Конституційні проекти Директорії

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ.

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ.

Доповідь із курсу.

«Основи конституційного права України» на тему.

«Конституційні проекти Директорії».

Виконав:

Студент 4 курсу грн. РЕ-01;

Бузмаков Олександр

Леонідович.

Перевірив:

Доцент кафедри української історії та етнополітики.

Ковальска — Павелка І. М.

м. Дніпропетровськ 2004.

План.

1. Історія становлення Директорії.

2. Конституційні проекти.

1. Історія становлення Директорії.

Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися із переможного повстанського комітету на уряд нововідродженої Української Народної Республіки. Деякий годину зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, вон призначила кабінет Міністрів на чолі із Володимиром Чехівським. Склад кабінету із усією очевидністю свідчив про ті, що провідну роль у новому уряді гратимуть не «старші політики» на зразок Грущевського, а молоді.

Директорія був створена у результаті підпільного засідання Українського націнального визвольного союзу у м. Києві 14 листопаду 1918 року.

26 грудня 1918 р. Директорія бачила Декларацію, в якій оголошувалося про ті, що вон намагатиметься встановити баланс між революційними реформами і порядком. Однак перевага при цьому надавалася явно першим. Одним з основних положень Декларації був Обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їхні серед селян. Уряд бравши у собі вол «язання бути представником інтересів робітників, селян й «трудової інтелігенції», а також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну і промислову буржуазію. З цією метою він скликав із «їзд робітників, що мав функціонувати як представницький й законодавчий орган держави.

Алі небагато із поставлених цілей удалося здійснити новому урядові, як його із всіх боків обсіли внутрішні і зовнішні проблеми. Ключове внутрішнє запитання, що через нього між українськими політичними партіями відбувся розкол, зводилося доти, якою має бути нова влада — парламентською демократією (як того хотіли помірковані соціалісти) чи українським різновидом системи Радий (чого домагалися ліві радикали). Останні на чолі із Винниченком доводили, що українці мають надавати суспільним перетворенням такої ж уваги, як й національному визволенню, й, перейнявши систему Радий, смердоті б тім самим викрали у більшовиків їхні «грім та блискавку». На це помірковано настроєні діячі національної орієнтації, на боці які були симпатії Петлюри, відповідали, що саме захопленість суспільними експериментами й, як наслідок цого, ігнорування необхідності створення армії та інших інститутів держави призвели до падіння Центральної Заради, й що цієї помилки не треба повторювати. Отож, давня дилема української інтелігенції — чому віддати пріоритет: соціалістичній революції чи національному визволенню — знову сіяла в її лавах ворожнечу й безладдя.

Конфлікт між фракціями поширився на царину зовнішніх стосунків. У грудні 1918 р. Антанта, і насамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморських портах 60-тисячне військо. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням, західних держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму. Вони малі намір надати безпосередньо військову підтримку антибільшовицьким силам Білої армії, що готувалися на Дону до війни за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Тім годиною на півночі дедалі виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасті на Україну. Зрозуміло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам й тому був змушена порозумітися із якоюсь з них. як й можна було б очікувати, Винниченко зі своїми ліворадикальними товаришами схилялися до союзу із Москвою, у тому годину як помірковані та армія наполягали на угоді із Антантою. Однак розв «язали цю суперечку сам большевики — у тому годину як їхні представники вели мирні переговори із Директорією, червоні війська напали на Харків.

Інший наступ більшовиків на Україну. З наближенням більшовицьких військ Директорія поводила собі аналогічно тому, як діяла за рік перед тім Центральна Рада. У останні, сповнені відчаю дні, що лишалися до падіння Києва, Директорія провела кілька символічних демонстрацій суверенності. 22 января 1919 р. вона відсвяткувала злуку Української Народної Республіки із новоутвореною в Галичині Західноукраїнською Народною Республікою, про якої мріяли покоління української інтелігенції як на заході, то й на сході. Проте в ситуації, коли обидва уряди були змушені боротися за власне існування, їхні перспективи здавалися безрадісними. Доти ж ці уряди зберігали свій окремий адміністративний апарат, військо і політику. Тому це був злука лише за назвою.

Та і боєздатність військ українського уряду, як й рік тому, викликала лише розчарування. Ще до іншого наступу більшовиків солдати, котрі брали доля в поваленні гетьмани, повернулися до сіл, ліквідувавши, на їхню думку, головну загрозу для свого благополуччя й не дбаючи про частку Директорії. Виразні прорадянські тенденції, що проступали в політиці українського уряду, допомогли більшовицьким агітаторам ще легше, ніж раніше, схилити на свій бік багатьох таких селян. Тому армія Директорії, Яка ще кілька тижнів тому налічувала понад 100 тис. солдатів, зменшилася до 25 тис. Велика її частина і надалі складалася із партизанських загонів на чолі із отаманами, які головнокомандувач З. Петлюра ледве міг контролювати. З дальшим погіршенням воєнної обстановки 2 лютого Директорія залишила Київ й переїхала до Вінниці. Весною, после ряду військових поразок, вон ледве утримувала невеличку смугу територї навколо Кам «янця-Подільського.

