Джерела права Московської держави

Контрольна робота № 1.

по Історії Держави і Права Росії на задану тему: Джерела права Московського государства.

ПЛАН РАБОТЫ.

1. Походження поняття право.

2. Поняття й ті види джерел права.

3. Джерела права Московського государства.

4. Список використовуваної литературы.

1. Походження поняття право.

Вивчення процесу походження права має тільки суто пізнавальний, академічний, а й политико-практический характер. Воно дозволяє глибше зрозуміти соціальну природу права, особливості і негативні риси, дає можливість проаналізувати причини умови виникнення і развития.

Держава право з’явилися торік у результаті виникнення приватної власності і експлуатації людиною людини, поділу суспільства до бідних і багатих. Держава феодального типу забезпечувало диктатуру феодалів, охороняв їхніх привілеїв, власність коштом виробництва, і насамперед на грішну землю, встановлювало неповну власність на виробників матеріальних благ — крестьян.

Разом із державою з’явилося нове й право. Причини, що призвели до виникненню права, загалом, самі, як і причини утворення Держави. Це зростання продуктивність праці, створення надлишкового додаткового продукту, виникнення приватної власності, розкол суспільства до непримиренні классы.

У разі класової боротьби первісні звичаї (мононормы) виявилися неспроможна більш регулювати поведінка людей. Потрібно було засіб, яке утримувала в шорах непримиренні, ворогуючі сили. У громадському життя мав з’явитися новий соціально масовий регулятор — право, і він з’явився. Юридичні норми виступили найважливішим засобом класового панування, вони дозволили державі нав’язати своєї волі населенню всієї країни. Правові норми складалися двома основними шляхами. Перший шлях — це переростання мононорм, мають характер первісних звичаїв, в норми звичайного права. Принаймні розкладання первісного ладу, розвитку класових відносин, деякі звичаї, висловлювали раніше волю всього роду, перероджувалися, змінювалися за змістом. Вони почали висловлювати волю панівного класу. Одночасно держава постачило звичаї примусової санкцією, стало та підтримувати їх своєї силою. Друга можливість — це правотворчество держави. Право складалося внаслідок видання державою спеціальних документів, містять правові норми. Істотну роль створенні юридичних норм відіграли й судові органи. Правові норми часто пов’язували з моральними і релігійними нормами.

З словом «право» ми зустрічаємося часто. Зазвичай воно вживається для позначення можливостей, які має (або має) той чи інший людина. Право є необхідною і неминучим результатом економічного ладу даного класового суспільства. Без права, як і держави, панівний клас неспроможна зберегти й зміцнити своє панування. Право дозволяє закріпити, вводити на ранг недоторканних панівні відносини власності, основні підвалини даного соціального ладу, забезпечити охорону громадських відносин, відповідних інтересам панівного класу. Класовість права в тому, де з антагоністичними класами воно виповнюється як знаряддя класового панування у тому, що його виступає як інструмент общесоциального регулювання. Право одна із коштів проведення політики держави. Класовий характер права за умов феодального ладу нічим не завуалирован.

2. Поняття й ті види джерел права.

У межах наукової та відповідної навчальної літературі джерелами права традиційно вважають нормативні правові акти, санкціоновані звичаї в судові (чи адміністративні) прецеденти. Разом із цим у останні роки джерелом права почали називати як зовнішню форму висловлювання права, а й соціальні передумови (суспільні відносини), суб'єкта правотворчества (держава), його, організаційні форми прийняття нормативного правового акта (акт волевиявлення, правотворческое решение).

Що Виник термінологічне незручність можна було дозволити, замінивши термін «джерело «(себто форма права) безпосередньо терміном «форма права ». Щоб усвідомити поняття форми права, необхідно бодай в найзагальнішому вигляді зупинитися на категорії «форма «- одній з центральних і щонайскладніших у філософії. Парній категорією нею виступає філософська категорія — «зміст «(певна сторона цілого, поданого до єдності всіх складових елементів об'єкта, його властивостей, зв’язків, станів, тенденцій розвитку). Форма є спосіб існування, вислови й перетворення содержания.

