Правопорушення та його види

ПЛАН.

Введение

3.

I. Сутність правопорушення, його соціальна Природа і склад 4.

II. Правопорушення та його види 11.

III. Соціальні коріння (причини) правопорушень 19.

IV. Юридична відповідальність: поняття, признаки,.

принципи і різноманітні види 26.

Укладання 34.

Список літератури 36.

Донедавна дослідженню правопорушення у спільній теорії держави й права великої уваги не приділялося. У нинішніх умов цю проблему стала неабияк актуальною необхідність розробки загальних методологічних підходів до її вивчення. Порушення багатьох вимог норм права у суспільстві мають масового характеру і завдають дуже істотний шкода, як моральний, і матеріальний, що дозволяє вважати правопорушення явищем соціальним. На противагу соціальним законам у науковому сенсі, які вказують, як діють люди, — закони, лунаючи государственною владою, чи норми права, вказують, як мають діяти люди, хоча можуть діяти й інакше. Тому наукові закони не знають винятків, норми права допускають порушення їхніх. Необхідна припущення, оскільки норми права прагнуть загрозою впливати на опорну волю окремих членів. «Найстрашніше забезпечене правове спілкування», каже Бирлинг, «було б її, у якому всякий примусовий апарат був би зайвим». Але якби зникла думку про можливість правопорушень, був б правового спілкування. Правопорушення виражається завжди і діє людини. За дії ми розуміємо такий вислів волі, яке спрямоване на певна зміна у світі. Момент волі є необхідний поняття про дії. Важливими питаннями у відкритому розгляді сутності правопорушення є такі питання, як: чи має бути правопорушення які закидають дією, тобто. заснованим на вини котрий діяв особи, чи вина суттєвий той час у понятті будь-якого правонарушения?

У своїй курсової роботі я постараюся розкрити цю тему і її основоположні моменти державної, позаяк у будь-якому суспільстві правопорушення — це соціальний та юридичний антипод правомірного поведінки. Вивчення даної теми дозволяє глибше зрозуміти його природу, мотиви, зміст, роль громадсько-правовій життя і назначение.

I. Сутність правопорушення, його соціальна Природа і состав.

Сутність — це головне, внутрішньо притаманна правопорушення характеристика, що дозволяє виділити його серед інших актів поведінки, свідчить про його родинні властивості і признаки.

Вихідними і визначальними розуміння сутнісного в правопорушення є уявлення, що його характеризується громадської шкідливістю і противоправностью.

Громадська шкідливість, небезпека — основний об'єктивний ознака, визначальна риса правопорушення та її основне об'єктивне підставу, отграничивающее правомірне від протиправного. Громадська шкідливість в тому, що правопорушення завжди пов’язане з посяганнями на пріоритети та найвищої цінності людського суспільства, ущемляє приватні та інтереси суспільства. Акт правопорушення є виклик суспільству, зневага тим, що значимо, цінно йому. Громадська шкідливість чи небезпека правопорушення, отже, у тому, що воно зазіхає на важливі цінності суспільства, умови його існування. Правопорушення суспільно шкідливі своєї типовістю, поширеністю, це одиничний акт (ексцеси), а масове у своїй прояві діяння або що має потенційною можливістю до такого распространению.

Правопорушення суспільно шкідливі і тих, що вони дезорганізовують нормальний ритм життєдіяльності суспільства, спрямовані проти панівних громадських відносин, вносять у яких елементи соціальної напруження й конфликтности.

З сказаного випливає, що діяння, що за своїми властивостями не здатні завдати шкоди суспільним відносинам, цінностям нашого суспільства та окремої особистості, її прав і інтересам, не створюють загрози правопорядку в цілому, або не підривають правової режим у тому чи іншого сфері громадської життя, що неспроможні і це об'єктивно нічого не винні визнаватися правонарушениями.

І ще одне, можна вважати, вельми важливе міркування практичного характеру. Громадська шкідливість чи небезпека є об'єктивним властивістю, об'єктивним тому, що діяння завдає збитків суспільству, інтересам окремих особистостей незалежно від усвідомлення даного обставини законодавцем. Разом про те віднесення діяння до протиправному (закононарушающему) залежний від законодавця від нього вирішальною мірою залежить надання суспільно небезпечному діянню офіційної розголосу або само одержувати його замовчування. Протиправність діяння обумовлена громадської шкідливістю (небезпекою), породжена нею. Поза зв’язку з цим діяння може бути визнано противоправным.

Досить поширена й у юридичної теорії становище, про тому, що протиправність є юридичне вираз громадської небезпеки, вимагає уточнення. У штатівській спеціальній літературі тим часом що ця формально-юридическая сторона протиправності часто-густо абсолютизується. Донедавна майже загальновизнаним вважалося, що сам собою факт заборони діяння в правотворческом акті визначає протиправність діяння. Такий їхній підхід, сприймався як правотворческой і правозастосовчої доктрини, породжував правонарушающие акти і приводив до залученню до юридичну відповідальність осіб, приносивших своєї діяльністю громадську пользу.

Породжені застарілим механізмом господарювання і відповідними йому юридичними постулатами правонарушающие акти призвели до появи в суспільстві феномена з так званого безкорисливого злочинця. Правоохоронна система, не споряджена механізмами блокування хибних юридичних і яка була повністю у підпорядкуванні виконавчих структур, мусила все втягувати у орбіту кримінальної репресії людей, чиї справи і їх учинки мали виключно конструктивну спрямованість, але за цьому входили що суперечило з застарілими або спочатку неправовими законами государства.

Отже, поняття протиправності може бути зведено тільки в зовнішньої боці. Через це в протиправності слід розрізняти два аспекта.

По-перше, протиправність є объективированная форма висловлювання суспільно шкідливого, його зовнішній бік. Це означає, що суспільно шкідливе (небезпечне) діяння має бути офіційно посвідчено (підтверджено) законом як противоправного.

По-друге, протиправність є об'єктивний властивість правопорушення. Об'єктивне тому, що всяке правопорушення зазіхає на сутнісне у праві, тобто. тих соціальні блага, які представляє право: защищаемый їм загальний інтерес (як об'єднання різних специфічних узгоджений приватних і публічних інтересів), той лад у громадських відносинах, підтримувану з допомогою правового інструментарію, прогресивну діяльність й конструктивні засоби її осуществления.

