Заботы про внутрішній благоустрої держави

Заботы про внутрішній благоустрої государства

Успокоение земли

Царю Михайлу Російське держава дісталося в сумному стані. Часом не тільки небезпечні зовнішні вороги погрожували країні, а й усередині багато було безладдя. До молодому государеві звідусюди йшли скарги на руйнування. Справді, довгі роки смути населення цілком збідніла. «Грошей Твоєму Державну Величності, — пише коломенський воєвода, — зібрати не можна, ні з кого». Рязанський архієпископ доносить государеві, що вотчини й маєтки рязанських дворян розорені остаточно, удома їх випалені, селяни поведені. Такі самі точно вести приходили і з деяких інших місць. Там, де населення бедствовало надто, від нього не справляли податей і недоїмок: так, Новгородська область після його повернення від шведів була звільнена три роки від будь-яких податей. Але такі пільги не міг широко поширювати: в скарбниці грошей мало, а гроші невідкладно потрібні і для війн зі Швецією і з Польщею, й у внутрішнього порядку.

Вскоре після вступу Михайла Федоровича на престол, у вирішенні земського собору, був встановлено збір «п'ятої гроші» з торгових оборотів і інших заможніших людей, т. е. вимагатимуть була п’ята частина від їхніх прибутків. І це збір проводився двох років поспіль. У той самий час збільшено були податки і з решти населення.

До смути існували державні писцовые книжки, виходячи з яких власті могли рівномірно розподіляти податки. Але ці старі писцовые книжки вже не годилися: під час смути дуже чисельна цілком розорилося, цілі села і села запустіли. Доводилося тому складати нові книжки, а здобуття права визначити, й у якому положенні збереглося населення, відправлені були з Москви особливі «дозорщики». Але це дозорщики вели справа погано: частиною по незнанню, інколи ж заради хабарів показували, що в чи іншому селі «дворишки все стоять порожні», тоді як жителі ми там були. Тому кілька років після повернення Москву батька государя були нові дозорщики і переписувачі для складання писцовых книжок. І, тим та інших було заборонено під страхом жорстокого покарання брати хабарі; того ж таки покаранню зазнавали і ті особи, які давали хабарі чи невірні свідчення щодо своє майно. Крім податків государевого скарбниця поповнювалася часом і добровільними пожертвами людей, радевших проблемами Батьківщини. У тому числі особливо виділялися Строгановы, які володіли соляними промислами на Уралі, з нього доводилося податі 13 000 р., але государ і земський собор просили їх подбати промови про церкву і Батьківщині, заплатити 40 000 карбованців і Строгановы заплатили.

Кроме страшного руйнування народ нерідко страждав ще зловживанням воєвод, дяків і піддячих. Звикнувши бешкетувати й силувати під час смути, де вони могли відразу відійти від неправди, вони грабували і розоряли населення, з нього чимось більшим, що було належить. Так надходили як призначені йшла з Москви воєводи, а й обрані самим населенням старости.

С поверненням в 1619 року батька государя митрополита Філарета, поставленого тоді ж у патріархи, стала давно жданная допомогу молодому царю під управлінням державою. Відразу ж почулась досвідчена й непохитна рука людини, якого зломили ні утиски Бориса Годунова, ні довгий болісний польський полон. Бояри робили доповіді про справах і царю, і патріарху. Вони обоє представляли й іноземні посли. У державних грамотах цього часу бачимо поруч два імені: «Государ Цар і великий князь Михайле Федоровичу всієї Русі ж із батьком своїм великим Государем Святейшим Патріархом Філаретом Микитовичем Московським й усієї Русі». 14 років і йшло на смерть патріарха, що виникла в 1633 року. Про патріарха Філарета одне із сучасників каже, що він «як слово Боже виправляв, а й земськими справами усіма правил, багатьох звільнив В. Копилова з насильства… Хто служив у безгосударное час і він не пожалуваний, тих усіх він стягнув і подарував». Навпаки, він був суворий стосовно винним разом із тим настільки був справедливий, що не щадив і «своїх родичів: так, племінники його Салтыковы, викриті в різних зловживаннях, було покарано і заслані у віддалені міста.

