Дмитро Вишневецький (Дмитро Вишневецький)

ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ДМИТРО (р. зв. невід. -п. 1563) — Український князь, перший із достовірно відомих козацьких гетьманів (приблизно 1552−1563). Походив із старовинного волинського роду Гедиміновичів. Власник земельні маєтків у Кременецькому повіті. У 1550−1553 — староста Черкаського й Канівського повітів. Близько 1552 (за ін.даними 1554−1555,1556) збудував на острові Мала Хортиця замок, який ставши прототипом Запорізької Січі й згуртував на боротьбу проти татар кілька сотень козаків. 1554 знову призначений Сигізмундом II Августом старостою канівським й черкаським. У 1557−1558 відбивав напади кримських татар на чолі із ханом Девлет-Гіреєм І на Хортицю. У жовтні 1657 Вишневецький на чолі козаків здобув турецьку фортецю Іслам-Кермен й вивіз звідти усі гармати на Хортицю. Вишневецький пробував організувати союз держав (Польща, Московія), на бі брали доля й запорожці для боротьби проти Туреччини й Кримського ханства. На початку 1559 здійснив вдалий похід у Крім, визволивши із неволі кілька тисяч українських невільників. У червні запорожці под дротом Вишневецького напали на турецьку фортецю Азов. У 1563 втрутився в боротьбу за молдавський престол. Під годину походу у Молдавії 4-тисячний козацьку загін на чолі із Вишневецьким зазнав поразки у бою под Сучавою від військ претендента на молдавський престол Стефана IX Томші. Вишневецький був узять в сповнений й виданий турецькому уряду. За повідомленням «Хроніки Мартіна Бєльського» Вишневецький после жорстоких катувань за наказом султана Сулеймана II був скинений із вежі на залізні гаки, вмуровані у прибережну стіну в Константинополі, він провисів на ньому три дні, доки турки, обурені прокльонами, спрямованими проти мусульманської віри, застрелили його з луків. Вишневецький-герой української народної думи про Байду.

Ім «я Дмитра Вишневецького, князя з литовської родини, нащадка Гедиміна, васала литовсько-польського короля, хоча і православного за своїм віросповіданням, володаря величезних маєтків на Кременеччині, — вперше згадується в документах 1550 року, коли Сигізмунд II Август, король польський й великий князь литовський, віддав йому Канівське і Черкаське староства. Таким чином, він ставши основним захисником південих кордонів Великого князівства литовського від кримських татар.

1553 року із невідомої заподій Вишневецький вирушив на оттоманські землі; самих —у Стамбул, до турецького султана; за твердженням інших—в Акерман, до коменданта турецького гарнізону. Архівні документи нічого не повідомляють про його перебування у турків, яку тривало півроку і відоме лише тім, що гостя там добро зустріли. Володимир Голобуцький, що переносити до Вишневецького із насторогою, вважає цю подорож за маневр, спрямований проти запорожців: «Вишневецький, чудово знаючи, якої загрозу для собі вбачають турецькі і татарські феодали в існуванні запорозького козацтва, міг запропонувати султанові приборкати запорожців, покласти край їхнім сухопутним та морським походам на Туреччину і Крім». Дмитро Яворницький вважав, що Вишневецький як незалежний феодал мав цілковите право добиватися підтримки султана, який вже був сюзереном правителівхристиян — молдавського, трансільванського й волоського господарів. На початку 1554 року Вишневецький повернувся до Литви, прихильно був зустрінутий королем й знову отримав для управління Канівське і Черкаське староства. За дві рокта (1556 p.) Дмитро Вишневецький здійснив свою першу військову операцію проти татар. Він міг виступати лише від власного імені і под свою відповідальність, позаяк сюзерен король Сигізмунд II Август був союзником Оттоманської імперії. Вишневецький скористався сутичкою між Московською Державою й Кримом, й його поява на арені збіглася із тім, що цар Іван IV вирядив два військові зажени проти Кримського ханства: один под командуванням воєводи Чулкова опустився річкою Доном, а другий под начальством дяка Ржевського попрямував у долину Дніпра. У березні 1556 року до дяка приєдналося 300 душ з козаків Вишневецького на чолі чи із ним, чи із одним з його помічників отаманом Млинським (він ж — Міна). Влітку союзники, припливши вниз за течією Дніпра, пограбували Іслам-Кермень й навіть напали на оттоманську фортецю Озю (Очаків). На зворотному шляху наздогнали їхні татари і оточили на одному із дніпровських островів, одначе после шестиденної облоги Ржевському вдалося вирватися із оточення.