Правопорушення спочатку зазіхає те що, що беруть під захист. Саме у цьому сенсі протиправне невіддільне від суспільно небезпечного, вредного.

У формально-логическом плані це може бути висловлене наступний чином: «Усі, що суспільно шкідливо (небезпечно), то суперечить праву». І відповідно: «Суперечать праву є ті діяння, які суспільно шкідливі (чи небезпечні)». Насправді від цього конструкції можуть спостерігатися два типу відхилень: 1) «Не усе, що заборонено законом в ролі протиправного, насправді суспільно шкідливо й небезпечно»; 2) «Не усе, що суспільно небезпечно, заборонено законом як протиправне». І те й інше явище небажані і зазначають, як важливим є адекватне суміщення чинному законодавстві суспільно шкідливого і противоправного.

Отже, протиправність є родове властивість всіх отклоняющихся від правопорядку деяний.

Юридичній склад правопорушення. З’ясування громадської шкідливості і протиправності діяння дозволяє відмежувати його правомірного поведінки. Ці характеристики, хоча і є визначальними розуміння правопорушення, вимагають все-таки конкретизації, залучення додаткових, уточнюючий їх змістовних ознак, достатніх для отграничения правопорушення від інших відхилень від правопорядка.

Цією мети перетвориться на юридичної науці, і практиці служить конструкція юридичного складу правопорушення, що становить сукупність необхідних і достатніх з погляду чинного законодавства умов чи елементів (та його ознак) об'єктивного і суб'єктивного характеру для кваліфікації протиправного діяння як правонарушения.

Об'єктивну бік правопорушення утворює протиправне діяння, виражене зовні у вигляді фактичних протиправних дій або у протиправне несовершении запропонованого законом проведення. Думки, переконання, наміри, зовні не що проявилися, не зізнаються чинним законодавством об'єктом переслідування. У цьому вся знаходить прояв гуманістична спрямованість права. З позиції правового підходу лише дією (бездіяльністю) або у окремих випадках вербальної активністю (образою, наклепом тощо.) то, можливо заподіяно збитків захищуваних правом интересам.

Практика переслідування за переконання, інакомислення тощо. є прояв репресивної суті держави, дефіциту у ньому демократії та цивілізованості, свідчення дії ньому демократії та цивілізованості, свідчення дії сваволі, побудованого і так званої «правом». Не визнається правопорушенням й дуже звана рефлекторна активність — нецензурну лайку в хворобливому маренні чи соціально небезпечна активність душевнохворого, що є навіженим, і пр.

До елементам об'єктивної боку правопорушення ставляться причинний зв’язок між діянням і наступними випливають, та заподіяну шкоду. У юридичної теорії та практиці під причиною зв’язком розуміють таку об'єктивну зв’язок між шкідливим діянням і наступними наслідками, при якої протиправне діяння передує у часі последствию і головна і безпосередньої причиною, неминуче викликає дане наслідок. Шкідливість виявляється у сукупності негативних наслідків правопорушення, що становлять порушення правопорядку, знищення будь-якого блага, цінності чи користування чи, сором свободи поведінки інших (організацій), обмеження їх суб'єктивних прав. Шкода може мати матеріальний, фізичний й інший характер, зазіхати на специфічні чи загальні интересы.

Характер діяння і заподіяна у своїй шкода є об'єктивними підставами визначення ступеня суспільної небезпечності, отграничения правопорушень від інших відхилень від правопорядка.

З об'єктивної стороною безпосередньо пов’язаний інший елемент складу правопорушення — об'єкт, тобто. відносини, куди зазіхає правонарушитель.

Суб'єктивна сторона правопорушення втілено понятті деликтоспособности правопорушника. Це означає, що правопорушенням визнається тільки винна діяння, тобто. такі дії, які у момент їх скоєння ставали під контроль волі і потрібна свідомості особи. Відсутність вільної волі - можливості вибрати інший (правомірний) варіант дій внаслідок неосудності, малолітній вік, фізичного чи психічного впливу тощо. — є юридичним умовою, у якому діяння правопорушенням зізнається, навіть коли вона мало шкідливі последствия.

Для визнання протиправних дій правопорушенням законодавство пред’являє їх суб'єкту певних вимог. Це передусім наявність певного віку, з найбільшим досягненням якого фізичні особи стають деликтопособными. Так, кримінальної відповідальності (підставою якої є скоєння злочину) настає із 16-го років, а за окремі види — з 14-ма, адміністративна — із 16-го, цивільно-правова — з 15 і т.д.

Не всі питання, що стосуються суб'єкта правопорушення, вирішено у юридичної теорії та практиці однозначно. Є розбіжність у розумінні суб'єкта правопорушення у кримінальному та цивільному праві. Якщо кримінальному праві суб'єкт злочини минулого і суб'єкт відповідальності збігаються (тобто. відповідальності підлягає фізична особа, що скоїла даний злочин), то цивільному праві майнову відповідальність може нести як який учинив цивільно-правової делікт. Досить складним є питання про визнання суб'єктом правопорушення колективу людей. У чинному кримінальному праві це питання вирішується однозначно — таким є фізична особа. Навіть якщо взяти злочин скоєно групою осіб, то кожен його учасник відповідає лише над те, що зробив особисто, і пов’язаний солідарної відповідальністю. Що стосується інших галузей права, то тут думки фахівців розділилися. Одна група учених схильна визнавати колектив людей суб'єктом правопорушення, друга — виходить із протилежної думки. У кожному разі дії колективних суб'єктів при певних умов можуть визнаватися протиправними і волокти деякі правоограничения.

Юридичною складом правопорушення охоплюють іще одна компонент — встановлення у законодавстві санкцій (несприятливих наслідків) за вчинення правопорушень, що є неодмінною умовою застосування до правопорушникові заходів юридичну відповідальність. Справедливо помічено, що там, де немає передбачена юридичну відповідальність, немає правонарушения.

Отже, правопорушення — це суспільно шкідливе (або суспільно небезпечне) протиправне і винна діяння деликтоспособного суб'єкта, після якої робляться юридичну ответственность.

