Військова праця крізь призму соціально-філософського аналізу

Українське суспільство перебуває на шляху трансформації від індустріальної стадії розвитку до побудови якісно нової цивілізації, що базується на новітніх технологіях, індустрії інформації та послуг. Цей процес відбувається на фоні загострення глобальних проблем, міжцивілізаційних протиріч, змін у геополітичній ситуації, які супроводжуються перманентними війнами і воєнними конфліктами, збройним насильством та воєнною небезпекою, що у свою чергу підвищує значущість військової сили та армії її легітимного носія (армія розглядається як синонім збройних сил). Отже, армія була, є й буде невід'ємним інститутом сучасної держави. Виникає необхідність з’ясувати яким же він є сучасний воїн, яким є його праця? На цей час цієї проблемі в сучасній українській філософії приділяється незначна увага, нажаль.

Трансформаційні процеси, що відбуваються в сучасному соціумі, насамперед в економічній сфері, своєрідно впливають на характер і особливості праці взагалі, і військової праці зокрема. Осмисленню процесу праці в сучасному і постсучасному суспільстві присвячені роботи. І. Сміта, К. Маркса, Е. Дюркгейма, П. Берана, Г. Бревермана, M Бурового, P. Edeapdca, Г. Саймона, П. Суїзі та ін. [4;10;20−22;24;25;29]. За своєю загальною природою і призначенням праця це перша і основна умова існування людського суспільства. Вона є першоосновою соціального прогресу, джерелом суспільного багатства, творцем сучасної культури на Землі. З цієї точки зору праця це є засіб життя. К. Маркс писав: «Як доцільна діяльність, спрямована на освоєння елементів природи в тій або іншій формі, праця становить природну умову людського існування, умову обміну речовин між людиною та природою, незалежно від будь-яких соціальних форм» [9,с.23]. Разом з тим праця це також частина самого людського життя, його прояв та власна життєдіяльність працюючого. Вона є основним способом самоствердження людини. Праця людини характеризується єдністю розуміння (мислення) і виконання (дії). В процесі праці розвиваються фізичні і духовні здібності людини, її особистість.

Отже, праця є також способом розвитку особистості. Праця є тим процесом, в якому «суб'єктивується» буття, вона стає складовою частиною нашої свідомості і нашої особистості. Саме в процесі трудової діяльності людина вступає в контакт зі світом, перетворює і пізнає його. Результати нашого пізнання, використані на практиці, є критерієм об'єктивності. Процес праці є складним суспільним явищем. Він поєднує три компоненти: доцільну діяльність людини, тобто власне працю; предмет праці та засоби праці, за допомогою яких людина впливає на предмет праці. Таким чином, праця це процес, що відбувається між людиною і природою під її контролем і регулюванням. Однак не будь-яка конкретна праця виступає у вигляді безпосередньої взаємодії між людиною та природою, наприклад праця письменника, композитора, воїна, політичного діяча, банкіра, педагога тощо. Ось чому слід враховувати, що праця це доцільна, суспільно корисна в своєї основі творча діяльність, яка відбувається між людиною і природою, між людиною і суспільством як частиною природи і спрямована на створення матеріальних і духовних цінностей, їх збереження, розподіл і захист.

Якісна характеристика праці здійснюється за допомогою наукових понять «характер праці» і «зміст праці», що відображують численні особливості конкретних видів доцільної діяльності людей та її стан в цілому на тих або інших етапах розвитку суспільного виробництва. Поняття «характер праці» виражає різні рівні або аспекти соціально-економічної сутності трудової діяльності відносини між людьми відповідно до їх участі в суспільній праці, тобто специфіку його громадської організації; форму, в якій здійснюється праця, виявляється її якість; соціально-економічні зв’язки людини із соціумом та її відношення до праці. Категорія «зміст праці» відбиває техніко-організаційну (технологічну) своєрідність різних видів праці, рівень розвитку речовинних і особистісних компонентів процесу праці. Головним чинником тут є науково-технічний прогрес. Безпосередні джерела появлення всіх видів діяльності детерміновані економічними та соціально-політичними потребами людини. В міру удосконалення знань і спеціалізації знарядь праці поглиблювався поділ праці між людьми. Відомий французький соціолог Еміль Дюркгейм справедливо відзначав, що «причину, яка пояснює прогрес поділу праці, варто шукати у певних змінах соціального середовища» [4,с.238]. Гаррі Бреверман акцентує увагу на тому, що поділ праці на соціальному рівні підкреслює індивідуальність: «Віднесення індивідуума до тієї чи іншої групи без врахування його здібностей і потреб злочин проти особистості та проти людства» [21,р.73]. Виразом поділу праці є також виникнення держави та одного з її основних інститутів армії. Розподіл суспільства на соціальні страти об'єктивно спричинив виникнення військової праці, що виділяється в самостійний вид суспільної діяльності.

