Період гетьманщини України

тема: період гетьманщини україни.

А. Брестський світ УНР.

Перед лицем неминучої поразка останньою надією Центральної Заради був чужоземна допомога. Узагалі симпатії Заради схилялися ва бік Антанти, й із самого початку вона наполегливо домагалася визнання 5 членів, й особливо Франції. Алі реакція Франції, котра рішуче стояла за відновлення «єдиної та неподільної Росі», був неоднозначною. Проте 22 грудня 1917 р. виник цілком новий набір можливостей, коли Ленін розпочав мирні переговори у БрестЛитовську із Центральними державами, заявивши про ті, що він репрезентує усі народи колишньої Ро-сійської імперії. Щоб не дати більшовикам представляти ва мирних переговорах Україну, Центральна Рада вирядила до Бреста власну делегацію. 9 лютого 1918 р., лише за кілька часів доти як надійшла звістка про відступ Центральної Заради із Києва перед військами Муравйова, із представники у Бресті підписали угоду із Центральними державами, і сутність зводилася доти, що Центральні держава визнали незалежність України й вол «язалися надати Центральній раді військову допомогу за поставки нею великої кількості продуктів для цих держав. Через кілька днів после підписання догоди в Брест-Литовську німці із австрійцями розділили Україну на сфери впливу й введи зважується на власну могутню армію, що налічувала понад 450 тис. Чоловік. За якихось три тижні большевики, котрі, за їхнім ж висловом, «принесли на багнетах із півночі радянську уладові» й котрі протягом свого нетривалого перебування встановили у Києві царство терору, були змушені тікати. Алі це ще не означало, що Повернення Центральної Заради із німецькими військами 2 березня усі палко вітали.

Її політика викликала розчарування майже в всіх верствах населення України. Неукраїнці засуджували розрив зв «язків між Україною та Росією, незаможні селяни не отримали очікуваної землі, у заможних селян й великих землевласників націоналізація їхніх володінь викликала лють, а усі разом засуджували Центральну Раду за введення в країну жорстоких німців. Зі свого ж боці німці теж утрачали терпець до молодих й малоспроможних політиків, котрі переважали в Центральній раді. Вони швидко пересвідчилися, що вон не мала практично ніякого адміністративного апарату для збору тихий мільйонів тонн продуктів, що їхнього так відчайдушно потребували голодні німецькі та австрійські міста. Безперервні кризи, сутички і дебати між соціалістичними партіями у Центральній раді переконали німців у бо «молоді укра-їнські утопісти» неспроможні правити. Тому 28 апреля, якраз коли Центральна Рада складала конституцію Української держави, до зачи ввійшов німецький загін й розпустив збори. Наступного дня Центральна Рада впала.

Б. Гетьманський переворот. Політика уряду Скоропадського.

До весни 1918 р. широким верствам населення України уже набридли революція і хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20% усього населення України. Австрійці та німці на Україні також всіляко прагнули відновити порядок й прискорити вивезення продуктів. Тому між 24 й 26 апреля представники цих груп таємно домовилися замінити Центральну Раду консервативним українським урядом на чолі із гетьманом Павлом Скоропадським (титул «гетьман» мав викликати асоціації із квазимонархічними традиціями, заговорили українською у «язаними із козацькими гетьманами).

Нащадок давнього роду козацької старшини і один з найбільших на Україні землевласників, Скоропадський мав високий статус за царського режиму — служив військовим пекло «ютантом Миколи II й под годину війни був авторитетним генералом. З початком революції вій українізував своє військове із «єднання й, коли Центральна Рада відкинула його послуги, був обраний титулованим командувачем селянського ополчення «вільних козаків». З приходом до влади цого «малоросійського» аристократа, який раптом згадав про своє «українське коріння», в революції на Україні наставши новий етап, що характеризувався намаганнями відновити правопорядок та скасувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради.

29 апреля, на із «їзді, скликаному в Києві Союзом землевласників, на який із усієї України прибуло 6500 делегатів, Скоропадського із ентузіазмом проголосили гетьманом, закликавши його «урятувати країну від хаосу й беззаконня». Про те ж дня він разом про прибічниками оголосив про встановлення «Української Держави» (на відміну від «Української Народної Республіки» Центральної Заради). Нова держава ґрунтувалася на незвичайному поєднаній монархічних, республіканських й, що особливо характерно, диктаторських засідок. Т підданим гарантувалися звичайні громадянські права, причому особливо наголошувалося на святості приватної власності.

Скасовуючи такі нововведення Центральної Заради, як націоналізація великих маєтків та культурна автономія, гетьман увів окрему категорію громадян—козаків (котрі фактично були заможними селянами), сподіваючись, що смердоті стануть основною соціальною опорою режиму. Особливо впадали у вічі широкі прерогативи самого гетьмани: йому належало виключне право видавати усі закони, призначати кабінет, управляти зовнішньою політикою та військовими справами і бути верховним суддею країни. Однак ці претензії на майже необмежену уладові було неможливо приховати того факту, що влада на Україні практично належала німцям, а чи не українцям.