Правопорушення й інші відхилення від порядку. Різновид соціальних відхилень, що з відступом від цілей, принципів, і розпоряджень права, то, можливо об'єднана поняттям протиправного поведінки. До протиправним діянь, не що створює правопорушень, ставляться діяння з «урізаним» складом правопорушення (невинні дії, об'єктивно протиправне поведінка малолітніх, душевнохворих і ін.). І це незначні відхилення від вимог юридичного режиму, складывающегося у тому чи іншого сфері життя (не злісне ухиляння від сплати аліментів, прострочення платежів чи невчасне повернення боргу, кредиту на силу пробачливих обставин, незначні провини в адміністративно-правової сфері, сфері дії трудового законодавства тощо.), й інша поведінка, суперечить права й що може волокти застосування заходів юридичного захисту чи заходів виховного характера.

До протиправним діянь ставляться ще й зловживання правом (правовими засобами), під яких слід вважати заснований на егоїстичних спонукань поведінка управомоченного суб'єкта, суперечить природі права, закріплене у його нормах мети, або що з залученням неправових коштів на її достижения.

Зловживання правом — це особливий тип правопорушення, як іноді йдеться у спеціальної літературі, а різновид неправових дій, що з зловживанням правової свободою, скоєнням вчинків «у зло» й у в протиріччя з призначенням наданого права, його духом.

Невизнання категорії зловживання правом веде до того що, що всяке відхилення від загального дозволу кваліфікують її як делікт, правопорушення, злочин. Вочевидь, у цьому разі враховуються специфіка дії правового дозволу, особливості її конструювання в законі. У законодавстві неможливо (та й має) розписувати дозволене поведінка «від і по», що входило в в протиріччя з природою права особистості. Щоб запобігти некоректного поведінки правопользователя законодавець використовує спеціальні кошти, прийом законодавчої техніки (встановлює заборона обмеження на певний вид діяльність у рамках загального дозволу, визначає принципи поведінки управомоченного, конкретизуючи мета, призначення наданого правничий та др.).

Складається, в такий спосіб, своєрідний режим поведінки управомоченного, адекватний правовому дозволу. Відступ адресатів від цього режиму охоплюють поняттям «зловживання правом» й не кваліфікуватися як «делікт, правопорушення, преступление».

I. Правопорушення та його виды.

Правопорушення має радий дуже характерних ознак і дідько, среди.

котрих необхідно виділити следующие.

1. Будь-яке правопорушення — це певне діяння, яка була під контролем волі і потрібна розуму людини. Це вольове, усвідомлене діяння, що виражається діє чи бездіяльності человека.

Не можна розглядати як ознак правопорушення, наприклад, риси характеру, спосіб думання чи особисті риси людини. Але якщо вони виявляється у конкретних протиправні дії - діях чи бездіяльності, то цьому випадку наступають юридичні наслідки. Суд не може карати за неугодні панівним колам судження, за спосіб думання, політичні, релігійні чи інші погляди. К. Маркс у зв’язку з цим цілком правильно зазначав, що «закони, що роблять головний критерій не дії як такі, а спосіб думання діюча особа, — це що інше, як позитивні санкції беззаконня"*. Проте суд, виносячи рішення щодо конкретному справі, може карати і карає за обумовлене тим чи іншим чином думок протиправне деяние.

—————————————————————————————————————— ——————————————————;

* Маркс До., Енгельс Ф. Тв. Т.1.С.14.

2. Протиправність — наступний дуже важливий ознака правопорушення. Не всяке діяння — дію або бездіяльність — є правопорушенням. А лише те, яке відбувається всупереч правовим велінь, порушує закон.

Конкретним вираженням протиправності діяння можуть бути або порушення заборони, прямо встановленого у законі чи будь-якому іншому нормативно-правовому акті, або невиконання зобов’язань, покладених на суб'єктів права законом чи ув’язненим його основі договором. Так, ст. 309 Цивільного кодексу РФ особливо обумовлює, що «зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідність до умовами зобов’язання і вимогами закону, інших правових актів, а за відсутності таких умов і вимог — відповідно до звичаями ділового обороту чи інші зазвичай що висуваються требованиями».

3. Одне з найважливіших ознак правопорушення служить наявність провини. Державно-правова теорія і практика у Росії інших країнах виходять речей, що ні всяке протиправне діяння можна вважати правопорушенням, а лише те, яке відбувається свідомо чи по необережності. Інакше кажучи, відбувається з вини лица.

Провина відбиває психічний стан і ставлення особи до здійснюваного їм протиправному діянню — дії чи бездіяльності, і навіть до які виникають внаслідок такого діяння наслідків. Вона означає розуміння чи усвідомлення обличчям протиправності (неприпустимість) своєї поведінки та які виникають за цьому наслідків. Саме тому не вважається правопорушеннями діяння неповнолітніх осіб й з, визнаних судом неосудними, навіть якщо які й суперечать праву, оскільки вони здатні усвідомлювати і розуміти протиправність своїх действий.

Не вважаються правопорушеннями звані об'єктивно протиправні діяння, хоча вони відбуваються усвідомлено, волею особи. Такого роду діяння відбуваються з професіональних або службовими обов’язками і містять провини, наприклад, дії пожежники, яка завдала шкоди майну під час гасіння пожежі, аналогічні дії рятувальника, врача.

Розрізняють дві форми провини: умисел і неосторожность.

Намір передбачає, емоційне обличчя, скоїла протиправне діяння, усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, передбачає їх суспільно небезпечні наслідки і на хоче (або допускає) їх наступ. У разі, коли обличчя, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер скоєного їм діяння, передбачає можливість і неминучість його шкідливих наслідків і прагне їх наступу, має місце прямий умисел. Якщо ж обличчя розуміє протиправність свого діяння її наслідки, але не прагне їх наступу, хоч і допускає таку можливість чи байдуже належить до них, має місце непрямий умысел.

Необережність як із форм провини буває два види: самовпевненість і небрежность.

Самовпевненість передбачає, емоційне обличчя передбачає суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, але легковажно розраховує їх избежать.

Недбалість передбачає, емоційне обличчя не передбачає суспільно небезпечних наслідків своїх діянь, а може і має їх передбачити. Недбалість вказує насамперед безвідповідальне і зневажливе ставлення особи до виконання покладених нею обов’язків, до інтересів нашого суспільства та іншої особи (лиц).

