Галицько-Волинське князівство

Зміст.

Вступ.

Галицько-Волинське князівство.

Ярослав Осмомисл.

Висновок Використана література.

Вступ.

Інші надзвичайно важливі зміни відбувалися на Південно-Західній Україні — в Галицькому та Волинському князівствах. Колі якась з старих київських земель й могла кинути виклик зростаючій могутності російського Північного Сходу, тобто Суздалеві, Володимиру і ще не опереній Москві, то ними були Галицьке та Волинське князівства на південному заході. Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва. Інший видатний Український історик — Томашівський — назвавши Галицько-Волинське князівство першою безперечно російською Державою, оскільки у XIII ст., в апогеї своєї могутності, ці про «єднані князівства охоплювали 90% населення, котре мешкало в межах нинішніх кордонів України. Князівства ці були важливими й в інших відношеннях. Простягаючись по західних окраїнах Київської Русі, смердоті із самого початку стали ареною запеклої боротьби між українцями та поляками, що тривала, не вщухаючи, аж до середини XX ст. Князівства ці були також важливим культурним рубежем. Вони виступали чи як найсхідніший форпост католицького Заходу, чи ж як найзахідніший — православного Сходу.

Галицько-Волинське князівство.

Розташовану в східних передгір «ях Карпат, у верхів «ях важливих річок Дністра і Пруту, що впадають у Чорне море, Галичину спочатку заселяли племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вон широким кордоном межувала із розлогими і лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами та білими хорватами. На схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо Галичина на своїх західних та північних кордонах мусила боротися із агресивними мадярами та поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині були литовські племена на півночі. Обидва князівства малі вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь й особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли стратегічно важливих торгових шляхах з Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі — товару, від якого залежала вся Русь.

У 980—990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину і Волинь й приєднав їхні до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, що згодом стало величною столицею цих земель. У Галичині політичний центр князівства перемістився із Перемишля до міста Галича біля карпатських соляних копалень. Київським князям удалося закріпити ці землі за своїм наступником, оскільки смердоті належали до їхніх особистих володінь. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослав Мудрий. Тім годиною на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.

Часто про «єднувані для зручності в історичних дослідженнях Галичина й Волинь у XII—XIII ст. були цілком різними князівствами. Чи не найбільш вражаюча відмінність між ними — у природі верхівки шкірного князівства. Галицькі бояри були найбільш свавільними, багатими і могутніми на всіх руських землях. Вплив цієї аристократії був настільки всепроникним, що Галичину часто вважають ідеальним зразком олігархічного правління на Русі, який поряд з республіканським Новгородом та абсолютистськими Володимиром й Москвою перебувши собою третій різновид політичного улаштую Київської держави. На думку радянських учених, винятково велика влада галицьких бояр значною мірою пояснюється Їхнім походженням. На відміну від бояр в інших князівствах, де смердоті здебільшого скидалися із княжої дружини, галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед з місцевої племінної знаті. І свої маєтки вон дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, Перші Рюриковичі наштовхнулися на аристократію, що уже добро вкорінилася і був готова обстоювати власні інтереси.

Інші історики вказують тих, що завдяки відносно стабільному правлінню Ростиславичів протягом чотирьох поколінь бояри малі досить години і можливостей, щоб статі на ноги. Крім того, багато із них торгували сіллю, що забезпечувало добрі прибутки й зміцнювало їхнє і так стабільне економічне становище. Внаслідок цого найбагатші бояри могли Дозволити собі утримувати власні бойові дружини із дрібніших феодалів. Нарешті, через віддаленість Галичини від Києва великому князеві важко було б втручатися в місцеві події, тоді як сусідство із Польщею та Угорщиною не лише давало зразок панування аристократії, але й і можливість звертатися до чужинців по допомогу проти князів.

Зате бояри Волинського князівства на відміну від галицьких були вилиті на более традиційний штиб. Більшість з них прийшли в ці землі у складі дружин своїх князів, що часто призначалися чи знімалися за волею Києва, який завдяки незначній віддаленості справляв більший політичний вплив на це князівство, ніж на Галицьке. Бояри ці отримували земельні володіння за службу князеві. Волинська знати залежала від княжої щедрості і тому виявляла йому відносно більшу відданість й підтримку. Власне, із цієї заподій про «єднати обидва князівства змогли саме волинські князі, а чи не галицькі.

