Флорентійська унія

Доповідь по истории.

Учня 11 «У» класса.

Деменкова Ильи.

Тема :

" Флорентийская унія «.

Флорентійської унією називається договір, заключённый в 1439 року між православної й римсько-католицької Церквами й формально який об'єднав їх (подчинивший греко-православную церква римскокатолицької). Про необхідність возз'єднання християнської церкви говорили задовго до церковного собору, у якому укладено унія (Ферраро-Флорентийский собор), з цього приводу проводилися численні переговори, і з'їзди, але вони були бесплодны.

Результат приніс лише Флорентійський собор. Чому ж це произошло?

Річ у тім, що на той час християнський світ знає як ніколи потребував об'єднанні: католицька Європа була послаблена хрестовими походами, а православна піддавалася постійної небезпеки із боку східних сусідів (Русь — монголо-татарів; Візантія — турків). За цих умов підтримка «братів у Христі» дуже допомогла ще й тим, і другим.

З іншого боку, постійно ширилися торгові й культурні зв’язку країн, у якому прийнято різні напрями християнства. Зрозуміло, що з цих зв’язків було дуже корисно хоча б формальне примирення церков. Природно, найбільше відродження єдиного християнства були зацікавлені візантійські, грецькі власті, які мали вже ні військової, ні економічної, ані шеляга навіть дипломатичної сили. Зате вони мали сильних врагов.

Наприкінці 1435 роки вже вирішено созвание так интересовавшего візантійців Феррарского собору. Греки почали готуватися до цього собору і давали через усе це залишити поза увагою російську митрополичью кафедру, оскільки Московська митрополія Константинопольського Патріарха була найбільш великої, сильною і заможною із усіх закордонних (як-от Болгарія). Російський митрополит було б такому посаді грекам зовсім небажаний: як вузький націоналіст, міг заперечив союзу з католиками і зовсім з’явитися на собор.

Тому московським митрополитом призначили грек Ісидор, вважав своїми співвітчизниками дуже висока освіченим людиною, великим філософом, геополитиком практично… У російських літописах її називають «багатьом мовам сказителем». У 1433 року вона вже представлял.

Візантію переговорів про об'єднання церков, що проходили на черговому церковному соборі, де домігся значних успіхів. Назначая.

Ісидора, візантійські церковні та світські влади сподівалися залучити Русі у справі об'єднання католиками. Однак ці сподівання греків на.

Ісидора треба розуміти в тому сенсі, що він бачили людини, готового зрадити православ’я. Грецькі церковні влади усвідомлювали унію на абсолютно іншому вигляді: вони сподівалися, що він самим вдасться змусити католиків на поступки. У Исидоре цінували не готовність зректися віри предків — навпаки, саме цього від цього очікував і хотіли — а високу освіченість й «ораторське мистецтво, яка, як вважали, допоможе византийцам переконати католиків у своїй правоті. З іншого боку, візантійська скарбниця була практично порожня, та призначивши митрополитом співвітчизника, греки могли очікувати російські гроші, такі необхідні майбутнього собора.

Національно-політичне самосвідомість Москви на той час настільки зросла, що Митрополит з греків вважався неї вже небажаним. Серед російських починала бродити думка, щоб обирати митрополита себе вдома, а й робити це незалежно от.

Константинополя. Саме тому великий князь московський Василий.

Володимирович, дізнавшись у тому, що у його кафедру призначений грек, спочатку як хотів навіть пускати його у свої землі. Але він змінив гнів на милість, почувши про вченості Ісидора та інші його достоинствах.

Будучи прийнято великим князем Василем як митрополит російської землі, Ісидор став відразу збиратися на церковний собор. Тому він мусив спочатку присвятити у плани князя. Природно, князь спочатку здивувався дивовижним задумам церковників і віддано відговорював митрополита від яких би не пішли поступок католикам-латинянам.

Проте, довіряючи вченому греку, князь надав йому діяти за своєму розсуду. Поголос у тому, що Митрополит вирушає на добру справу звернення латинян до правої вірі була такою сильна, що й впертих новгородців вона спонукала поступитися митрополиту Исидору ті дохідні статті, що вони тривалий час віддавали його попередникам й суттєво цим збіднити свій міської бюджет.

Виїхавши 8 вересня 1437 року з Москви та проїхавши через Новгород, Псков,.

Риги, Німеччину зі Альпи, митрополит Ісидор зі своїми почтом прибув 18 серпня о італійський місто Феррару. Особливо пишно митрополита вшановували в Пскові, де, крім розкішного бенкету, йому були піднесені великі суми, що, треба думати, давніми торговими контактами Пскова з представниками католицтва і значні до них симпатії. Отже, псковчан цікавила унія між християнськими церквами з комерційною погляду. У Пскове.

