Особливості спадкування окремими категоріями осіб

«Права» також поповнилися нормами, які передбачали соціальний захист калік та інших несправочинних осіб. Xоча такі категорії спадкоємців не мали права на нерухоме майно, вони отримували рухоме майно нарівні з іншими спадкоємцями, а їхні здорові нащадки, які могли нести військову службу, ставали повноправними спадкоємцями. Крім того, спадкоємці, які отримували у власність нерухоме майно, мали забезпечувати і доглядати тих, хто внаслідок каліцтва чи з інших причин його не отримав (артикул 8).

Разом із тим, Кодекс встановлює певні обмеження у спадкуванні за законом для всиновлених дітей. Так, після смерті усиновлювача усиновлений отримував не рівну частку з рідними дітьми спадкоємця, а лише восьму частину від рухомого й нерухомого майна. (У спадкуванні за заповітом жодних обмежень для всиновлюваного не було.) Однак подібна норма спадкування була встановлена й у разі смерті усиновленого після усиновлювача щодо зведених братів і сестер — вони також отримували лише восьму частину його майна, а все інше діставалося його дітям. Якщо ж усиновлений помирав бездітним, то його майно порівно розподілялося між його родичами та родичами усиновлювача. Лише за умови відсутності рідних дітей в усиновлювача усиновлений після його смерті отримував усю спадщину (артикул 14).

Окремо варто відзначити норми-застереження 15-го артикулу, які чітко встановлювали неможливість передачі у спадщину захопленого силою майна чи нажитого іншим незаконним способом. Таке майно можна було повернути законному власнику в судовому порядку незалежно від терміну давності. Так само втрачали право на спадщину діти спадкоємця, якщо вони силою взяли майно батьків ще за їхнього життя. Доповнення цієї норми міститься в артикулі 16-му розділу 14-го. Згідно з ним спадкоємці позбавлялися права на відібрану силою спадщину навіть тоді, якщо батьки обіцяли їм певне майно, а потімпередумали й призначили інших спадкоємців.

Окремий артикул (17-й) врегульовував правила спадкування священників і духовних осіб та церковного майна. Зокрема всі духовні особи могли розпоряджатися майном, отриманим у спадок від батьків, за тими самими правилами, що й особи світські. Водночас церковне майно, навіть якщо воно було призначене певному священику, після смерті переходило до його наступника по церковному чину, а не по роду. Згідно з артикулом 18-м монахи, які добровільно прийняли постриг, втрачали права на спадщину, однак ті спадкоємці, яким дісталася їхня доля, мали виділяти кошти на необхідні потреби монаха.

Пережитком феодального права були норми «Прав» про перехід спадщини за відсутності спадкоємців у власність імператора, а після смерті особисто залежної особи — до його власника (артикул 20). Останній артикул 13-го розділу (21-й) було присвячено незаконнонародженим дітям. Його норми цілком відповідають тогочасним західноєвропейським правовим актам і спрямовані на захист законного церковного шлюбу та суспільної моралі. Відповідно до них незаконнонароджені діти не могли претендувати на будь-яку спадщину після смерті батька. Дещо іншим був статус дітей, народжених від чоловіка та жінки, якщо вони обоє не перебували у шлюбі. Такі діти могли отримати спадок лише від матері, але за умови, якщо у неї потім не було дітей, народжених у законному шлюбі.