Гітлерівська диктатура у Німеччині

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАИНЫ.

ФАКУЛЬТЕТ ЗАОЧНОГО ОБУЧЕНИЯ.

(КОМЕРЦІЙНЕ ОТДЕЛЕНИЕ).

КАФЕДРА ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА НА ТЕМУ:

«ГІТЛЕРІВСЬКА ДИКТАТУРА У ГЕРМАНИИ».

КИЇВ 1999.

ПЛАН.

1.Фашизм.

2. Прихід до української влади фашистів в Германии.

3. Механізм фашистської диктатури, державний лад та політичний режим.

4. Каральні органи як головної опори фашистської диктатуры.

5. Адольф Гитлер.

Заключение

.

Список використаної литературы.

Тема справжньої роботи мала назва «Фашистська диктатура в Германии».

Автор мав сміливість змінити назва теми, оскільки чимало істориків все-таки разобщают поняття «фашизм», «націонал-соціалізм» і «гитлеризм».

У даний роботі автор спробує розкрити як тему, яка винесено на титульний лист, а й описати саму природу «фашизму», «націоналсоціалізму» і «гітлеризму». Також слід зазначити, деякі аспекти цієї роботи написані з допомогою матеріалів написаних з погляду радянських істориків і дослідників вищенаведених понять, бо варто відмахуватися від історичних досліджень наших народів колишнього СРСР, які, хоча й під керівництвом щонайменше жорстокого режиму, все-таки змогли не дозволити поширитися у світі самої людиноненависницької політичної идеи.

___________________________.

Політичний режим завжди знаходиться у самій прямий і безпосередньої залежність від соціальної бази диктатури буржуазії. Ще наступу загальної кризи капіталізму буржуазія систематично вдавалася до авторитарним і терористичних методів правления.

Після першого світової війни та Великою Жовтневою соціалістичною революції відхід буржуазії від демократії набуває практично універсальному характері. Саме перші повоєнні роки виникає таке принципово нову політичну явище, як фашизм, який був досконале невідомий капіталізму в попередню эпоху.

1.Фашизм, национал-социализм.

«Фашизм постає як одне з реакцій буржуазії на диктатуру пролетаріату. Не дивно, що у батьківщині, Італії, фашистське рух відразу ж потрапляє прийняло антикомуністичний характер, який розвинувся в войовничий антикомунізм. За всієї пістрявості і труднощі класового складу фашистського руху визначальним є його антипролетарский характер. Фашизм є безпосередня реакція всього антипролетарского фронту на наступну соціалістичну революцію у умовах розвалу чи кризи буржуазного держави, розброду в який панує класі, соціальної істерії у всіх прошарках суспільства. По соціальної природі фашизм не що інше, як превентивна контрреволюція, має своєї метою як запобігти наступну соціалістичну революцію, але і відвести маси кращий бік від боротьби за соціалізм під псевдосоциалистическими і шовіністичними гаслами. Встановлення фашизму є корінний переворот, що призводить до повного й остаточному знищення буржуазної демократії самої буржуазією, оскільки соціальна база її диктатури розпалася. Прихід фашизму до української влади, — це звичайна заміна одного буржуазного уряду іншим, а зміна одній державній форми, класового панування буржуазії - буржуазної демократії іншій — його формою — відкритої терористичної диктатурою» — говорив Р. М. Дімітров на VII конгресі Коминтерна.

Важко ні з вищенаведеним. Справді, фашизм в Італії та хто в Іспанії і навіть, споріднений ним ідеям, методам і кінцевим цілям, націонал-соціалізм у Німеччині є потворне дітище що у глибокий економічний та політичний криза капіталістичного суспільства, стоїть одразу на порозі соціальної революції" і ідеєю національного відродження, цієї «рятівної соломинкою», боїться втратити свої багатства великої й середньої буржуазії. Далі у роботі автор під терміном «фашизм» просить розуміти рух (саме рух, лише на рівні як розписування окремих груп людей і лише на рівні цілих держав і народів) що увібрала у собі самі людиноненависницькі, расистські і націоналістичні ідеї. Отже, «фашизм», рух заснований на грубому поділі всіх людей по расового, національному чи якомусь іншому ознакою на два співтовариства: члени першого співтовариства мають право усе й здійснюють правління з допомогою тоталітарного режиму, члени другого співтовариства немає право на що. Цьому принципу підпорядкована вся правову базу фашизма.