Не дивлячись на майже цілковиту невдачу цієї експедиції, вон мала надзвичайне значення—це стало на самом деле зламним моментом у зносинах між Московією, Кримським ханством та Оттоманською імперією. «Нечувана річ, — пише Сергій Соловйов, — московські люди прийшли на Дніпро і ходили вниз, шукали татар й турків у їхніх ж володіннях».

За якийсь годину, у серпні—вересні 1556 року, Вишневецький із невеличким особистим військом захопив острів Малу Хортицю за 15 км південніше від останнього дніпровського порога та за 60 км північніше від острова Томаківки, де згодом був заснована Запорозька Сич. Тут він спорудив фортецю. Це викликає досі великі незгоди серед істориків. Один з них, Дмитро Яворницький, гадає, що фортеця на Хортиці мала статі базою для військових операцій, спрямованих проти татар, і був справжнім прототипом Запорозької Січі; у склад ж армії Вишневецького, крім його особистої гвардії, належали городові козаки, із якими поєдналося і козацтво із Низу. Інші дослідники (зокрема, Володимир Голобуцький) стверджують, що військо Вишневецького складалося лише із найманих солдатів, котрі самовільно привласнили собі ім «я «козаків», а фортецю було б збудовано у тому, щоб підкорити своєму впливові вільне козацтво і заступити російській армії шлях на Крім. На шкода, історики не мають жадних архівних посвідчень, котрі б пролили світло на це питання.

У вересні 1556 року Дмитро Вишневенький відправивши отамана Михайла Єськовича у Москві до Івана Лютого передати йому про свій намір облишити короля Сигізмунда II Августа і перейти под заступництво царя. Тоді ж він й напавши на татарський Іслам-Кермень, пошарпав це місто і захопив декілька гармат. Володимир Голобуцький, описуючи цей похід, зазначає, що «напад на Іслам-Кермень був по суті першим й водночас останнім виступом Вишневецького проти татар». Алі це твердження суперечить всім турецьким джерелам. Дмитро Вишневецький наполегливо просити короля Сигізмунда II Августа надіслати йому гармати і солдатів, щоб він міг зміцнити фортецю на Хортиці. У травні 1557 року надійшла відмова, і козацьку ватажок подумавши остаточно розірвати пута васалітету, котрі його заговорили українською у «язували із королем. Незабаром хан Девлет-Гірей здійснив наскок на Хортицю, якої він тримав в облозі впродовж 24 днів. Алі взяти її ханові не вдалося. Вишневенький одразу ж оповістив про це царя.

Наприкінці літа цого ж року Девлет-Гірей знову підступив до Хортиці із татарською армією, а також з військом, надісланим йому молдавським воєводою, та загоном яничі.р. Після тривалого опору звідти він офіційно звернувся до царя із проханням про заступництво. Іван IV відповів на це згодою й викликав Вишневецького до Москви. Литовські володіння (Канів й Черкаси), звісно, відійшли до польського короля, а натомість Вишневецький отримав російське місто Бельов.

Настав новий період в історії зносин між Московською Державою, Польщею, Оттоманською імперією та Кримським ханством. У січні 1558 року виникає Лівонська війна, Яка викликала затяжний конфлікт між Польщею та її союзником Кримським ханством, із одного боці, і Росією Івана Лютого, із другого.

Колі російська армія в січні переступила кордон Лівонії, сін хана калга Магмед-Гірей з величезним військом, у супроводі ногайських мурз Великої орди, рушив на Московію, але й довідавшись, що російське військо зосереджене на Оці, він, досягнувши річки Мечі, повернувши тому. Тоді ж король Сигізмунд II Август підписав з Девлет-Гіреєм договір про дружбу, заплативши ханові данину і пообіцяв, що не дозволити своїм підлеглим (козакам) турбувати наскоками татарські землі.

На шкода, з января 1558-го до червня 1559 року хронологія перебігу подій зовсім не із «ясована. У оттоманських архівах поки що не знайдено матеріалів з цого запитання, а російські і польські свідчення неточні і суперечливі.