Галицькі Ростиславичі. З всіх князівств на територї Сучасної України першою відокремилася від Києва Галичина. Використовуючи усі засоби — як чесні, то й нечесні, хитрому князеві Володимирку (1123—1153) вдалося підпорядкувати своїй владі все князівство й згодом успішно протистояти намаганням великих князів київських впливати на розвиток подій у Галичині. Спираючись на це досягнення, його обдарований сін Ярослав Осмомисл (1153—1187), тобто «людина, що має вісім відчуттів», розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові. Забезпечуючи собі світ й процвітання, Ярослав підтримував дружні стосунки із угорцями та Фрідріхом 1 Барбароссою із Німеччини. Про славу і авторитет, котрі мав князь на Русі, говоритися в похвалі йому з «Слова про полку Ігоревім»: «Галицький Осмомисле Ярославеі Високо сидиш ти на своїм златокованім столі, підпер міські угорськії своїми залізними полками, заступивши королеві шлях…» З піднесенням Галичини процвітали й її бояри. За Ярославового правління смердоті стали настільки впливовими, що примусили князя, який перебував у апогеї могутності, зректися своєї другої жінки Анастасії й згодом спалили її на вогнищі.

По смерти Ярослава почався хаос. Його сін Володимир (1187—1198), останній з династії Ростиславичів, слова літописця, «думи не любити з мужами своїми». Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши його рятуватися в Угорщині. Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира на престол, але й, прийшовшиу Галичину, проголосив цю землю своєю. Колі проти чужинців почали вибухати народні повстання, Володимир помирився із боярами і вигнав мадярів. До чого ж привели усі ці рокта сутичок й спустошення? Хоч Володимир урешті знову сів на престол, він ставши залежати від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізод ставши типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь про «єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слабших наступників, тім годиною даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім настає хаос, що триває, доки на арені не із «являється інший сильний князь й не опановує ситуацією.

Галицько-волинські Романовичі. Хоч піднесення Галичини переконливо свідчило про зростаюче значення окраїн, її союз з Волинню обіцяв принести ще вагоміші, навіть епохальні наслідки для всієї Східної Європи. Людиною, що здійснила таке про «єднання, був волинський князь Роман Мстиславич (1173—1205). З самої юності він поринув у політичну боротьбу. У 1168 р., коли його батько, волинський князь «Мстислав, змагався з суздальським князем Андрієм Боголюбським за київський стіл на півдні, Роман був запрошений князювати у Новгороді, щоб захистити місто від агресивних зазіхань Суздалі на півночі. У 1173 р., после смерти батька, Роман сів на волинський стіл, відновивши розпорошені і занедбані маєтки свого роду. У 1188 р. галицькі бояри запросили його князювати, але й зробити це йому перешкодили суперники і ворожко настроєні боярські угруповання. Лише у 1199 р. він зміг повернутися до Галичини та про «єднати її із Волинню, створивши на політичній карті Східної Європи нову величну державу на чолі із енергійним, діяльним й талановитим князем.

У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленні бояр, багато із які він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів «ям було б «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». як й в інших країнах Європи, союзниками князя в боротьбі із олігархією виступали міщани та дрібні бояри. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнішній політиці. У 1203 р., про «єднавши Волинь з Галичиною, він завдає поразки своїм суперникам з Суздаля і оволодіває Києвом. Відтак под уладові одного князя потрапили усі, за винятком Чернігівського, укра-їнські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Здавалося, відвід має відбутися про «єднання всіх колишніх київських земель, що складають територію Сучасної України. Враховуючи ті, наскільки князь Роман наблизився до здійснення цієї мети, сучасні укра-їнські історики відводять йому у своїх дослідженнях особливе місце.

Щоб захистити укра-їнські князівства, Роман провів ряд нечувано успішних походів на половців, разом з тім він заглибився далеко на північ у польські та литовські землі. Прагнення розширити межі своїх й так величезних володінь стало причиною його смерти. У 1205 р., йдучи польськими землями, Роман потрапив у засідку і загинув. Територіальне про «єднання, яку він створив, протрималося всього шість років — занадто короткий годину, щоб з нього могло викристалізуватися якесь стійке політичне ціле. І усе ж таки сучасники Романа на визнання його видатних досягнень називали його «Великим» й «володарем усієї Русі».