При встановленні фашизму немає зміни класової сутності структурі державної влади, не змінюється від і характер суспільно-економічного ладу. При встановленні фашизму до української влади приходить сама реакційна частина буржуазії, що встановлює режим прямого свавілля та беззаконня. Будучи породженням епохи загальної кризи капіталізму, фашизм представляє собою відкрито терористичну диктатуру найбільш реакційних і шовіністичних елементів фінансового капитала.

Соціальною базою фашистських рухів є передусім дрібна буржуазія. До неї прилягають різноманітних декласовані елементи, а також значної частини безробітних. Але це зовсім означає, що з встановленні фашизму корумпованої влади приходить дрібна буржуазія. Ця австромарксистская теорія був у свого часу поширена. До неї часто звертаються i сучасні буржуазні вчені. Проте, насправді, дрібна буржуазія з двоїстого характеру своєї політичної з психології та її положення у системі громадського виробництва неспроможна сама здійснювати державної влади. Мелкобуржуазное походження багатьох фашистських вождів (Муссоліні — син коваля, Гітлер — син шевця, який потім митним чиновником), наявність вихідцями з цього середовища на важливих посадах у механізмі фашистської диктатури неможливо змінює її сутності. Фактично влада перебуває у руках найбільш реакційних елементів монополістичного капіталу. Фашизм встановлюється не відразу. Перш ніж зробити заміну політичного режиму, буржуазія проводить серію підготовчих заходів. Р. М. Дімітров говорив на VII конгресі Комінтерну: «До встановлення фашистської диктатури буржуазні уряду зазвичай проходять через ряд підготовчих етапів і здійснюють ряд реакційних заходів, які допомагають безпосередньому приходу фашизму до власти».

Фашизація політичного режиму здійснюється зазвичай за такими основним напрямам: відкрите порушення і попрання буржуазнодемократичних права і свободи; переслідування і заборона комуністичних і робітничих партій, і навіть прогресивних профспілок і громадських організацій організацій; злиття державної машини з монополіями; мілітаризація державної машини; занепад ролі центральних і місцевих представницьких установ; зростання дискреційних повноважень виконавчих органів структурі державної влади; зрощування партій та профспілок з державним апаратом; консолідація раніше розрізнених фашистських і реакционно-экстремистских партій та організацій; виникнення різного роду правоекстремістських рухів («Національний Фронт мови у Франції, Італійський соціальний рух тощо. д.).

У разі загальної кризи капіталізму, а на сучасному його етапі, елементи фашизації тієї або іншою мірою мають місце переважають у всіх буржуазних країнах, досягли стадії державно-монополістичного капитализма.

Фашизм як особливий буржуазний політичний режим має низку особливостей, які від інших авторитарних режимов.

Фашизм як повністю знищує буржуазну демократію, а й теоретично «обгрунтовує» необхідність встановлення тоталітаризму. Замість ліберально-демократичної концепції індивідуалізму фашизм висуває концепцію нації, народу, чиї інтереси завжди, скрізь і в усьому превалирую над інтересами окремих личностей.

Фашизм теоретично на практиці порвав з усіма політичними і правовими принципами буржуазної демократії, такі як народний суверенітет, верховенство парламенту, поділ влади, виборність, місцеве самоврядування, гарантії прав особистості, панування права.

Встановлення відкрито терористичного режиму при фашизмі супроводжується самої несамовитої соціальної демагогією, яка зводиться у ранг офіційної ідеології. Спекулюючи на демагогічної критиці найбільш волаючих пороків капіталізму, фашизм завжди висуває псевдосоциалистические гасла, жонглює тієї або інший різновидом «національного соціалізму». Фашизм теоретично «обгрунтовує» відсутність антагоністичних класів в буржуазному суспільстві. Замість класів він вводить поняття корпорацій. Корпоративізм проголошує «співробітництво праці та капіталу», у якому підприємець вже є визискувачем, а постає як «капітан індустрії», керівник, здійснює найважливішу соціальну функцію. Корпорації нібито співпрацюють друг з одним і у певному супідрядності. Відповідно до фашистської ідеології, кожна корпорація, що становить властиве їй місце у ієрархічної системі, здійснює властиву їй «соціальну функцію». Корпоративистские теорії проповідують єдність і монолітність нації. Так було в муссолінівської Хартії праці (квітень 1927 р.) говорилося: «Італійська нація є організмом, мети, життя й кошти дії якого перевищують силою і тривалістю мети, життя й кошти дії складових цей організм окремих осіб і груп їх. Вона подає моральне, політичний і економічний єдність і повністю ввозяться фашистському державі». Насправді в умовах фашистського «морально-політичного єдності» відроджується на імперіалістичної основі кастова система, коли він псу громадяни розподіляються по підлеглим фашистському державі корпораціям, а класова боротьба і профспілкова діяльність забороняються й оголошуються державним преступлением.