Можливо, проте, що доки російські війська воювали в Прибалтиці із рицарями Лівонського ордена, цар хотів доручити оборону південних кордонів Московської держави литовському кондотьєру. Весною 1559 року, якраз тоді, коли царські війська брали Нарву і Дерпт у Лівонії, Вишневецький напавши на Крім. Вочевидь, він проплив униз за течією Волги і через Астрахань прибув до черкеських володінь, де навербував собі допоміжних сил. Восени козаки спустошили землі Перекопу, потім піднялися Дніпром угору, знову захопили, щоправда, одну годину, острів Хортицю.

У лютому 1559 року цар Іван IV надіслав до Кріму два нові зажени на чолі із Данилом Адашевим та Дмитром Вишневеньким. Тоді як Адашев плив Дніпром, Вишневецький захопив долину Дону і попрямував до Азова.

Турецькі архіви дають змогу точно задокументувати діяльність Дмитра Вишневенького, починаючи із весни 1559 року. З цого години ми маємо чудовий матеріал для дослідження — реєстри «Mьhimme Defterleri» (Реєстри важливих справ), котрі містять копії всіх указів, виданих Великою султанською радою (Divan-i Humayun) та особисто султаном. Лише в одному, третьому, томі цієї колекції, який охоплює період між місяцями Рамаданом 966 та Рамазаном 968 Хіджри (червень 1559—травень 1561) зберігається багато документів, що стосуються діяльності «Дмитрашки"—глузливе прізвисько у турків князя Вишневецького. Тут налічується 30 таких свідчень, до які слід ще додати і матеріали, включені до п «ятого бо торкаються години між місяцями Мухаррем та Зілхіджа 972 Хіджри (серпень 1564—липень 1565 років). Це подчеркивает особливе значення, якого надавала Осяйна Порта литовському авантюристові — єдиному супротивникові імперії, що наважився зазіхати безпосередньо на оттоманські володіння тоді, коли непереможні армії великого володаря не малі собі рівних з полів битв.

Перші турецькі документи, що сповіщають про російські військові зажени, стосуються весни 1559 року.

Новина про зосередження ворожих військ й спорудження кораблів на Дніпрі (чи, вірніше, на його східних допливах — Пслі та Ворсклі) був передано Осяйній Порті самим кримським ханом, який отримав ці відомості від вивідачів, посланих до Московської держави. Розуміючи небезпеку стану, хан попросивши допомоги в оттоманського флоту. У своїй відповіді, датованій місяцем Рамазаном 966 (червень 1559), султан сповістив Девлет-Гірея про вирядження найближчим годиною ескадри «для захисту мусульманської держави від російської загрози». На тому годину султанський диван отримав інформацію про військову підготовку росіян на кордоні Кримського ханства та із іншого джерела—від Сулеймана, бея Вульчитрина, який повідомляв, що кавалерійського війська под його командуванням замало, щоб із успіхом відбити напад «невірних».

Ці повідомлення із усією очевидністю стосуються загону Данило Адашева: місцем зосередження війська зазначено річку Озю на півночі від Іслам-Керменя й щоразу ворога називають — «росіяни» («Rus») чи навіть «московіти» («Moskof»). Тім годиною коменданти фортець Ка-фи (Кефе) та Азов (Азак) попередили султанський диван про пересування іншого загону на чолі із Вишневецьким.

У оттоманських документах містяться відомості про ті, що військо Вишневецького складалося із «росіян», але й нам здається, цим словом тут позначено вірогідніше донських козаків, ніж регулярні російські війська з черкеських племен, котрі у той добу були чи християнами, чи язичниками, що їхнього у турецьких архівах називали «невірними» (kufar). Чотири документи, від 26 Рамазану 966 (2 июля 1559 року), згадують про атаку, здійснену «Дмитрашкою» і «невірними» на фортецю Азов, якої було б відбито. Російські джерела мовчать про цей намір, та із турецьких документів видно, якої небезпеку витримала ця могутня оттоманська фортеця в гирлі Дону. Гарнізону, до якого належав й загін з 200 яничар, було б замало для оборони, і атаку відбили лише завдяки допомозі, наданій ногайськими племенами, що перебували тоді в околицях Азова, та завдяки підтримці оттоманської ескадри, що складалася із шести великих галер (kadyrga) та з незвачної кількості малих суден (kalita).

