Правова регламентація організації та діяльності судових органів України

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ.

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ.

ФІНАНСОВО — КРЕДИТНИЙ ФАКУЛЬТЕТ.

Р е ф е р, а т.

із курсу.

«Основи конституційного права України».

на тему.

«Правова регламентація.

організації та діяльності.

судових органів України".

Виконав студент гр. КФ-97−1 Свір С.В.

ДНІПРОПЕТРОВСЬК 1998.

План.

І. Вступ.

ІІ. Правова регламентація організації та діяльності судових органів України.

1. Деякі відомості із історії судочинства на територї України.

2. Основні принципи та засади судочинства.

3. Верховний суд.

4. Військові суди.

5. Конституційний суд.

6. Арбітражні суди.

7. Третейські суди.

8. Оскарження суднового рішення. Апеляційний суд.

9. Суд присяжних.

10. Суддівське самоврядування.

11. Органи юстиції та їхнього доля в організації діяльності судів.

12. Судово-правова реформа в Україні.

ІІІ. Заключення.

Список використаної літератури.

Конституція України, прийнята 28 червня 1996р., закріпила визнаний світом демократичний принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову. Всі три гілки влади є самостійними, кожна діє лише в межах своєї компетенції, визначеної Конституцією та законами.

Особливо важливим є це положення для судової системи. Конституція надає усі можливості для створення дійсно демократичної та незалежної судової системи, Яка, на свій чергу забезпечує захист прав людини на державному рівні, тобто забезпечує головний принцип любої правової держави- принцип верховенства права. Cудова система є «лакмусовим папірцем» при вирішенні запитання, чи є держава правовою.

Ос-кільки завданням судової влади є здійснення судочинства, яку в Україні здійснюється виключно судами, то дуже важливими є запитання правового визначення організації та діяльності різноманітних судових органів.

Саме деяким із цих питань присвячена ця роботі. У основному розглянуті різні види судових органів, передбачених Конституцією та чинним законодавством, запитання їхнього організації, складу, структури, визначені Конституцією, законами та іншими нормативними актами. Також розглядаються проблеми відповідності реально існуючої судової системи конституційним нормам; наведені деякі відомості із історії судочинства в Україні.

*****.

З прийняттям християнства на територї України з’являються церковні закони, котрі були систематизовані й стали відомі под назвою Статуту Володимира. Серед іншого, Статут затверджує існування церковного суду, який мав карати за здійснення язичницьких обрядів, розглядав справ про неосвячений церквою шлюб, розлучення, майнові спори, побиття батька чи матері. Діяльність цого суду базувалася на нормах церковного права.

У Хст. був створений збірник законів «Закон руську" — прототип «Руської правди», на основі якого велося судочинство.

«Руська щоправда» Ярослав Мудрий продовжує регламентувати діяльність судів, тут досить добро простежується трансформація звичаїв у норми права, що стосується процесуального права. За «Руською правдою», якщо відносини, присутні у справі, не врегульовані нормативночи звичаєво-правовими засобами, то судье малі приймати рішення, керуючись власною правосвідомістю. З годиною такі рішення перетворювались в юридичну норму щодо подібних справ.

Важливою рисою судово-адміністративного улаштую Київської Русі був поділ судочинства на світське й церковне.

Найнижчою судовою інстанцією були громадські суди, котрі складалися з сільських старшин. Складні справ розглядали за участю представників декількох сіл.

На рішення громадських судів можна було б скаржитися до княжих судів. У них засідали чи сам князя, чи їхні представники. У процесі княжого судочинства брали доля «ябетник» (обвинувач), «метальник» (писар), «істці» (слідчі).

Існував також суд феодала-землевласника. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи, причому щодо холопа рішення феодала оскарженню не підлягало.

Церковні суди — це суд митрополита й владики. Їх юрисдикція поширювалась на духовенство й на так званих церковних людей.

Таким чином, в Київській Русі існувала станова судова система.

Найвищою судовою установою Великого князівства Литовського був суд Великого князя чи його довіреної особини. Поруч з судом князя існував й суд Заради. Також судові функції виконували намісники, а потім воєводи та старости.