Розрізняють внутрішню й зовнішню форму явища. Коли термін «форма «вживається для позначення внутрішньої організації змісту, він пов’язані з поняттям структуры.

При відносному єдності забезпечення і форми, перше представляє собою рухливу, динамічну бік цілого, а форма охоплює систему стійких зв’язків предмета. Виникає часом у ході розвитку невідповідність забезпечення і форми, зрештою, дозволяється «скиданням «давньої і виникненням нова форма, адекватної развивающемуся содержанию.

У праві категорією форми охоплюються два значення: а) правова форма; б) форма самого права.

Правова форма — вся правова реальність. І тут йдеться про правових явищах, опосредующих економічні, політичні, побутові й інші фактичні відносини. Поняття правової (юридичної) форми застосовно, коли розкривається зв’язок права (або домогтися будь-якого правового явища) з іншими соціальними образованьями, процесами і отношениями.

Форма права — це форма саме права як окремого явища, і співвідноситься вона тільки з змістом права. Її призначення — впорядкувати зміст права, надати йому властивості государственно-властного характеру. Вирізняють зовнішню і внутрішню форми права.

Внутрішня форма права — це структура та зв’язку. До неї відносять систему права, горизонтальну і вертикальну структури соподчиненности всіх її елементів. Щодо зовнішньої форми права у сучасній вітчизняної юридичної літературі не сформувалося що єдиного розуміння, що імовірніше всього пов’язані з неоднозначною трактуванням різними авторами вже самого змісту права. Іноді, приміром, вважають, що відсотковий вміст права становить державна воля, а форма права — це юридичні норми. Здається, проте, що як близькі істини ті вчені, які змістом права визнають не державну волю (це сутність його!), а юридичні норми, у цій зв’язку формою називають джерела права. Правова норма це форма права, а саме право.

Як у юридичної літературі, термін «джерело «в сенсі форми висловлювання норм права набув широкого поширення, він досить зручний і образно показує, що нормативний правової акт містить правові норми і потім із нього що з джерела беруться («черпаються ») інформацію про змісті правових норм.

Джерела права — обставини, котрі живлять поява та дію права. Термін «джерело права «юриспруденції відомий давно. Ще римський історик Тіт Лівій назвав закони XII таблиць джерелом всього публічного й приватного права. Слово «джерело «у цій фразі вжито себто кореня, з яких виросло могутнє дерево римського права.

Прийнято виділяти: а) джерело права у матеріальному сенсі; б) джерело права в ідеальному сенсі (раніше це називалося — в «сенсі «); в) джерело права в юридичному (формальному) смысле.

Джерелом права у матеріальному сенсі є що розвиваються суспільні відносини. До них належать спосіб виробництва матеріальної життя, матеріальні умови життя суспільства, система экономикогосподарських зв’язків, форми власності як кінцева причина виникнення і дії права.

Під джерелом права в ідеальному сенсі розуміють правове свідомість. Коли ж говорять про джерелах в сенсі, то мають на увазі різноманітні форми (способи) висловлювання, об'єктивізації правових норм. Отже, під джерелами права в сенсі розуміються форми висловлювання, об'єктивізації нормативної державної волі. Це і зовнішня форма права у справжньому значенні терміна. Форма права показує, як саме держава створює, фіксує той чи інший правову норму і у вигляді (реальний образ) цю норму, яка прийняла об'єктивного характеру, доводиться до свідомості членів товариства. Отже, зовнішню форму права можна з’ясувати, як спосіб існування, висловлювання й перетворення правових норм. Окремі наукознавці (Н.Г.Александров, Л.Р.Сюкияйнен) належать до джерелам права в у сенсі діяльність держави за встановленню правових норм або адміністративні в судові прецеденти. У цьому форми висловлювання таких норм розглядаються як форми, ніж як джерела права. Для позначення форм висловлювання правових норм доцільно вжити термін «джерело норм права », тоді «джерелом права «можна позначати соціальні умови і передумови права, а «юридичним джерелом «(Р.О.Халфина) — правотворческое рішення компетентного органу ухвалення, зміні чи скасування нормативного правового акта, правових норм. Сенс даного розмежування у цьому, що правотворческое рішення не зливається із самою нормативним правовим актом.