як цого належало чекати, укра-їнські діячі, більшість які були соціалістами і членами Центральної Заради, різко негативно поставилися до гетьманської держави. Тому коли до участі в гетьманському уряді запросили кількох відомих українців, майже усі смердоті відмовилися. Це не позбавляло гетьманові нічого іншого, як звернутися при формуванні кабінету людям, не заговорили українською у «язаних із українським рухом, тім самим давши підставу для звинувачень у бо до його уряду не ввійшов жоден «справжній» українець. У новому кабінеті, очолюваному премо «єр-міністром Федором Лизогубом (багатим землевласником), до якого входив лише один відомий Український діяч — міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, бракувало націоналістів, проте він включав ряд талановитих адміністраторів.

За якихось кілька місяців на Україні було б відновлено дійовий адміністративний апарат. У провінціях урядовці Центральної Заради замінялися на досвідчених адміністраторів, що називалися старостами і призначалися із місцевих поміщиків чи земських урядників. У центральному уряді посади розподілилися між професійними чиновниками— переважно росіянами чи русифікованими українцями. Щоправда, труднощі виникли при формуванні діючої армії, оскільки німці не підтримували створення великої військової сили, здатної кинути виклик їхньому переважаючому впливові. Незабаром на повну силу стала діяти (хоч й із неоднаковою ефективністю) поліція, до якої, як й до армії, ввійшло багато колишніх царських офіцерів.

Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише із Німеччиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, то Гетьманат обмінявся посольствами із 12 країнами. Його зовнішня політика був, головним чином, спрямована на укладення мирного договору із Радянською Росією (підписаного 12 червня 1918 р.) та на безплідні суперечки із АвстроУгорщиною навколо запитання про анексію східно галицьких земель та Холмщини.

Особливо вражають досягнення уряду у створенні системи освітніх закладів. На рівні початкової школи було б випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а більшості шкіл забрано українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах. У жовтні в Кам «янці-Подільському відкрився новий Український університет. Було також засновано національний архів та бібліотеку один мли томів. Вершиною освітньої діяльності уряду стало створення 24 листопаду 1918 р. Української Академії наук.

Алі якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти, а також поруч конкретних досягнень, то разом з тім на ньому страшним тягарем висіли фатальні політичні прорахунки. Усі смердоті випливали насамперед з того кола друзів, які собі вибрав гетьман. По-перше, його компрометувала залежність від німців, очевидна позначка які зводилася до економічної експлуатації України. По-друге, гетьман був тісно заговорили українською у «язаний із маєтними класами, котрі намагалися скасувати впроваджені революцією зміни. Скоропадському ставилися на карб такі вкрай непопулярні заходь, як «каральні експедиції», організовані поміщиками за допомогою німецьких військ для помсти над селянами, які рік тому конфіскували поміщицькі землі. По-третє, багато українців вважали, що Скоропадський занадто прихильний до росіян. Під годину його панування Україна, котра порівняно із Росією був острівцем стабільності, стала не лише притулком для величезної кількості представників колишньої царської верхівки, а і центром намагань відбудувати «єдину та неподільну Росію». Чиновницькі посади були зайняті росіянами, котрі не приховували свого несмаку до української державності, а більшість кабінету складали члени російської партії кадетів.

Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, які насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї смердоті ставилися байдуже.

Гетьманат мав не лише вузьку соціальну базу, але й вон ще і не відповідала проголошеному П. Скоропадським курсу на розбудову національної державності. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, Яка вела не дуже до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроби повернути поміщикам землю, обов «язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 часів, заборона страйків (за доля в страйках ув «язнення до двох років, великі штрафи) сприяли, формуванню опозиції, котра досить швидко перейшла до активних дій. У липні—серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників). У цей годину на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські зажени налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори та гаранта стабільності. Спроби гетьмани змінити орієнтири (офіційне скасування державної самостійності України, проголошення федеративного союзу із не більшовицькою Росією, створення уряду «українського за формою, але й московського за змістом ») уже було неможливо урятувати ситуацію. 14 грудня 1918р. війська Директорії вступили до Києва й П. Скоропадський був змушений зректися влади й незабаром виїхав за кордон.

Отже, спроба консервативних політичних сил шляхом встановлення авторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успіхи П. Скоропадського та його однодумців у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин було неможливо кардинально змінити ситуацію на краще. Складний клубок внутрішніх та зовнішніх протиріч виявився сильнішим за гетьманську владу.

Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на державну лінію гетьмани російських консервативних кіл; вузька соціальна база; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання соціальної напруги та формування організованої опозиції.