Мабуть, Осяйна Порта не думала, що росіяни безпосередньо відповідають за напад на Азов, вважаючи «Дмитришку» ще в ролі самостійного ворога. Це видно із аркуша, надісланого султанському канапі беєм Кафи, який прохав передати укази росіянам.

Згідно із оттоманськими джерелами, цей перший напад стався весною 1559 року, певне, у квітні чи на початку травня. Незважаючи тих, що атаку було б відбито, тривога не розвіялась. Уперше Азов, військовий форпост Оттоманської імперії у причорноморських степах, важливий передовий пункт на старому торговельному шляху (давня Шовкова дорога), який через Астрахань зв «язувався із Туркестаном, перебував под загрозою.

Треба додати, що будь-яка загроза, спрямована проти Азова, негайно впливала на продовольче забезпечення Стамбула, особливо в період гострої нестачі харчів, од чого часто потерпала султанська столиця, оскільки Азов був портом доволі значного сільськогосподарського району, який постачав Туреччині їстівні припаси. Звідси надходило хлібне зерно, ячмінь, сухі овочі, олія та будівельна деревина.

Облога і спустошення, завдане нападом у низинах Дону, викликали голод навіть у фортеці, а й у Великій Ногайській орді, Яка кочувала між Доном й Волгою.

З російських джерел відомо, що коли Вишневецький зазнав поразки под Азовом, кримський хан ставши переслідувати Адашева, якого він наздогнав на Дніпрі та із яким там зчепився.

Реєстри «Mьhimme Defterleri» нічого не повідомляють про це. Ми маємо Єдиний документ турецькою мовою, який лише опосередковано згадує військовий похід Адашева—це наказ од 16 Зільхіджа 966 (15 вересня 1559 року), адресований Мустафі, бею Аккермана, де мовиться про доля «поляків з прикордонних володінь».

(мабуть, так називали козаків, що гаялися на узграниччі) в поході «московітів» проти Кримського ханства.

Поряд з тім численні оттоманські джерела, котрі стосуються осінніх місяців 1559 року, сповіщають про повторний наступ «Дмитрашки» на Азов.

перший документ, позначений 27 Зілкада 966 (2 вересня 1559 року), містить наказ бея Кафи, який передає текст аркуша Алі Реіса, адмірала чорноморського флоту. Він повідомляє султанському канапі, що после його прибуття до Азова «Дмитрашка», який тримав в облозі фортецю, відступив на північ, й присутність оттоманськйх галер у гирлі Дону перешкодила «російському воєначальникові» прискорити допомогу Вишневецькому армією на чотири тисячі солдатів.

Водночас з тім у листі Синана, бея Кафи, надісланому до Великої султанської заради (дивана), сповіщається про ті, що російські війська, повантажившись у великі човни, здійснили напад на Керч (Кегс) у східному Кріму; атаку відбила оттоманська ескадра. Незабаром «Дмитрашка» підійнявся вгору Доном, де і поставивши малі форти, «готуючись таким чином до нового наступу майбутньої весни».

Нарешті ми маємо і третій документ, що торкається нападу Вишневецького на володіння Туреччини в Кріму і на берегах Азовського моря. Це султанське послання (Name-ihьmayum) до кримського хана від 22 Сафара 967 (23 листопаду 1559 року), яку містить лист хана до Великої султанської заради. Тут мовиться також про наступ черкесів, союзників росіян, очолюваний плем’ям Жані (потурецькому Zanoglu), на турецькі землі, розташовані на Таманському півострові, та на місто Кафу. Цей напад супроводжувало повстання черкесів у районі Тамані. Хан заявляв у листі, що атака був відбита й він заарештував головних черкеських воєначальників доти, як їм вдалося втекти на Кавказ чи до Московії.

Мабуть, после цих двох невдалих спроб Дмитро Вишневецький за підтримкою черкесів здійснив узимку 1559—1560 років й третій напад на Азов. Це засвідчено листом бея Кафи, надісланим до султанського дивана, в якому губернатор повідомляє про три настала «Дмитрашки»: перший—весною 1559 року, другий—влітку того ж року із армією удесятеро тисяч, й третій, дату якого не із «ясовано, але й відомо, що в ньому взяли доля черкеси разом з Кансуком (Kansuk), сином володаря племені Жані. Ця атака також був відбита. Кансук і один з його братів загинули, а їхні голови, як й голови багатьох російських офіцерів, одвезли до Стамбула.

