«Війна за землю» і передумови реформи

І Державна дума зібралася в квітні 1906 року, коли майже по всій Росії палали садиби, не вщухали селянські хвилювання. Як відзначав прем'єр-міністр Сергій Вітте, «сама серйозна частина російської революції 1905 року, звичайно, полягала не у фабричних страйках, а в селянському гаслі: „Дайте нам землю, вона повинна бути нашої, тому що ми її працівники.“» [11,c.288]. До зіткнення прийшли дві могутні сили — землевласники і землеорці, дворянство і селянство. Тепер Дума повинна була спробувати розв’язати земельне питання — саме пекуче питання першої російської революції.

Якщо в селах проявами війни були підпали садиб і масові пороття селян, то в Думі кипіли словесні бої. Депутати-селяни гаряче вимагали передачі землі в руки хліборобів. Їм настільки ж жагуче заперечували представники дворянства, що відстоювали недоторканність власності.

Депутат від кадетської партії князь Володимир Оболенський розповідав: «У центрі уваги І Думи стояла земельна проблема. Серед маси нудних і одноманітних селянських мов була вимовлена одна, що зробила на нас приголомшливе враження. Це була мова тамбовського селянина Лосєва. Він розповів історію Самсона, осліпленого филистимлянами і прикутого до колони храму. Російський народ — це сліпий Самсон. Він почуває свою силу, але, прикутий, не може собі допомогти… І от настав останній термін розв’язати руки могутньому Самсонові. А то повториться біблійна історія, коли він сказав: „Умри, душе моя, разом з филистимлянами“, — і потряс колону, до якої був прикутий. І храм звалився, покривши під своїми руїнами филистимлян і Самсона… Враження від цієї мови було таке сильне і так зненацька, що з хвилину ми усі сиділи як зачаровані, і ніхто не аплодував» [16,c.119].

Кадети, що переважали в Думі, постаралися знайти «середній шлях», примирити ворогуючі сторони. Вони пропонували передати частину землі селянам — але не безкоштовно, а за викуп. Мова йшла не тільки про поміщицькі, але і про казенні, церковні й інші землі. У той же час кадети підкреслювали, що треба зберегти «культурні поміщицькі господарства» [16,c.120].

Пропозиції кадетів жорстоко критикувалися по обидва боки. Праві депутати бачили в них замах на право власності. Ліві вважали, що землю треба передати селянам без викупу — даром. Уряд також категорично відкидав кадетський проект. До літа 1906 року боротьба досягла граничної гостроти. Влада вирішила підштовхнути ситуацію до розв’язки. 20 червня з’явилася заява уряду про те, що ніякого порушення прав землевласників воно не допустить. Це викликало вибух обурення серед більшості депутатів. 6 липня Дума виступила з декларацією, у якій підтверджувався намір передати частину поміщицьких земель селянам. Відповіддю влади на це став розпуск Думи. Указ про розпуск вийшов три дні по тому, 9 липня 1906 року.

До революції 1905;1907 років у російському селі уживались дві різні форми володіння землею: з одного боку, приватна власність поміщиків, з іншого боку — общинна власність селян. При цьому у дворянства і селян склалися два протилежних погляди на землю, два стійких світогляди.

Поміщики вважали, що земля — така ж власність, як і будь-яка інша. Вони не бачили ніякого гріха в тім, щоб її продавати і купувати. Селяни думали інакше. Вони твердо вірили, що земля «нічия», Божа, а право користатися нею дає тільки праця. Цьому віковому представленню відповідала сільська громада. Уся земля в ній поділялася між родинами «по числу їдаків». Якщо чисельність родини скорочувалася, зменшувався і її земельний наділ [11,c.299].

До 1905 року держава підтримувала громаду. З неї було набагато простіше стягувати різні повинності, чим з безлічі окремих селянських господарств. С. Вітте зауважував з цього приводу: «Легше пасти череду, ніж кожного члена череди окремо» [20,c.132]. Громада вважалася самою надійною опорою самодержавства в селі, одним з «китів», на яких тримався державний лад.

Але напруга між громадою і приватною власністю поступово зростала, населення збільшувалося, ділянки селян ставали усе меншими й меншими. Цей пекучий недолік землі називали малоземеллям. Мимоволі погляди селян зверталися на дворянські маєтки, де землі було багато. До того ж цю власність селяни вважали споконвічно несправедливою, незаконною. «Треба поміщицьку землю відібрати і приєднати до общинної!» — переконано повторювали вони [16,c.118].

У 1905 році ці протиріччя вилилися в дійсну «війну за землю». Селяни «усім миром», тобто всією громадою, йшли громити дворянські садиби. Влада придушувала хвилювання, посилаючи в місця безладдя військові експедиції, роблячи масові пороття й арешти. З «споконвічної підвалини самодержавства» громада зненацька перетворилася в «вогнище бунта» [27,c.297]. Колишньому мирному сусідству громади і поміщиків прийшов кінець.

реформа столипін земельний аграрний.