Спадкування за заповітом

Спадкуванню за заповітом у «Правах» було присвячено окремий розділ — 12-й, який складався з 15-ти артикулів. Проте, на відміну від сьогоднішніх норм спадкового права, повної свободи заповіту Кодекс не надавав, що можна пояснити основами устрою феодального суспільства, де земля та помістя надавалися за службу суверену й не підлягали дробленню чи відчуженню.

Перший артикул 12-го розділу «Прав» містив визначення заповіту (згідно з оригіналом — тестаменту), а також недвозначне застереження про те, що заповіт, складений з примусу, є недійсним. Відповідний принцип є визначальним для сучасного спадкового права, що свідчить про певний демократизм середньовічних правових традицій. Так само недійсними визнавалися заповіти, які суперечили загальнонародним правам, звичаю, совісті і пристойності. Водночас чіткого регламентування подібних обмежень і винятків у Кодексі зроблено не було. Xарактерно, що вже в першому артикулі автори намагалися поєднати як кодифікованіправові норми, так і норми звичаєвого права та моралі.

Другий артикул включав перелік осіб, які були позбавлені активної спадкової правоздатності за заповітом. До таких належали: державні злочинці; малолітні діти і ті, що перебувають під опікою; сини, які не відділені від батьків (заповідати вони могли лише те, що було нажите ними особисто); монахи; священники і диякони щодо церковного майна; невільники; божевільні і розумово неповноцінні; марнотратці (із приписом «доки не виправляться», хоча відповідних критеріїв теж не було); безчесні й засуджені до смерті; особи повністю німі, глухі та сліпі від народження.

Артикул третій чітко встановлював обмеження за заповітом. Так, спадкуванню за заповітом підлягало лише те майно, яке було нажите спадкодавцем особисто. Земля та помістя, успадковані від батьків та отримані за службу, переходили по закону до дітей або їхніх прямих спадкоємців. Таким чином, «Права» розглядали власників землі та помість як військовий стан і опору влади й стояли на сторожі їхніх інтересів, захищаючи від зубожіння.

Наступні артикули містили процесуальні норми й регулювали процес складання заповіту, його зміни, посвідчення тощо. Окремі артикули визначали порядок складання заповіту в поході чи під час епідемії чуми (артикул 7). Свідками складення заповіту не могли виступати ті, хто сам був позбавлений права складання заповіту, особи, які ставали спадкоємцями за заповітом, урядники, які його посвідчували, опікуни, на яких відповідні обовґязки покладалися заповітом, та ін. (артикул 8). Заповіт визнавався недійсним, якщо на ньому не було дати складання або містилися виправлення імені спадкоємця чи успадкованого майна (артикул 11). Відповідні норми реципували в сучасне спадкове право України майже без змін, отже, їх прогресивність і правовий характер пройшли перевірку часом.

Кодекс також захищав честь батьків і традиційні вияви поваги до них тощо. Так, батьки могли позбавити дітей спадщини, якщо ті виступали проти них чи намагалися завдати батькам якоїсь шкоди, не підтримували їх під час хвороби чи старості, відреклися від батьків чи християнської віри тощо (артикул 12). Певні обмеження стосувалися невільників та слуг. Зокрема спадкодавець не міг заповідати спадщину своєму невільнику до його звільнення (артикул 13), а посполиті, які живуть на панській землі, за заповітом могли заповідати лише третину свого майна; земля, нерухомість та дві інші частини майна переходили їхнім дітям для забезпечення несення подальшої служби (артикул 14).