Культура Візантії

Культура Візантії (IV-XIV веков).

У його рефераті хотіла б розповісти культуру Візантії, одному державами, яке внесло великий внесок у розвиток культури у Європі Середніх століть. У історії Другої світової культури Візантії належить особливе, видатне місце. У художній творчості Візантія дала середньовічному світу високі образи літератури і мистецтва, які відрізнялися шляхетним добірністю форм, образним баченням думки, витонченістю естетичного мислення, глибиною у філософській думці. За силою виразності та глибокої одухотвореності Візантія багато століть стояла попереду від усіх країн середньовічної Європи. Пряма спадкоємиця греко-римського світу і елліністичного Сходу, Візантія завжди була центром своєрідною і воистинну блискучої культури. Якщо намагатися відокремити візантійську культуру від культури Європи, Переднього і Ближнего.

Сходу, та найбільш важливими будуть такі чинники :

1. У Візантії була мовна спільність (основним мовою був греческий);

2. У Візантії була релігійна спільність (основний релігією було християнство у вигляді православия);

3. У Візантії за всієї многоэтничности, існувало етнічне ядро, що складається з греков.

4. Візантійську імперію завжди вирізняли стійка державність, і централізоване управление.

Усе це, звісно, виключає те, що візантійська культура, що надавала вплив на багато сусідні країни, сама піддавалася культурному впливу із боку племен і народів, які населяли її, і суміжних їй держав. Протягом свого тисячолітнього існування Візантія зіштовхувалася зі потужними зовнішніми культурними впливами, исходившими із багатьох країн, що були на близькій їй стадії розвитку, — з Ірану, Єгипту, Сирії, Закавказзя, а познее латинського Заходу і Київської Русі. З іншого боку, Візантії доводилося розпочинати різноманітні культурні контакти з народами, стояли сталася на кілька чи значно більше низькою стадії розвитку (візантійці називали їхню «варварами »).

Процес розвитку Візантію було не прямолінійним. У нього був епохи піднесення та спаду, періоди торжества прогресивних ідей похмурі роки панування реакційних. Але паростки нового, живого, передового проростали рано чи пізно в усіх галузях життя, в усі часи. Невичерпним джерелом культури було народну творчість. Під прикриттям традицій і стереотипів жило, діяло і пробивало собі шлях нове, творче начало.

Усю тисячолітню історію Візантії можна умовно розділити втричі періоду: 1.сер.IV-пер.пол.VII ст. — період розкладання рабовласництва та становлення середньовічного общества.

2.сер.VII-нач.XIII ст. — появі та розвиткові феодалізму в Византии.

3.XII-сер.XV ст. — останній період, характеризується подальшим розвитком феодалізму та початком його разложения.

Перші існування Візантійського держави можна як найважливіший етап у формуванні світогляду візантійського суспільства, опиравшегося на традиції поганського еллінізму та організаційні принципи християнства. У ранній Візантії новий розквіт переживає філософія неоплатонізму. З’являється ряд философов-неоплатоников — Прокл, Диадох, Гребель, Псевдо-Дионисий Ареопагіт. Неоплатонізм безпосередньо примикав і співіснував з ранневизантийской філософської думкою. Але неоплатонізм не вимагав від своїх прибічників спеціальної філософської підготовки, особливого мислення, повороту мізків. Він був елітарний, тобто недоступний широких мас, чого й позначилася його історична обреченность.

