Дорога реформатора. 
Михайло Горбачов

Ми знаємо всі чи майже всі про реформи Горбачова. Ми не знаємо, як він став реформатором.

У партійно-адміністративній біографії Горбачова були серйозні передумови до того, щоб, досягши вищої влади, не почивати на лаврах, але намагатися щось змінити. Дуже важливо, що намісником Ставропілля він став при правлінні Брежнєв, коли комуністична система вже розвалювалася, заснований на терорі механізм керування не працював, а народ зневірився. Вищі керівники в цей період продовжували жити ілюзіями своєї молодості і вірили, що, як і в 30-і роки, накази центра якщо не виконуються, то принаймні сприймаються всерйоз. Володіючи начебто б усієї повною інформацією, Політбюро, що складається зі старих, насправді не уявляло собі положення справ у країні і переоцінювало запас міцності системи. Ще при Сталіні відірвалися вони від реального життя, пішли в сюрреалістичний світ Кремля. Покоління Горбачова знало, яку спадщину5к залишили їм попередники…

Багато однолітків Горбачова думали, що змінити нічого не можна. Позиція Горбачова прямо протилежна: змінювати можна і потрібно. Очевидно, тут з’явився не партійний менталітет, для якого при всій зовнішній активності був характерний фаталізм, а менталітет органів КДБ, з якими, зважаючи на все, завжди був близький майбутньої в’язень Фороса. Комітет, що був свого роду внутрішньою партією, по-перше, завжди знав більше, ніж партія: вона не хотіла нічого знати, задовольняючи переможними регаліями і запевняннями у відданості. По-друге, ідеологія могутнього таємного ордена КДБ у відмінності від партійної не тільки приймала факт існування супротивників, проблем і протидії, але і припускало можливість подолання будь-яких труднощів чітко розрахованими активними діями. Звичайно, Горбачов ніколи не був штатним співробітником органів держбезпеки, але він був учнем Юрія Андропова і цілком сприйняв характерну для учителя віру в те, що сильна, розумна влада може змінити світ.

Але чому, незважаючи на коливання, він проводив реформи убік лібералізації - не до таборів і страху, що було б природним розвитком системи, а до волі, по шляху кардинальної трансформації режиму? Очевидно, незважаючи на блискучу кар'єру, у нього були якись рахунки з державою, із владою, бути може, затаєна образа на систему, що, не знаючи цього, вважала його своїм.

У його біографії є факт, недооцінюваний на Заході. У 1942 році, коли Михайлові Горбачову було одинадцять років, його станиця була на три місяці окупована німецькими військами. Німці були ворогами, з якими боровся на фронті його батько. Але він побачив не карикатурних персонажів радянської пропаганди, а живих людей, це було першим досвідом розуміння того, що пропагандистські стереотипи фатально спрощують світ, а виходить, і відносяться до них, у тому числі і до стереотипів про власну країну з обережністю.

Але головним наслідком життя «під німцем» було не формування більш складної картини світу, що, звичайно, буде притаманно Генеральному секретарю і Президенту в майбутньому. Головним було те що, знаходившись в окупації, Горбачов, як і мільйони інших радянських громадян, відразу став людиною другого сорту.

Він зміг перебороти негативні наслідки окупації. Орден за трудове досягнення й активну комсомольську роботу переважили анкетний мінус, і він став студентом юридичного факультету Московського університету. Але йому довелося виправдатися в тім, у чому він не був винуватий. Йому довелося зштовхнутися з не справедливістю, і, очевидно, уже тоді він зрозумів, що не все так добре і правильно на його Батьківщині.

Він зіштовхувався і з іншими несправедливостями. Коли він учився, тон в університеті задавали фронтовики. Їхній привілейований статус і армійські вдачі гуртожитку ставили його в положення «молодого», якому другі ролі були призначені самою долею. Він переборов і це. Як і своє сільське походження — держава орієнтувалася на вихідців і не симпатизувала селянським синам. Як і відсутність яких-небудь зв’язків у Москві - у багатьох його однокласників такі зв’язки були. Він непереборений, домігся поваги на факультеті, але йому довелося платити за це більше, ніж іншим, а виходить, він не міг не почати критично відноситься до системи, що змушувала людей по-різному платити за те саме.

Він подружився зі Зденеком Млинаржем, одним з майбутніх лідерів «Празької весни». Такий контакт з іноземцем — адже цього досвіду не було майже ні в кого з його однолітків — сприяв руйнуванню етноцентризму, що після війни представляв одну з основ радянської ідеології.

Як і Млинарж, Горбачов сформувався не в революціонера, а в реформатора, що прагне до революційних перетворень у рамках соціалістичної системи. Цьому, зокрема, сприяло догматичне утворення. ДО 1950 року, коли він прийшов на перший курс, у МГУ не залишалося і сліду вільнодумства. Усі, що вибивалися з ладу минулого або репресовані, або звільнені.

Американський психолог Леон Рестингер якось сказав: «Люди і пацюки люблять те, за що страждають». Горбачову важко було стати повноправним членом системи, але він став ім. А виходить, він не міг негативно відноситися до системи в цілому. Це перекреслювало б його удачу. Так що формування реформаторських установок було величезним досягненням для Горбачова. Представити ж собі можливість виходу за межі «соціалістичного вибору» він зможе лише 40 років по тому.