Саме соціальна демагогія і проповідь «національного соціалізму» відрізняють фашизм від інших авторитарних режимів, у яких також ліквідується буржуазна демократія, але робиться немає в цьому «теоретичного обгрунтування» і під «соціалістичними» лозунгами.

Нині фашизм у його «класичної» формі немає ніде. Проте досить широкого розповсюдження набули різноманітних тиранічні режими, у яких повністю знищуються все інститути буржуазної демократії. «Там, де звичайні форми придушення трудящих не спрацьовують, імперіалізм насаджує і підтримує тиранічні режими для прямий військової розправи з прогресивними силами».

2. Прихід до повалення влади фашистів в Германии.

Історія Веймарської республіки являє картину гострої боротьби могутніх промислово-фінансових монополій, з одного боку, і організованих загонів робітничого класу — з другой.

Листопадова революція, попри поразка, довго давала себе знати. 1923;го Німеччина знову революційну ситуацію. У Саксонії і Тюрінгії виникли робочі уряду. Славної сторінкою історія, німецького робітничого класу ввійшло гамбурзьке повстання 1923 года.

Становище ледь стабілізувалося, як вибухнула економічна криза 1929 року. Рівень промислової продукції знизився майже вдвічі, а безробітних стало за оцінками від 9 до 13 млн. человек.

Народні маси переходили набік компартії, котра проводить активну роботи з пролетаріатом. На виборах 1930 року його отримала 4,5 млн. голосів — на 1 300 000 більша, ніж у 1928 году.

Охоплені страхом, перед нової революцією, монополії Німеччини вирішили вручити влада фашистської партії Гитлера.

Партія ця, офіційно именовавшаяся «націонал соціалістичної робочої партією», виникла 1919 року; програма її, брехлива у своїй рекламованої частини, була залучення певній його частині незадоволених — від відсталих (з погляду комуністів) робочих до дрібних буржуа.

Вона возвещала створення нової німецького «рейху», великої імперії, побудованої на кістках всіх ненімецьких народів, «викорінення марксизму і комунізму», фізичне винищування евреев.

Передбачаючи небезпека фашистського перевороту, комуністична партія Німеччини запропонувала лівим силам, особливо соціал-демократам, об'єднатись у єдиному антифашистком фронті. Пропозицію було відкинуто. Социалдемократичні лідери оголосили, що ні нададуть опору Гітлеру, якщо той дійшов влади «легальним шляхом». Було у вигляді дотримання конституційної процедури: вибори, доручення скласти уряд тощо. Аргументація ця, джерело якої в позитивістському принципі «є закон», доводить захоплення легальністю до «юридичного кретинізму». Як ніби самі гітлерівці йшли до тієї влади законним шляхом, без насильства, без шантажу, без обмана.

На виборах до рейхстагу, проведених у серпні 1932 року гітлерівці отримали 13 млн. голосів — далеко ще не більшість. Вони пробували поправити залежить від листопаді, та несподівано, за якісь два-три місяці, втратили 2 млн. избирателей.

У той самий час компартія завоювала 600 тис. нових голосів. За неї голосувало б мільйонів избирателей.

Результати листопадових виборів наслідком мали несподіване для монополістичні господарів Німеччини. На спеціальній нараді, що відбулося січні 1933 року, розв’язали притягти до влади Гітлера. Президент Гінденбург, хіба що клялася у цьому, що ні допустить до своєї влади «австрійського єфрейтора», яким у свого часу був Гітлер, відступив і зробив їх волю своїм распоряжением.

Три обставини сприяли встановленню фашистської диктатури в Німеччини: а) монополістична буржуазія знайшла у ній бажаний вихід із гострої політичну ситуацію, створеної економічну кризу; б) мелим буржуазія і пояснюються деякі верстви селянства вбачали у демагогічних обіцянку гітлерівської партії здійснення сподівань на пом’якшення економічні труднощі, викликаних зростанням монополій і усугубленных кризою; у клас Німеччини — і це чи не головне виявився розколотим і тому разоруженным: комуністична партія була недостатньо сильним, щоб зупинити фашизм крім та «проти социалдемократии.