Формування християнства як філософсько-релігійної системи було складним; і тривалим процесом. Християнство впоитало у собі багато філософські та релігійні вчення на той час. Християнська догматика склалася під сильним впливом як близькосхідних релігійних навчань, іудаїзму, маніхейства, а й неоплатонизма. Догмат про троичности божества, одне із центральних догматів християнського віровчення, — це, сутнісно переосмислена тріада неоплатоников. Проте християнство, попри наявність спільних із манихейством і неоплатонізмом чорт, принципово відмінно від манихейского дуалізму і неоплатоновского монізму. Саме християнство було як синкретическим релігійним вченням, а й синтетичної философскорелігійної системою, важнам компонентом якої були античні філософські вчення. Це, то, можливо, у певної міри і те, що християнство як боролося з античної філософією, а й використовувала їх у своїх цілях. На зміну непримиренності християнства з усім що несло клемо язичництва приходить компроміс між християнським і античним світоглядом. У самому неоплатонізмі утворилося два течії: одне — радикальне, налаштоване проти християнства, інше — більш помірковане. Поступово беруть гору прибічники компромісу з християнством. Станься процес відштовхування, відокремлення і водночас зближення, злиття неоплатоничекой філософії і християнського богослов’я, який завершується поглинанням неоплатонізму християнством. Найбільш освічені й далекоглядні християнськи богослови зрозуміли необхідність оволодіння всім арсеналом язичницької культури від використання їх у створенні філософських концепцій. У працях Василя Кесарийского, Григорія Нисского і Григорія Назианзина, у словах Іоанна Златоуста помітні поєднання ідей раннього християнства з неоплатонической філософією, часом парадоксальне переплетення риторичних ідей з новими ідейним змістом. Такі мислителі, як Василь Кесарійський, Григорій Нисский і Григорій Назианзин, закладають власне фундамент візантійської філософії. їх філософські побудови йдуть глибокими походить з історію еллінського мислення. У центрі їхньої філософії перебуває розуміння буття як досконалості, що веде своєрідному виправданню космосу, отже, світу і розсудливу людину. У Григорія Нисского цю концепцію часом наближається до пантеизму.

У перехідну епоху загибелі рабовласництва та становлення феодального суспільства корінні зрушення відбуваються в всі сфери духовного життя Візантії. Народжується нова естетика, нову систему духовних і моральних цінностей, більш відповідна складу мислення та емоційним запитам середньовічного людини. Патристическая література, біблійна космографія, літургічна поезія, чернеча повість, всесвітня хроніка, християнська агіографія, пронизані релігійним світоглядом, помалу опановують умами візантійського нашого суспільства та приходять змінюють античної культуре.

Змінюється й сама людина тієї епохи, його бачення світу, його ставлення до всесвіту, природі, суспільству. Складається новий проти античністю «образ світу », втілений у особливу знакову систему символів. На зміну античному уявленню про героїчної особистості, античному розумінню світу, як світу осяяних сміхом богів і бессташно які йдуть до страти героїв, де вище благо — щось боятимуться й на що не сподіватися (дуже симпатична філософія), приходить світ стражденного, раздираемого протиріччями, маленького, гріховного людини. Він нескінченно принижений і слабкий, але вірить у своє порятунок у іншій життя й у намагається знайти розрада. Христиансво з небувалою інтенсивністю виявляє болісне роздвоєння всередині людської особистості. Змінюється й уявлення людини про космосі, про час, щодо простору, про перебіг історії: змінюють замкнутим історичним циклам античних письменників, обумовлене волею Бога, біблійне бачення поступального руху історії ранневизантийских істориків і хронистов.

У ранній Візантії кристалізується одне з фундаментальних ідей середньовіччя — ідея союзу християнської церкві та «християнської імперії «.

Духовна життя тодішнього суспільства відрізняється драматичної напруженістю; в усіх галузях знання, літературі мистецтві спостерігається дивовижне змішання поганських і християнських ідей, образів, уявлень, колоритне з'єднання язичницької міфології з християнською містикою. Епоха становлення нової, середньовічної культури породжує талановитих, часом відзначених печаткою геніальності мислителів, письменників, поетів. Індивідуальність художника ще розчинилася в церковно-догматическом мышлении.

Корінні зміни у сфері образотворчого мистецтва і естетичних поглядів візантійського суспільства. Візантійська естетика розвивалася з урахуванням всієї духовної культури Візантії. Вона багато в чому спиралася на античні погляди суть прекрасного, проте синтезувала і переосмысливала в дусі християнської ідеології. Суттєвою рисою візантійської естетики був глибокий спіритуалізм. Віддаючи перевагу духу перед тілом, вона водночас намагалася сфотографувати дуалізм земного і небесного, божественного і людської, духу, і плоті. Не заперечуючи тілесної краси візантійські мислителі красу душі, чеснота, моральне досконалість ставили багато вище. Важливе значення задля встановлення візантійського естетичного свідомості мало раннехристианское осмислення світу — як прекрасного твори божественного художника. Саме тому краса природна цінувалася вище від, ніж краса, створена руками людини, хіба що «вторинна «зі свого происхождению.