За якийсь годину Дмитра Вишневецького відкликали де Москви. Звідтоді російські джерела зовсім замовчують дії московського авантюриста. Вони лише зазначають, що 1560 року кондотьєр посварився з царем й залишив його, щоб повернутися до Литви, де король Сигізмунд II Август пообіцяв оддати йому тому усі права і маєтки.

Оттоманські архіви, навпаки, набагато велемовніші щодо висвітлення діяльності Вишневецького в 1560 році і опосередковано із «ясовують заподій його розриву із Москвою.

За турецькими відомостями, весною 1560 року Дмитро Вишневецький прибув з поннзов «я Дону, щоб підготуватися до нового виступу проти кримського хана і володінь Оттоманської імперії, що мав статі одним з найвизначніших у його житті. Можливо, за годину Вишневецький діяв не так на руку цареві, стільки в своїх особистих інтересах, та й його війська складалися нині не із московських стрільців, а переважно із донських й українських козаків та із черкесів, до які прилучилися численні авантюристи — поляки, литовці, навіть ногайці і татари.

У березні і квітні 1560 року Осяйна Порта з трьох різних джерел мала попередження про цей задуманий великий наступ.

Перші відомості, передані воєводою Молдавії, стосувалися скупчення «злодіїв» на кордонах Московії (вислів «злодії» із цілковитою очевидністю тут стосується запорожців). За якийсь годину каді Азова повідомляв султанському канапі, що ногайці, прийшовши з волзьких степів, постали районі Нижнього Дону, коли туди прибув авангард у кількості 3 тисяч «руських козаків», які склали основні сили армії «, що налічувала 80 тисяч Чоловік (цифра, напевне, занадто перебільшена), котрі містилися десь між долиною Аксу (Південний Буг) та річкою Озю. Каді вважав, що ворожко військо мало намір захопити Крім й перебувало под командуванням «Дмит-рашки».

Водночас ті ж саме повідомляв Осяйній Порті і Синан (Sinan), бий Кафи, який на підставі свідчень, надісланих ногайцями, писавши, що північніше Азова зосереджена російська армія та військо «Дмитрашки», яку нараховує майже 70 тисяч. Нарешті, хан Девлет-Прей (Devlet-Giray) сповіщав султанові про підготовку ворогів, серед які він згадував росіян, черкесів й ногайців. їм, зазначає автор, допомагали і татарські «зрадники».

Без сумніву, ці відомості про Вишневецького не відповідали дійсності, а оцінка сил ворога був вкрай перебільшена. Ймовірно, оттоманські власті в Кафі та Азові то й кримський хан, не малі ще доволі ефективної інформаційної служби. Алі завдяки добро налагодженому справозданню Оттоманської імперії можна простежити майже щодень мобілізацію потужної військової машини для відсічі загрози із північного боці. Розмах цієї мобілізації промовисто засвідчує серйозність небезпеки.

Передовсім було б наведено до стану бойової готовності турецькі збройні сили на місцях. З Стамбула до Азова вирушила ескадра із 7 військових кораблів: у фортецю, чию фортифікацію було б хутко відновлено, прибув загін яничарів для підсилення гарнізонів, а також підвезені їстівні припаси. Нарешті, в травні 1560 року султанський диван призначив Синана-пашу, бея Силістріі «, воєначальником над оттоманськими арміями, котрі малі захищати Азов й Крім од «Дмитрашки». До складу цого війська, крім солдатів, завербованих на місці, в бейлику (beylik) Силістрії, належали призвані в армію сипахи (sipahis) і добровольці із інших восьми бейликів, до які повинні влитися зажени на чолі із воєводами Молдавії та Валахії, а також армія кримського хана. Султанський диван просив Девлет-Гірея матір напоготові свої збройні сили, щоб підгримувати бея Силістрії, а задля забезпечення пониззя Дністра йому передали підрозділ артилерії.

