История зарубіжних стран

МІНІСТЕРСТВО СПІЛЬНОГО ИПРОФЕССИОНАЛЬНОГО ОСВІТИ РОССИЙСКОЙ.

ФЕДЕРАЦИИ.

МОСКОВСЬКА ДЕРЖАВНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМИЯ.

КАФЕДРА ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА.

КОНТРОЛЬНА РАБОТА.

по курсу.

«Загальна історія держави й права».

Варіант № 2.

Факультет ОЦП.

Група № 1.

Студент Захаров Максим.

Москва 1998 г.

Варіант 2.

Казус 1.

Негидий продав сад (40 фруктових дерев) Агерию. Домовилися, що половина плати буде внесено негайно з укладання угоди, іншу за місяць. Агерий вступив володарем садом відразу після підписання угоди. Через тиждень буря зламала 20 дерев. Агерий відмовився у цьому підставі від решти покупною цены.

Яке має бути рішення з погляду римського права (классического)?

У разі має місце договір купівлі-продажу. Розглянемо далі, що у римському праві розуміється під договором купівлі-продажу, і які він має особенности.

Купівля-продаж є договір, з якого один бік — продавець зобов’язується надати боці - покупцю річ, товар, а інший бік — покупець зобов’язується сплатити продавцю за продану річ певну грошову цену.

Купівля-продаж одна із консенсуальных договорів (т.к. грунтується тільки на одному угоді). Основна мета договору продажу-купівлі у тому, щоб отримати у господарство покупця ті чи інші потрібні йому речі. Класичне римське право поділяє обязательственный момент (прийняття він продавцем зобов’язання надати покупцю володіння продаваними речами) і час покупцем права на вещь.

Предметом купівлі-продажу то, можливо усе, що не вилучено з обороту. Проте існування речей в натурі в останній момент підписання договору, ні приналежність в цей час продавцю — є безумовно необхідними. Немає перешкод до висновку договорів купівлі-продажу чужих речей. Немає сили договір купівлі-продажу речі, вже належала покупцю, хоча голосував би він цього й не знав (D.18.1.16). Можлива була купівляпродаж речі майбутньої чи очікуваної (наприклад, врожаю) (D.18.1.8). Договір купівлі-продажу міг мати своїм предметом також безтілесну річ, тобто. право (наприклад, право вимоги, право здійснення узуфрукта і т.п.).

«Договір купівлі-продажу вважається ув’язненим, — каже Гай, — коли домовилися ціну, хоча б ціна продажу та була ще сплачено». Ціна повинна виражатися в грошової сумі і бути определенной.

Продавець приймає він, за договором купівлі-продажу, зобов’язання надасть річ покупцю, тобто. перенести на покупця право власності на річ. Якщо продавець перестав бути власником речі, він неспроможна передати право власності покупцю, і буде тоді нести відповідальність за эвикцию вещи.

Эвикция речі - позбавлення покупця володіння отриманої від продавця річчю, внаслідок відчуження її яким -або третьою особою виходячи з права, виниклого до передачі речі продавцем покупателю.

Цим не вичерпувалося відповідальність продавця. Він зобов’язаний був надати річ у належному стані і ролі. По цивильному праву продавець відповідає перед покупцем, коли він прямо обіцяв, що річ має такі позитивні властивості, які немає, або що річ не страждає такими-то вадами, що є у речі (D.21.1.17.20). Також продавець відпо-відає навмисне приховування недоліків, про які він знав (D.21.1.14.9).

У боротьбі проти продажу речей мають недоліки, яких покупець було помітити під час укладання договору, ввели два позову: один був спрямовано те що «зробити річ не купленої», або боку в становище, у якому вони перебували під час укладання договору, інший позов був спрямовано зменшення покупної цены.

Перший позов — actio redhibitoria — має своєю метою розірвання угоди між продавцем і покупцем, тобто. процес по actio redhibitoria повинен хіба що відновити обидві сторони у давнє (колишнє до підписання договору) становище. Продавець зобов’язаний повернути отриману за товар ціну. Покупець має повернути річ продавцю з усіма приладдям до неї, і навіть одержані від речі плоди, доходи і доходи всякі взагалі збільшення й можливі вигоди (D.21.1.1.1). Поруч із покупець відпо-відає те що (під час перебування при нього річ) погіршення і взагалі зменшення цінності речі, якщо такого результату вийшов з вини покупателя.

З іншого боку, якщо покупець справив витрати із метою збереження речі на певної господарської висоті чи навіть поліпшив річ вона має право вимагати від продавця відшкодування витрат. Поточні витрати на змісту речі йдуть у залік з одержуваної від речі користю. Відшкодовуються лише необхідні витрати, тобто. витрати, які зробив сам продавець. Для права отримати відшкодування вироблених витрат за покупцем визнавалося право затримати повернення речі до того часу, поки продавець не відшкодує всі необхідні издержки.

Отже, actio redhibitoria спрямовано відновлення того становища, яким було б, якби купівлі-продажу даної речі був. Це загальний стан призводить до того, що за перебування при покупця речі, підлягає поверненню продавцю виходячи з actio redhibitoria, ризик випадкової загибелі речі несе продавец.