Візантійське мистецтво генетично восходило до елліністичному і восточнохристианскому художньому мистецтву. У ранній період візантійському мистецтві хіба що злилися рафинрованная платоничность і трепетна чуттєвість позднеантичного импрессионизмас наївною, часом грубуватої експресивністю народного мистецтва Сходу. Еллінізм тривалий час залишалося головним, але з єдиним, джерелом, звідки візантійські майстра черпали витонченість форм, правильність пропорцій, чарівну прозорість колористичної гами, технічну досконалість власних творів. Але еллінізм було повною мірою протистояти потужному потоку східних впливів, нахлынувших на Візантію у перших століття її існування. У Це час відчувається вплив на візантійське мистецтво єгипетських, сирійських, малазийских, іранських художніх традиций.

У IV-V ст. мистецтво Візантії були сильні позднеантичные.

традиції. Якщо класичне античне мистецтво відрізнялося умиротвореним монізмом, якщо вона знало боротьби тіло, яке естетичний ідеал втілював гармонійне єдність тілесної і приклад духовної краси, то вже у позднеантичном художній творчості намічається трагічний конфлікт духу, і плоті. Моністична гармонія змінюється зіткненням противополжных почав, «дух хіба що намагається скинути пута тілесної оболонки ». Надалі візантійське мистецтво подолало конфлікт тіло, його змінила спокійна споглядальність, покликана відвести людини від бур земного життя в надчутливий світ чистого духу. Це «умиротворення «відбувається внаслідок визнання переваги духовне начало над тілесним, перемоги духу над плоттю. Основний естетичної завданням візантійського мистецтва відтепер стає прагнення художника у художньому образі трансцендентний идею.

У VI-VII ст. візантійські художники зуміли як всотати ці різноманітні впливу, а й, подолавши їх, створити свій власний стиль мистецтво. Відтоді Константинополь перетворюється на прославлений мистецький осередок середньовічного світу, в «палладиум наук і чомусь мистецтв ». Далі йдуть Равенна, Рим, Никея, Фессалоніка, також які є осередком візантійського художнього стиля.

Розквіт візантійського мистецтва раннього періоду пов’язаний с.

зміцненням могутності імперії при Юстиніані. У Константинополі тим часом споруджуються чудові палаци і храми. Неперевершеним шедевром візантійського творчості став побудований 30-х роках VI в. храм св. Софії. Вперше у нього була втілена ідея грандіозного центрического храму, увінчаного куполом. Блиск різнобарвних мармурів, мерехтіння золота і дорогоцінної утвари, сияние безлічі лампад створювали ілюзію безмежності простору собору, перетворювали їх у подобу макрокосмоса, символически наближали до образу Всесвіту. Недарма ж він завжди був головною святинею Византии.

Інший шедевр візантійської архітектури — церква св. Віталія в Равенні - вражає вишуканістю і елегантністю архітектурних форм. Особливу славу цьому храму принесли його знамениті мозаїки як церковного, а й світського характеру, зокрема зображення імператора Юстініана і імператриці Феодоры та його почту. Особи Юстініана і Феодоры наділені портретними рисами, колірна гама мозаїк відрізняється повнокровною яскравістю, теплотою і свежестью.

У живопису VI-VII ст. кристалізується специфічно византийский.

образ, очищений від сторонніх впливів. У основі його лежить досвід майстрів Сходу та Заходу, які прийшли незалежно друг від друга до створення нового мистецтва, відповідного спиритуалистическим ідеалам середньовічного суспільства. У цьому вся мистецтві з’являються вже різні напряму, і школи. Столична школа, наприклад, відрізнялася чудовим якістю виконання, витонченим артистизмом, мальовничістю і барвистим розмаїттям, трепетом і переливчатостью квітів. Однією з найбільш скоєних творів цієї школи були мозаїки в куполі церкви Успіння в Никее.

Інші напрями у мистецтві ранньої Візантії, які втілилися в.