3. Механізм фашистської диктатури, державний лад та політичний режим.

Державний лад, політичні режими фашистської Італії та гітлерівській Німеччині виявляють більше подібності, ніж различий.

Недарма Муссоліні визнавав: «Фашизм і націонал-соціалізм є дві паралельних течії в истории».

Як Італії фашизм, у Німеччині нацизм почав із ліквідації буржуазно-демократичних свобод. Цим цілям служила цілу серію надзвичайних декретів, що припадають у перші місяці 1933 года.

Усім їм присвоювалися гучні назв: ніж підлішими було утримання, то гучніше кричали «проблемами народу і государства».

Лютневий декрет, під назвою «На захист народу і держави», скасовував свободу особистості, слова, друку, зборів. Лютневий ж «надзвичайний» декрет «На захист німецького народу» наділяв необмежені повноваження поліцію і т.д.

Нечувані репресії обрушилися ще до всіх і найбільше на комуністів. Депутати компартії в рейхстазі позбавили мандатів і заарештовані. Сама партія було заборонено (березень 1933 року), її преса закрыта.

З власного звичаю, гітлерівці вдалися до провокації. Вони звели її, як і систематичний обман, в регулярне знаряддя політики. Гітлер вчив брехати народові і притому брехати крупно, бо дрібна брехня, як і думав, викликає менше доверия.

У ніч на 28 лютого 1933 року гітлерівці підпалили будинок рейхстагу. Зробили вони хочуть це у тому, щоб отримати прийменник гонінь на компартію. Він перебував у Німеччині болгарський комуніст Георгій Дімітров і пояснюються деякі інші комуністів арештовано і віддані суду за обвинуваченням у підпалі рейхстага.

Дімітров з незвичайним гідністю і мужністю викрив злочин фашистів. Знаменитий Лейпцизький процес, яким хотіли дискредитувати як німецьких комуністів, але й міжнародне комуністичне рух, закінчився виправданням Димитрова та інших коммунистов-обвиняемых.

Проте країни розгорталася справжня цькування комуністів. Починаючи з 1933 року, тисячі членів КПН були до в’язниці і концентраційні табору. Комуністи гинули у катівнях і за «спробах до втечі». Заарештований та Ернст Тельман, видатний вождь німецького пролетаріату, керівник компартии.

Незадовго до його дінця війни гітлерівці вбили его.

Невдовзі настала черга від інших партій, включаючи буржуазні. Право існувати отримала сама нацистська партия.

Переслідуванню піддали і соціал-демократичну партію; нацисти виклали їм практичний урок легальності і конституционности.

Професійні союзи трудящих Німеччини були розбещені, кошти цих спілок конфісковано. Використовуючи досвід Італії, гітлерівці створили свої власні «профспілки», у яких насильно заганяли людей.

Нацистська партія є частиною урядової машини. Перебування в рейхстазі і державній службі пов’язувалося присягою на вірність «націонал социализму».

Центральні і місцевих органів фашистської партії мали урядові функції. Рішення з'їздів партії отримували силу закона.

Партія мала особливий пристрій. Члени партії мали беззаперечно підпорядковуватися наказам місцевих «фюрерів», яких (як й у Італії) призначали сверху.

Державна влада фашистської Німеччини зосередилася в уряді, урядова влада — в особі «фюрера».

Вже закон 24 березня 1033 р. дозволяв імперському уряду, не питаючи санкцій парламенту, надавати акти, які «ухиляються від конституции».

Серпневий закон 1934 року знищував посаду Президента, яке повноваження передавав «фюреру», який одночасно залишався главою уряду та партії. Ні до кого не відповідальний, «фюрер» був у цій ролі довічно і як міг призначити собі преемника.

Рейхстаг зберігався, але для парадних демонстрацій. Іноді - в демагогічних і зовнішньополітичних цілях — гітлерівці проводили «народні опитування». У цьому заздалегідь оголошувалося, що кожен, хто скористається правом голосувати таємно, вважатиметься «ворогом народа».

Як і Італії, у Німеччині знищили органи місцевого самоврядування. Розподіл на землі, відповідно про те земельні ландтаги, скасовувалася «в ім'я єдності нації». Управління областями доручалося чиновникам, яких призначало правительство.

Формально не відмінена Веймарська конституція припинила своє действие.