В безперестанних турботах про насадженні порядку й знищенні тяжких наслідків пережитої смути цар і патріарх наполегливо викорінювали різного роду несправедливості і насильства. В одному з земських соборів вони сповістили про своє непохитної волі, щоб «все люди держави, Божиею милістю та його царським призрением, жили, в спокої, світу і радості».

Царю та патріарха зі всехсторон подавали челобитья на бояр і інших чинів людей право їх насильства і образи. Для захисту скривджених було засновано наказ Пошукових Справ (наказами тоді називалися вищі установи у Москві, які завідували тими чи іншими справами). На чолі цього наказу було поставлено близькі государеві та патріарха люди, князі Черкаський і Мезецкий, які мають приймати скарги і «міцно у справах сыскивать».

Однако знищити відразу утиски і насильства важко було. У накази проникло чимало неблагонадійних людей, особливо із колишніх тушинцев. Викоренити погані внутрішні плоди смути дуже важко; але Філарет Микитович усе, що міг, зробив, щоб їх викоренити. Завдяки мудрої діяльності його, початок зростати загальне довіру до урядової влади, і царська влада, пошатнувшаяся в Смутний час, зміцніла і повернуласязі своєю колишньої силі.

Помимо проблем справедливий розподіл податей і повинностей і з насильниками, цар і патріарх піклувалися всіляко про благоустрої держави. З часу смути багато міст лежали на звалищі. У самій Москві, як у неї вступив новий государ, царські палати стояли без дахів. З іншого боку, Москва інші міста сильно страждали від пожеж. Столиця горіла за царя Михайла Федоровиче тричі: в 1626, 1629 і 1634 роках. Для боротьби з пожежами почали приймати суворі заходи. За наказом государя, особливий «объезжий голова» щодня мав кілька разів оглядати свою ділянку, стежити за пожежними сторожами і паліїв. У самій Москві тим часом вже містилися постійні пожежні обози з сотнями коней. Всі ці заходи виявилися дійсні, і після 1634 року таких страшних пожеж не було.

Государь виявив велику піклування про відновленні з руїн Москви й інших містах. У Москві дерев’яні стіни, які йшли навколо міста, було замінено великим валом, багато дерев’яні церкви перебудовані на «кам'яні. Були відновлені зруйнований поляками Друкарню і Царська бібліотека, майже знищена у час лихоліття. І тому із багатьох монастирів бралися у ній таких книжок, яких було кілька, і з рідкісних книжок робилися нею особливі списки. Почасти завдяки цієї книжкової турботі відродилася знову і російська писемність: з’являються чудові праці Авраамия Палицына — «Сказання про облозі Троїце-Сергієва Монастиря» і Сімона Азарьина — «Житіє преподобного Сергія». Будувалися зміцнення й храми та інших містах.

Все ті багаточисельні праці та необхідні поліпшення у різних сферах життя не міг виконати одними своїми майстрами. Доводилося мимоволі звертатися в інші держави, де серед внутрішньої злагоди, наполегливої праці і процвітання наук і розвинулися і маємо успіху різноманітних мистецтва і ремесла. Іноземні майстра, переважно німці, голландці й почасти англійці, влаштовували різні фабрики. Особливо потрібна була державі ливарних справ майстра об'єктиву і звані «рудознатцы», т. е. люди, які вміли відшукувати залізну, мідну і різного роду іншу руду. Їх цар Михайло Федорович посилено закликав з-за кордону. Серед цих іноземців особливо прославився голландець Андрій Виниус, котрий за приказанию царя заснував чугунно-плавильный завод біля Тули. Цим самим цар поклав підставу Тульському збройового заводу. Поруч із іноземними майстрами в цей час доводилося мати і з іноземними купцями, які посилено клопоталися перед царем про обдаруванні їм різноманітних пільг. Хоч як сутужно було становище Московського держави у той час, проте влада міцно обороняли своїх торговців від суперництва іноземців.