мозаїках Равенни, Сінаю, Фессалоніки, Кіпру, Паренцо, знаменують відмова візантійських майстрів від античних ремінісценцій. Образи стають більш аскетичными, як почуттєвого, а й емоційного моменту у тому мистецтві ми маємо місця, зате духовність сягає надзвичайної силы.

Церковне богослужіння перетворилася на Візантії у свого рода.

пишну містерію. У напівмороці склепінь візантійських храмів сумеречно сяяло безліч свічок і лампад, озарявших таємничими відблисками золото мозаїк, темні лики ікон, барвисті мармурові коллонады, чудову дорогоцінну посуд. Усе це мало, за задумом церкви, затьмарити у душі людини емоційну піднесеність античної трагедії, здорове веселощі мімів, суєтні хвилювання циркових ристаний і дарувати йому втіху у трагічному повсякденні реальної жизни.

У прикладне мистецтво Візантії меншою мірою, ніж у архітектурі й живопису, визначилася провідна лінія розвитку візантійського мистецтва, відбиває становлення середньовічного світогляду. Живучість античних традицій тут виявлялася як і образах, і у формах художнього висловлювання. Разом водночас і сюди проникали поступово художні традиції народів Сходу. Тут, хоч й у меншою мірою ніж у Західної Європи, зіграло роль вплив ваварского мира.

Музика займала особливу увагу в візантійської цивилизации.

Своєрідне поєднання авторитарності і демократизму були не зашкодити і характері музичної культури, яка представляла складне й багатолика явлениедуховной життя епохи. У V-VII ст. поисходило становлення християнської літургії, розвивалися нові жанри вокального мистецтва. Музика знаходить особливий цивільний статус, входить у сиситему репрезентації державній влади. Особливий колорит зберігала музика міських вулиць, театральних і циркових уявлень, і народних праздненств, отразишая багатющу пісенномузичну практику багатьох народів, які населяли імперію. Кожен з цих видів музики мала свій власний естетичний і соціальний зміст і до того ж час, взаємодіючи, вони зливалися у єдиний і неповторне ціле. Християнство дуже рано оцінило особливі можливості музики як мистецтва універсального і сот водночас який володіє силою масового і індивідуального психологічного воздейсвия, і включило їх у свій культовий ритуал. Саме культової музиці судилося зайняти домінують в середньовічної Византии.

У житті мас як і величезну роль грали масові видовища. Щоправда, античний театр начинае хилитися до занепаду — античні трагедії, і комедії дедалі більше замінюються виступами мімів, жонглерів, танцівників, гімнастів, приборкувачів тварин. Місце театру займає нині цирк (іподром) з його кінними ристаниями, які користуються величезної популярностью.

Підбиваючи підсумок за першим періоду існування Візантії, можна сказати, що цей період сформувалися основні особливості візантійської культури. Насамперед ним слід віднести те, що візантійська культура було відкрито друзі культурним впливам одержуваним ззовні. Та поступово вже у ранній період вони синтезировались головною, провідною греко-римської культурой.

Культура ранньої Візантії був міський культурою. Великі міста імперії, й у першу чергу Константинополь, були тільки центрами ремесла і торгівлі, а й осередками найвищої культури та освіченості, де зберігалося багату спадщину античности.

Боротьба світській, і церковної культур особливо характерна на першому періоду Візантії. У історії Візантійської культури перші століття існування Візантії були часом гострої ідеологічної боротьби, зіткнення суперечливих тенденцій, складних ідейних колізій, а й часом плідних пошуків, інтенсивного духовної творчості, позитивного розвитку науку й мистецтва. Це був століття, як у муках боротьби старого з новими народжувалася культура майбутнього середньовічного общества.

У другому етапі розвитку, який відбувся на.

час із другої половини VII в. до XIIв., виділяють час іконоборства (друга чверть VIII — 40-і роки IXв., час правління імператорів Македонської династії (зване «Македонське відродження »: 867−1056гг., та палестинці час царювання Комнінів («Комниновское відродження »: 1081−1185 гг.).