Властиві імперіалізму процеси знайшли у гітлерівському рейху своє яке закінчила вираз. Тісна і безпосередній зв’язок існувала тут між партією, державою, монополіями — економічними гігантами типу «Фарбениндустри», авто гіганта «Круппа» і др.

Законом 27 лютого 1934 року у Німеччини засновувалися господарські палати — общеимперская і провінційні. На чолі їх була поставлені представники монополій. Палати мали важливі повноваження на справі регулювання економічної жизни.

Результати позначилися швидко: середня тривалість робочого дня зросла з 8 до 10−12 годин тоді як реальна вести становило 1935 року лише лише 70% від зарплати 1933 року. Відповідно про те відбувався зростання прибутків монополій: доходи Сталевого тресту, наприклад, становили 8.6 млн. марок в 1933 року і 27 млн. 1940;го году.

Використовуючи урядову влада, господарські палати проводили штучне картелирование, у результаті якого дрібні підприємства поглиналися великими. Селяни і торговці, ремісники і кустарі, що очікували від фашизму економічних благ, вони були обдурені: ні землі, ні кредиту, ні відстрочки боргів де вони получили.

З перших днів влади гітлерівці стали готуватися до «великий війні», яка б забезпечити німецької нації панування з усього миром.

4. Каральні органи як головної опори фашистської диктатуры.

У безпосередньому підпорядкуванні партійного центру перебували катівські «штурмові загони» (СА), охоронні загони (СС) і пояснюються деякі особливі військові частини, укомплектовані фанатичними прибічниками Гитлера.

Злочини, скоєні членами партії, розглядалися особливими судами на таємних засіданнях. Кримінальні злочину найчастіше взагалі сходили нею з рук. Важлива відданість, повторював Гітлер, і якщо у своїй вкрадуть щось, плювати на это,.

Особливе помсти у системі репресивного апарату посіла таємна поліція — гестапо, располагавшая величезним апаратом, значні засоби і необмеженими полномочиями.

Як і Італії, ми тут не лише одну поліцію, а кілька. Гестапо підпорядковується уряду. Штурмовики і есесівці - партії. Одна поліція стежила одною, і не довіряла другой.

Така систему було основою тотального стеження, що тримати владу у стране.

4. Адольф Гитлер.

Адольф Гітлер — «фюрер», диктатор, нелюдина, чудовисько …

Сподіваюся, що будь-коли забуде, що фанатизм й амбіції одну людину, можуть поставити увесь світ до межі …

Деякі дослідники історики пов’язували всі події у Європі з 1933 по 1945 року з «великої силою великого диктатора», — але це сприяло створенню враження, ніби націоналсоціалізм зовсім не від був явищем, що охоплюють цілу епоху, а з’явився породженням спраги влади в однієї конкретної людини, і навіть комплексу почуттів заздрості та ненависті у одного неспокійного, спраглого завоювань народу, бо якби фашизм мав глибоке коріння у своєму часі і він однією з неодмінних рухів нього, то воєнної поразки не змогла б усунути й дуже круто відтіснити їх у забвении.

Адже фашизм лише за якісь років додав світу новий образ, і, вочевидь, що таке потужні процеси навряд чи може бути достатнім чином пояснити капризом дорвавшегося до влади одинаки. Бо лише коли цей одинак є постаттю, інтегруючої найрізноманітніші емоції, страхи чи інтереси, якщо тягнуть його вперед потужні, які приходять із далеких далечіней енергії, стають можливими такі події. У цьому світлі ще раз вимальовується роль і значення Гітлера стосовно оточуючим його силам :існував гігантський, неупорядоченный потенціал агресивності, страху, самовіддачі і егоїзму, який лежав у спокої й нуждавшийся лише тому, щоб якесь владне явище розбудило, сфокусировало і використали його; цього явища зобов’язаний був той потенціал своєї ударної силою, з нею святкував він свої колосальні перемоги, але із ним разом і рухнул.