4. Правопорушення відбувається людьми деликтоспособными, тобто. здатними контролювати своєї волі і свій поведінка, віддавати звіт в свої дії, усвідомлювати їх протиправність і бути стані нести відповідальність право їх наслідки. Деликтоспособность визначається законах та інших нормативно-правові акти. Деликтоспособными зізнаються все тверезо мислячі особи, досягли певного віку. Наприклад, в цивільному і кримінальному праві Росії повна деликтоспособность настає з 18 років. У той самий час за окремі злочину відповідальність настає з 14 років, за адміністративні провини і порушення трудового права — із 16-го лет.

5. До основним відмітним ознаками правопорушення вітчизняні і зарубіжні юристи відносять наявність шкоди, заподіяної тій особі чи організації іншою особою чи організацією, та наявність причинного зв’язку між протиправним діянням і заподіяною шкодою. Що ж до наявність шкоди, то в повному обсязі автори поділяють цю думку. Посилаючись на чинне законодавство, вони ще резонно помічають, наприклад, що радий норм карного і деяких інших галузей права визначають як правопорушення такі дії або бездіяльність, які із усією ймовірністю можуть спричинити у себе шкідливі наслідки, але ще призвели до їх. Як приклад можна послатися порушення правил техніки безпеки на АЕС, шахтах, заводах, які б спричинити у себе перевищення трагічних наслідків; на порушення умов праці, вимог санэпидемслужб, тощо., теж могли до трагічним последствиям.

З сказаного випливає, що правопорушеннями можна вважати не лише протиправні діяння, у яких призвели до у себе шкідливі наслідки, але такі, здатні запо-діяти суспільству, тій особі чи державі вред.

Заподіяння шкоди має дві аспекти — юридичний і фактичний. Юридичний бік у тому, що порушуються суб'єктивні права учасників правовідносин або ж створюються такі умови, які перешкоджають виконання суб'єктами права покладених ними юридичних обов’язків. Фактична сторона правопорушення полягає у заподіянні учаснику правовідносини матеріального або морального ущерба.

Матеріальні й нематеріальні інтереси (блага) громадян та їх об'єднань однаково захищаються які у Росії та інших країнах законодавством. Так, відповідно до Цивільного кодексу РФ, нематеріальні блага (життя, здоров’я, честь, добре ім'я, гідність, ділова й інша репутація тощо.) захищаються відповідно до справжнім Кодексом та інші законами у випадках і гаразд, ними передбачених, соціальній та тому випадку і тих межах, у яких використання засобів захисту цивільних прав випливає з істоти порушеного нематеріального правничий та характеру наслідків цього порушення (ст. 150, п2).

Захист матеріальних й нематеріальних благ, знаходить свою юридичну вираження у цивільних правах фізичних юридичних осіб, здійснюється, зокрема, шляхом: визнання права; відновлення становища, яка була до порушення права, і їх припинення дій, що порушують право чи створюють загрозу його порушення; визнання оспоримой угоди недійсною застосування наслідків її недійсності; присудження до виконання обов’язки в натурі; відшкодування збитків; стягнення неустойки; компенсацію моральної шкоди; припинення чи зміни правовідносини; іншими засобами, передбаченими законом.*.

Коли говоримо про такий ознаці правопорушення, як наявність причинного зв’язку між протиправним діянням і заподіяною шкодою, то, уперших, йдеться про прямий, та не який би не пішли інший зв’язку. Шкідливі наслідки повинні прагнути бути прямим результатом що порушують існуюче законодавство дій чи бездіяльності. Ніякі посередні звання між ними допускаються; по-друге, мають на увазі, що причинний зв’язок мусить бути невипадковою, а цілком закономірною, що обумовило наступ шкідливих последствий.

Названі ознаки правопорушення основні, і аж ніяк вичерпні. Крім лідерів існують інші, хоча й такий важливі ознаки і риси. Усі вони узагальнюються в створеному юридичної наукою понятті «склад злочину», з допомогою якого групуються і описуються ознаки останнього за схемою: об'єкт, суб'єкт, об'єктивна і суб'єктивна боку правонарушения.

____________________________________.

* Цивільний Кодекс Російської Федерації, ст. 12.

Об'єктом правопорушення є ті врегульовані й правом суспільні відносини, яким протиправних дій чи бездіяльністю причиняется збитки. Здійснюючи правопорушення, обличчя завдає певної шкоди як котрий склався у суспільстві правопорядку, а й правосвідомості громадян, і навіть їх суб'єктивним правам.

Суб'єктом правопорушення зізнаються фізичні і юридичних осіб, що мають здатність і можливість нести юридичну відповідальність за свої протиправні діяння (деликтоспособность).

Об'єктивний бік правопорушення є його зовнішню характеристику, зовнішнє опис досконалого обличчям протиправного діяння. Як елементів, складових об'єктивну бік правопорушення, зазвичай розглядають: а) саме протиправне дію або бездіяльність: б) шкода, заподіяний даним дією чи бездіяльністю для громадських відносин: в) наявність причинно-наслідкових перетинів поміж досконалим протиправним діянням і наступившим шкодою: р) час, місце й інші обставини, у яких було виконано протиправне діяння: буд) прийоми і кошти скоєння правонарушения.

Суб'єктивна сторона правопорушення свідчить про психічне стан обличчя на момент здійснення ним правопорушення. Зміст її становить одне з форм провини (умисел чи необережність) суб'єкта протиправного діяння, що є неодмінною умовою чи підставою притягнення до юридичної ответственности.

Провина — найважливіша складова частина суб'єктивної боку правопорушення. Як її додаткових елементів у науковій та відповідної навчальної літературі розглядають мету і мотиви скоєння правопорушення. Їх називають факультативними, інакше кажучи, який завжди необхідні визнання чи іншого діяння правопорушенням елементами. Приклади використання таких елементів може бути кваліфікація низки злочинів. Скоєних в економічної, фінансової та деяких іншій системі життя суспільства. У частковості, для кваліфікації за французьким карному законодавству вимагання, шантажу, шахрайства та інших злочинів потрібно на обов’язковому порядку встановлення корисливої мети. Для визнання такого, наприклад, протиправного діяння, як обман особи «шляхом використання вигаданого імені чи вигаданій посади або становища, або шляхом зловживання справжньої посадою чи становищем, або шляхом використання обманних дій», як шахрайства потрібно крім іншого наявність корисливої мети. Вона у цьому, «щоб спонукати та людина на шкоду собі чи якесь майно, надати послугу чи надати будь-якої документ, у якому зобов’язання чи звільнення від обязательства"*.