З самого початку стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. У середині травня відбувся ряд нелегальних із «їздів українських партій, на які своє несхвалення уряду висловили представники таких професійних груп, як залізничники, телеграфісти, селяни і робітники. Виник координаційний осередок опозиції, назв Українським національнодержавним союзом, на чолі якого ставши У. Винниченко. Антигетьманський курс узяла інша впливова організація —.Всеукраїнський земський союз на чолі із З. Петлюрою. Спочатку ці групи вели переговори зі Скоропадським про шляхи проведення более ліберальної і національне орієнтованої політики, та згодом смердоті. взялися підіймати проти нього повстанця.

Українських селян не треба було б особливо підбурювати до повстання проти уряду, що конфіскував їхній врожай, повернувши землю багатим поміщикам й відправивши у їхні села «каральні експедиції». Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні і досить значні селянські заколоти. У запеклі бої із німецькими військами кинулися зажени озброєних селян (зброя тоді був легкодоступною) на чолі із ватажками із місцевих жителів, що часто були анархістські настроєними й які на козацьку кшталт називали отаманами чи батьками. Ці сутички набирали величезних масштабів: зокрема, у Звенигородському і Таращанському повітах Київської губернії селянське військо в 30—40 тис. Чоловік, споряджене двома артилерійськими батареями і 200 кулеметами, завдало німцям втрат у 6 тис. Чоловік. На початку серпня большевики України зробили спробу підняти повстання, та протягом двох дні зазвали поразки через відсутність підтримки народу.

На початку осені стало очевидним, що Центральні держави от-от програють війну. І тут гетьман був змушений піти на вчинки. Алі наприкінці жовтня нова спроба залучити до кабінету видатних українських діячів провалилася. Кидаючись з боці в бік у відчайдушних пошуках підтримки, Скоропадський прийшов на останній ризик: 14 листопаду 1918 р. він призначив новий кабінет, що майже повністю складався із російських монархістів, й проголосив Акт федерації, за яким вол «язався про «єднати Україну із майбутньою не більшовицькою російською Державою. Цей суперечливий крок було б зроблено із метою. завоювати підтримку настроєних проти більшовиків росіян та переможної Антанти. Про те ж дня українська опозиція утворила альтернативний уряд — Директорію на чолі із двома давніми суперниками — Винниченком та Петлюрою — і відкрито проголосила виступ проти гетьмана.

Повстання, підняте Директорією, швидко ширилося. Сотні і тисячі селян под дротом отаманів стікалися до Білої Церкви на захід від Києва, що слугувала штабом антигетьмапських сил. Незабаром це сповнене ентузіазму, але й слабко дисципліноване нерегулярне військо налічувало 60 тис. Чоловік. Ще важливішим стало тобі й маєш бік Директорії перейшли деякі із найдобірніших загонів гетьмани, як, зокрема, січові стрільці под командуванням Євгена Коновальця і начальника його штабу Андрія Мельника та Сірожупашіа дивізія, збільшивши таким чином кількість її регулярного війська до 40 тис. 21 листопаду повсталі оточили Київ, й после тривалих переговорів із метою забезпечити вихід німецької застави 14 грудня німці залишили місто, забравши із собою Скоропадського. Про те ж дня сили Директорії тріумфально ввійшли до Києва і проголосили відновлення Української Народної Республіки.

Гетьманат проіснував менше восьми місяців, протягом які реальна влада перебувала до рук німців, а його власний вплив був обмеженим. Спочатку він зміг здобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок, якого прагнула велика частина населення. Проте він не спромігся належним чином підійти до розв’язання двох основних питань, що їхнього поставила революція на Україні, — питань соціально-економічної реформи та національної незалежності. Спроба відновити стабільність шляхом Повернення дореволюційного соціально-економічного улаштую, насамперед на селі, був найсерйознішою помилкою Скоропадського. У національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своєму рахунку великі досягнення, як, зокрема, українізація освіти і культури, він, однак, змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «Український за формою, але й московський за змістом».

Проте, як зауважує ідеолог сучасного українського консерватизму В’ячеслав Липинський, Гетьманат мав ширше значення. Воно полягало в ознайомленні і навіть залученні на підтримку ідеї української державності деяких представників значно русифікованої соціально-економічної верхівки України. На свою чергу сприяло розширенню соціальної бази цієї ідеї поза вузький прошарок української інтелігенції на чисельніший, надійніший й продуктивніший клас «хліборобів», тобто заможних селян й володарів маєтків. Відтак, якби Скоропадський утримався, то, на думку Липинського, він привернув бі на бік української державності найпродуктивніше населення країни, не залишаючи її в залежності від «ідеологічної секти», як він називав національне свідому українську інтелігенцію. Використана література:

1. Історія України/ Львів: Світ, 1998.

2. Бойко О. Д. Історія України. — До.: 1999.

3. Лановик Б. Д., Матейка Р. М., Матисякевич З. М. Історія України: За ред.

Б.Д. Лановика. До.: 1999.

4. Субтельний Орест. Україна: історія -До.: Либідь, 1993.