Таковы були головні заходи царя Михайла Федоровича для внутрішнього благоустроения розореного смутою держави. Слід зазначити одній особливості: майже завжди цар, як зробити щось важливе, скликав земський собор, т. е. виборних від різних чинів у яких запитував судження щодо того чи іншої справи. Виборні, порадившись по станам (окремо служиві люди, купці та інші), подавали царю свою чолобитну, у якій представляли у відповідь царські питання. Цар міг узяти думка земського собору, але міг і прийняти Європу і вступити оскільки він вважав державі краще. Майже всякі чолобитні земського собору закінчувалася заявою: «Ми вважаємо те-то ось те, а втім в усьому Твоя Государєва воля».

Благодаря земським соборам цар міг добре знати потреби населення Криму і приймати необхідні заходи на благо своєї країни. При царя Михайла Федоровиче земські собори скликалися особливо рясно і часом засідали впродовж років поспіль. Це дуже зрозуміло, оскільки через загального розлади царю потрібно було постійне сприяння із боку земських людей. Згодом при наступника Михайла Федоровича через зміцнення ладу у державі, більшого ознайомлення московської влади з українськими народними потребами і, нарешті, тому, що царська воля була вже виражена в точних писаних законах, земські собори збираються рідше. Перші государі з дому Романових у часи життя держави постійно зверталися до свого народу, вбачаючи у своєму єднанні з нею заставу зміцнення сили державної, і Земля Російська через уповноважених своїх завжди палко відгукувалася на царський заклик: народ був готовий пожертвувати всім для Батьківщини й у славу свого государя. Викорінювання смути, зміцнення у державі порядку, встановлення влади сильної волі й справедливою йшов користь землі, і росіяни люди й не могли цього розуміти.

Время царя Олексія Михайловича

Царь Олексій Михайлович обійняв престол шістнадцяти років.

Царь був юнак живої, вразливий, всім интересовавшийся. Він чудово знав Священне Писання і росіяни літописі, ні чужий і іноземній світської науці. Мати його цариця Євдокія Лук’янівна лише п’ятьма тижнями пережила свого царственого чоловіка. Близько юного царя був вірного і чесної людини, яку він міг би обпертися і який допомагав йому своєї досвідченістю, знанням життя і людей. З’явилися знову несумлінні люди, котрі піклувалися про своє особистої вигоді, ніж про корисність держави. Таким опинився чужий і вихователь молодого царя, ближній боярин Морозов, що навіть поріднився з государем, одружившись з молодшою сестрою його дружини. Морозов був людиною обдарований й те часу освічений, але, досягнувши високого становища, став зловживати царським довірою. Ще своєкорисливим людиною виявився царський тесть боярин Милославський. Діяльність цих осіб збурити на добро, і знову розруха пішла по Російської землі. У 1648 року у Москві стався заколот. Ще два роки які були московські торгові що люди з вітальні і полотняною сотень, і навіть люди чорних сотень (так називалися у Москві дрібні купці і ремісники) подали царю чолобитну, у якій скаржилися на торгових іноземців, особливо англійців, отримали завдяки хабарів багато пільг і переваги.

Русские купці писали царю, що у старе царювання дали грамота одному англійцю Джону Мерику з товаришами — торгувати за всі містам російським, а нині у Російське держава, в усі міста понаїхало безліч іноземних купців. З допомогою хабарів вони зможуть — скаржилися купці — привозити товари майже без мита, ніж для государевої скарбниці чиняться великі збитки. Нарешті, чолобитники вказували, що з російських торговців перебували заповзятливі люди, які возили самі зарубіжних країн свої товари (собольи і інші хутра), але іноземці у них купували товару на жодну копійку і, сміючись, казали, що хочуть цим відбити в російських купців полювання самим продавати свій товар.

Однако челобитье не мало успіху, оскільки іноземним купцям покровительствували сильні люди, особливо боярин Морозов. Відмова у проханні схвилював московських торгових людей. Ще посилилося народне невдоволення після введення додаткової мита на сіль. Всі ці невигідні населенню заходи приписували царському вихователю і окольничим Плещеєву і Траханиотову.