Визначальною рисою духовного життя імперії до середини VII століття стало безроздільне панування християнського світогляду. Глибокий релігійність симулювали тепер стільки догматичні суперечки, скільки наступ ісламу, яке вели араби, надихаючись «священної війною «й жорстокою боротьбою з язичниками — слов’янами і проболгарами. Ще зросла роль церкви. Нестабільність життєвих устоїв, господарська і побутова невпорядкованість верств населення, злидні та стала небезпека із боку зовнішнього ворога загострили релігійне почуття підданих імперії: затверджувалися дух смиренності перед мінливостями «світу цього », покірливої підпорядкування «духовним пастирям », безмежна віра у дива і знаки, в порятунок через самозречення і молитву. Стрімко збільшувалася стан ченців, множилася число монастирів. Як що раніше, розцвів культ святих, особливо поклоніння відомі лише у цій місцевості, окрузі, місті; ними як у «власних «небесних заступників покладалися все надежды.

Широке поширення забобонів допомагало церкви панувати над умами парафіян, множити свої статки і зміцнювати своє становище. Цьому сприяв та подальше зниження рівня освіченості населення, крайнє звуження світського знания.

Проте торжество теології, твердження її панування з помощью.

насильства таїли серйозну небезпека — богослов’я могла виявитися безсилим перед критикою іновірців і єретиків. Як всяка ідеологічна система християнство потребувало розвитку. Необхідність цієї зміни усвідомлювалася у вузьких колах церковної еліти, зберегла традиції високої релігійної і світським освіченості. Систематизація богослов’я ставала найпершим завданням, а цього потрібно було знову прбегнуть до духовним скарбам античності - без її ідеалістичних теорій і формальної логіки нові завдання теологів були невыполнимы.

Пошуки оригінальних філософських і богословських решений.

робилися вже у другій половині VII в., хоча найвидатніші праці у цій сфері було створено наступному столетии.

Характерний у цій зв’язку те що, що у загальному фоні занепаду культури у середині VII в., по суті лише теологія відчувала певний підйом: цього вимагали насущні інтереси правлячої еліти, видані за гостру потребу найширших верств українського суспільства. Незалежно від цього, що Максима Сповідника піддав гонінням сам імператор Констант II, теоретичні пошуки цього теолога відповідали потребам панівного класу; без них, до речі, було практично неможливо прояв і «Джерела знання «Дамаскина.

Основою богословських побудов Максима становить идея.

возз'єднання людини з богом (шляхом подолання прірви між духовним і плотським) як возз'єднання першопричини всього сущого, цілого з його частиною. У сходженні до духовної активну роль Максим відводив самої людини, його вільної воле.

Іоанн Дамаскін поставив собі та дві основні завдання: він піддав гострої критики ворогів правовірності (несториан, манихеев, іконоборців) і ситематизировал богослов’я як світогляд, як особливу систему ідей про бога, створенні світу і людині, визначивши його місце у посюстороннем і потойбічне світах. Компіляція (відповідно до девизо Дамаскина «Не люблю нічого свого ») з урахуванням Арістотелевої логіки представляла основний метод його роботи. Він використовував і природничонаукові уявлення древніх, але старанно відібрав їх, як і з догматів своїх попередниківбогословів, лише те, що ву жодному разі не суперечило канонам всесвітніх соборов.

По суті творчість Дамаскина навіть із середньовічним меркам.

позбавлене оригінальності. Його праці зіграли велику роль ідейній боротьби з иконоборчеством, але з оскільки містили нові докази на захист традиційних уявлень, і релігійних обрядів, а завдяки усунення з догматів протиріч, приведення в струнку систему.

Значний крок уперед у розвитку богословської науки, в.

розробці нових ідей, що стосуються проблем співвідношення духу, і матерії, висловлювання думки і його сприйняття, відносини бога й ослаблює людину, було зроблено під час жорстоких суперечок між іконоборцями і иконопочитателями. Та загалом до середини ІХ ст. філософи та богослови залишалися у колі традиційних ідей позднеантичного христианства.

Ідейна боротьба епохи іконоборства, яка прийняла острую.