І знову Український уряд звернув свої надії до чужої держави — Франції, війська якої, що здавалися тоді непереможними, розташувалися в Одесі. Щоб виглядати привабливішою для французів, Директорія очистилася від радикальних прорадянських елементів. У середині лютого подавши у відставку У. Винниченко, а соціалістичний кабінет Чехівського замінили помірковані на чолі із Сергієм Остапенком. Тепер Петлюра був найвпливовішою людиною в уряді. Незабаром виявилося, що французи под впливом своїх білих й російських союзників, котрі ненавиділи українських «сепаратистів» не менше, ніж більшовиків, не малі намірів допомагати Директорії. На початку апреля вся ця справа втратила актуальність, коли французькі війська под тиском отамана Григір «єва, одного із партизанських командирів Петлюри, котрий перекинувся до більшовиків, залишили Україну так саме несподівано, як й із «явилися.

Військові поразки та дипломатичні невдачі до краю загострили ідейні суперечки серед українців. Від двох найбільших політичних партій — соціалдемократів й соціалістів-революціонерів — відділилися невеликі, але й впливові фракції радикалів, що проголосили собі окремими партіями, стали радянську платформу і приєдналися до більшовиків. Вони привели із собою таких сильних отаманів, як Ангел, Зелений, Соколовський, Тютюнник та Григір «єв. Відокремлення в соціал-демократичній партії лівого крила відбулося в січні 1919 р., приблизно в цей ж годину від соціалістівреволюціонерів відкололися боротьбисти — фракція, що організувалася навколо своєї газети «Боротьба» і налічувала близько 5 тис. членів.

Погроми. Одним з найгірших проявів хаосу, що охопив Україну в 1919 р., стало поширення погромів. Під годину революції давня ворожість до євреїв з боці антибільшовицьких сил — як українських, то й російських — підігрівалася поширеною думкою про ті, начебто євреї стояли пробільшовицьких позиції. Більшість євреїв на самом деле лишалася аполітичною, а тих із них, хто були марксистами, схилялися до меншовиків. Алі фактом є ті, що непропорційно багато євреїв було б серед більшовиків, зокрема серед їхнього керівництва, командирів продзагонів, збирачів податків й особливо в Чека — таємній поліції, Яка викликала ненависть й жах. Тому в цьому хаосі євреї знову стали про «єктом зростаючого невдоволення.

За оцінками істориків, под годину погромів 1919—1920 рр. на Україні загинуло від 35 до 50 тис. євреїв. Пітер Кенез, спеціаліст з питань громадянської війни на Україні та у Південній Росії, зазначає: «…До приходу Гітлера найбільше у наше годину масове винищення євреїв мало, на Україні под годину громадянської війни. Всі учасники конфлікту несуть відповідальність за вбивство євреїв, навіть большевики. Проте найбільше жертв завдала Добровольча армія (білі, чи російські антибільшовики), її погроми відрізнялися від масових убивств, що їхні проводили її супротивники; смердоті здійснювалися найретельніше, характеризувалися найскладнішою організацією, інакше кажучи, смердоті були найсучаснішими… Інші погроми були справою рук селян. У погромах Добровольчої армії доти ж брали доля три різні групи: селяни, козаки й російське офіцерство… Особливо кривавий характер цієї різанини пояснювався тім, що цих три типи вбивць підсилювали один одного».

Хоч відповідальність за погроми несла насамперед біла Добровольча армія, що влітку 1919 р. прийшла на Україну із Дону, ряд погромів вчинили також війська Директорії (особливо нерегулярні частини, якими командували отамани). Найкривавіші із них відбулися в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені та Бахмачі. Жорстокий погром спровокував у лютому 1919 р. отаман Семесенко у Проскурові, под годину якого загинуло кілька тисяч євреїв.

Узагалі укра-їнські погроми відрізнялися від білих за двома ознаками: на відміну від заздалегідь продуманих й систематичних акцій росіян смердоті являли собою спонтанні спалахи деморалізованих й часто п «яних ополченців, доти ж смердоті робилися всупереч спеціальним заборонам вищого командування. На відміну від таких білих генералів, як Антон Денікін, укра-їнські соціалісти і особливо соціал-демократична партія, до якої належав Петлюра, малі тривалі традиції дружніх стосунків з єврейськими політичними діячами. Тому Директорія відновила культурну автономію для євреїв, запросила до складу уряду таких видатних діячів, як Арнольд Марголін та Соломон Гольдельман, виплатила жертвам погромів великі суми грошей й навіть вела переговори з знаменитим провідником сіоністів Володимиром Жаботинським про ті, щоб включити зажени єврейський міліції до власної армії.