1 червня 1648 року за поверненні царя у Москві з Троїцької обителі, при самому в'їзді царя до Кремля, перед Спасскими воротами його зупинила натовп московських жителів, які просили управи на Плещеєва. Після милостивих слів царя натовп готова була розійтися, але грубі дії деяких бояр викликали спалах: натовп зажадала видачі Морозова і розграбувала його дім, як і вдома інших знатних людей, котрі заплямували себе користолюбством. Потім й у наступні дні натовп продовжувала бешкетувати. Цар, переконавшись про зловживання Плещеєва і Траханиотова, велів зрадити їх страти, патріарх ж з іншими духовними особами розраджував народ заспокоїтися.

Когда хвилювання кілька вщухло, цар 6 червня урочисто посів Лобне місце і звернувся безпосередньо до народу зі зворушливою словом, говорив, що він тепер взяв всі справи до рук не дасть волі злим людям. Разом із тим він сказав, що народу потрібно поставитися поблажливо до Морозову, який дбав про царя в отрочні його роки.

Народ покрив слова государя гучним криком: «Многая літа Царю нашому».

Так скінчився цей заколот у Москві. Хвилювання відбуваються у інших містах. Так було в Великому Устюзі і Сольвычегодске населення бунтовало проти користолюбних воєвод. Втім, у містах заколоти скоро вщухли. У Сольвычегодске багато сприяла заспокоєнню шанована населенням вдова однієї з братів Строгановых. Набагато більше були заколоти в Пскові і Новгороді. У цих двох містах хвилювання сталися переважно внаслідок підбурювання зловмисних осіб, хотіли поживитися під час смути. Найближчим приводом для виникненню заворушень послужило неправильне розуміння народом розпорядження влади, виданого заради російських покупців, безліч православних фінів, котрі втекли до нас від гонінь шведов-лютеран з відступлених Швеції по Столбовскому світу міст та найближчих сіл. За таких прибульців Російське уряд мав сплачувати гроші, але так як грошей у скарбниці було небагато, то замість грошей стали видавати хлібом з царських житниць Новгорода і Пскова. І худа різні гулящі люди почали казати, що бояри і воєводи змінили царя та навмисне віддають хліб іноземцям. Чернь в обох містах піднялася проти влади, деяких вбили, інші мали бігти. У Пскові заколотники мали успіх, та їх приборкання було відправлено військо; але у Новгороді бунтівники зустріли сильну протидію із боку митрополита Никона, майбутнього патріарха. Останній урочисто зрадив анафемі в Софійському соборі призвідників заколоту, внаслідок чого натовп увірвалася у його покої, образила і майже на смерть побила його. Коли заколотники схаменулися і змирилися, то хоча б митрополит Никон з’явився перед царем них заступником.

Этим і завершилися колишні у перші роки царювання Олексія Михайловича народні смути. Багато їм сприяли зловживання наказових людей; численне покоління старих тушинцев в усіх ще зійшло зі світу, та й певної частини покоління передалися їх злі звичаї, як передається велика зла зараза.