політичну форму, поширення павликанской єресі зробили цілком очевидною необхідність підвищення освіченості духівництва і окремих представників вищих верств українського суспільства. У обстановці загального підйому духовної культури новий напрям у наукової й філософської думки Візантії означившись у творчості патріарха Фотія, зробив більше, ніж будь-хто інший перед ним, для відродження та розвитку наук в імперії. Фотій справив нову оцінку і відбір наукових установ та літературних праць попередньої епохи й сучасності, базуючись у своїй як на церковному віровченні, а й у міркування раціоналізму і з практичної користі і намагаючись у вигляді природничонаукових знань пояснити причини природних явищ. Підйом раціоналістичній думки за доби Фотія, що супроводжується новим наростанням інтересу до античності, став ще більше відчутним в XI—XII вв. Примітно, проте, водночас із цією тенденцією, як і дуже часто бував Візантії, розроблялися і поглиблювалися суто містичні богословські теорії. Однією з цих теорій, створеної межі X-XI ст. і що отримала широке пошанування в XI-XII ст., було визначено велика ідейна і політичний роль наступному: лягла основою могутнього течії у православній церкві в XIV-XVI ст. — исихазма. Йдеться містиці Сімеона Нового Богослова, развившего теза про можливість в людини реального єднання з божеством, сполуки почуттєвого і розумового (духовного) світу шляхом містичного самоспоглядання, глибокого смиренності і «розумної молитви » .

Ще за часів Фотія ясно виявилися протиріччя в.

інтерпретації ідеалістичних концепцій античності між прибічниками Аристотеля і Платона. Після епохи тривалого переваги, отдававшегося візантійськими теологами вченню Аристотеля, з ХІ ст. в розвитку у філософській думці намітився поворот до платонізму і неоплатонізму. Яскравим представником саме цього напряму був же Михайло Пселл. За всього своєму схилянні перед античними мислителями і за усім своїм залежність від цитованих їм положень класиків давнини Пселл залишався тим щонайменше дуже самобутнім («артистичним ») філософом, вміючи, як ніхто інший, з'єднувати і примиряти тези античної філософії і християнського спіритуалізму, підкоряти ортодоксальної догматики навіть таємничі прорікання окультних наук.

Проте, як ні обережні і вправні була спроба інтелектуальної візантійської еліти убереч і культивувати раціоналістичні елементи античної науки, гостре зіткнення виявилося неминучим: приклад тому — відлучення церкві та осуд учня Пселла філософа Іоанна Итала. Ідеї Платона опинилися в жорсткі рамки теології. Раціоналістичні тенденції в візантійської філософії воскреснуть тепер скоро, лише обстановці наростаючого кризи XIII-XV ст., особливо у умовах жорсткої боротьби з мистиками-исихастами.

Загальний занепад творчу активність в «темні століття «з особливою силою позначилося на стані візантійської літератури. Вульгаризація, відсутність літературного смаку, «темний «стиль, шаблонні характеристики й ситуації на — усе це утвердилось надовго як панівні риси творів літератури, створених під другої половини VIIпершій половині дев’ятого століття. Наслідування античним зразкам не знаходило відзвуку у суспільстві. Головним замовником і цінителем літературної праці стало чорне духовенство. Ченці були часто-густо і авторами житій. Агіографія і літургічна поезія вийшли на чільне місце. Проповідь аскетизму, смиренності, надій чуда і потусторонее воздаяние, оспівування релігійного подвигу — головне ідейний зміст літератури цього рода.

Особливих висот візантійська агіографія досягла в IX столітті. В.

середині XX ст. майже півтора сотень найпопулярніших житій обробили і переписані видатним хроністом Сімеоном Метафрастом (Логофетом). Занепад жанру намітився наступного, XI в.:вместо наївних, але живих описів стали панувати суха схема, шаблонні образи, трафаретні сцени життя святых.

Разом про те житиный жанр, незмінно який користувався широчайшей.

популярністю серед народних мас, надавав помітне впливом геть розвиток візантійської літератури та в X й у XI ст. Вульгаризація нерідко поєдналася з яскравою образністю, реалістичністю описів, життєвістю деталей, динамізмом сюжету. Серед героїв житій нерідко виявлялися незаможні і скривджені, які роблячи мученицький подвиг задля слави бога, сміливо брали боротьбу з сильними і багатими, з несправедливістю, неправдою і злом. Нота гуманізму і милосердя — невід'ємний елемент безлічі візантійських житий.

Релігійна тематика домінувала у цю епоху, і в поэтических.