Після розгляду термінологічного аспекти проблеми джерел (форм) права слід звернути увагу до їх класифікацію і видову характеристику. Відомі такі основні види форм права.

Правовий звичай історично був охарактеризований першим джерелом права, що регулював відносини у умовах становлення держави. Взагалі під звичаєм розуміється правило поведінки, що склалося з урахуванням постійного насилля і одностайної повторення даних фактичних отношений.

Правовим звичай стає по тому, як отримує офіційне схвалення держави. Які Дійшли до нас великі законодавчі пам’ятники минулого (Закони Ману, Російська щоправда) — це збірники правових обычаев.

3. Джерела права Московського государства.

Основним законодавчого акта Московської держави діяла Русcкая Правда.

На початку 15 століття, очевидно, вже у Московської Русі з’явився новий третій вид Розлогій Правди. Він представлений кількома списками XVXVI століть, них належав князю Оболенскому, інший — Карамзіним. У його основу закладено текст якогось списку Пушкинско-Археографической галузі, доповненої за списками Синодально-Троицкой. Суттєвою рисою Карамзинского виду є додаткові статті про резах (відсотках), Статут про мостех і стаття «Про коні», вставлені у текст Правди. Більшість дослідників воліють користуватися, внаслідок його повноти і здавалося б справності. Списки Синодально-Троицкой групи з порівнянню з Пушкінській і Карамзинской, характеризується тим, що склад тексту Правди відрізняється більшої давниною. У списках цих груп є в кожної свої помилки. Протографы дійшли списків Синодально-Троицкой групи, з одного боку, і Пушкінській, з іншого, не походять безпосередньо до іншому, а незалежно друг від друга сягають загальному протографу Розлогій Правді. Найбільше списків належить до СинодальноТроїцької групі, їх лише 68. Пушкинско-Археографический і Карамзинский види виділено в особливі редакції Російської Правди, т. до. у яких включені додаткові статьи.

До третьої редакції Російської Правди належить 2 списку так званої Сокращённой Правди. Обидва вони широко перебувають у Кормчей особливого складу, збереженої до списків XVII століття. Проте Кормчая подібного складу виникла набагато раніше, найімовірніше в XV столітті, на Пермської землі після його приєднання до Московського князівства. Списки Скороченою Правди близькі за текстом до Розлогій Правді, але хто статті у ній пропущені, а збережені нагадують уривки з Правди. Але окрім інших особливостей тексту, Скорочена Щоправда має статті (про кривавому чоловіка), відсутні у всіх списках Розлогій Правди. Скорочена Щоправда, має бути визнана третьої особливої редакцією Російської Правды.

Російська Щоправда мала найближчу зв’язку з договорами Смоленська з німцями в XIII столітті, але виникла перший, т.к. тексти договору вже посилаються на Правду і мають пізніший грошовий рахунок, ніж у Розлогій Правді. По думці М. Н. Тихомирова, Широка Щоправда виникла початку XIII століття Новгороді і було пов’язані з новгородським повстанням в 1209 року. Час виникнення нових юридичних пам’яток на Русі найчастіше збігалося з великими соціальними змінами. Так, Судебник 1550 року виникла після московського повстання 1547 року, А Соборний Покладання після 1648 року. Широка Щоправда була пам’ятником громадянського законодавства надають у Новгороді. Суперечка про офіційному і неофіційному походження Розлогій Правди, яким дослідники дуже багато займалися, по суті, безплідний, оскільки у давнини поняття законність пам’ятника був досить ясним. Автори Розлогій Правди ставили собі завдання керівництва, в якому старанно визначалися насамперед фінансові права князя. Князь у своїй вотчині малюється Правдою як землевласникафеодала. Уся адміністрація вотчини і її населення підлягає його вотчинної юрисдикції. Судіть їх лише з вирішення і відома вотчинника («чи смерд умучат, а без княжачи слова, за образу 3 гривні, а огнищанине, й у тивунице — 12 гривень» (ст. 33)). Також у Розлогій Правді що відстоюють інтереси боярства. Багато статей Розлогій Правди, які стосуються торгівлі та лихварства, типові для такого пам’ятника, котрий напевно міг виникнути у місті. З незвичайній яскравістю Широка Щоправда малює маємо життя боярського і купецького вдома, що з торгівлею. Будучи пам’ятником класового панування феодалів, у ній помітні нещадний гноблення челядинов і смердів. У Розлогій Правді зовсім випадково з полів проти переліку особистого складу княжої вотчини (значно розширеній проти Правди Ярославовичей), очевидно, якийсь «юрист» приписав: «Такоже і поза бояреск», т. е. все штрафи, призначені за вбивство вотчини княжих слуг, поширюються і вотчини боярські. Перше враження від Розлогій Правди як і південь від Правди Ярославовичей таке, що зображений у ній господар вотчини з сонмом своїх слуг різних рангів і положень, власник землі, стурбований можливістю убивств, ж прагне знайти захист у системі судових наказаний.