Судебником 1468р. було б узаконене одноособовий панський суд, тобто паншляхтич вершив суд над селянами. Існував також копний (народний) суд, діючий на основі звичаєвого права, до якого могли звертатися представники всіх станів населення.

За статутом 1566р. у кожному повітовому міст було б створено три судові установи: земські (обиралися шляхтою), гродські (одноособові) й підкоморні суди.

У містах із Магдебурзьким правом судові справ міщан розглядала судова колегія.

як бачимо, судова система за польсько-литовської доби теж був становою.

У період національно-визвольної війни було б введено систему козацьких судів, котрі складалися із сільських, сотенних та полкових судів. Діяли ці суди на основі законів, прийнятих ще за польських королів та литовських князів. У 1760р. був проведена судова реформа, котра поновлювала в Україні станову систему та відокремила судову уладові від адміністративної. За цїєю реформою судье були виборними, найвищою інстанцією був Генеральний суд.

Слід підкреслити велику роль звичаєвого права в Україні. Наприклад, в Січі вищою судовою установою був кошовий суд, який своїх рішеннях виходив із норм звичаєвого права та здорового глузду.

Після приєднання України у склад Ро-сійської імперії в Україні діяли загальноросійські джерела процесуального законодавства. Веденням слідства й виконанням вироків займалася поліція, вон ж був й судовим органом при розгляді незначних справ. Поміщики малі право чинити одноосібно чинити суд над селянами.

У 1864р. було б проведено судову реформу: станові суди скасовувалися й вводилися загальні судові установи, було б введено інститут мирових суддів.

У цей година за західноукраїнських землях діяла австрійська судова система, де верховна судова влада належала імператорові.

У УНР за конституцією найвищою судовою установою УНР був Генеральний Суд, який обирався Всенародними зборами. У період гетьманату вищою судовою інстанцією був Сенат.

Щодо судової системи України за часів Радянського Союзу, слід відмітити ті, що вон не охоплювала весь об'єм справ, пов’язаних з засудженням (особливо до 50-х років). Йдеться про позасудові процеси щодо «ворогів народу». Було створене Державне політичне управління, яку користувалося правом проведення позасудових репресій. Також слід відмітити так звані «трійки», коли декілька партійних керівників вирішували справу щодо вчинків, що у тому годину кваліфікувалися як державні злочини.

Зараз організація й діяльність судів в Україні регламентується розділом VIII Конституції, Законом «Про судоустрій України», Законом «Про Конституційний Суд України», Законом «Про Верховний Суд», Законом «Про арбітражний суд», Законом «Про статус суддів», Цивільним процесуальним кодексом, Кримінальним процесуальним кодексом, Арбітражним процесуальним кодексом та іншими нормативними актами.

У основному законі не дається повного визначення судової системи, а лише визначаються основні принципи та засади її створення та функціонування. Більш детальна регламентація щодо організації та діяльності різних судових органів подається у відповідних законах.

У розділі ст. 124 Конституції визначає, що судова система України поділяється на дві гілки — суд конституційної юрисдикції та суди загальної юрисдикції. Єдиним судовим органом конституційної юрисдикції є Конституційний суд.

Згідно ст. 125 Конституції судова система України будується за принципом територіальності та спеціалізації; що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, а вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. За цією статтею відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.

Принцип територіальності означає, що юрисдикція окремих ланок судової системи поширюється на певні територї, котрі можуть збігатися, а можуть й не збігатися із адміністративно-територіальними одиницями. Побудова судової системи за принципом територіальності із урахуванням транспортних комунікацій й зв’язку між населеними пунктами забезпечує наближеність судів до населення та їхнього доступність. Спеціалізація суддів чи цілих судів із розгляду справ певних категорій сприяє підвищенню професіоналізму суддів завдяки поглибленому вивченню окремих галузей законодавства та практики його застосування.

На сьогодні до спеціалізованих судів можна віднести арбітражні(господарські) суди, функціонуючі як самостійний суб'єкт судової влади; та військові суди.