Алі якими б добрими намірами не керувався Петлюра у взаєминах з євреями, він був нездатний контролювати отаманів (військово-польові суди, наступна страта Семесенка та інших партизанських ватажків не поліпшили стану), й їхні страхітливі злочини заговорили українською у «язувалися із його урядом. Та і для багатьох євреїв, котрі вважали собі росіянами, всю провину погроми було б легше скласти на Петлюру та українців, ніж на Денікіна із його російськими генералами.

Офіційно Директорія був ліквідована указом Петлюри 20 листопаду 1920 року, после после залишкового захоплення більшовицькою Росією територї Украінської Народної Республіки.

2. Конституційні проекти.

Стосовно конституційних проектів Директорії можна робити висновок на основі декларацій та постанов, прийнятих Директорією.

«Універсал трудового конгресу до українського народу» 28 января 1919р.

«Декларації директорії УНР» 26 грудня 1918 р. (Винниченко, Петлюра, Швець, Андрієвський, Макаренко).

«Декларації уряду української народної республіки» 2 червня 1920р.

1. Директорія створювала Конгрес Трудового Народові України — законодавчий орган, делегати якого посилались від шкірного робочого колективу, селян та інтелегенції, незалежно від національності громадян. Алі усе ж таки таки основою повинні були бути «працюючи маси». Конгрес мав усі верховні права й повноваження вирішувати усі запитання соціального, економічного та політичного життя Республіки. У документі зазначалось, що скликання цого конгресу не можливо провести демократично, шляхом виборів, з об'єктивних причин, але й у майбутнєму Когрес має бути виборчим.

Конгрес Трудового Народові має вирішити форми влади як на місцях, то й в центрі. Конгрес створив наступні комісії: по обороні Республіки, земельну, освітню, бюджетову, заграничних справ й комісію харчових справ.

2. Виконавчим органом слугувала Рада міністрів; планувалось створити міцну аполітичну армію.

3. Директорія планувала у майбутнєму замінити Конгрес на виборчий пропорційний багатопартійний Парламент; у перехідний період створювався Передпарламент, що тимчасово виконував законодавчу роль.

4. Влада на місцях здійснювалась представниками уряду, що працювали у тісному контакті й под контролем повітових й губерніальних Трудових радах, котрі складались пропорційно із представників селянства і робітництва.

5. Під годину перерв засідань Конгресу вся вищий влада належатиме Директорії.

6. Директорія віддавала велику роль державі у вирішенні економічних проблем. Націоналізація виробництва в інтересах народних мас.

7. Соціальні реформи повинні ввібрати у собі завісься найкращий західний досвід.

8. У сфері міжнародних відносин Директорія схилялась до нейтралітету та прагненню жити у мирі з сусідніми державами. Розраховувала на поміч західних держав, у боротьбі із Росією, прагнула визнання незалежності від західних держав. Прагнула розвивати добросусідські відносини з.

Румунією, державами Причорномор’я, Кавказу, Прибалтики.

9. У сфері внутрішньої політики Директорія прагнула до всебічної консолідації усього народу, незалежно від нацональності.

10. У відношенні до пануючих мас (власників великого капіталу), Директорія закликала до мирної передачі виробничих потужностей, перейнятись думками про належність влади в стране трудовим масам.

11. У відношенні до інтелегенції Директорія закликала статі на боці трудового народу.

12. У відношенні до політичних партій Директорія пропонувала віддавати зусилля на недопущення безладу у народі.

13. У відношенні до селянства Директорія наділяла їхнього землею без викупу.

14. Директорія всім національним меншинам забезпечувала рівні права та свободи.

15. Економіка ринкова з протекціонізмом держави, посилене оподаткування; велика увага приділялась кооперативним товариствам.

16. Директорія всіляко намагалась відродити українську культуру, вважала, що школа (у тому числі й вищий має бути державною та україномовною).

17. У відношенні до релігії та церкви Директорія вважала, що церква має бути російською та незалежною; визнавала рівність всіх релігій.

Не малозначиму роль у діяльності Директорії, був акт злуки УНР та ЗУНР, проголощений 22 января 1919 року у м. Станіславові. Відтепер декларувалась єдина Україна: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України—Західно-Українська Народня Республіка, Угорська Україна й Наддніпрянська Велика Україна. … Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.».