Правопорушення класифікуються з різних підставах: залежно від характеру правопорушень, ступеня їх шкідливості і надзвичайну небезпеку для громадських відносин, і навіть від характеру застосовуваних санкцій право їх вчинення. Відповідно до цього критерію все правопорушення діляться на злочини минулого і проступки.

Злочинами називаються заборонені кримінальним законом суспільно небезпечні, винні діяння, завдають істотної шкоди громадським відносинам і котрий склався у суспільстві порядку. За будь-які злочину застосовуються найбільш суворі заходи державного примусу — кримінальноправові санкції, встановлюють значні обмеження на поведінку і правової статус осіб, винних у тому совершении.

За характером злочину завжди є кримінальними правопорушеннями. Державно-правова теорія і практика більшості країн продиктовані тим, що поза межами протиправних діянь, передбачених кримінальним законодавством, правопорушень, які кваліфікуються як злочини, немає не може быть.

Провини є винні, протиправні діяння, які характеризуються меншою проти злочинами степенью.

____________________________________.

* Новий Кримінальним кодексом Франції. М., 1993. Ст.313−1.

суспільної небезпечності і який тягнуть у себе застосування не кримінальноправових санкцій, а заходів адміністративного, дисциплінарного чи гражданскоправового впливу. Залежно від сфери громадських відносин, яким протиправним поведінкою причиняется шкода, і залежно від характеру застосовуваного у своїй стягнення все провини поділяються на адміністративні, дисциплінарні і цивільно-правові (деликты).

Особливістю адміністративних проступків у тому, що вони відбуваються у сфері діяльності виконавчих органів влади держави і поза з вчинення передбачається адміністративна відповідальність. Вона може виражатися у винесенні попередження, накладення штрафу, позбавлення права управління транспортними коштами Німеччини та др.

Відповідно до Російському законодавству, повторність однієї й тієї ж адміністративного проступку часом може викликати у себе «трансформацію» адміністративної відповідальності ще в уголовную.

Дисциплінарні провини є шкідливі для громадських відносин протиправні діяння фізичних осіб, створені задля порушення внутрішнього розпорядку підприємств, об'єд-нань і установ, і навіть на порушення трудовий, службової, навчальної, військової й інший дисципліни. Відповідальність скоєння дисциплінарних проступків передбачається різних відомчих (статутах, положеннях, інструкціях) і локальних (рішеннях місцевих органів державної влади ін.), нормативноправових актах. Встановлюються різноманітні заходи адміністративного впливу й у поточному законодавстві. Скажімо, Кодексом законів про працю Російської Федерації передбачаються такі дисциплінарні стягнення за порушення трудовий дисципліни, як догану, суворий догану, зауваження, переклад на менш оплачувану роботу, увольнение.

Цивільно-правові провини розуміються як правопорушення, які скоювалися у сфері майнових і немайнових відносин, мають інтелектуальну цінність як конкретних осіб, так всього суспільства. Своє зовнішнє вираз цивільні правопорушення знаходять у заподіянні громадянам чи його організаціям майнових збитків, невиконанні договірних зобов’язань, поширенні відомостей, прочащих честь гідність громадянина, укладанні незаконних угод, порушенні цивільних прав тих чи інших осіб або организаций.

Громадянське право Росії, як і інших країнах, встановлює, поруч із загальними принципами цивільно-правову відповідальність, конкретні санкції, застосовувані свої чи інші цивільні правопорушення. У тому числі: відшкодування збитків, стягнення неустойки, компенсація моральної шкоди та інших. Причому у Цивільному кодексі Росії закріплюється принцип, згідно з яким, зокрема, «сплата неустойки і відшкодування збитків разі неналежного виконання зобов’язання не звільняють боржника від виконання зобов’язання в натурі, якщо інше не в законі передбачено чи договором» ст. 396, п.1).

III. Соціальні коріння (причини) правонарушений.

Зрозуміти природу і правопорушень можна лише соціальноісторичному аспекті, розглядаючи їх як породження певних громадських явищ, неоднакових у різних громадських формаціях. Це пов’язаний з потребою забезпечення єдиного методологічного підходу в дослідженні причин правопорушень насамперед общесоциологическом уровне.

Правопорушення, взяті разом певному відрізку часу й у конкретному суспільстві, завжди відрізняються значним розмаїттям як за рівнем громадської шкідливості, і з психічних, соціальним і юридичним ознаками. І водночас походження, причини й подальшої історичній долі вони теж мають спільні риси, що дозволяє вивчати як окремі види правопорушень, а й усю їх сукупність, аналізувати причини умови, які б їх здійсненню, розробляти системи заходів боротьби з ними.

При аналізі причин правопорушень слід з визнання їх соціальної природи. Правопорушення як масове явище з’явилися лише певних соціальних умовах, саме з розколом суспільства до антагоністичні класи, з появою держави й права, коли родової лад перетворився на організацію для грабежу й пригнічення сусідів, а його органи зі знарядь народної волі перетворилися на самостійні органи панування й пригнічення, спрямовані проти власного народа.

Увага дослідників приваблювала передусім злочинність з поширення й нерозумінням небезпеки для устоїв суспільства, руйнівного на «урегульованість» і «порядок» життя як необхідну форму зміцнення існуючого способу виробництва. Якщо експлуататорських суспільствах політичні сили, які стояли поблизу влади, боротьби з злочинністю спиралися насамперед організовану репресію, якщо їх ідеологи прагнули приховати зв’язок злочинності з економічними, політичними, ідейними підвалинами суспільства, то передові мислителі минулого намагалися осмислити природу, то передові мислителі минулого намагалися осмислити природу, соціальні коріння злочинності, встановити наявність зв’язку між злочинністю і сутністю суспільства. Так, Т. Мор і Т. Кампанелла висували і відстоювали концепцію злочинності як явища, народженого суспільством, намагалися розкрити її причины.