Згідно із Законом України «Про судоустрій», систему загальних судів України складають Верховний Суд України, Верховний Суд Республіки Крім, обласні, Київський й Севастопольський міські суди, міжобласний суд, міжрайонні (окружні), районні (міські) суди та військові суди регіонів, Військово-Морських Сил й гарнізонів.

Місцеві суди (районні(міські), військові суди гарнізонів та арбітражні суди Автономної Республіки Крім, областей, міст Києва й Севастополя) є основною ланкою цієї системи. Це є суди першої інстанції, котрі розглядають переважну більшість цивільних, господарчих, кримінальних та адміністративних справ. Саме тут винна широко запроваджуватися спеціалізація судів. Конституція дає можливість в новому законі про судоустрій створення спеціалізованих ланок місцевих судів, наприклад, сімейних, адміністративних, фінансових тощо. Передбачені конституцією вищі спеціалізовані суди мають виконувати функції суднового нагляду за діяльністю відповідних судів нижчого рівня.

У розділі ст. 129 Конституції визначає основні засади судочинства:

1. законність;

2. рівність всіх учасників суднового процесу перед законом й судом;

3. забезпечення доведеності вини;

4. змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів й у доведенні перед судом їхнього переконливості;

5. підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6. забезпечення обвинуваченому права на захист;

7. гласність суднового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8. забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9. обов «язковість рішень суду.

У п. 4 мова йде про змагальність у судновому провадженні кримінальних справ, й цей принцип винен активно втілюватися в судове провадження. Можливості захисту та обвинувачення у провадженні кримінальних справ щодо збирання й представлення судові доказів повинні бути однаковими. Сьогодні ж підсудний й його захисник не мають таких прав, як державний обвинувач. Реалізація принципу змагальності тісно пов’язана з здійсненням прав й свобод людини.

Важливим є положення ст. 130 Конституції, що фінансування та належні умови функціонування судів та діяльності суддів забезпечує держава. На утримання судів у Державному бюджеті визначається окрема видаткова стаття.

За ст. 3 Закону «Про судоустрій» діяльність суду спрямована на зміцнення законності й правопорядку, запобігання правопорушенням й має завданням охорону від посягань на закріплені у Конституції суспільний лад, його політичну та економічну системи; на права й свободи громадян; права й законні інтереси державних підприємств, установ та організацій; а також виховання у громадян неухильного виконання Конституції та законів.

За ст. 4 Закону «Про судоустрій» суди здійснюють свою діяльність шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях цивільних справ по суперечках, що стосуються прав та інтересів громадян, підприємств, установ та організацій, та кримінальних справ, рішення за якими пов’язані із застосування встановлених законом мір покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, чи виправдання невинних.

Згідно зі ст. 8 усі суди України утворюються на засідках виборності суддів й народних засідателів.

У розділі ст. 10 передбачається як колегіальний, то й одноособовий розгляд справ. У судах першої інстанції кримінальні й цивільні справ розглядаються судом у складі трьох суддів, двох суддів й трьох народних засідателів чи суддею одноособово у випадках, передбачених Кримінально-процесуальним та Цивільним процесуальним кодексами. Розгляд справ судами другої інстанції в касаційному та порядку нагляду, здійснюється лише колегіально.

Народні засідателі користуються всіма правами суддів.(ст. 11).

Розгляд справ у всіх судах України є відкритим, крім випадків, встановлених законом.

Закон передбачає доля в судновому процесі прокурора, який сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний й про «єктивний розгляд справ. Також в суді можуть приймати доля захист (адвокат) та представники громадських організацій та трудових колективів.

Порядок провадження справ до судів визначається процесуальними кодексами.

Носіями судової влади є судді(ст. 1 Закону «Про статус суддів»), смердоті є недоторканими (ст.13). Згідно ст. 9 Закону «Про статус суддів» судье районних (міських), міжрайонних (окружних) судів обираються відповідно обласними, Київською й Севастопольською міськими Радами народних депутатів. У Республіці Крім судье районних (міських), міжрайонних (окружних) судів обираються Верховною Радою Республіки Крім. Судді інших судів обираються Верховною Радою.