Незабаром после смерти князя Романа знову розгорілися чвари між князями, боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання — ці три вічних нещастя, котрі врешті-решт розвалили державу, що він так невтомно її будував. Його синам Данила було б всього чотири, а Василькові — два рокта, і галицькі бояри прогнали їхнього разом з їхньою вольовою матір «ю, княгинею Анною. Натомість смердоті покликали трьох Ігоровичів, синів героя «Слова про полку Ігоревім». Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи ділитися владою із олігархією, Ігоровичі знищили близько 500 бояр, поки і їхні нарешті не вигнали (пізніше галицька знати помстилася їм, схопивши і повісивши всіх трьох Ігоровичів). Потім бояри вчинили нечуване —у 1213 р. смердоті обрали зі свого середовища князем Владислава Кормильчича. Скориставшись обуренням цими зухвалими діями, польські та угорські феодали, начебто захищаючи права Данило та Василька, захопили Галичину і розділили її між собою. За таких обставин молоді Данило та Василька почали «збирати докупи» землі, якими колися володів їхній батько. Насамперед Данило утвердився на Волині (1221), де його династія і далі користувалася прихильністю як у знаті, то й у простого люду. Лише у 1238 р. він зміг повернути собі Галич й частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ й відправивши свого тисяцького Дмитра захищати місто від монголотатар. Тільки у 1245 р., после рішучої перемоги у битві под Ярославом, він остаточно підкорив собі всю Галичину. Таким чином 40 років знадобилося князеві Данила, щоб повернути володіння батька.

Ярослав Осмомисл.

113 років відділяють смерть могутнього князя Ярослав Мудрий (1054 р.), який завершивши про «єднання величезної Київської держави, від смерті князя Ростислава 1, його правнука (1167 р.), останнього авторитетного «патріярха» серед князів. За цей годину оформився розклад Київської держави на цілий ряд окремих земель. Принцип сепаратизму переміг прагнення творити єдину державу із централізованою владою. З всіх князівств на територї Сучасної України першою відокремилася від Києва Галичина.

Галицько-Волинська земля відокремилася не внаслідок розпаду Київської держави. Залюднена із Х ст. дулібами, тиверцями, білими (карпатськими) хорватами, вона ввійшла у склад Київської держави, после того, як поруч походів Володимир приєднав Перемишль та ївші міста. Можливо, що за заповітом Ярослава Галицька земля був приділена онукові його Ростиславові, але й цей останній рано номер, й лише 1084.

року Ростиславові сині — Рюрік, Володар та Василька — заволоділи Галицькою землею, багатою головним чином завдяки підкарпатським джерелам соли.

Розташовану в східних передгір «ях Карпат, у верхів «ях важливих річок Дністра і Пруту, що впадають у Чорне море, Галичину спочатку заселяли племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вон широким кордоном межувала із розлогими і лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами та білими хорватами. На схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо Галичина на своїх західних та північних кордонах мусила боротися із агресивними мадярами та поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині були литовські племена на півночі. Обидва князівства малі вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь й особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли стратегічно важливих торгових шляхах з Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі — товару, від якого залежала вся Русь.

У літописах згадується сіль в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева (Зудеча), в Старій Солі. Можливо, видобували її також в інших місцях й висилали до західніх земель та Києва. Значення підкарпатських соляних джерел вростало в господарстві Київської Русі после того, як кочовики перетяли шлях до Чорного моря. Крім того багато важило для багатства країни ті, що через Підкарпаття пролягали торговельні шляхи на захід. Це робило Галицько-Волинську Україну одною із головних ланок європейської торгівлі тихий часів.