творах. Частину їхніх безпосередньо ставилася до літургічної поезії (церковні піснеспіви, гімни), частина присвячувалася, як і агіографія, прославляння релігійного подвигу. Так, Федір Студент прагнув опоетизувати чернечі ідеали й самий розпорядок монастирської жизни.

Відродження літературної традиції, яка полягала в орієнтації на шедеври античності й у переосмисленні, особливо помітною стала в XI-XII ст., що позначилося на виборі і сюжетів, і жанрів, та мистецьких форм. Як у період античності, эпистолография, изобиловавшая ремінісценціями з давньої греко-римської міфології, стала средтвом яскраво емоційного розповіді, самовираження автора, піднімаючись рівня вишуканою прози. Сміливо запозичаються у період сюжети і форми та східної й західної літератури. Здійснюються переклади і переробки з арабського світу й латини. З’являються досліди поетичних творів на народному, мовою. Вперше за історію Візантії починаючи з IV в. оформився і став поступово розширюватися з XII в. цикл народоязычной літератури. Збагачення ідейного і мистецького змісту літератури з допомогою посилення народної фольклорній традиції, героїчного епосу найнаочніше постає в епічної поемі про Дигенисе Акрите, створеної з урахуванням циклу народних пісень в X-XI ст. Фольклорні мотиви проникають й у відроджений на той час елліністичний любовно-приключенческий роман.

У другий період доводиться ще й розквіт византийской.

естетики. Розвиток естетичної думки в VIII-IX ст. було стимульоване боротьбою навколо культових зображень. Иконопочитателям довелося підсумувати головні християнські концепції способу життя і з їхньої основі розробити терию співвідношення способу життя та архетипу, передусім стосовно образотворчого мистецтва. Були вивчені функції образу духовній культурі минулого, здійснено з порівняльного аналізу образів символічних і миметических (наслідувальних), — по-новому осмислено ставлення образу до речі, поставлено проблему пріоритету живопису в релігійної культуре.

Найповніші розвиток отримала ті часи антикизируещее напрям естетики, ориентировавшееся на античні критерії прекрасного. Відроджувалося інтерес до фізичного (тілесної) красі людини; отримувала нове життя порицавшаяся релігійними ригористами естетика еротизму; знову користувалося особливим увагою світське мистецтво. Нові імпульси знайшла також теорія символізму, особливо концепція алегорії; стало цінуватися садово-паркове мистецтво; відродження торкнулася й драматичного мистецтва, омыслению якого присвячувалися спеціальні труды.

У цілому нині естетична думку в Візантії в VIII-XII ст. достигла,.

мабуть, вищої точки свого розвитку, надаючи сильної впливом геть художню практику інших країн Європи і сподівалися Азии.

Кризові явища перехідною доби візантійської культурі были.

особливо затяжними у сфері образотворчого мистецтва VII-IX ст., на долях якого сильніше, ніж у сусідніх галузях, позначилося іконоборство. Розвиток наймасовіших, релігійних видів образотворчого мистецтва (іконопису і фрескової живопису) відновилося лише після 843 р., тобто. після перемоги иконопочитания. Особливість нового етапу зводилася до того, що, з одного боку, помітно зросла вплив античної традиції, з другого — дедалі більше стійкі рамки набував вырабатывавшийся у той епоху іконографічний канон з його стійкими нормами, касавшимися вибору сюжету, співвідношення постатей, самих їх поз, добору фарб, розподілу світлотіней тощо. Цьому канону у майбутньому будуть суворо дотримуватися візантійські художники. Створення мальовничого трафарету супроводжувалося посиленням стилізації, покликаної служити цілям передачі через візія й не так людського лику, скільки закладеною у цьому образі релігійної идеи.

Досягає у період нового розквіту мистецтво кольорового мозаїчного зображення. У IX-XI ст. реставрировались і старі пам’ятники. Поновлювалися мозаїки й у храмі св. Софії. З’явилися нові сюжети, у яких знаходила відбиток ідея союзу церкви з государством.

У IX-X ст. істотно збагатився і ускладнився декор рукописей,.