Хоча у зараз у рамках загальної теорії держави й права правопорушення як масове явище привертає мою увагу учених, поняттєвий апарат, дозволяє фіксувати їх у теоретичних дослідженнях, ще вироблено. Якщо стосовно кримінальним правопорушень утвердилися два поняття — «злочин» як поодинокі випадки і «злочинність» як масове соціальне явище, то тут для сукупності правопорушень немає відповідного терміна. Не лише на його відсутності, а й у нерозробленості поняття, відбиває на общетеоретическом рівні то масове соціальне явище, яку ми фіксуємо як «правопорушення» чи «сукупність правопорушень». Ю. А. Денисов, пропонуючи термін «деликтность», роз’яснює, що він фіксує безліч актів людської поведінки, поширеність яких загрожує дезорганізацією громадської жизни.

З огляду на, що це загальна теорія держави й права досліджує причини правопорушень насамперед у зв’язки України із виникненням та розвитком права як форми «врегульованості і близько» життя, то цілком доцільно вводити на науковий обіг термін «правонарушаемость».

Правонарушаемость фіксує не окреме правопорушення, які сукупність, масовість, проявляющуюся за умов російського суспільства. Це з видів соціальних відхилень. Їх вивчення як громадських процесів свідчить, що їх розкриття, з погляду виявлення причин, мало обмежитися з’ясовуванням психологічних особливостей особистості порушника. Необхідний системний аналіз складної сукупності різних соціальних, чинників. Заодно слід постійно пам’ятати, чого слід змішувати проблему причин соціальних відхилень з проблемою причин змін — у їхньому фінансовому стані, динаміці чи структурі в часі та в просторі. Хтиве пояснення негативних явищ передбачає багаторівневий підхід. Інакше кажучи, причини слід розглядати усім рівнях у єдності, разом теоретичного аналізу: загального, особливого, единичного.

На загальсоціальному рівні розглядаються у єдності усі наявні чинники дії, на криминологическом аналізуються категорії окремих правопорушень, на кримінально-правовому досліджуються причини умови стосовно конкретному, індивідуальному случаю.

Аналізую правопорушення на загальсоціальному рівні, як різновид соціальних відхилень, варто використовувати різні підходи: філософський, соціологічний, психологический.

На філософському рівні формується загальна концепція про причини і умов, що породжують соціальні відхилення, потребує историко-материалистического розуміння громадських явищ. Розбіжність між нормою правничий та поведінка правопорушника пояснюється розбіжністю, відмінностями інтересів і цілей, закріплених гаразд права, з одного боку, і переслідуваних даним суб'єктом — з іншого. Натомість розбіжність інтересів зумовлено об'єктивними відмінностями у соціальному становищі класів, груп, індивідів, що у суспільстві протиріччями. У кінцевому підсумку антисоціальна поведінка викликається неминучою суперечливістю соціального розвитку. Сутність громадських протиріч різна, а де й діаметрально протилежна у різних суспільно — економічних формаціях. У класичному капіталістичному суспільстві соціальні протиріччя базувалися на основному антагонізмі: між і капіталом. Звідси глибина і гострота класових протиріч, високий рівень відхилень від які у це товариство соціальних норм. Сучасне західне суспільство зуміло уникнути кризисно — революційного способу її вирішення, але де вони залишаються у реальності (вистачає послатися боротьбу з наркомафией).

Теоретично цікава марксистська позиція з приводу, знищує чи соціалістична революція причини, порождавшие правопорушення за умов буржуазного суспільства. В. И. Ление у роботі «Держава та» писав, що корінна соціальна причина ексцесів, які у порушенні правил гуртожитки, є експлуатація мас, потреба і злидні. З її усуненням ексцеси неминуче відійдуть у минуле, і з їх зникненням відімре і держава. Тут слід виділити два моменту: по-перше, зв’язок між відмиранням держави й ексцесів; по-друге, становище про знищення корінний причини ексцесів при социализме.

Зрозуміло, що усунення головною причини ексцесів втрачає сенс порушувати питання про їх «викоріненні», «відмирання» тощо. Ліквідація корінний причини ексцесів за розвиненого соціалізму, тобто. розколу суспільства до антагоністичні класи, не тотожна зникнення об'єктивних причин вообще.

Поки що створено безгосударственное суспільство, основний принцип соціалізму «від кожної - за здібностями, кожному — за працею» є найефективнішою основою осередку. Відповідно до марксистської точці зору її дотримання має гарантувати кожного члена суспільства отримання тієї частки громадського багатства, створена ним своїм чесною працею. Але він не усуває відому несправедливість, яке у розподілі предметів споживання «для роботи» (а чи не за потребами). Адже насправді люди нерівні одна одній, один фізично сильніше, ніж інший, один має дітей, іншій — ні. І якщо він працює за схильностям і отримує за працею, то отримувана частка може бути нерівній стосовно частці іншого працівника. Це з причин можливого розбіжності соціально-економічних інтересів, а часом і появи різноманітних корисливих устремлінь, вкладених у придбання матеріальних благ над відповідності зі своїми здібностями і з витраченим працею, а й за рахунок праці інших члени общества.

Аналізуючи взаємозв'язок об'єктивних протиріч громадського розвитку з соціально негативними явищами, Л. И. Спиридонов зазначає, що «відносини між індивідом та постсовєтським суспільством, які передбачають товарне виробництво, доки виключає можливості розбіжності потреб і інтересів соціалістичного загальнонародного колективу до потреб і інтересами окремих осіб. Тим самим було зберігається можливість негативно отклоняющегося поведінки як форми реалізації різних негативних соціальних явищ». Це з дією як об'єктивних, і суб'єктивні причини. До них належать недостатньо високий рівень соціальної культури і свідомості окремих осіб, масове явища індивідуалістичної психології; об'єктивні вади суспільства і складнощі у економіці, побуті, і організації життя, а де й суб'єктивні помилки та упущення; негативний вплив життя окремих категорій громадян, оживляючого міщанські і дрібнобуржуазні звички й устремления.

Характеризуючи причини правопорушень, треба сказати, хоча існування правонарушаемости пов’язано з деякими особливостями російської дійсності, але вони є слідство незавершеності перехідного стану нашого нашого суспільства та носять тимчасовість. Існування правопорушень об'єктивно неминуче, але це є загасаючої закономірністю прояви протиріч особи й суспільства, індивідів між собою, а виникнення грунті таких умов індивідуалістичних поглядів і спонукань — не органічне і неминуче, а лише побічне і можливий їх следствие.