Головну увагу Ростиславичі спрямовували на захист своїх володінь від сусідів — угрів, поляків, а року 1099 — від Святополка П Київського. Розмірний спокій використали смердоті для колонізації південних земель печенігами, торками: то в XI ст. колонізовано середнє Подністров «я, Пониззя. У XI ст. покладено підвалини дальшого незалежного існування Галичини под дротом власної династії. Після смерті Володаря та Василька їхні князівства поділено між їхніми синами, але й незабаром про «єднав їхнього Володарів сін, Володимир. Тільки частина з Звенигородом залишилася його братаничеві Іванові Ростиславичу.

Використовуючи усі засоби — як чесні, то й нечесні, хитрому князеві Володимирку (1123—1153) вдалося підпорядкувати своїй владі все князівство й згодом успішно протистояти намаганням великих князів київських впливати на розвиток подій у Галичині. Спираючись на це досягнення, його обдарований сін Ярослав Осмомисл (1153—1187), тобто «людина, що має вісім відчуттів», розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові. Забезпечуючи собі світ й процвітання, Ярослав підтримував дружні стосунки із угорцями та Фрідріхом 1 Барбароссою із Німеччини.

Ярослав Осмомисл, одержавши від батька велику територію Галичини, поширив її, колонізуючи Дністер, й посідання його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини із Угорщиною, Німеччиною. 1165 року він визнав залежність від Фрідріха 1 Барбароси. Найбільшої могутності Галицьке князівство досяг-о за години правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у «Слові про полку Ігоревім «Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту і Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, на свій чергу, сприяло розвиткові міст князівства. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише із сусідами, а і з Візантією, Священною Римською імперією. З щирим подивом говоритися про Ярослава у «Слові про полку Ігоревім » :

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм золотокованім.

престолі, підпер міські Угорські своїми залізними полками…

З піднесенням Галичини процвітали й її бояри. За Ярославового правління смердоті стали настільки впливовими, що примусили князя, який перебував у апогеї могутності, зректися своєї другої жінки Анастасії й згодом спалили її на вогнищі.

Алі цей могутній князь примушений був не лише рахуватися із бажанням боярства, але й і поступатися проти нього. Це виявилося, зокрема, в його родинній трагедії. Одружений батьком із Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, Ярослав залишивши її й узявши собі, як нешлюбну жінку, Настасю з знатного боярського роду Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, котрі, не добившися від нього розлуки із Настасею, оголосили її чарівницею і спалили в 1170 році. Він не міг урятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її Олегові Галич, був после його смерті порушений. Галичиною заволодів сін від правної дружини, Володимир П.

По смерти Ярослава почався хаос. Його сін Володимир (1187—1198), останній з династії Ростиславичів, слова літописця, «думи не любити з мужами своїми». Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши його рятуватися в Угорщині. Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира на престол, але й, прийшовши у Галичину, проголосив цю землю своєю. Колі проти чужинців почали вибухати народні повстання, Володимир помирився із боярами і вигнав мадярів. До чого ж привели усі ці рокта сутичок й спустошення? Хоч Володимир урешті знову сів на престол, він ставши залежати від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізод ставши типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь про «єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слабших наступників, тім годиною даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім настає хаос, що триває, доки на арені не із «являється інший сильний князь й не опановує ситуацією.

Протягом ста років после занепаду Києва Галицько-волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини і водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тім самим у переламний момент історії смердоті зберегли в українців, чи русинів, як їхнього тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичність. Чималу роль у цьому відіграв славний князь Галицько-Волинського князівства Ярослав Осмомисл.

Висновок Таким чином, фактично Галицько-Волинське держава, це друга велика держава на українській землі, збудована українськими руками, Яка зуміла об'єднати біля собі більшу частину української етнографічної територї свого години, фактично в половині ХIV ст. перестала існувати. Алі півтора століття її існування не проминули безслідно як для подальшої долі українського народу, то й його культури. Власне ця держава, на думку багатьох вчених, зберегла самобутність України перед передчасним опануванням й асиміляцією із боці Польщі. Галицько-Волинська держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Русі, свою політичну і соціальну революцію розвивала под сильним впливом тихий відносин, котрі існували в тогочасній Центральній Європі.

Використана література:

1. Орест Субтельний. Історія України. — До., 1996.

2. Наталія Полонська-Василенко: Історія України. — До., 1993. Крип’якевич І. та ін. Історія України. — Львів: «Фенікс», 1994.