Згідно ст. 125 Конституції України найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний суд України. Його діяльність регламентує гол. 4 Закону України «Про судоустрій».

Верховний суд у межах своїх повноважень розглядає справ як суд першої інстанції, у касаційному порядку, порядку нагляду й в зв «язку із нововиявленими обставинами; вивчає й узагальнює судову практику, аналізує судову статистику, вирішує в межах своїх повноважень запитання, що випливають із міжнародних договорів України та ін.

У ст. 40 подано таке положення: «Відповідно в Україну Верховному Суду України належить право законодавчої ініціативи у Верховній раді України». Алі ж це положення відповідає конституції 1978р.(ст.103), а в конституції 1996р. немає положення про ті, що Верховний суд має право законодавчої ініціативи.

У розділі ст. 41 Закону про судоустрій визначає, що Верховний Суд України обирається Верховною Радою України строком до 10 років у складі Голови, заступників Голови, членів Верховного Суду й народних засідателів.

Верховний Суд одного разу у п «ять років інформує Верховну Раду про свою діяльність.

У розділі ст. 43 визначає, що Верховний Суд діє в складі Пленуму Верховного Суду, судових колегій в цивільних, кримінальних та військових справах. Для розгляду організаційних питань роботи Верховного Суду утворюється президія Верховного Суду.

У розділі ст. 44 та 45 визначають, що Пленум Верховного Суду скликається не менш як одного разу втричі місяці, очолює Пленум голова Верховного Суду. Пленум у межах своїх повноважень розглядає справ в порядку нагляду й в зв «язку із нововиявленими обставинами; розглядає матеріали узагальнення судової практики й судової статистики, дає керівні троянд «яснення судам у питаннях застосування республіканського законодавства та ін. Пленум також затверджує склад судових колегій Верховного Суду.

Статус Президії Верховного Суду визначає ст. 50 Закону Про судоустрій. Склад Президії Верховного Суду України, якої очолює Голова Верховного Суду, затверджується Президією Верховної Заради. Президія Верховного Суду України розглядає запитання організації роботи судових колегій й апарату Верховного Суду України, а також подає допомогу нижчестоящим судам у правильному застосуванні законодавства, координуючи цю діяльність із Міністерством юстиції України.

Голова Верховного Суду, згідно ст. 51, приносити у межах й порядку, встановлених законом, протести на рішення, вироки, ухвали й постанови по судових справах; організує роботу по вивченню й узагальненню судової практики, аналізу судової статистики; скликає Пленум та президію Верховного Суду; керує організацією роботи судових колегій, апарату Верховного Суду та ін.

При Верховному суді діє науково-консультативна рада.

Організацію та діяльність військових судів визначає гол. 3−1 Закону України «Про судоустрій». Військові суди здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, передбачених законодавством України. Їх діяльність спрямована на охорону від будь-яких посягань безпеки України, боєздатності й боєготовності її військових формувань, захист прав й свобод військовослужбовців та інших громадян.

У розділі ст. 38−2. визначає, що в Україні утворюються військові суди гарнізонів, регіонів й Військово-Морських Сил.

як вже зазначалося, військові суди в Україні виділені у спеціалізовану галузь системи судів загальної юрисдикції. Алі ж справ, що ними розглядаються, не мають якихось особливостей, що були б перешкодою для розгляду їхнього у мирний годину судами загальної юрисдикції. Виняток становить лише спеціальний суб'єкт злочину. Проте це не перешкода для розгляду справ таким судах, про що свідчить досвід Німеччини, Франції.

Конституційний суд України діє незалежно від судів загальної юрисдикції. Організація, повноваження та порядок діяльності Конституційного Суду України визначаються Конституцією та законом «Про Конституційний суд України».

У розділі ст 2. цого Закону визначає, що Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій її території.

Справи У Конституційному суді розглядаються лише колегіально.

Складається Конституційний Суд із вісімнадцяти суддів (по шість від президента, Верховної Заради та з'їзду суддів). Судді призначаються на 9 років без права повторного обрання.

