Правовое становище іноземних громадян, у РФ

Іноземні громадянами до зізнаються особи, які є громадянами же Росії та мають докази свою належність громадянству іноземного государства.

Обличчям без громадянства до зізнаються особи, які мають громадянства якоїсь держави. Безгражданство то, можливо абсолютним і відносним. Абсолютна безгражданство — безгражданство з народження. Відносне безгражданство — безгражданство, який настав в результаті втрати громадянства. У законі про громадянство Росії встановлюється, що вона осіб без громадянства, народжений біля Росії, є громадянином Росії. Законодавство визначає, які документи і факти можуть бути доказом того що в особи громадянства тієї чи іншої держави. Відповідно до Закону про громадянство Росії від 29 листопада 1991 р., документом, які б громадянство, є, колись всього, паспорт, яке отримання — свідоцтво про народженні. Доказом може й інший документ, у якому вказівку на громадянство особи. Без документів, підтверджують громадянство, чи сумнівів щодо правильності їх видачі у Росії встановлено адміністративна процедура з так званого з’ясування гражданства.

Відповідно до Конституцією РФ іноземних громадян і приватним особам без громадянства до гарантуються передбачені Законом правничий та свободы.

Вони користуються ті самі права і свободами і несуть самі обов’язки, як і громадяни РФ, якщо інше не випливає з Конституції РФ, та інших актів російського законодавства. Іноземні громадяни і особи без громадянства до рівні перед законом незалежно від походження, соціального і майнового становища, расової і національну приналежність, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду й характеру занять та інших обставин. Використання іноземними громадянами та посадовцями без громадянства права і свободи не має завдавати шкоди інтересам російського й держави, прав і законним інтересам громадян РФ та інших лиц.

Розташовані до іноземним громадянам й обличчя без громадянства зобов’язані поважати Конституцію РФ й виконувати російські законы.

Іноземні громадян можна постійно проживати до, якщо вони мають те що дозвіл вид на проживання, видані органами внутрішніх дел.

Іноземні громадяни, перебувають у Росії на іншому законному підставі, вважаються тимчасово які у РФ. Вони мають в установленому порядку зареєструвати свої закордонні паспорти чи які замінять їх документи і бути вивезеним з РФ після закінчення певного їм терміну пребывания.

Російської Федерації надає політичний притулок іноземних громадян й обличчя без громадянства в відповідність до загальновизнаними нормами міжнародного права.

Глава 1. Поняття й ті види правового режиму іноземних граждан.