Проте Гітлер цей був постаттю, що поєднувала настільки багато тенденції часу; у ще більшою мірою і сам надавав подій їх напрям, масштаби і радикальність. Сприяло йому за цьому то, що його думок були обтяжені певними попередніми умовами і що саме все — антагонізми противників, партнерів у союзу, нації, ідеї - він такий ж холоднокровно, як і маніакально підкоряв своїм жахливим цілям. Його екстремізм відповідав тієї внутрішньої дистанції, що він зберігав стосовно всім силам. Багато чого каже через те, що він — всупереч його яка належить ще до юнацьким років претензії, — так ніколи і осмислив, що є історія; вона бачила у ній свого роду навстіж відкритий для честолюбців храм слави. Сенсу і правоти доконаного він не усвідомлював цілком. І саме так, з абстрагованою безтурботністю, йшов він у здійснення своїх задумів. Тоді як інші державних діячів враховували реальність існуючого співвідношення сил, він відштовхувався від чистого місця: точно як і, як почав він незважаючи на існуюче проектувати новий мегаполіс Берлін, планувалося їм і повна перебудова Європи та всього світу; як вона сама прийшов з нізвідки — з нічого йшли поряд і його думок. Не звертаючи увагу кордону на географічній мапі Європи, закріпившись внаслідок воєн та зміни співвідношення сил, він переробив цю карту по-своєму, зруйнував держави і допоміг піднятися новим силам, викликав революції" і поклав край віці колоніалізму; зрештою він гігантським чином розширив емпіричний обрій человечества.

І хоч він був постаттю демократичного століття, він був собою лише його антилиберальный варіант, характерне поєднанням маніпуляції голосами шляхом плебісцитів і харизми вождя. Однією з неперебутні гірких уроків листопадовій революції 1918 року був усвідомлення, що є неясна взаємозв'язок між демократією та анархією, що хаотичні стану і є власним, непідробним вираженням справжнього народовладдя, а сваволю — його законом. Звідси неважко витлумачити сходження Гітлера та як останню відчайдушну спробу утримати стару Європу на умовах звичного величі. До парадоксів явища Гітлера те, що разом з допомогою краху намагався захистити почуття порядку й авторитету перед висхідній епохи демократії із її правами вирішального голоси для мас, емансипацією і розпадом національної та расової ідентичності. Але висловив ще й довго копившийся протест проти жалюгідного егоїзму великого капіталу, проти коррумпирующей мешанины буржуазної ідеологією і матеріального интереса.

Не важко, розширивши ці уявлення до рівня, розпізнати у яких ситуацію раннього етапу здобуття фашизмом своїх прихильників: це маси середнього стану, які - і натомість загальних панічних настроївбачили себе у повільних про задушливі їх обіймах, з одного боку, профспілок, з другого — універсальних магазинів, в обіймах комуністів й анонімних концернів. І, нарешті, явище Гітлера можна розуміти й як спробу затвердження свого роду третьої позиції - між обома пануючими силами епохи, між лівими і правими. І це додало його виступу той дволикий характер, який охоплюють усіма визначеннями, такі як «консервативний», «реакційний», «капіталістичний» чи «мелкобуржуазный».

Перебуваючи поміж усіма позиціями, він у той час брав участь у них у усіх ланок та узурпував їх существеннейшие елементи, звівши їх до свого, неподражаемому феномену. З його приходом до тієї влади настав край і протиборству за Німеччину, початок що було належить після першої Першої світової Вільсоном і Леніним, коли той намагався привернути в бік парламентської демократії, а інший — набік справи світової революції; лише років через це протиборство відновилося і завершилося недавнім об'єднанням розділеної страны.

Хоча третя позиція, до котрої я прагнув Гітлер, і мала захопити весь континент, та її енергетичним ядром повинна бути Німеччина: сучасна місія рейху в тому, щоб дати втомленої Європі нові стимули і використовувати її як резервуар сил для світового панування Німеччини. Гітлер рвався надолужити згаяне на імперіалістичної стадії німецького розвитку та виграти головний з можливих призів — гарантоване гігантської експансією влади сході панування над Європою, а таким чином — з усього світу. Він виходив з те, що поділений земну кулю невдовзі не дасть змоги завоювати якусь імперію, а оскільки вона завжди мислив категоричними альтернативами, йому уявлялося, доля Німеччини — або стати світової державою, або ж «завершити існування… як друга Голландія як і друга Швейцарія», і може бути, навіть «зникнути з землі чи стати народом — рабом, обслуговуючим других».

Те міркування, що його задум до безнадійного краю перенапрягал сили та можливості країни, неможливо могло скільки-небудь серйозно стурбувати його, оскільки він вважав, що завдання тут залежить від першу чергу у цьому, щоб «змусити коливний перед своєї долі німецький народ піти власним шляхом до величі». Думка про що з цим ризик загибелі Німеччини викликала в нього в часи війни лише зауваження: «стане все равно».