Згідно ст. 13 зазначеного закону, Конституційний Суд розглядає справ щодо конституційності законів та інших правових актів; відповідності Конституції України міжнародних договорів (чинних чи тихий, що вносяться до Верховної Заради для приєднання перед тим України); додержання конституційної процедури розслідування й розгляду справ про усунення Президента України із пости у порядку імпічменту; офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду зі складу суддів Конституційного Суду однією трирічний строк (ст. 20). Голова організовує роботу колегій суддів, комісій та Секретаріату Конституційного Суду, скликає та проводити засідання суду та ін.

Кожен суддя Конституційного суду має наукового консультанта й помічника.

Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Конституційного Суду України здійснює Секретаріат Конституційного Суду на чолі із керівником (ст.32).

Конституційний Суд України на своєму засіданні утворює із числа своїх суддів постійні комісії, що є допоміжними робочими органами із питань організації його внутрішньої діяльності (ст. 33). Також на пленарних засіданнях Конституційний Суд може створювати тимчасові комісії за участю фахівців відповідних галузей права (ст.34).

Формами звернення в Україну є конституційне подання та конституційне звернення. Звертатися до Конституційного суду можуть як фізичні, то й юридичні особини, а також президент, Верховна Рада чи частина її складу, Верховний Суд та ін.

У Конституції України немає окремого положення про арбітражні суди. Тобто арбітражні суди є спеціальними судами загальної юрисдикції. З їхні створенням реалізується конституційний принцип спеціалізації системи судів.

Організація й діяльність арбітражного суду регламентуються Конституцією, Законом «Про арбітражний суд», Арбітражним процесуальним кодексом, іншими законодавчими актами та міждержавними договорами і угодами.

Арбітражний суд є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами. Також арбітражними судами розглядаються справ про банкрутство.

За ст. 3 Закону «Про арбітражний суд» основним завданням арбітражного суду є захист прав та інтересів учасників господарських правовідносин, що охороняються законом;

Згідно ст. 4 Арбітражний суд утворюється на засідках призначення всіх арбітрів Верховною Радою.

Систему арбітражних судів України складають Вищий арбітражний суд, арбітражний суд Республіки Крім, арбітражні суди областей, міст Києва й Севастополя. Верховною радою можуть створюватись й інші суди (міські, міжрайонні та ін.).

Згідно ст. 7 арбітражні суди складаються із голови, його заступників та арбітрів. Для вирішення організаційних питань арбітражний суд Республіки Крім, арбітражний суд області, міст Києва й Севастополя може утворювати президію.

За ст. 10 найвищим органом у вирішенні господарських спорів й здійсненні нагляду щодо рішень арбітражних судів України та контролю за їхні діяльністю є Вищий арбітражний суд України, який складається із Голови, заступників Голови та арбітрів й діє у складі пленуму, президії та арбітражних колегій по розгляду спорів та перегляду рішень, ухвал, постанов. Вищий арбітражний суд також розробляє пропозиції щодо організації й діяльності третейських судів на територї України.(ст. 32).

Компетенцію різних арбітражних судів та порядок провадження справ визначає Арбітражний процесуальний кодекс та інші документи.

Найважливіші запитання діяльності арбітражних судів України вирішує Пленум Вищого арбітражного Суду. Пленум також узагальнює арбітражну практику та статистику й дає керівні троянд «яснення іншим органам щодо розв’язання спорів.

Президія Вищого арбітражного суду України вирішує запитання організації та діяльності, підбору кадрів арбітражних судів України; переглядає в порядку нагляду рішення, ухвали, постанови Вищого арбітражного суду та переглядає за нововияленими обставинами справ, розглядувані в минулому самою президією; призначає склад арбітражної колегії Вищого арбітражного суду та ін.

Згідно зі ст. 30. для підготовки науково обгрунтованих рекомендацій із питань організації та діяльності арбітражного суду, розробки пропозицій щодо вдосконалення законодавства та ін. при Вищому арбітражному суді утворюється науково-консультативна рада із провідних вчених та інших висококваліфікованих спеціалістів.