Військові приготування імперії, ймовірно, не відповідали справді існуючій небезпеці із боці Дмитра Вишневецького, по суті доволі незначній; проте мобілізація оттоманських військ сама собою могла безумовно змінити політичну ситуацію в районі. Польський король поква-пився принести данину кримському ханові й знову повторивши свою обіцянку: не дозволяти своїм підлеглим (тут— городовим козакам) робити наскоки на оттоманські і татарські володіння. Між тім, зосередження оттоманських збройних сил було б спрямоване не скільки проти союзної Польщі, як проти Москви, що стояла за спиною Вишневецького. На початку травня 1560 року Девлет-Гірей писавши султанському канапі, що внаслідок дуже лютої зими, а слідом за нею посушливої весни в Росії виник голод, який послабив її спромогу чинити опір й напад. Час вдався йому якраз слушним у тому, щоб здійснити великий похід на Московію; він наполегливо добивається дозволу на це і просити диван надіслати йому підкріплення у вигляді артилерії та загону яничар. Хан також повідомляє Оттоманській Порті про наскоки козаків «Дмитрашки», котрі спускаються за течією Дону, але й кількість ворожих військ, зазначених тут, понад відповідала величині здорового глузду — за авангардом у 400 воїнів називалися головні сили армії, що налічували 5 тисяч чоловік.

Прохання кримського хана про доля Туреччини у військовій кампанії було б відкинуте. Покликаючись на протяжність відстаней, котрі мало подолати оттоманське військо та продовольчі валки, але в труднощі, заговорили українською у «язані з озброєнням потрібної кількості кораблів, диван вважав несвоєчасним розпочинати військові дії такого розмаху проти Росії і надав ханові право вирушати в похід з власними силами. Алі справжня причина відмови Порти від участі в такому виступі проти Росії полягала, напевне, в іншому — до того, що до Кафи прибули московські гінці, котрі, за свідченням тексту аркуша бея до султанської заради, хотіли попередити оттоманську уладові про заміри «Дмитрашки» здійснити напад на Азов. Тім ж московський уряд прагнув виказати перед могутнім південним сусідом свою добру волю. Цар, отже, відмовлявся від «Дмитрашки», за якого «не бажав відповідати».

Те чи не міститься тут справжня причина розриву між Вишневецьким та Іваном Лютим, а саме—відмова царя підтримати литовського князя перед лицем небезпеки серйозного конфлікту з грізною оттоманською державою.

Починаючи із літа 1560 року под командуванням Вишневецького перебувала лише його особіста армія, навербована із українських козаків, до які, мабуть, приєдналися донці і черкеси із племені Жані. Саме із таким військом він здійснив свою серйозну операцію проти Кріму, із приводу якої російські джерела скупо подають деталі, і ми знаємо про неї лише із оттоманських архівів. У червні 1560 року Вишневецький напавши на Азов, але й у зв «язку із прибуттям турецької ескадри на чолі із беєм Кафи зазнав невдачі; тоді він з черкесами спробував перепливти Таманську протоці, щоб проникнути до Кріму і атакувати Кафу, проте турки були попереджені про цей намір чи московськими гінцями, чи шпигунами, які відправивши кримський хан у черкеські землі. Друга оттоманська ескадра пильнувала за переправою і відбила напад.

Це був одна із останніх спроб Вишневецького захопити турецькі володіння. Після 1560 року в оттоманських архівах не відклалося жадних свідчень про нього. Відомо лише, що наступного року він остаточно порвавши з царем й вернувся до Польщі, де 5 вересня 1561 року король Сигізмунд II Август віддав йому усі його звання і землі. Протягом понад двох років про Вишневецького немає ніяких відомостей. У IV томі «Mьhimme Defterleri», який охоплює 867—968 рокта (1558—1560 рокта), подибується Єдиний й досить короткий документ, що стосується його особини: це — послання кримському ханові, не позначене певним числом, яку повідомляє про ті, що Синану, бею Кафи, був видана сума в ЗО тисяч акче за «доставлені заслуги под годину оборони Азова від росіян под командуванням Дмитрашки і черкесів племені Жаногли».

1564 року Дмитро Вишневецький востаннє виступив проти Оттоманської імперії. З армією на чотири тисячі Чоловік він зайшов до Молдавії, де якраз точилися міжусобні чвари, але й його тут захопили в сповнений й відправили до Стамбула на страту. За «Хронікою Мартіна Бєльського», козацького ватажок скинули із фортечного муру в Галаті на гак; він провисів втричі дні, доки турки, обурені прокльонами, спрямованими проти мусульманської віри, застрелили його з луків. Багато істориків, зокрема Микола Костомаров та Дмитро Яворницький, погоджуються із версією Мартіна Бєльського й вважають, що розповідь про зазагибель Вишневецького лягла основою славетної народної української пісня про «Байду-козака»; інші ж, як, скажімо, Володимир Голобуцький на підставі донесення — не зовсім зрозумілого — французького посла Стамбулі, стверджують, що Вишневецького задушили й що пісня про Байду не заговорили українською у «язана із його трагічною смертю.