Диференціацію трудової діяльності може бути розглянуто не тільки з погляду на виділення та здійснення її окремих видів, але і з погляду на знання і трудові навички, необхідні для цього працівнику з погляду на формування певних груп людей, що спеціалізуються на виконанні цих видів праці. Іншими словами, в суспільному поділі праці необхідно розрізняти два аспекти. Перший пов’язаний з фактом природної диференціації трудової діяльності. Другий виступає як розподіл праці між людьми. Останній і є професійним розподілом праці, обумовленим особливостями спеціальних знань і трудових навичок людей. Основними поняттями професійної праці є «професія» і «спеціальність». Як зазначає Альфред Уайтхед, «спочатку професії виникли як традиційні форми діяльності, зміни в яких наступали лише спорадично в результаті теоретичних знахідок… Виникаючи як прийнятні висновки з теоретичних побудов, професійні доктрини, якщо їм вдавалося вижити, перетворювалися в мудрість, що передається від генерації до генерації» [16,с.453−454]. На наш погляд, під професією можна розуміти певний рід суспільно необхідної трудової діяльності, що являє собою сукупність особливих трудових навичок і теоретичних знань, які є для індивіда джерелом існування. А. Уайтхед підкреслював, що «суттєвою ознакою професії є теоретичне передбачення наслідків професійної діяльності, засноване на розумінні природи речей» [16,с.450].

Окрім того, професія характеризується ще низкою істотних ознак: будь-яка професія має об'єктивні підстави свого появлення, тобто формування її можливе тільки за наявності певної сукупності трудових функцій, закладених в об'єктивних чинниках праці; професія являє собою відносно тривале, а не короткочасне виконання певної діяльності; носієм професії завжди є суб'єкт діяльності; основою будь-якої професії виступає професійний досвід, знання, вміння та навички; професія виступає основною формою особистісного самовиразу і задоволення потреб індивіда і суспільства; професійна діяльність приводить до певної професійної поведінки як у межах певних професій, так і поза ними; професійна діяльність спричиняє формування професійного інтересу, що часто реалізується через професійні об'єднання і розпорядження представникам певних професій (на основі чого і виникають норми професійної моралі і традиції); прагнення представника однієї професії виявити особливий статус яку сутності організації, так і в суспільному змісті стосовно представників інших професій, що призводить до ідентифікації індивіда з професією, до якої він належить. Саме ці характеристики загалом і визначають професію. Якщо яка-небудь із зазначених характеристик недостатньо виражена, це свідчить про недостатню професіоналізацію діяльності. Поряд з поняттям «професія», існує поняття «спеціальність», що відбиває обмеження сфери діяльності людини в межах професії. Професія і спеціальність категорії однопорядкові, вони виражають здатність працівників до здійснення якогось конкретного виду трудової діяльності завдяки певним знанням і трудовим навичкам. Разом з тим ці категорії не тотожні. Професія поняття більш широке, яке включає цілу низку відповідних їй спеціальностей, за допомогою яких в реальній праці здійснюється професійний розвиток працівника.