Конституція також не забороняє створення третейських судів, тобто таких, що обираються сторонами, котрі вирішують спір. Щодо організації та діяльності третейських судів в Україні досі діє «Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між про «єднаннями, підприємствами, організаціями й установами», затверджене постановою Державного арбітражу при раді міністрів СРСР від 30 грудня 1975р. Слід зазначити, що це положення не виключає існування постійних третейських судів.

Третейські суди розглядають справ, віднесені до компетенції арбітражних судів. Обирається третейський суд керівниками юридичних осіб, виступаючих сторонами за справою, з складу осіб, компетентних у вирішенні даної справ. Це можуть бути керівники організацій, об'єднань, підприємств, робітники науково-дослідних закладів та ін. Суд обирається в однієї чи довільного непарного числа суддів, котрі обирають голову.

Сторона, Яка визнала за необхідне розгляд справ третейським судом, повідомляє другу бік про це та зазначає осіб, які вон обирає третейськими суддями. Якщо друга сторона не погоджується із цим, справа передається на розгляд арбітражного суду. При досягненні згоди між сторонами про розгляд спору в третейському суді зацікавлена сторона письмово викладає свої вимоги та подає їхнього одному з суддів. У процесі розгляду справ третейський суд має право вимагати від сторін необхідні матеріали; зобов’язати сторони здійснити перевірку своєї діяльності; призначити експертизу та ін.

Рішення виноситься в письмовій формі більшістю голосів (коли суд складається із трьох й понад суддів) й підписується усім складом суду.

як й рішення всіх судів, рішення третейських судів є обов’язковими для виконання.

Справи, розглядувані третейськими судами, зберігаються у арбітражних судах за містом розгляду справ. До цих судів подаються й скарги на рішення третейських судів.

У розділі ст. 129 Конституції забезпечує право апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. У розділі ст. 125 визначає можливість організації та діяльності апеляційних судів.

Касаційне оскарження досить добро опрацьовано як в процесуальному законодавстві України, то й на практиці. Коли ж до апеляційного оскарження, то це нова форма для українського судочинства, її немає у чинному законодавстві. Відповідно не діють й апеляційні суди. Тому для подальшого розвитку та демократизації судової влади, якнайшвидше треба законодавчо визначити діяльність апеляційних судів. Апеляційні суди можуть створюватись як окремі судові установи, а й у складі апеляційних колегій у судах другої інстанції. Введення апеляційних судів забезпечить можливість вирішення справ по суті в двох судових інстанціях. При цьому апеляційна інстанція не скасовує судове рішення із направленням справ на додаткове розслідування, а приймає рішення самостійно, досліджуючи докази.

Апеляційне провадження відрізняється від касаційного тім, що перше для перегляду по суті як незаконних, то й несправедливих, із точки зору, фактичних обставин справ, рішень (запитання права й факту), а касаційне провадження для відміни із направленням на новий розгляд у суд першої інстанції рішень, прийнятих із порушенням процесуального чи матеріального закону (лише запитання права). Тобто апеляційне провадження є более ширшим та демократичним. Тому створення апеляційних судів є одним із перших завдань судово-правової реформи.

У розділі ст. 124 Конституції визначає, що народ бере доля в здійсненні правосуддя через народних засідателів та присяжних.

Інститут народних засідателів в Україні тепер реально існує й діє. Ситуація ж із судом присяжних така сама, як й із апеляційним судом — немає жодного закону чи іншого нормативного документа, який бі регламентував його організацію та діяльність. Взагалі серед правників точаться дискусії щодо необхідності суду присяжних. Прибічники такої форми здійснення правосуддя вважають, що введення таких судів допомагає боротися із корупцією в судових органах, допомагає позбавитися від звинувачувального нахилу в кримінальному процесі, відділяє правосуддя від виконавчої влади (до того числі від звинувачення). Суд присяжних діє у багатьох розвинутих у правовому відношенні країнах: США, Канаді, Франції, Великобританії та ін.