Actio redhibitoria можна було пред’явити в межах шестимісячного терміну, а то й було поважної причини, через яку не можна було пред’явити иск.

Там, коли продана річ страждає такими вадами, які унеможливлюють її використання, але у відомої мері знижують її придатність до тієї мети, на яку вона купували, то покупцю давався інший позов — actio quanti minoris. З допомогою цього позову можна було домогтися зниження покупною ціни пропорційно тому, наскільки знизилася, внаслідок який у речі нестачі, її придатність і цінність. Цим позовом міг скористатися покупець й у випадках, коли у його розпорядженні був і сильніший по наслідків позов — actio redhibitoria. Покупець міг просити, замість actio redhibitoria, більш слабке засіб — actio quanti minoris, зокрема, що він пропускав шестимісячний термін на пред’явлення першого позову, т.к. actio quanti minoris можна давалися протягом річного терміну. Якщо недоліки проданої речі були відомі продавцю, то позову покупця продавець повинен сплатити лише ту суму, яку покупець заплатив б дешевше, якби знав вади речі; Якщо ж продавець знав вади проданої речі, він відповідає за весь збитки, понесений покупцем від договора.

До обов’язків покупця входило сплатити покупну ціну. Платіж покупцем ціни, якщо договором не передбачалася відстрочка чи розстрочка платежу, був необхідною передумовою придбання покупцем права власності на продану річ (D.18.1.19).

Якщо з укладанні договору продажу-купівлі продана річ загине по випадково причини, тобто. безвинно у цьому, як продавця, і покупця, то неприємних наслідків цього факту лежаться на покупця. Це означає, що покупець зобов’язаний платити покупну ціну (і якщо вже сплатив її, не повинен вимагати її відшкодування), як і раніше, що продавець внаслідок випадкової причини неспроможна виконати лежачої у ньому обов’язки надання речі. Це висловлюють афоризмом: ризик випадкової загибелі проданої речі лежить покупця (якщо, звісно, у договорі боку не передбачили іншого становища). Цей принцип є характерною для класичного римського права.

Отже, розглянемо наш случай.

Ми маємо договір купівлі-продажу, у якому продавець продає річ (сад) з відстрочкою платежу, та заодно покупець стає власником відразу ж після висновку угоди. Продавець зобов’язується надати річ (сад) належного якості і придатну для використання, а покупець зобов’язується оплатити цю річ (сад) у визначений срок.

Річ (сад) було зіпсовано по випадкової причини (буря) після підписання угоди, тобто. коли володарем речі був покупець. Отже, якщо ні провини продавця в псування речі, то неприємних наслідків бурі лягають в покупця. Покупець зобов’язаний повністю оплатити цю річ (сад).

Можливе ще одне варіант, у якому покупець може подати позов на продавця через те, що той продав йому неякісну річ (сад). Наприклад: половина дерев садом була гнила, і де вони витримали даного вітру. Якщо покупець зуміє довести, що проданий товар був неякісний, то може вимагати зменшення покупної ціни, і навіть оплату витрат на зміст поламаних деревьев.

Казус 2.

На протяг кількох поколінь жителі однієї з маленьких селищ (містечок) обирали парламент членів сім'ї місцевих, великих землевласників за їх грошову допомогу дітям і покровительство.

У 1832 року вони дізналися, що й містечко втратило право посилати вибори до парламент. Мер звернувся по роз’яснення адвокату.

А до того адвокату звернувся і Браун — кваліфікований тонкопрядильщик одній з фабрик. Він висловив подив, що він, Браун, заробляючи 40 шилінгів на тиждень (96 фунтів стерлінгів на рік) і знімаючи для своєї сім'ї окрему квартиру, немає виборчого права, тоді як він сусід Робінсон — дрібний крамар, річний дохід ледве сягає 10 фунтів, — входить у список избирателей.

Які роз’яснення дав адвокат меру і Брауну? Коли подібні Брауну робочі почали отримувати від виборчі права?

До реформи 1832 року виборче право залишалося середньовічним по своєму походженню. Воно скасовувалося при Кромвеле, і знову було відновлено при реставрації Стюартов.

Основний масив депутатів нижньої палати (467 з 658) «вибирали» дрібні міста Київ і села — містечка, у різний час й з різних причин отримали соответствующею привілей. Дехто з цих містечок значилися «гнилими» — що це старі, давно залишені села; за іншими ледь налічувалося кілька десятків жителів, від сили кілька сотень. Безліч містечок належала до розряду «кишенькових»: власниками їх була великі землевласники. Користуючись тим, що було відкритим, вони заздалегідь вказували виборцям, проти всіх змушені голосувати, і карали виселенням за непослушание.

До 18 віці в Англії зросли нові промислові міста, які породила промислова революція. Міста ці стали зосередженням буржуазії. Тут саме він міг би командувати виборами й формувати угодний їй парламент. Але саме міста або взагалі не обирали, або обирали таке число депутатів, яке відповідало чисельності населення. Фінансова аристократія стала оттесняться на задній план промислової буржуазией.