1.1 Поняття «Іноземний громадянин» Поняття «Іноземний громадянин» слід оцінювати у взаємозв'язку з поняттями «іноземець» і «обличчя без громадянства». Річ у тім, що у законодавчої практиці стосовно іноземцям використовуються терміни — «іноземним громадянам», «особи без громадянства». Наприклад, з утримання конституції 1977 г. колишнього СРСР випливало, що іноземцями повинні вважатися як іноземним громадянам, і «особи без гражданства"[1]. У нынедействущей Конституції Російської Федерації, передбачені Законом, правничий та свободи надаються «іноземних громадян» і приватним особам без гражданства"[2]. Відповідно до ст. 63 Конституції політичний притулок як і надається «іноземних громадян» і «особам без гражданства"[3]. Термін «іноземець» в Конституції Російської Федерації не застосовується. Отже, є дві тенденції, що стосуються забезпечення і поняття терміна «іноземець»: використання як і широкому, і у вузькому значенні. Сучасний підхід російського законодавства до цього поняття пов’язані з його трактуванням в вузькому значенні. Власне у вузькому значенні термін «іноземець» працював і у деяких актах колишнього СРСР. Так, відповідно до ч.1 ст. 1 закону про правове становище іноземних громадян, у СРСР від 24 червня 1981 р. іноземцем вважалося обличчя, не що є громадянином СРСР і має доказ свою приналежність до громадянству іноземного государства[4]. У законі про громадянство Російської Федерації 1991 р. термін «іноземець» взагалі немає, зате дається поняття іноземного громадянина. Це обличчя, що має громадянством іноземної держави та яке має громадянства Російської Федерации[5]. Звісно ж, термін «іноземець» може застосовуватися саме до цієї категорію осіб, мають цілком певний правової статус. Між особами без громадянства та громадянами інших держав (іноземцями) існує юридично обгрунтоване розмежування. Вона викликана тим, що апатрид (обличчя без громадянства) не полягає у громадянство цієї держави і немає юридично значимих доказів приналежність до громадянству іншої іноземної держави. Правове положення апатриду насамперед визначається законами держави проживання. При переїзді апатриду в інше держава його зв’язку з колишнім державою автоматично припиняється і постає нове зв’язку з тим державою, де апатрид виявився. Права й обов’язки апатриду, набуті у старому державі, автоматично не відновлюються. Вони зізнаються в тому разі, тоді як новій державі діє законі межі переходу цих правий і обов’язків чи ж це держава виконує відповідні міжнародні зобов’язання. Що ж до громадян держав, всі вони підпорядковуються як правопорядку країни перебування, але зберігають правничий та обов’язки стосовно своєї держави. У іноземних громадян, як громадян певного держави існують юридично регульовані правовідносини з цією державою, незалежно від перебування даних громадян. Таке держава, вимагаючи лояльності від своїх громадян, зобов’язана надати їм встановлені законом правничий та захист, як у території, і там. Держава поширює свою влада на громадян, навіть якщо вони знаходяться поза його території. У цьому сенсі громадяни цієї держави, перебуваючи поза ним в ролі іноземців, користуються стосовно державі свого громадянства поруч прав, наприклад правом формування органів структурі державної влади, і наштовхуються на низку обов’язків, наприклад обов’язок несення військової служби й дотримання законів своєї країни. Такі правничий та обов’язки відсутні громадяни мають однієї держави, що є біля іншої іноземної держави, стосовно останньому. Відсутні які й що в осіб, які мають будь-якого громадянства, щодо кожної держави. Отже, правове становище іноземних громадян, і осіб без громадянства за певних спільних рис — не один і той де. Існуючі відмінності стосуються корінний позиції - правий і обов’язків особи стосовно до свого державі: в іноземних громадян — це, яке наділило їх громадянством, а й у осіб без громадянства такої держави просто немає. Отже, особи без громадянства — то окрема категорія осіб, правове становище яких має регулюватися в особливому порядку. Якщо це, то тоді поняття «іноземний громадянин» і «іноземець» юридично повинні розглядатися як тотожні. З урахуванням сказаного можна зробити загальний висновок у тому, що «іноземний громадянин», чи «іноземець», — та людина, яка була біля даного держави, не що є його громадянином, але яке у громадянство іншої іноземної держави. Цей режим перестав бути абсолютно однаковим. Іноземців можна розділити сталася на кілька категорій залежно від рівня підпорядкованості юрисдикції країни перебування. У зв’язку з цим варто виділити правової статус іноземних громадян, які мають імунітетом від юрисдикції держави або привілеями у правовий сфері, і титул іноземних громадян, котрі мають імунітетом від юрисдикції. До іноземних громадян, які мають імунітетом від юрисдикції, або привілеями, ставляться особи, тимчасово які у країні: 1) громадяни, які мають дипломатичним імунітетом; 2) громадяни, які мають консульським імунітетом; 3) громадяни — військовослужбовці військових частин, екіпажів військових кораблів, літаків ВПС; 4) члени міжурядових і державних делегацій, місій; 5) працівники відділу міжнародних організацій; 6) свідки, експерти, і інші особи, відповідний статус яких визначено міжнародними договорами. Склад іноземних громадян, не які мають імунітетом від юрисдикції цієї держави, як і є досить складною. До них належать іноземці, як котрі живуть у країні, і тимчасово у ній котрі живуть. Постійно котрі живуть — ті, хто має дозволу постійне проживання і проживання. Усі інші іноземці вважаються тимчасово які у країні. Критерієм розподілу іноземців на які живуть і тимчасово які проживають як і є ступінь стійкості правової зв’язку о соби з цим державою і характером перебування з його території. Якщо обличчя постійно проживає на території цієї держави, то в той час може користуватися дипломатичної захистом держави, громадянином якого є. У разі, якщо обличчя одержало територіальне політичний притулок, воно такий захистом країни громадянства користуватися нічого очікувати. Отже, навіть іноземці, котрі живуть у іншій країні, може мати різні обсяги правового статусу. Проте зовсім інші обсяги матимуть іноземці, не які мають імунітетом від місцевої юрисдикції, і тимчасово які перебувають на цій території. До них, наприклад, ставляться особи, які прибувають у країну в ролі туристів, члени екіпажів морських і повітряних цивільних судів, спортсмени, приїжджі по приватним справам, які прибувають у складі творчих колективів, у відрядження підприємств й у установи, навчання, такі на території держави транзитом.