Конец царювання Олексія Михайловича затьмарився бунтом, викликаним донським козаком Стенькой Разіним і яка охопила все середнє і нижнє Поволжі. Волгою, особливо в Жигулівських горах, вже здавна тулилися злочинні втікачі з різних галузей Московського царства; тут грабували своїх колег та перських проїжджих купців. Кількість цих розбійників збільшувалася буйними виходами з Дону. Донські козаки про цю добу розпадалися на про домовитих, займалися господарством і риболовлею, і голоту — різних утікачів із Московського царства, які думали лише про легкої наживи і які боялися будь-якої роботи. З цією буйної черні вихід для грабежів в Азовське море був утруднений від часу заняття Азова турками. Частина цієї голоти разом із розпачливим своїм отаманом Стенькой Разіним перекинулася в 1667 року на Волгу; пограбувавши тут хлібні каравани, Стенька відносини із своїми товаришами спустився в Каспійське морі та півтора року і спустошував прибережні міста, та був з багатою здобиччю повернувся на Дон. Чутка про його успіхи та легкій видобутку долучив до неї безліч гулящого люду, швидких холопів різного роду пройдисвітів. З ними він у 1670 року знову з’являється на Волзі, де, користуючись підтримкою інородців (татар, чувашів, черемисов), захоплює Астрахань, Царицын, Саратов і Самари. Зграї Разіна скрізь били і грабували когаяможна. Для легковірних як свідчення свою відданість царю він тримав на судні своєму якогось хлопчиська, якого видавав за сина царя царевича Олексія Олексійовича, якої на той час не було й живих. Віддаючись відносини із своїми п’яними товаришами розбоям, душогубства і блюзнірства, Разін видавав себе православним за друга патріарха Никона, а старообрядцям — за ревного їх прибічника. Лютість разиновских ряжок і сильне руйнування всього приволзької краю вже почали нагадувати сумні часи смути. Цар, нарешті, послав воєвод з військом, що й завдали поразка Роззявлю під Симбирском, після чого Стенька відносини із своїми найближчими товаришами біг назад на Дон, залишивши напризволяще долі приставших щодо нього селян холопів.

На Дону домовиті козаки виловили Разіна і ФДМ видали його владі. Стенька Разін поніс заслужене покарання, будучи всенародно страчений у Москві.

Мятеж цей важко відгукнувся на добробуті всього приволзької краю, але з тим дав поштовх більш міцному з'єднанню східної околиці із Москвою. Піднялися з шайками Стеньки інородці відчули у собі тверду руку Московської держави і зрозуміли, що він вигідніше жити мирно під скіпетром російського государя. Так заколот послужив зміцнення держави. Не легкий був зростання Росії, серед тяжких хвороб посилювалася і укріплювалася вона; але часом буває і з дітьми, багато слабують у дитинстві й юності, і потім, у зрілому віці, стають сильними і зміцнілими.

В царювання Олексія Михайловича у житті православній церкві сталися події, залишаючи глибокий слід і по нашого часу.

В старовину, до запровадження друкарства, богослужбові книжки як і, як та інші, листувалися особливими переписувачами, які завжди, були людьми досить обізнаними, чому припускали помилки у своїх рукописах. Кількість таких богослужбових книжок із помилками було значно, і патріарх Никон, людина розумна і діяльний, привернув до себе це свою увагу і зробив виправлення допущених помилок по грецьким книгам. Тим більше що багато людей, державшиеся міцно старовини, побачили у тих виправленнях псування тих книжок на яких вони звикли і який вважали недоторканними.

Дело виправлення богослужбових книжок велося посилено й поспішно. Бояри, не що любили патріарха над його незалежна і круту вдачу, постаралися викликати нею царський невдоволення. Тоді Никон залишив Москву і пішов у Воскресенский монастир (званий Новим Єрусалимом). Цар був розгніваний самовольным залишенням Ніконом патріаршого престолу, що зміцнила церковну смуту.

Был скликаний собор з участю східних патріархів для суду з нього. Собор цей засудив його до позбавлення сану. Але собор схвалив виправлення книжок і засудив прихильників перекручених стародруків.

К жалю, справа виправлення велося без належної поблажливості заблуждавшимся і наприкінці кінців призвело до поділу православного церковного суспільства.