Ісидор влаштував новий джерело доходів, перевівши це місто під своє пряме управління економіки й відібравши її в новгородського архієпископа (про те, щоб самостійно збирати все церковні податі з цим землі і їх прикарманивать).

На соборі очікувалося присутність багатьох європейських монархів, але ніхто з низ не приїхав. У 1939 року собор був перенесён во.

Флоренцию з економічних причин (в Феррарі годували плохо).

Тривалий час на соборі йшли богословські суперечки, підкріплених економічними і військовими аргументами; дебати у тому, як треба чинити об'єднуватися і її гілка християнства — стане домінуючою, але вони були безплідні: кожна боку очікувала поступок одної. Зрештою, не бачачи перспектив, Римський тато запропонував грекам круту альтернативу: або до Великодня приймають католицтво цілком і без винятків, або їдуть у справах ні з чим. Було пущено у хід і золото. Нещасні греки заколивалися. Кожного їх обробляли окремо, знаходячи арґументів на користь католицтва, особливо важливі нього та його метрополії. Під упливом різних утисків та сталого тиску запропоновану унію погодилися всі православні церковні ієрархи, крім єпископа Марка. 5 липня 1439 року ці фірми знехотя підписалися під актом унії, де чорним на білому було написане, що Православна Церква входить до складу католической.

Митрополитові Исидору належала у створенні Флорентійського собору не якась пересічна роль, навпаки, він був її ініціатором. Він перший погодився на запропоновані татом умови і створено перший поставив свій підпис на документі, закреплявшем унію. Именно.

Ісидор схилив візантійського імператора убік підпорядкування Риму, користуючись при цьому довірою імператора і теж його величезним авторитетом.

А у тому, як він великий, можна зважити на те, що Ісидора пророкували до розподільників який помер під час собору патриарху.

На Русі ставлення до унії від початку різко негативним. Так, супроводжував Ісидора на собор російський чернець називає католиків «єретиками» (як це робилося і завжди), а грецьких православних ієрархів — відступниками і навіть звинувачує у хабарництві. А рязанського єпископа Іонові Ісидор зміг «переконати» підписати унію, лише протримавши його тиждень тому у темниці. На Русі про взяття унії було ще до повернення Ісидора. У народі сформувалося до неї різко вороже ставлення. Повернувшись до Москви в сані католицького кардинала, Ісидор став стрімко вводити католицькі звичаї: заміняти православну символіку католической.

(восьмикутний православний хрест простий чотирикутний), поминати в молитвах римського Папу колись Константинопольського Патріарха, проводити православні служби в костелах і у їх освяченні. Не що очікували такої різкої повороту князь Василь і бояри кілька днів не робили ніяких дій. Та за тиждень Ісидор був не містить посади голови російської церкві та заключён до монастиря. Його схиляли до відмові унії, лякаючи страшної стратою, но.

Ісидор був непідкупний. Звісно ж, московський князь не посмів би навіть не страчувати, і навіть вигнати митрополита — які ж дії було б прямим порушенням волі патріарха і найбільш справжньої єрессю. Московське держава дорожило своїми стосунки з Візантією, которыые давали йому право називатися «Третім Римом» і хотіло їх розриву. З іншого боку, Москва поривалася максимальної незалежності він всех.

«старшим братам». Після татарським «царем» настала черга візантійського. Ісидор сам допоміг князю Василю, утікши зі свого в’язниці вночі на 15 вересня. Такий розклад всіх влаштовував, отже князь наказав не переслідувати беглеца.

15 грудня 1448 року з'їзд російського духівництва, яке відображає загальнонаціональне неприйняття унії, уничтожавшей православ’я, избрал.

«митрополитом всієї Русі» рязанського єпископа Іонові. Це було зроблено проти волі Константинопольського Патріарха, що з того часу не призначав глав російської церкви. Московська влада очікували бурхливу реакцію з Константинополя, до відлучення від церкви, та її також не пролунало. З того часу в Візантії ще кілька разів змінювалася ставлення до унії, правителі коливалися між ортодоксальним православ’ям і католицтвом, але Москву це не є хвилювало — вже мала власної цілком незалежної від зовнішніх сил, автокефальної церквою. Завдяки цій незалежності московське православ’я досить спокійно пережило швидкий захоплення Візантії турками і знищення этой.

«колиски православ’я». Вона дозволила главам російської православній церкві невдовзі залишити за собою звання патріарха, а московським князям — звання царей.

БИБЛИОГРАФИЯ:

1. Нариси про історії російської церкви. Москва, «Терра», 1993 г.

2. Велика радянська енциклопедія. Т. 27. Москва, «Радянська енциклопедія», 1982 г.