Критики суду присяжних вважають цей інститут анахронізмом, аргументуючи це тім, що суд присяжних — це результат емоцій, а чи не правовиконавчої судової діяльності; що навіть у Англії, «матері» суду присяжних, спостерігається відхід від нього.

Враховуючи подивися прихильників та критиків, найбільш прийнятним для України є європейський аналог: суд присяжних винен складатися із професійних суддів та саме присяжних.

Згідно ст. 130 Конституції для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування, яку є однією із найважливіших ознак незалежності судів та суддів. Розкривається це положення в Законі України про органи суддівського самоврядування.

Згідно ст. 1 цого закону суддівське самоврядування здійснюється через конференції суддів загальних судів Республіки Крім, областей, міст Києва та Севастополя, конференцію суддів військових судів України, збори суддів Верховного Суду України, збори суддів Вищого арбітражного суду України, конференцію суддів арбітражних судів України й найвищий орган суддівського самоврядуванняіз «їзд суддів України.

Органи суддівського самоврядування обирають членів кваліфікаційної комісії суддів; обговорюють запитання застосування законодавства, обговорюють запитання про організаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності судів та ін.

Згідно ст. 131 Конституції в Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить внесення подання про призначення чи звільнення суддів; прийняття рішень стосовно порушення суддями й прокурорами вимог щодо несумісності, здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів.

Хоча 15 января 1998р. і було б прийнято Закон Про Вищу раду юстиції, саму раду і досі не створено.

Конституційні повноваження Вищої заради юстиції та інші, згідно ст. 19 Закону про судоустрій, виконують Міністерства юстиції України та Республіки Крім, управління юстиції обласних, Київської й Севастопольської міських державних адміністрацій. Зазначені органи розробляють й вносять пропозиції із питань організації судів та щодо змін у мережі судів та їхнього штату; організують роботу із кадрами судів по підвищенню їхні кваліфікації й перепідготовці, здійснюють добір й разом із Верховним Судом представляють кандидатури для обрання суддями; забезпечують ведення судової статистики та аналіз статистичних даних; організують матеріально-технічне забезпечення судів та створюють належні умови для здійснення правосуддя; здійснюють організаційне забезпечення виконання окремих категорій рішень судів.

У умовах становлення держави та реального втілення принципу верховенства права виникає необхідність у проведенні радикальної судовоправової реформи як найважливішого інструменту побудови саме такого суспільства, яку визначене Конституцією.

Схвалена Верховною Радою в квітні 1992р. Концепцію судово-правової реформи був значним кроком в указаному напрямі. У Перші рокта її реалізації були прийняті важливі закони («Про статус суддів», «Про нотаріат» та ін.) та внесені зміни та доповнення до чинного законодавства, котрі спрямовані на захист осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності, судовий контролю над арештом та ін.

Проте було б здійснено лише частину Першого етапу реформи. Інший етап передбачав створення спеціалізованих судів — адміністративних, сімейних, зі справ неповнолітніх; створення Вищого апеляційного суду України; третій етап — проведення подальшої роботи по спеціалізації судів; реалізація наукових програм по удосконаленню судово-правової реформи та ін.

1995;го році реформа загальмувала й набула вузько відомчого характеру. Одним із головних факторів такого перебігу подій стала відсутність фінансування реформи.

З прийняттям нових законів та под дією інших факторів виникла необхідність розробки нової концепції.

10 грудня 1994р. Розпорядженням президента було б утворено Комісію із розробки Концепції судово-правової реформи в Україні та зобов’язано цю комісію до 28 лютого 1995 року податі проект Концепції. Потім іншим Розпорядженням від 22 листопаду 1995р. було б утворено комісію для доопрацювання концепції та рядків її подання перенесено на 1 березня 1996р. Указом президента № 1128/97 від 8 жовтня 1997 року було б створено Координаційну раду із питань судово-правової реформи на чолі із В. П Пустовойтенко, основним завданням якої є знову ж таки розробка Концепції; у Верховній раді було б створено постійну Комісію із питань правової політики й судово-правової реформи.

Не дивлячись на ці заходь, Україна досі не має відповідного дійсності офіційного програмного документа щодо подальшого розвитку та реформування судової системи.