Ряд колишніх заколотів та інші сумні події зайвими не були, проте, царю здійснити корисні державі заходи й багато підготувати для діяльності сина — Великого Петра. Вже заколоти 1648 року засвідчили государеві, що з головних зол російського життя є твердих і певних законів: царський судебник, виданий за 100 років до того, сильно вже застарів, після нього стало багато нових царських розпоряджень та указів, та й саме життя держави, враженого смутою, вимагала нових узаконень чи зміни старих. А відсутність ясних і точних законів породжувало сваволю суддів і різні зловживання. Тому сьогодні ще влітку 1648 року цар, порадившись із патріархом і боярської думою, наказав зібрати всі дотеперішні збірники законів і укази колишніх государів, доповнити їх деякими статтями грецьких законів і російського за духом Статуту (Уложення) Великого князівства Литовського, а які знадобиться, написати знову і «вкласти все загальним радою, щоб держави будь-яких чинів людям, від великого до меньшого, суд розправа були під всіх справах рівні». Попередня робота з написання нової «Уложення» (так став називатися цей збірник законів) було доручено князю Одоєвському з товаришами, потім у Москву наказали зібрати «людей добрих і тямущих» від усіх станів держави, т. е. скликано земський собор. Спочатку статті «Уложення» розглядалися боярської думою і освяченими собором (так називався рада з патріарха, митрополитів тощо духівництва), і потім вони були читаны виборним людям, які можуть вносити у яких свої поправки. Нарешті, статті ці затверджувалися государем. З іншого боку, виборні самі подавали чолобитні, де казали про те, що потрібно було б видати ще такий чи іншого закон. Завдяки посиленим трудам царя, бояр і виборних вже на початку 1649 року всі 25 глав «Уложення», містять у собі близько тисячі статей, були готові. Потім це «Покладання» було надруковано і розіслано з усього державі, щоб воєводи, судді, дяки і піддячі саме і суворо керувалися їм, а населенню в разі зловживань легше було скаржитися, посилаючись на можливість всім доступні друковані закони.

В «Уложенні» перебували як закони суд, а й багато статей, що торкалися вотчин і маєтків служивих людей, земель селян городян і які стягуються із них податей, чи, як тоді говорили, «тягла». Що стосується власне судових постанов, то «Укладенню» найважчі покарання погрожували зрадникам різного роду, таким, наприклад, які здали місто супротивнику чи запровадили місто іноземні війська.

Достоинство православній церкві також було обгороджено. «Буді який бесчинник, — йшлося у „Уложенні“, — прийшовши до Церкви Божу під час святыя літургії, і яким ні буди звичаєм Божественныя літургії совершити дасть, — і ще, сыскав допряма, казнити смертю без всякия пощади». Кримінальні покарання «Уложенні» були загалом дуже суворі: зустрічаються такі болісні страти, як спалення, четвертування та інших. Але не забувати те, що тоді у всіх інших країни покарання злочинців були ще більше жорстокі: мови у Франції, наприклад, сікли різками і батогом, розривали злочинців на частини, прив’язуючи їх до коням, в Англії вішали за незначну крадіжку; у Німеччині в багатьох спалювали нещасних жінок, звинувачених у чаклунстві. Тож у такому випадку наші закони на той час анітрохи були суворіші тодішніх законів самих освічених країн.

Великий працю складання «Уложення» створив царю Олексію славу серед сучасників і заслужив щиру вдячність потомства. Недарма згодом князь Яків Долгорукий говорив царю Петру, що у головному справі государів — правосудді — батько більше, ніж він, зробив.

Изданием «Уложення» не обмежилася законодавча діяльність царя Олексія. У 1667 року було видання «Новоторгового Статуту», який забороняв іноземцям роздрібну торгівлю і дозволяв лише оптову, та й в окраїнних лише містах, переважно в Архангельську. Продовженням «Уложення» служили Новоуказные статті, публікувалися у наступні роки, щодо розв’язання тих чи інших предметів, не передбачених «Укладенням».

Из інших важливих заходів царя Олексія слід зазначити встановлення постійної пошти: колись царські грамоти посилалися з «особливими гінцями, від часу ж польської війни були призвані заведено постійні поштові зносини, разів на тиждень, з Малоросією і Західним краєм; під кінець царювання Олексія Михайловича пошта була вже заведена переважають у всіх найбільших містах.

В боярської думі цар сам найчастіше був присутній на засіданні, керував нарадами, заздалегідь записував на листочку паперу питання, про які, з його думці, потрібно було порадитися з боярами. Государ любив, щоб бояри прямо й відкрито висловлювали свою думку, хоча вони були згодні з думкою його, не любив вона повинна лише хвальби та хвастощів.