Військова праця відрізняється від інших видів трудової діяльності універсальним характером і граничною складністю. Достатньо глибоко сутність і особливості військової праці проаналізовано в роботах Б. Абрахамссона, Дж. Кафоріо, Ю. Кіршина, Е. Колбі, Ч. Москоса, О. Пупка, Г. Федорова, С. Хантінгтона, Al. Яновіца та ін. [6;11;17;19;23;27;28;30]. Військова праця-це інтегративна діяльність, в якій втілені всі інші роди, види і форми людської трудової діяльності. В ній акумулюються аспекти перетворення, пізнання, оціночно-орієнтованої і комунікативної діяльності. Військова праця відрізняється просторовою масштабністю, стабільністю в часі (вона існує як у воєнний, так і в мирний час), розмаїтістю форм, історичною та соціально-політичною значущістю для долі народів. На наш погляд, під військовою працею варто розуміти всю цілеспрямовану, різноманітну діяльність військовослужбовців щодо підтримки постійної бойової готовності і боєздатності збройних сил в інтересах забезпечення безпеки країни, участі в миротворчих операціях у всіх куточках земної кулі, а у воєнний час розгрому і знищення агресора. Найважливішими сферами військової праці є бойова і гуманітарна підготовка, експлуатація і обслуговування зброї та військової техніки, несення бойового чергування, внутрішньої і вартової служби, а також безпосереднє ведення бойових дій із захисту Батьківщини.

Передумови для виникнення військової праці були закладені в первісному суспільстві, коли збройні зіткнення складали другорядну сферу людської діяльності. Таким чином, військова праця, потрапляючи під загальне визначення праці як доцільної діяльності людей, спрямованої на створення матеріальних та інших благ, необхідних для задоволення потреб кожного індивідуума і суспільства в цілому, виступає стосовно суспільної праці як особлива діяльність, що володіє родовими ознаками першої при збереженні власної соціальної і технологічної специфічності. В міру того, як відбувався поділ праці в усьому суспільстві, відбувається поділ і військової праці. Розвиток форм такого поділу праці пов’язаний з науково-технічним прогресом, з виникненням у суспільстві нових потреб і загальних функцій, що викликають ускладнення його структури. Поділ військової праці передбачає спеціалізацію військовослужбовців і військових колективів, що займаються у певній сфері військової діяльності. Військова праця, як різновид суспільної праці, являє собою працю людей, зайнятих специфічною діяльністю в збройних силах. Залежно від характеру і змісту військова праця може мати із суспільною працею єдину соціально-економічну природу, єдиний характер і загальні цілі. У цьому випадку праця учасників виробництва, діячів науки і культури і праця військовослужбовців служать загальній справі зміцненню могутності країни. Народ утримує армію, а армія забезпечує можливість мирної творчої праці свого народу. В цій єдності знаходить свій конкретний вираз їх об'єктивна взаємозумовленість і обопільна необхідність.

Порівняно з працею в сфері виробництва матеріальних і духовних благ, військова праця має свої відмінні, характерні риси. Найбільш загальною рисою військової праці є те, що вона наслідує своєрідний суспільний поділ праці, відноситься до одного з видів непродуктивної діяльності, не має предметно-виробничого характеру. Частина суспільства, зайнята у військовій праці, використовує військову техніку й озброєння за їх призначенням і тим самим робить специфічну послугу суспільству забезпечує захист Батьківщини [5]. Причому саме військова функція є абсолютно домінуючою, отже, необхідно виключити випадки, що мали місце в Радянській Армії, залучення військовослужбовців до виконання неспецифічних господарських задач, коли солдат виступає як дешева робоча сила. Наприклад, в армії ФРН «солдат знає два господарські обов’язки: заправити свою постіль, якщо він спить у казармі, і пришити ґудзик, якщо він відірвався"[15,с.127].

Держава, керуючи військовим будівництвом, повинна прагнути (в міру наявних можливостей) насамперед створити необхідні матеріальні умови праці для особового складу надати в його розпорядження найдосконаліші технічні засоби та предмети праці. Така лінія використання загальнонаціональної власності цілком сполучається з інтересами суспільства та армії, що, безперечно, сприяє зміцненню єдності, спільності та згуртованості військових колективів. Сьогодні матеріально-технічна база збройних сил дозволяє облаштувати робочі місця воїнів та осіб цивільного персоналу так, щоб вони відповідали вимогам сучасної техніки і технології, ергономіки, фізіології, психології, естетики людської діяльності, задачам високопродуктивної праці. He важко зрозуміти, що така облаштованість умов військової праці викликає почуття задоволення в особового складу, що сприяє досягненню найкращих результатів його діяльності.