Було створено нова редакція цього законам — так звана Скорочена з Розлогій, приспособлявшая давньоруський право до московським умовам. Діяло також звичайне право.

Проте розвиток феодальних відносин, освіту централізованого держави вимагали створення істотно нових законодавчих актів. У цілях централізації держави, усе більшого підпорядкування місць влади московського князя видавалися статутні грамоти наместничьего управління, регламентировавшие діяльність кормленщиков, обмежили певною мірою їх сваволю. Найбільш ранніми статутними грамотами були Двинская (1397−1398) і Бєлозерська (1488). Та особливо значним пам’ятником права був Судебник 1497 р. Він вніс однаковість в судову практику Руської держави. Судебник 1497 р. мав і зараз іншу мету — закріпити нові громадські порядки, зокрема поступове висуванню малих і середніх феодалів — дворян і дітей боярських. На догоду цим соціальним групам він зробив нові обмеження в судову діяльність кормленщиков, а головне, поклав початок загальному покріпаченню, запровадивши повсюдно Юр'єв день.

Джерелами Судебника з’явилися Російська Щоправда, Псковская судная грамота; поточне законодавство московських князів. Але не просто узагальнив що накопичився правової матеріал. Понад половину статей було написане наново, а старі норми були переважно перероблені. Судебник 1497 р. містив переважно норми карного і кримінально-процесуального права. Хоча він знаменує собою новий крок у розвитку права, однак у ньому певні питання регламентувалися менш повно, ніж у Російської Правді. Це належить, зокрема, до цивільному і особливо до обязательственному праву. Звідси можна припустити, що Судебник не повністю замінили попереднє законодавство. Деякі норми Російської Правди діяли, очевидно, поруч із Судебником.

Громадянське право. Право власності. Розвиток земельних відносин характеризувалося повним або вони майже повним зникненням самостійної общинної власності на грішну землю. Землі громад перейшли у руки вотчинников і поміщиків, включалися у складі княжого домену. У той самий час усе більш чітко оформлялося вотчинное і помісне землеволодіння. Вотчина відрізнялася тим, що власник мав майже необмеженим правом на яку. Вона могла не лише володіти і користуватися своєю землею, а й розпоряджатися нею: продавати, дарувати, передавати у спадок. Разом про те, вотчина — умовне землеволодіння. Приміром, князь міг відібрати вотчину у отъехавшего вассала.

Ще умовне землеволодіння — маєток. Воно давалося сеньйором своїм васалам лише тимчасово служби як винагороду ми за неї. Тому розпоряджатися землею поміщик не мог.

Великокняжий домен розділявся на землі чернотяглые і палацові. Вони розрізнялися лише за формою експлуатації які населяли землі селян по організації управління ними. Палацеві селяни несли панщину чи натуральний оброк і керувалися представниками, палацевої влади. Чернотяглые платили грошову ренту і підпорядковувалися загальнодержавним чиновникам. Землі домену поступово лунали великими князями в вотчини і поместья.