1.2 Правові режими перебування іноземців Незалежно від рівня стійкості правової зв’язку іноземця з державою перебування практика держав виробила декілька тисяч видів правових режимів перебування іноземців у цій країні. Власне, ці правові режими є юридичне вирішення питання про обсяг прав, які надаються іноземцям. Це — такі режими: національний, найбільшого сприяння, спеціальний. Національний режим співвідносить правової статус іноземців зі статусом громадян країни перебування. З цього погляду правової статус іноземців у принципі дорівнює правовим статусом своїх громадян, але за поруч винятків, передбачених національним законодавством. Наприклад, до таких винятків належить відсутність в іноземців права щодо участі в управлінні державними справами. Не покладаються на іноземців такі обов’язки, як, наприклад, обов’язок служити у збройних силах держави перебування. Національний режим не порушує зв’язку іноземця і з державою її громадянства — стосовно свого держави він городить обов’язки за збереження всіх прав. При застосування до іноземцям національного режиму аж ніяк необов’язково дію принципу взаємності. Це означає, що має рацію і свободи надаються іноземних громадян незалежно від цього, чи мають таку ж правничий та свободи громадяни даного держави у державі, громадянином якого є іноземець. Проте він менш, практично принцип взаємності може застосовуватися, але не цілому — не щодо відновлення всього комплексу права і свободи, а стосовно окремим правам. У разі принцип взаємності спеціально міститься у тому чи іншому національному законі. Наприклад, може бути обговорено у законі про товарні знаки. У ньому то, можливо обумовлено взаємність щодо реєстрації товарних знаків з ім'ям іноземця. Докладний ж підхід до принципу взаємності можуть утримувати у міжнародні договори: у яких включаються норми про національному режимі іноземців лише стосовно предмета регулювання цього договору. Прикладом багатостороннього договору що така є Угоду держав — учасниць СНД від 12 березня 1993 р. про взаємне визнання прав на пільговий проїзд для інвалідів і учасників Великої Великої Вітчизняної війни, а як і осіб прирівняних до них. Прикладом двостороннього угоди є Угоду між урядом Російської Федерації і уряд України про трудової діяльності й соціальний захист громадян Росії й України, які трудяться межами кордонів своїх держав, від 14 січня 1993 р. У Російській Федерації національний режим іноземцям діє і як загальний принцип права. Він закріплений ст. 62 Конституції Російської Федерації 1993 р.: «Іноземні громадяни й обличчя без громадянства мають Російської Федерації правами і несуть обов’язки які з громадянами Російської Федерації, крім випадків, встановлених федеральним законом чи міжнародним договором Російської Федерации"[6]. Отже, можливість доповнення, конкретизації цього принципу, як і законодавчому порядку, і з допомогою за міжнародні договори — не виключається. Наступним вид правового режиму іноземців — режим найбільшого сприяння. Він означає, що іноземної держави користуються біля цієї держави настільки ж правовим режимом, який надано громадянам третього держави. Цей вид режиму як і є метод співвідношення правового статусу фізичних і юридичних договірних держав із правовим статусом так само осіб третього держави щодо території. Такий їхній підхід може бути зафіксовано у міжнародному договорі, по крайнього заходу, двома зацікавленими державами. Договір зазвичай передбачає, що фізичним та юридичним особам одного боку надається біля з іншого боку той самий правової режим, яким користуються чи будуть користуватися надалі з їхньої території фізичні і юридичних осіб будь-якого третього держави. Третім державою може бути будь-яка, отже, і такий держава, фізичним та юридичним особам якого надані щонайсприятливіші умови. Режим найбільшого сприяння хіба що зрівнює прав іноземців. Найчастіше він застосовується при регулюванні торгових зв’язків. Режим найбільшого сприяння надається на взаємних засадах. Нарешті, спеціальний режим пов’язані з наданням іноземцям певних привілеїв і переваг. Наприклад, це може стосуватися громадян сусідніх держав у відносинах друг з одним у сфері прикордонної торгівлі, прикордонного спілкування, і т.п.