При розгляді деяких Конституційних норм щодо судової системи були наведені приклади невідповідності реального життя та законів цим нормам. Крім зазначених, існує ще маса таких протиріч, деякі із які носять взагалі парадоксальний характер. Наприклад, за чинним законодавством обсяг прав обвинуваченого фактично ширше, ніж у потерпілого. А недостатності коштів у держави на захист потерпілого це протиріччя ще более поглиблюється. До того ж чинним процесуальним законодавством порушується деякі права людини.

А тому основними завданнями судової реформи на найближчий годину є приведення чинного законодавства у відповідність до Конституції, прийняття нових законів (в першу чергу про судоустрій), у які повинні бути реалізовані усі конституційні норми (про апеляційний суд, про суд присяжних, про утворення спеціалізованих судів та ін.); налагодження фінансування діяльності судових органів та ін. Робота по забезпеченню у процесуальному законодавстві права свободи та особистої недоторканності та права недоторканності житла, згідно із п. 13 Перехідних положень Конституції, винна бути здійснена до 2001 року.

*****.

як показує історичний розвиток, стан судової системи, її демократичність, об'єктивність рішень по справам напряму залежать від наявності державності. Тобто тепер, коли Україна здобула незалежність, є усі можливості для створення демократичної судової системи.

І це повинне бути одним із найголовніших завдань на шляху входження України в європейське та світове співтовариство як правової держави.

Список використаної літератури.

1. Конституція України.

2. Закон України «Про судоустрій» від 5 червня 1981р. з змінами, внесеними згідно з законами № 2464−12 від 17.06.92, № 4017−12 від 24.02.94.

3. Закон України «Про арбітражний суд» від 4 червня 1991 зі змінами й доповненнями, внесеними законами № 2350−12 від 15.05.1992, № 2691−12 від 14.10.1992, № 3346−12 від 30.06.1993, № 96 від 20.02.97 р.

4. Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р.

5. Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. з змінами й доповненнями, внесеними законами України від 2.02.1994р. № 3913-XII, 24.02.1994 р. № 4015-XII, 5.10.1995 р. № 358/95-ВР, Постановою Верховної Заради України від 6.05.1993р. № 3192-XII.

6. Закон України «Про органи суддівського самоврядування» від 2 лютого 1994 р.

7. Концепцію судово-правової реформи в Україні, Затверджена Постановою Верховної Заради України № 2296-XII від 28.04.1992р.

8. Розпорядження президента України «Про утворення Комісії із розробки Концепції судово-правої реформи». № 182/94-рп.від 10.12.1994р.

9. Розпорядження президента України «Про утворення Комісії для доопрацювання проекту Концепції судово-правової реформи в Україні». N 417/95-рп від 22.11.1995р.

10. Указ президента України «Про Координаційну раду із питань судовоправової реформи» № 1128/97 від 08.10.1997р.

11. «Положення про третейському суді до розв’язання господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями та установами». Затверджене постановою Держарбітражу при Раді Міністрів N 121 від 30.12.1975 г.

12. У. Онопенко. Конституція і судочинство: розбіжності та парадокси// Закон й бізнес. — 1997. № 42.

13. Ю. Дімітров. Навіщо нам потрібен апеляційний суд?// Право України. — 1994. — № 3−4.

14. Р. Омельяненко. Нова Конституція України й запитання судової влади та судочинства// Право України. — 1996. — № 10. — З. 11−16.

15. У. Бойко. Нова Конституція й судова влада// Право України. — 1997. — № 1. — З. 16−18.

16. Р. Омельяненко. Правове регулювання та законодавче забезпечення судово-правової реформи в Україні// Право України. — 1998. — № 1. — З. 73- 78.

17. Касинюк Л. А. Основи Конституційного права України. — Харків: ТОВ «Одісей». — 1997. 160с.

18. О. О. Шевченко, В. О. Самохвалов та ін. Історія держави й права України. За ред. проф. В. Г. Гончаренка. Курс лекцій. — Київ.:"Вентурі"., 1996. — 288с.