На шкода, турецькі архіви не сповіщають про його зазагибель. Останній оттоманський документ, у йкому згадується ім «я «Дмитрашки», стосується вже періоду после його смерти. Це лист бея Кафи, де повідомляється, що «росіяни» (донські козаки?) і черкеси не перестають грабувати околиці Азова і, наслідуючи приклад «Дмитрашки», зібрали армію на чотири тисячі із гарматами, захопленими на турецьких кораблях, і спробували приступом узяти місто, але й були примушені беєм Кафи тікати.

Коли ж нового дають документи із оттоманських архівів для розв «язання таких спірних питань як походження Запорожжя та роль Дмитра Вишневенького в заснуванні Січі?

Насамперед дозволяють нам вписати авантюру Вишневецького — литовського кондотьєра XVI століття, в широкі межі міжнародних зносин тієї доби. Порівнюючи військові приготування Оттоманської імперії проти «Дмитрашки» із приготуваннями, котрі проводила Осяйна Порта тоді ж проти інших її європейських супротивників — Венеції чи Священної Римської імперії, можна краще зрозуміти всю глибину небезпеки, якої становили походи литовського князя (чи виступав він од імені царя, чи від собі особисто), що загрожували не лише володінням Кримського ханства, як це утверждает Сергій Соловйов, а і власне оттоманським землям на північному узбережжі Чорного моря. Масова мобілізація у восьми турецьких бейликах, звернення до збройних сил Молдавії та армії кримського хана, вирядження ескадри — то були виняткові заходь та Єдиний випадок в історії Порти того години: усі ці дії спрямовувалися не проти держави, а супроти окремої особини, названої найбільшим ворогом Оттоманської імперії. Тому не можна погодитися із Володимиром Голобуцьким, який намагався принизити діяльність Дмитра Вишневенького.

У 70—80 рокта XVI століття Осяйна Порта зазнала численних наскоків українських козаків. Деякі із них, а саме походи запорожців 1574 року та 1577—1578-х проти турецьких ставлеників у Молдавії, цілком імовірно, були куди небезпечніші та значніші за кількістю учасників, ніж виступи Вишневецького, — та усе ж таки жоден з них, коли вірити документам оттоманських архівів, не викликав такої широкої мобілізації турецьких збройних сил. Разом з тім імена ватажків цих походів — Свірговський (1574 рік) чи Іван Підкова (1577—1578 рокта) — практично залишилися поза увагою оттоманських влади, котрі боролися із ними.

Чому ж князь Вишневецький мав такий дивовижний привілей бути особисто знаним для ворогів? Можливо, це означає визнання його справжньої незалежності як стосовно свого сюзерена, короля Польщі, то й стосовно царя, якому він служив лише доти, поки Росія підтримувала його дії. Може, і бо він завдавав удари в найуразливіше місце на півночі імперії — у фортецю Азов?

Документи оттоманських архівів дещо висвітлюють й саму проблему походження козаків. Відомо, що в турецьких текстах середини XVI століття згадується кілька категорій козаків: «польські козаки» (Leh Kazagiari) —термін для позначення українських городових козаків, а годиною й запорожців; «московські козаки» (Moskuf Kazaglari) — як завжди називали донських козаків, що їхнього Осяйна Порта вважала залежними від влади московського царя; нарешті, «руські козаки» (Rus Kazaglari) — це поняття доволі не визначене, оскільки так називали то запорожців, то донців. Між іншим, в турецьких архівних матеріалах, котрі стосуються «Дмитрашки», його воїни затитуловані «росіянами» (можливо, так називали московських солдатів), чи ж—"невірними", коли малі на меті черкесів. Слово «козак» зустрічалося дуже рідко за винятком документів, що торкаються години військових операцій Вишневецького поблизу Азова і, цілком вірогідно, застосовувалося на позначення саме донських козаків.

як нам здається, Володимир Голобуцький був правий, коли стверджував, що в армії Вишневецького зовсім не було б, а чи було б дуже мало запорожців, принаймні под годину його походів проти оттоманських військових фортець у 1559—1560 роках.

———————————- [pic].