Природним результатом цього протиріччя була вимога виборчої реформи. Буржуазія не здійснювала замахи на палату лордів, але нижню палату вона хотіла бачити буржуазної. Боротьба за реформу створювала сприятливі умови до виникнення різноманітних робочих спілок. Після цього союзи вимагали реформы.

Бажаючи покласти край опором лордів, буржуазні організації звернулися із закликом вилучати вклади з банків. Перед подвійний загрозою — робочих спілок і фінансового банкрутства — лорди сдались.

Реформа 1832 року можна назвати радикальної, що свідчать її головні встановлення: 1. понад 50 відсотків містечок — з тих, що «гнилі», — було зовсім позбавлені представництва у парламенті; 2. ще 30 містечок мали вдовольнитися тією скороченням числа депутатів; 3. звільнені 143 місця було віддано: 66 — новим містам, 65 — графствам, інші - Шотландії, Ірландії, Уельсу; 4. старовинний виборчий ценз — 40 шилінгів — скасували. Міським виборцем робився той, хто мав у власності будинок, який приносить самі щонайменше 10 фунтів стерлінгів на рік. Наймач вдома робився виборцем у разі, якщо орендної плати досягала 10 фунтів стерлінгів на рік, тобто. дорівнювала річний дохід орендаря середнього гатунку; 5. виборчого права наділялися земельні власники і довгострокові орендарі з доходом 10 фунтів стерлінгів та короткострокові - з доходом в 50 фунтів стерлингов.

Отже, правити Англією уполномочивался власник. Кількість виборців становило 376 тис. людина (замість колишніх 247 тис.). Правом голоси була наділена 1/32 більшість населення. Реформа зробила необхідної боротьбу голосів виборців, ніж раніше пренебрегала.

У 50−60-ті роки щодо англійської робітничий клас набуває значення новий соціальний елемент — робітничу аристократію, свідомо подкармливаемая за рахунок основної маси трудящих. Боротьба за цієї нової, бажаного в умовах виборця спонукала як консерваторів, і лібералів до нової парламентської реформе.

Виборчий закон 1867 року розпадався на частини: нове розподіл місць у парламенті і виборчий ценз. Перше принесло з собою мало змін. Левову частку мандатів, віднятих у «гнилих» містечок, дісталася графствам. Великі графства як і посилали незначна кількість избирателей.

Істотне значення мало розширення цензу. За основу як і приймався «будинок». Цього разу франшиза отримували не лише ті, хто сплачував 10 фунтів стерлінгів орендної плати. Якщо будинок містився обкладений податком на користь бідних, франшиза отримували всі ті наймачі невеликих квартир, що його вносили. До 1867 року ці фірми сплачували податок через домохазяїна, і тільки він вважався «платником податків». Реформа будувала цей ранг будь-якого, хто сплачував податок, і тим самим розширювала коло виборців. Кількість виборців у графствах виросло не половину, у містах — на 200%. У 1872 року у Англії вводиться таємне голосование.

Третя виборча реформа провів у 1884 — 1885 годах.

Істотним у новій реформі - крім розширення виборчих прав в графствах — було введення виборчих округів. Усі вони вибирав одного депутата.

За системою відносного більшості: якщо, наприклад, при 1000 голосуючих й трьох кандидатів голоси розбивалися отже один отримував 400, а через два інших по 300, обраним вважався той, проти всіх проголосувало 400. Те, що обраний у відсутності у себе більшості, ніхто не приймав у увагу. Вважалося, проте, що депутат має інтереси як тих, хто обрав, а й усього виборчого округи у цілому. Парламент обирався на майже 7 лет.

Нове збільшення кількості мандатів отримали промислові міста. Переважна становище перейшла буржуазії. Професійні союзи робочих — тред-юніони — домагаються легального існування. Стала можливої агітація, спрямовану підвищення зарплати: скасували кримінальна покарання організацію страйків. Отримує визнання «свобода совісті», тобто сповідувати будь-яку релігію або сповідувати никакой.

Розглядаючи наш казус, слід звернути увагу, маленький селище втратив виборче право, т.к. потрапив під категорію «гнилого».

Браун недоотримав виборчого права з реформи 1832 року, т.к. не був власником. Він знімав квартиру, і, отже, податки він платив через власника квартири. Тобто. Браун не була враховано як «налогоплательщик».

Робінсон був власником з річним доходом 10 фунтів стерлінгів, як наслідок «платником податків», й тому він отримав виборче право.

Такі Брауну англійські робочі почали отримувати від виборчі права після реформи 1867 року, яка будувала ранг платника податків будь-якого, хто платив податок. Право голоси одержали всі ті наймачі невеликих квартир, хто був обкладені налогом.

1. «Римське приватне право» під редакцією І.Б. Новицького і І.С. перетерского;

2. «Загальна історія держави й права»: підручник, під редакцією З.М.

Черниловского;

3. «Історія держави й права розвинених країн» під редакцией.

О.А.Жидкова і Н. А. Крашенинниковой.