Зобов’язальне право. Зобов’язанням з договорів Судебник 1497 р. приділяв місця навіть менше, ніж Російська Щоправда. Про позиці говорила лише однієї стаття, передбачала, подібно Російської Правді, відповідальність за неспроможність «боржника. Були згадування про договорах купівлі-продажу і особистого найму. Судебник за Псковської судной грамотою передбачав, що найманець, не дослуживший свого терміну або виконав обумовлене завдання, позбавлявся оплаты.

Судебник 1497 р. чіткіше, ніж Російська Щоправда, виділяв зобов’язання з заподіяння шкоди, щоправда, є лише одна разі: ст. 61 передбачала Майнову відповідальність за потраву. Як своєрідні зобов’язання з заподіяння шкоди розглядає Судебник деякі правопорушення, пов’язані з судовою діяльністю. Суддя, який виніс неправосудне рішення, зобов’язаний відшкодувати сторонам що відбулися від послуг цього збитки. Така сама міра застосовувалася до лжесвидетелям. Закон прямо вказує, що покаранню суддя на власний провина заборонена (ст. 19).

Спадкове право. Мало змінився і спадкове право Судебник, проте встановлював спільний державний та чітку норму про успадкування. При успадкування згідно із законом спадщину отримував син, за відсутності синів — дочки. Дочка отримувала як рухоме майно, а й землі. Через брак дочок спадщину переходило найближчому з родственников.

Кримінальну право. Якщо цивільні правовідносини розвивалися порівняно повільно, то кримінальна право у цей період зазнало істотні зміни, відбиваючи загострення протиріч феодального нашого суспільства та посилення класової борьбы.

Розвиток кримінального права пов’язано переважно із виданням Судебника 1497 г. Судебник трактував поняття злочину відмінно від Російської Правди, проте у принципі тотожний Псковської судной грамоті. Під злочином порузумівались всякі дії, котрі чи інакше, загрожують державі чи пануючому класу загалом, тому забороняються законом. На відміну від Псковської судової грамоти Судебник дає термін для позначення злочину. Воно тепер іменується «хвацьким делом».

Розвиток феодалізму виявилося у певній зміні погляду суб'єкта злочину. Судебник розглядав холопа вже як людину й у на відміну від Російської Правди вважав його здатним самостійно відповідати за за свої вчинки і преступления.

Відповідно до зміною поняття злочину ускладнювалася система злочинів. Судебник вводить рід злочинів, невідомий Російської Правді і тільки складеного Псковської судной грамоті, — державні злочину. Судебник зазначав два злочину — крамолу і подым. Під крамолою розумілося діяння, скоєне переважно представниками панівного класу. Саме як крамолу розглянула великі князі від'їзд бояр від нього до іншого князю. Тверській літописець, наприклад, називає крамольниками князів і бояр, отъехавших і 1485 р. з Твері до московському великому князю. Поняття «подым «спірне. Можна припускати, що подымщиками називали людей, піднімаючих народ на повстання. Мірою покарань державні злочину встановлювалася смертна казнь.

Закон передбачав розвинену систему майнових злочинів. До них ставляться розбій, татьба, винищування й тілесного ушкодження чужого майна. Усі цих злочинів, які підривали основу добробуту панівного класу — феодальну власність, також жорстоко наказывались.

Судебник знав і економічні злочини проти особистості: вбивство (душогубство), образу дією і словом.

Змінюються мети, і з ними система покарань. Якщо раніше князі вбачали у покарання — вирі і продаж — жодну з дохідних статей, істотно поповнювали скарбницю, нині першому плані виступив інший інтерес. Панівний клас став застосовувати терористичних методів боротьби з опором експлуатованих мас. Відповідно, у покарання першу місце виступила мету залякування, як найбільш злочинця, і головним чином іншим людям. Коли раніше панували майнові покарання, нині вони відійшли на задній план. Судебник ввів нові покарання — смертну і торгову страту, причому ці, заходи застосовувалися за більшість злочинів. Закон не передбачав види страти. Насправді вони були дуже різні: повішення, відсікання голови, утоплення та інших. Торговельна страту полягало у биття батогом на торговельній площі і найчастіше вабила у себе смерть карного. Судебник, як і Російська Щоправда, знає продаж, але він тепер застосовується рідко й зазвичай, у поєднанні з смертної чи торгової стратою. Крім вказаних у Судебнике практика знала такі заходи покарання, як позбавлення волі і калічення членів (осліплення, відрізання языка).