Глава 2. Принципи правовим регулюванням статусу іноземних громадян. Обсяг правий і обов’язків іноземця визначається міжнародними договорами і національним законодавством держави. Визначення цього обсягу — справа внутрішньої компетенції кожної держави. Проте держава має виходити із міжнародних стандартів, є загальновизнаними нормами міжнародного права. Передусім ці стандарти закріплені в Міжнародному пакті про громадянських і політичних правах 1966 г. й у Міжнародному пакті про економічні, соціальних і культурних правах 1966 г. У обох пактах безліч статей, що стосуються правий і свобод осіб, починається зі слів: «кожна людина…», тобто. кожна людина, які перебувають біля цієї держави, зокрема і іноземець, має зазначеними в пактах правами і свободами. Отже, міжнародно-правові стандарти у області правами людини мають універсальне значення. Вони з’явилися конкретизацією принципу поваги правий і основних свобод людини, обов’язкового всім держав. Кожне держава, спираючись цей принцип і виходячи зі свого суверенітету, саме встановлює правила перебування іноземців у своїй території. У зв’язку з цим держава поширює на іноземців, що є з його території, свою юрисдикцію і вимагає, щоб іноземці виконували встановлені ними правила. Недотримання правил тягне відповідальність, від якої звільняється досить вузьке коло іноземців. У той самий час держава, біля якої перебуває іноземець, має захищати його права, особливо пов’язані особою іноземця та її майном. Держава перебування на повинен перешкоджати іноземцям праві виїзду зі своєї території. Воно на повинен обмежувати права окремих груп іноземців за ознаками раси, віросповідання, мови та релігії, і т.п., тобто. піддавати їх дискримінації. Дискримінацією є позбавлення фізичної особи основних права і свободи людини чи цілеспрямоване і істотне обмеження цих прав, що є порушенням норм міжнародного права. І це неприпустимо. У той самий час держава робить у певних сферах може надати іноземцям менший обсяг прав, ніж власним громадянам. Такі обмеження можливі, але у рамках вимог національного законом і відповідних норм міжнародного права. Наприклад, міжнародні пакти про права людини не перешкоджають державам робити вилучення щодо іноземців у сфері виборчого права. Іноземець неспроможна обирати й бути обраним до органів структурі державної влади, судові органи; бути глава держави тощо. Найважливішим принципом правового статусу іноземців необхідно юридичних гарантій їх права і свободи. Це досягається правом іноземців звернутися по захист у суд, адміністративні органи, застосуванням санкцій до порушників права і свободи. Особливо важливим є право іноземців на судову захист особистих і прав. Так було в Російської Федерації іноземці можуть звертатися по захист своїх прав у звичайні суди, а й у Конституційний суд Російської Федерації. З огляду на національного режиму іноземці що неспроможні вимагати надання їм тих прав, які надані власним громадянам держави. Отже, однією з найважливіших принципів юридичного статусу іноземців є принципу рівності іноземних громадян перед законом, що випливає з ст. 19 Конституції Російської Федерації: «1. Всі рівні перед законом і судом. 2. Государство гарантує рівність права і свободи людини і громадянина незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового становища, місце проживання, ставлення до релігії, переконань, приналежності до громадським об'єднанням, і навіть інших обставин. Забороняються будь-які форми обмеження прав за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної належності. 3. Чоловік і жінка мають рівних прав і волі народів і рівні можливості їх реализации"[7]. Важливими як і є положення ч.3 ст. 55 Конституції Російської Федерації, відповідно до яких Російської Федерації нічого не винні видаватися закони, що скасовують чи умаляющие правничий та свободи чоловіки й громадянина. «Права і свободи людини і громадянина може бути обмежено федеральним законом лише у тій мірі, у це необхідна за цілях захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров’я, правий і законних інтересів інших, забезпечення Ізраїлю та безпеки государства"[8].

———————————- [1] Конституція 1977 г. [2] Конституція РФ ст. 62 [3] Конституція РФ ст. 63 [4] Закон про правове становище іноземних громадян, у СРСР від 24 червня 1981 р. [5] закону про громадянство Російської Федерації 1991 р [6] ст. 62 Конституція РФ 1993 р. [7]ст.19 Конституція РФ [8] ч.3 ст. 55 Конституція РФ.