Отже, і націоналізм Гітлера також був однозначний, оскільки він, не замислюючись, був готовий поступитися з інтересом нації. Але тим щонайменше, цей націоналізм виявився досить інтенсивним, щоб викликати загальне опір. Оскільки хоча Гітлер частково і висловлював захисні емоції часу й континенту, яке гасла надавали вплив далеко за межами країни, тож до Німеччини Гітлера з повагою, йому так ніколи й зірвалася надати цій своєму оборонному початку щось більше ніж вузький і жорсткий національний профіль. У своїх бункерних медитацій навесні 1945 року якось назвався «останнім шансом Європи» і спробував у зв’язку виправдати застосування насильства стосовно континенту: «Вона же не бути підкорена шармом чи силою переконання. Щоб її отримати, потрібно був її згвалтувати». І ось саме шансом Європи Гітлер і не: був такого моменту, що він міг би, переступивши через себе, ввійти у гру справді у ролі політичної альтернативи. Хіба що в часи війни, коли йшлося і про може бути не позбавленої перспективи спробі надати кампанії проти Радянського Союзу європейську видимість, він розкрився як і той заклятий ворог інтернаціоналізму, яким він починав, — людиною з, як кажуть, глибокою європейською провинции.

Ця неспроможність до виживання відчувається всіх рівнях. Хоч би як підкреслював Гітлер надособистісний аспект свого завдання, хоч би як наголошував він зважується на власну історичну місію і хоч би як видавав себе за знаряддя Провидіння, вище за свій часу він і піднявся. Бо він було дати ані внушающей віру картини прийдешнього стану світу, ні надії, ні надихаючої мети, то одне з думок Путіна не пережила його. І ідеї, які завжди використовував лише як інструментів, залишилися після нього порваними і скомпрометованими. Цей великий демагог не залишив жодного слова, жодної що запам’ятовується формули, точно як і не сягнуло сьогодні жодного його будівлі, але ж він настільки жадав стати найбільшим архітектором всіх часів; не залишилося навіть запланованих їм величних руїн. У Гітлера був таємниці, що виходила за рамки його безпосереднього справжнього. Люди, чия відданість і захоплення були ним завойовані, йшли не було за баченням — вони йшли за силою, й у ретроспективі це життя представляється безперервним викидом гігантської енергії. Вплив цієї енергії було дуже багато, страх, і його викликала, — безприкладним, але понад цього, у пам’яті малий, що осталось.

Заключение

.

Гітлерівська диктатура у Німеччині є найяскравішим прикладом тоталітарного суспільства, заснованого на «законному» використанні первісного людського страха.

Після закінчення Другої світової війни перед світовим співтовариством (і перед капіталістичним і для тоталитарно-социалистическим) постало завдання недопущення поширення ідей войовничого фашистського режима.

Нюрнберзький процес був першим судовим процесом над злочинцями світового масштабу, використовували задля досягнення своєї мети самі людиноненависницькі ідеї, й методы.

Список використовуваної літератури 1. Державне право буржуазних і що розвиваються. — М: Юрид. Лит,.

1989 2. Історія держави й права розвинених країн. Навчальний посібник в 2-х частинах. Ч 2. Кн. 2., — М: «Юридичний коледж МДУ», 1994 р. 3. Черниловский З. М. Загальна історія держави й права, — М: «Юристъ»,.

1995 4. Соціальна теорія і сучасність Випуск 12 «Нація, держава, націоналізм, історія, практика». Москва 1993 рік. 5. Ф. Ніцше «АНТИХРИСТИАНИН, досвід критики християнства «6. Москва, Видавництво політичної літератури, 1989 рік 7. Бертран Рассел «ІСТОРІЯ ЗАХІДНІЙ ФИЛОСОФИИ «8. Новосибірськ, Видавництво Новосибірського Університету, 1994 рік 9. Москва, Видавнича група «Прогрес «- «Энциклопелия », 1994 рік 10. П. С. Гуревич, В.І. Столяров «Світ філософії «11. Фрідріх Ніцше. Твори в 2-х томах. «Думка «1990 12. Коротка філософська енциклопедія. «Прогрес », 1994 13. Велика радянська енциклопедія, 3-тє вид., М., СЕ. 14. Д. Мельников, Л. Чорна. Злочинець номер 1: нацистський режим та її фюрер, М Новини, 1991.