Царь Олексій вміло вибирав покупців, безліч при в боярської думі засідали розумні й обдаровані люди. Він у своїй не роздивлявся знатність роду, а піднімав людей по їх здібностям: так, наприклад, найулюбленіший його боярин, начальник посольського наказу, Ордин-На-щокин походив із бідної сім'ї псковських служивих людей. Цей боярин вражав іноземних послів своєї чесністю і непідкупність і водночас дивовижною твердістю і мистецтвом, з якими відстоював завжди на переговорах російські вигоди. Дуже обдарованим і освіченим людиною був і наступник Ордина-Нащокина по посольському наказу Артамон Сергійович Матвєєв. У його помешканні цар бував запросто, він тут познайомився з Наталією Кирилівною Наришкіної, де й одружився другим шлюбом в 1671 року.

Алексей Михайлович, любив пишність і пишноту прийому іноземних послів, при огляді військ та загалом у урочистих випадках, у своєму домашньому обстановці жив дуже просто: досі у Кремлі показують його палати, у яких зупиняють увагу невеликі розміри і простота оздоблення царської спальні. Цар Олексій не полюбляв сидіти подовгу у Москві, то найчастіше їздив на богомілля з різних монастирям, любив також соколиную полювання, виходив сам із рогатиною на ведмедя. У хвилини дозвілля він становив навіть Статут соколиного полювання, на початку якого, ніби між іншим, написав прислів'я, якої може і дотримувався сам: «Справі час, а потісі годину». Літо цар по більшу частину провів у селі Коломенському, де їм побудували чудовий за красою палац, був однією з найкращих зразків російського зодчества.

Благодушный, відкритого характеру царя Олексія привертав до нього всіх, як російських, а й іноземців: один німець каже про государя, що це таке «Цар, якого хотіли б мати все християнські народи, але з огородження на багатьох». Справді, мало хто вмів так втішити людини у горі, як Олексій Михайлович. Недарма ж він самий казав, що Бог поставивши його «разсуждати людей своїх справді» і «безпомощным допомагати».

Вполне відданий православній церкві, цар суворо виконував її розпорядження, дотримувався суворо усі посади, не не пропускав ані однієї важливою церковної служби. Він дуже не любив благоліпність православного богослужіння: за вимогою був знищено поганий звичай у деяких церквах — для скорочення богослужіння — одночасно у два голоси співати та читати.

Царь Олексій Михайлович не цурався і західноєвропейського освіти. Він розумів значення науки: запросив дітей своїх вчених і досвідчених вчителів, у цьому числі знаменитого западнорусского письменника Сімеона Полоцького. Що особливо чудово у тому століття — дочки царя отримали таку ж освіту, як і царевичі. Усі старші його діти добре знали латину. Піклувався цар Олексій про поширення освіти серед народу. І тому він широко скористався послугами греків та западнорусских учених, переважно ченців, вихованців Київської православної академії. Вчені греки і южнорусские ченці у числі стали приїжджати у Москві. У цій справі царю багато допомагав одну з найкращих його окольничий Ртищев. Він влаштував у Андріївському монастирі гуртожиток науковцям ченців, де вони могли спокійно займатися своїми працями: перекладами потрібних творів і виправленням богослужбових книжок. Той-таки Ртищев, який відрізнявся дивовижним смиренністю і любові до ближнім, порадив царю, крім роздачі грошей жебракам, завести постійні добродійні установи: так побачили Русі лікарні, богадільні і притулки, що містилися у часто на приватні засоби государя і Ртищева.

Из інших заходів царя Олексія Михайловича слід зазначити ще будівництво з його наказу голландськими майстрами першого російського корабля «Орел» для плавання по Волзі і Каспійського моря. На жаль, «Орел» спалили зграєю Стеньки Разіна. Кількість іноземних майстрів загалом у царювання Олексія Михайловича збільшилося, і їх різні виробництва та майстерності почали дедалі більш перениматься російськими людьми.

Все справи царя Олексія промовисто свідчить у тому, наскільки благотворно було його тридцятирічне царювання для народу і як багато підготував в нашій державі для діяльності царя-перетворювача.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.