багатші і різноманітнішою стали книжкові мініатюри і орнамент. Проте справді новий період у розвитку книжкової мініатюри посідає XI-XII ст., коли переживала розквіт константинопольська школа майстрів у цій галузі мистецтва. Тієї епоху взагалі провідної ролі у живопису загалом (в іконопису, мініатюрі, фресці) придбали столичних шкіл, відзначені печаткою особливого досконалості смаку і техники.

У VII-VIII ст. в храмовому строительтве Візантії й стран.

візантійського культурного кола панувала той самий крестовокупольная композиція, що виникла в VI в. і характеризувалася слабко вираженим зовнішнім декоративним оформленням. Важливе значення декор фасаду набув у IX-X ст., коли відбувся і коли одержав поширення новий архітектурний стиль. Поява нового стилю було з розквітом міст, посиленням суспільної ролі церкви, зміною соціального змісту самої концепції сакральної архітектури загалом і храмового будівництва у частковості (храм як образ мира).Возводилось багато нових храмів, будувалося велика кількість монастирів, хоча вони були, зазвичай, невеликі по размеру.

Крім змін — у декоративному оформленні будинків, змінювалися і архітектурні форми, сама композиція будівель. Збільшувалася значення вертикальних ліній і членувань фасаду, що змінив і силует храму. Будівельники дедалі більше вдавалися для використання візерункової цегельною кладки. Риси нового архітектурного стилю проявилися й у низці локальних шкіл. Наприклад у Греції X-XII ст. властиво збереження деякою архаїчності архітектурних форм (не розчленованість площині фасаду, традиційні форми невеликих храмів) — з подальшим розвитком та зростанням впливу нового стилю — тут також усі ширше використовувалися візерунковий цегельний декор і поліхромний пластика.

У VIII-XII ст. оформилося спеціальне музичнопоетичне церковне мистецтво. Завдяки його високим художнім гідностям, послаб впливом геть церковну музику музики фольклорній, мелодії яку раніше проникали які раніше навіть в літургію. З метою більшою ізоляції музичних основ богослужіння від зовнішніх впливів було проведено канонізація лаотональной системи — «октоиха «(восьмигласия). Ихосы виглядали якісь мелодичні формули. Проте музично-теоретичі пам’ятники дозволяють укласти, що систему ихосов не виключала звукорядного розуміння. Найпопулярнішими жанрами церковної музики стали канон (музичнопоетична композиція під час церковної служби) і тропарь (майже основний осередок візантійської гимнографии). Тропарі створювалися всім святам, всім урочистим подій та па-м'ятних датам.

Прогрес музичного мистецтва привів до створення нотного листи (нотації), і навіть літургійних рукописних збірок, у яких фіксувалися піснеспіви (або тільки текст, або тексту з нотацией).

Суспільне життя теж обходилася без музики. У вашій книзі «Про церемоніях візантійського двору «повідомляється майже про 400 песнопениях. І це песни-шествия, й народні пісні під час кінних процесій, та народні пісні при імператорському застілля, і песни-аккламации, і т.п.

З ІХ ст. в колах інтелектуальної еліти наростав інтерес к.

античної музичну культуру, хоча це інтерес й мав переважно теоретичний характер: увагу приваблювала й не так сама музика, скільки твори давньогрецьких музичних теоретиков.

Як результат до другого періоду хотів би сказати, що Візантія в.

цей час досягла найвищого могутності і найвищої точки розвитку. У суспільній розвитку й у еволюції культури Візантії очевидні суперечливі тенденції, зумовлені її серединним становищем між Сходом і Западом.

А третій період (XII-XIV ст.) можна коротко охарактеризувати, як найвищу точку розвитку феодалізму та руйнування Візантійської імперії. Через брак матеріалу у цій періоду скажу лише, що, як і раніше, що Візантія проіснувала на 1000 років довше Великої Римська імперія, у неї завойована таки в XIV в. турками-сельджуками. Але, попри це, Візантія внесла величезний внесок у розвиток світової культури. Її основні засади та напрями культури перейшли до сусіднім державам. Практично всі час середньовічна Європа розвивалася з урахуванням досягнень візантійської культури. Візантію може бути «другим Римом », т.к. її у розвиток Європи та всього світу нічим не поступається Римської империи.