Військова праця складна і багатогранна. У своїй основі вона є творчим процесом, який вимагає наукової організації на засадах широкого використання досягнень науки і передового досвіду для забезпечення найліпших кінцевих результатів за мінімальної витраті сил, засобів і часу. Наукова організація військової праці виступає як сукупність заходів військового, соціально-політичного, технічного, організаційного та психологічного характеру, що передбачають вивчення, узагальнення і впровадження новітніх досягнень науки і передового досвіду з метою підвищення бойової готовності військ в мирний час і досягнення перемоги над ворогом у воєнний. Ці заходи зорієнтовані на всебічний розвиток особистості воїна, виховання його в дусі патріотизму і професіоналізму. Військова праця за психофізіологічними параметрами характеризується винятково високою фізичною і духовною напругою, пов’язаною з умовами похідно-бойового життя. В реальних бойових умовах воїни ризикують життям, на кожному кроці зустрічаючись з погрозою смерті. Участь в бою обумовлює високу напругу всіх фізичних і духовних сил воїна. Нова зброя і бойова техніка, сучасні методи ведення бою різко збільшили труднощі, з якими зіштовхуються військовослужбовці. У дні мирного бойового навчання (на тактичних навчаннях, в польотах і морських походах) військовослужбовці зустрічаються з критичними ситуаціями і різного роду труднощами, що вимагає від них знань, мужності, вправності та витримки. Так, льотчик сучасного надзвукового літака випробовує на собі вплив великих прискорень, танкіст керує бойовою машиною в умовах сильної вібрації, тряски і шумів. Моряки-підводники, особовий склад аеромобільних військ і воїни багатьох інших бойових спеціальностей повинні бути високо витривалими, психологічно загартованими. Важливою особливістю військової праці є і те, що вона жорстко регламентована, підлегла жорстоким нормам і правилам, сформульованим у військовій присязі і статутах, настановах та інструкціях, заснована на неухильному дотриманні їх усіма військовослужбовцями від солдата до генерала армії. Організаторами військової праці є командири, штаби, виховний та інженерно-технічний склад збройних сил. Вони проводять велику роботу щодо забезпечення високої боєздатності підрозділів, частин і кораблів. Однак у сучасних умовах, як би командир не регламентував працю та дії підлеглих, йому важко все передбачити. Тому військовослужбовцям, які виконують ті або інші розпорядження і накази, нерідко доводиться самим виявляти розумну ініціативу. Самоорганізація, що базується на знаннях і вміннях, на творчості, високій дисциплінованості, бажанні і прагненні виконати наказ, прискорює виконання поставлених завдань.

За своїм технологічним змістом військова праця сьогодні переважно механізована й автоматизована. В ній органічно сполучаються інтелектуальні (розумові) і фізичні аспекти діяльності. Це обумовлено, насамперед, науково-технічним прогресом, в результаті якого здійснені і продовжують здійснюватися корінні якісні перетворення у військовій справі, що викликає істотні зміни у співвідношенні фізичної та розумової праці на користь останньої. Праця воїна стає все більше схожою на працю наладчика автоматичних пристроїв і ліній, щоденна частка розумової праці якого складає 26,1−45,8%. Військова праця в сучасних умовах вимагає високорозвиненої в загальнокультурному і технічному відношенні людини. Процес удосконалення і подальшого розвитку системи «людина військова техніка» веде до впровадження складної обчислювальної техніки і автоматизованих систем управління [11,с.200−224]. Такий процес диктує необхідність фундаментальної спеціальної підготовки воїнів. У ратній праці підсилилося значення управлінської функції, збільшився обсяг діяльності військовослужбовців із керування спеціальними машинами, приладами і механізмами [7]. Це зумовило зникнення одних військових професій і спеціальностей і появлення нових. Праця воїна, який обслуговував в минулому нескладне за своєю будовою артилерійське знаряддя, не йде ні в яке порівняння з працею сучасного воїна-ракетника військово-повітряних сил, який має справу зі складною електронною апаратурою, автоматикою. Teж саме можна сказати і стосовно праці сучасного льотчика, танкіста, сапера, зв’язківця, моряка [1;2]. Особливістю сучасної військової праці є її колективістський характер, зумовлений активним впровадженням у збройні сили таких видів зброї та військової техніки, що обслуговуються групами військовослужбовців екіпажами, бойовими змінами тощо. Успішне застосування таких видів зброї і грамотна експлуатація техніки можуть бути забезпечені лише вмілими злагодженими діями багатьох людей, їх високою організованістю, дисциплінованістю, бездоганною ретельністю кожного.