Негативні якості, що зберігаються у свідомості частини населення, в кінцевому підсумку, пов’язані з історією формування суспільної свідомості в відповідні умови частої власності й суспільного поділу праці, що породжували соціальне й матеріальне нерівність, вабили за собою незадоволеність, формували люди відчуття самітності, надії лише з свої сили. У зв’язку з тим, що його оцінкою статусу особистості виступало матеріальний добробут, «майновий ценз», розвивалися користь, користолюбство й інші їм мотиви поведінки й способи існування. У процесі тривалої еволюції експлуататорського суспільства що цими якостями стали частиною буденної свідомості, закріпилися в традиціях, моралі, звички. Воно надавало соціальним, економічним, національним протиріччям антагоністичний характер, невблаганно породжуючи таких форм поведінки, як злочинність, пияцтво, націоналізм і пр.

Останніми роками погляди й звички, безсумнівно, стали іншими, змінилася і динаміка правопорушень. Однак боротьбу з антигромадських поведінкою і тепер зустрічає труднощі. Це з тим, що правонарушаемость відступає до сфери свідомості, отже, важче піддається прогнозуванню й усунення. Старі елементи не відкидаються відразу, змінюються поступово, набуваючи найрізноманітніші оттенки.

Політика держави те що, щоби вчасно помічати і усувати виникаючі диспропорції економіки, протиріччя соціальних відносинах. Вона передбачає повсякденну боротьбу з тими організаційними і управлінськими вадами, що сприяють появі та розвитку соціально отклоняющегося поведения.

Було неправильним бачити в всіх потворних явищах лише «пережитки минулого» у свідомості людей, поведінці. Причини багатьох хвороб слід шукати у сьогоднішній практиці, у реальних труднощі та проблеми розвитку суспільства, у вадах виховної роботи. Для їх лікування колись всього потреби заходи економічного, організаційного й правового характера.

Філософський підхід пояснює можливість і відтворення індивідуалістичної психології, що пов’язані з відставанням свідомості від громадського буття, наявності, а часом і пожвавленні неантагоністичних суперечностей у обществе.

Соціологічне підхід для дослідження причин правонарушаесмости передбачає вивчення соціальних відхилень більш конкретному рівні. Важливим вивчення життя різних соціальних, професійних, вікових груп населення. Соціологічні і криминологические дослідження свідчать, що деформації образ життя людини можуть негативно спричинити її поведінка, саме: виявитися джерелом конфліктів: викликати відхилення від моральних цінностей, які притаманні російського суспільства взагалі; послабити соціальний контроль, що полегшує вчинення антигромадських дій; утруднити реалізацію тих законних можливостей, що відповідають інтересам суб'єкта. У це значить неминучості отклоняющегося поведінки, але вимагає проведення відповідної профілактичної работы.

Психологічний підхід в аналізі причин правонарушаемости тісно пов’язані з соціологічним, але з збігаються з ним. За всієї значущості об'єктивних соціально-економічних умов дуже важливими на формування нормативних установок є психофізіологічні й біологічні особливості правопорушника. Адже причини правопорушень закладено як в аномаліях життя, а й у недосконалість самого человека.

Найважливішою проблемою боротьби з правопорушеннями був частиною їхнього попередження, ліквідувати причини і умов, що породжують шкідливі і небезпечні суспільству діяння чи які б їх здійсненню. Правопорушення не можна викоренити, борючись тільки безпосередньо із нею, але істотно зменшити їх кількість можна й должно.

IV. Юридична відповідальність: поняття, ознаки, принципи і виды.

Юридична відповідальність, будучи складовою правової системи, виконує на ній важливі функції. вона є тим юридичним засобом, яке локалізує, блокує протиправне поведінку і стимулює суспільно корисні дії людей правової сфере.

У широкому (філософському) значенні відповідальність трактується як ставлення особи суспільства та державі, решти особам з погляду виконання ним певних вимог, усвідомлення і правдивого розуміння громадянином своїх зобов’язань (боргу) стосовно суспільству, державі та інших лицам.

У вузькому чи специально-юридическом значенні юридична відповідальність інтерпретується як держави щодо досконале правопорушення. У згаданому значенні юридичну відповідальність є обов’язок особи перетерплювати певні позбавлення государственно-властного характеру, передбачені Законом, за вчинене правопорушення. З наведене означення випливає, що, по-перше, юридична відповідальність завжди пов’язані з державним примусом. Державне примус виступає змістом юридичної відповідальності. Аналізований ознака юридичну відповідальність в різних галузях права проявляється по-різному. Громадянське, господарське, трудове законодавство передбачає можливість добровільного виконання обов’язків (відшкодування заподіяної шкоди, «репарація» його силами або порушника). Так, громадянин чи підприємство, порушили договірні зобов’язання, можуть у добровільному порядку сплатити встановлену законом неустойку (штраф, пеню), відшкодувати збитки. У разі, якщо добровільного виконання не піде, відповідальність реалізується в суді чи арбітраж. У кримінальному і адміністративному праві державне примус виступає більш явно і завжди реалізується через діяльність спеціальних органів государства.

По-друге, юридичну відповідальність характеризується певними стражданнями, які винний зобов’язаний зазнати. Позбавлення правопорушника певних благ є об'єктивним властивістю відповідальності. Ці позбавлення наступають як природна реакція держави щодо шкода, заподіяний правопорушником суспільству чи окремій личности.

Особливість поневірянь у тому, що вони наступають як додаткові неприємних наслідків за вчинене правопорушення. Обличчя не несло їх, якби поводилося правомірно. Позбавлення — це обов’язок, яку суб'єкт мав раніше виконати. Виконання обов’язки — не відповідальність. Відповідальність — додаткові (крім виконаною обов’язки) несприятливі последствия.

Негативні наслідки можуть быть:

1. особистої вдачі (наприклад, позбавлення волі, право обіймати певну посаду, виправні роботи — кримінальне право; обов’язок правопорушника принести публічні вибачення за поширення неправдивих, ганебних даних про іншому особі - у цивільному праві; догану — в трудовому праві; попередження — в административном).