Процесуальне право. Процес характеризувався розвитком старої форми, з так званого «суду», т. е. змагального процесу, і появою нової форми судочинства — розшуку. При состязательном процесі справа починалося за скаргою позивача, именовавшейся суплікою. Вона зазвичай подавалася в усній формі. По отриманні суплікою суд приймав заходи до доставці відповідача до суду. Явка відповідача до суду забезпечувалася поручителями. Якщо відповідач якимось чином ухилявся від суду, він програвав річ навіть бід розгляду. Позивачу, у разі видавалася так звана «бессудная грамота». Неявка позивача до суду вабила у себе припинення дела.

Кілька змінилася система доказів. Судебник визнавав доказом, притому явним, власне визнання боку. Якщо позивач не цурався всього або це частини позову чи відповідач визнавав позовні вимоги, то інших свідчень не требовалось.

Ще один вид доказів були свидетельские показання. На відміну від Російської Правди Судебник не розрізняє тепер послухов і видоков, називаючи всіх неслухами. Послушествовать могли тепер і було холопы.

Доказом визнавалося і «полі» — судовий поєдинок. Переможець в бою вважався правим, т. е. вигравав справа. Переможеним зізнавався і який був на поєдинок чи який утік від нього. На «полі» можна було виставляти найманцям У XV в. застосування «поля» дедалі більше обмежувалося, й у XVI в. поступово зникло. На підтвердження стали застосовуватися різноманітних документи: договірні акти, офіційні грамоти. Доказом поколишньому вважалася і присяга.

Загострення класової боротьби зумовили створення нова форма процесу — розшуку, слідчого чи інквізиційного процесу. Розшук застосовувався при розгляді найсерйозніших справ, зокрема за політичними злочинів. Його введення зумовлювалося прагненням й не так знайти істину, скільки швидко і жорстоко розправитись із «швидкими людьми». «Хвацький» людина — це, власне кажучи, необов’язково викриту злочинець. Це лише обличчя неблагонадійне, з поганий славою, яке «облиховали» «добрі «люди, т. е. добрими намірами члени суспільства. Розшук відрізнявся від змагального процесу тим, що сам збуджував, вів і завершував справу з власної ініціативи й лише з своєму розсуду. Підсудний був скоріш об'єктом процесу. Головним способом «з'ясування істини» при розшуку була пытка.

Звернення в феодальний суд була досить дорогою задоволенням. Сторони оподатковувалися різними митами. Так, по Судебнику потрібно було платити судді - боярину 6% від ціни позову. З іншого боку, потрібно було заплатити 4 копійки з рубля дяку. Існували спеціальні польові мита. Вони платилися навіть у тому випадку, якщо боку помирилися і відмовлялися від можливості судового поєдинку. Якщо ж «полі» відбулося, то мита сплачувалися крім боярина і дяка що й спеціальним посадових осіб, організуючим поединок.

14- початок 16 в. — важливий період історії Руської держави і права. Саме тоді закладаються фундаменти держави, що стане в кількох головних світових держав. Постають нові великі законодавчі акти, найзначніший із яких — Судебник 1497 года.

У надрах ранньофеодального держави дозрівають умови і ознаки перетворення на нової форми — сословно-представительную монархію. 4. Список використовуваної литературы:

1. ЧИСТЯКОВА О.И. Історія вітчизняного держави й права. Частина 1.

М. Вид-во МДУ, 1992 г.

2. ХРЕСТОМАТІЯ. Історія держави й права Росії. Частина 1. Н.Новгород.

1998 г.

3. ЧЕРНИЛОВСКИЙ З. М. Джерела з держави і права.

Частина 1. М. ВЮЗИ 1981 г.

4. ІСАЄВ І. А. Історія держави й права Росії. М. 1993.

5. КАРАМЗІН М.М. Історія держави Російського т. 2−3 Тула. Приокское кн. Вид. 1990.