Аналіз особливостей військової праці дозволяє визначити її сутність. Соціальну потребу у військовому захисті держави реалізують збройні сили. Цим зумовлена необхідність військової праці як суспільно-значущого і соціально необхідного заняття певної частини дорослого населення. В політико-економічному і соціальному розумінні військова праця означає таку форму суспільного устрою праці і відносин між людьми, за якої частина суспільства зайнята в збройних силах, використовує військову техніку і свою діяльність для здійснення військово-політичних послуг [13]. Ця сукупна діяльність усього особового складу армії та флоту виражається у формі військової служби. Кінцевим результатом військової діяльності є задоволення потреби в безпеці кожної людини окремо і суспільства в цілому. Одержання найбільшого ефекту повинно сполучитися з мінімізацією проміжних результатів, з витратами, необхідними для його досягнення. Збройні сили, по суті, і є такими проміжними результатами, наявність яких важлива не сама по собі, а тільки як спосіб, що забезпечує задоволення потреби суспільства в безпеці. Високопродуктивна професійна ратна праця повинна відповідно матеріально і морально винагороджуватися. І це стає нерушимим правилом за умов, якщо економіко-матеріальна база збройних сил безупинно розвивається і зміцнюється. Справедливо організована система стимулювання військової діяльності важливий чинник підвищення ефективності праці особового складу, якому необхідно розвиватися і вдосконалюватися [6,с. 119]. Дійсність українського соціуму, що трансформується, є такою, що сьогодні все виразніше виявляється тенденція розвитку ринку, на якому як предмет купівлі-продажу виступає робоча сила, необхідна не тільки для цивільних сфер праці, але й для різних силових структур. Таке явище не є новим для світового співтовариства і досить глибоко проаналізовано Девідом Харві в роботі «Умова постсучасності». Він підкреслює, що постсучасність ґрунтується на «гнучкості відносно трудових процесів, ринків праці, товарів и моделей споживання», «характеризується виникненням зовсім нових секторів виробництва, нових способів надання фінансових послуг, нових ринків і, насамперед, дуже інтенсивною інновацією в комерційній, технологічній і організаційній сферах» [26,р.147]. Саме таким новим ринком праці для України після проголошення незалежності став ринок військової праці.

Військова сфера в Україні вже пред’являє попит на специфічний товар військову робочу силу. Виникнення товару «робоча сила» і ринку праці нове соціально-економічне явище в країнах, що трансформуються. Тепер воно дає про себе знати зростаючим безробіттям, конкуренцією серед працюючих людей, ярмарками робочих місць, чергами в центрах зайнятості населення. Тому всім, хто хоче продати належний йому продукт на ринку, необхідно пізнати природу ринку товару «робоча сила» і його сутність. Що стосується ринку військового товару, то він поки що малопривабливий. Однак загальна обстановка, що загострює проблему зайнятості в країні, все енергійніше вимагає до розвитку ринку військової праці, до якого виявляється особлива увага всіх державних силових структур і відомств, а також силових ланок, що існують і розвиваються в підприємницьких, комерційних, банківських організаціях, політичних партіях і рухах в охоронних цілях [12].

Членам суспільства, які намагаються професійно зайнятися військовою діяльністю, варто замислитись, яким товаром вони володіють, який на нього існує реальний попит, як цей попит буде розвиватися надалі, якими є соціально-економічна природа товару «військова робоча сила», її суспільна (ринкова) вартість і ціна, які фактори впливають на розвиток ринку військової праці тощо. Разом з тим керівникам усіх рівнів (і не тільки військового відомства) варто добре розуміти товарні властивості військової робочої сили (див. табл.), особливість функціонування ринку військової праці [18].

військовий праця ринковий соціум.