). Не дивно, що в разі виявлення подібного переступу громада розглядала його як акт осквернення, який загрожував усьому поселенню поважними негараздами. Очищення було можливе лишень через покарання правопорушника, а також оскверненої тварини. зоофілія історія сексуальність жовнір Тож вердикт у справі Миколая Яблоновського передбачав смертну кару через спалення під шибеницею разом із забрудненою твариною. Перед спаленням Миколаю мали відтяти голову. Дві інші ковельські справи про зоофілію також завершилися аналогічним покаранням звинувачених — спаленням. На думку Роджера Томсона, мала кількість покарань за зоофілію у Массачусеттсі вказує на нечисленність цих переступів, на відміну від інших заборонених сексуальних практик. Однак відсутність звинувачень не свідчить про відсутність практики. Як видається, основною причиною малої кількості звинувачень у зоофілії було невідповідно жорстоке покарання за цей майже побутовий переступ. Певним підтвердженням цього припущення може служити той факт, що в усіх згадуваних випадках обвинувачені були «чужинцями». При повній відсутності подібних звинувачень щодо «своїх» ця деталь досить промовиста. Натомість майже повна мовчанка джерел унеможливлює відповідь на питання про поширеність цих сексуальних практик. Ситуацію може прояснити хіба комплексне дослідження історії сексуальності в регіоні з урахуванням різних методологічних підходів до цієї складної теми.