2. майнового (конфіскація, штраф — в адміністративному з кримінальному праві; стягнення неустойки, пені - у цивільному праві; матеріальна відповідальність по трудовому права й т.д.).

Важливо у своїй пам’ятати те, що, незалежно від галузевих особливостей, застосування тих чи інших заходів юридичну відповідальність завжди означає претерпевание правопорушником якихось поневірянь, сором її волі, применшення честі, гідності, тягне витрати майнового характеру. Отже, юридичну відповідальність є кара. Вона подає для правопорушника нову юридичну обов’язок, якої йому до правопорушення немає. Такий підхід до розумінню юридичної відповідальності (як нової специфічної обов’язки, виникає у зв’язку з скоєнням правонарушения0 має принципове значення для законотворчої практики, і особливо конструювання норм громадянства, господарського, сімейного законодавства, де переважають майнові санкції, і де боку перебувають у певних відносинах (тобто. наділені правами й обов’язки) до правопорушення. Цей підхід має і несе спільний методологічне значення в усіх отих випадках, коли конструируемая норма (незалежно від галузевої спеціалізації) передбачає санкцію, тобто. визначення тих найнесприятливіших наслідків, що з неминучістю повинні наступати для адресата цієї норми у разі, якщо її поведінка буде відхилятися від заповітної мети норми, її диспозиції. По-третє, юридична відповідальність настає лише вчинене правопорушення. Правопорушення виступає як підставу юридичну відповідальність. Не є правопорушеннями і що неспроможні в ролі підстав юридичну відповідальність діяння хоча зовнішньо необразливий і подібні до правопорушеннями, але не такими через свою громадської значимості. І це діянь чинне законодавство відносить інститути необхідної оборони, крайньої необхідності, і навіть професійний риск.

Юридична відповідальність як виникає у разі порушення правових норм, а й ввозяться суворій відповідності із нею. Іншими словами, застосування заходів юридичну відповідальність до правопорушникові можливе лише за умови дотримання певного процедурнопроцесуального порядку, встановленого законом (цивільно-процесуальним, кримінально-процесуальним, процесуальним нормами, які у законодавство щодо адміністративні правопорушення та др.).

Юридична відповідальність й відчуття міри защиты.

Юридична відповідальність виступає важливим, але тільки однією з видів державного примусу. Поруч із нею арсеналі державного примусу правовим примусом виступають принудительно-обеспечительные заходи (обшук, виїмка, накладення арешту на майно) й відчуття міри захисту. Заходи захисту від юридичну відповідальність тим, що вони наступають за правопорушення, що має часто мінімальної ступенем громадської небезпеки, чи діяння, що було «правову аномалію», незначні відхилення від нормального правопорядку, не які отримують характер правопорушень. Заходи захисту полягають у тому, емоційне обличчя принуждается до виконання лежачої у ньому обов’язки, яку воно раніше мало виконати, але з виконало. Додаткових поневірянь (крім виконання обов’язки) у тому випадку для особи не настає. Наприклад, громадянин не виконує покладений нього конституцією і брачно-семейным законодавством обов’язки за змістом й виховання дітей. З неї в примусовому порядку може бути стягнено аліменти. Не відповідальність, а міра захисту. Відповідальність настає у випадку злісного ухиляння про сплати аліментів. У цьому вся випадку відповідно до законодавством може бути притягнутий до кримінальної відповідальності держави і крім виконання раніше невиконаною обов’язки йому може бути висунуті додаткові позбавлення: позбавлення волі чи виправні работы.*.

Юридична відповідальність, як це випливає з викладеного, пов’язана із покладенням на правопорушника обов’язки, яка до правопорушення. Заходи захисту — це государственно-властная, примусова діяльність, спрямовану здійснення відбудовних завдань (відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичної обов’язки). До заходів захисту відносять: визнання угоди недійсною з поверненням сторін у початкове майновий стан, переклад несправного платника на попередню оплату рахунків, реальне виконання договірних зобов’язань (допоставка, доукомплектування продукції) та інших. — в адміністративному праві: відновлення на роботі незаконно звільнених тощо. — в трудовому праве.

* Кримінальним кодексом Російської Федерації, ст. 122.

Мету й функції юридичної ответственности.

Мета свідчить про соціальний необхідності юридичної відповідальності, її призначення у правовий системі. Юридична відповідальність незалежно від галузевої спеціалізації переслідує дві мети: захист правопорядку і громадян, у дусі шанування праву. Мета конкретизується у функціях юридичну відповідальність, серед яких виділяються следующие:

Репрессивно-карательная (деякі автори називають її м’якше — штрафний, хоча суть що від цього не змінюється). Вона у тому, що юридична відповідальність є, по-перше, актом відплати держави за відношення до правопорушникові; по-друге, засобом, попереджуючим нові правонарушения.

Предупредительно-воспитательная, чи превентивна, функція, тісно пов’язана з репрессивно-карательной. Вона покликана забезпечити формування в адресатів права мотивів, що спонукають дотримуватись законів, поважати правничий та законні інтересів інших лиц.

Правовосстановительная, чи компенсаційна, функція властива майнової відповідальності. Стягнення заподіяної шкоди з правопорушника компенсує втрати потерпілої боку, відновлює її майнові права.

Принципи юридичної ответственности.

До основною з на них можна віднести такие:

Відповідальність лише над діяння, що є протиправним. Цей принцип звернений переважно до законодавцеві і вимагає від нього встановлення заходів юридичну відповідальність за ті діяння, що за своїми об'єктивним властивостями є суспільно шкідливими, суперечать природі права, цінностям суспільства. Цю вимогу безпосередньо випливає з Основного закону країни *. Зміст цієї принципу безпосередньо зачіпає також діяльність правоприменителя (юрисдикційних органов).

Відповідальність за винні діяння, чи презумпція невинності. Привлекаемое до відповідальності обличчя вважається невинуватим, поки її провина не буде доведено і відповідним правоприменительным актом. Вперше проголошена у французькій Декларації правами людини і громадянина (1789 р.), знайшла у майбутньому відбиток у Загальної декларації правами людини (ст. 11), презумпція невинності закріплена в конституції Росії (ст.49) і федеральному законодавстві (ст. 17 УПК).

Принцип справедливості. Він охоплює своїм зміст такі требования:

не можна за провини встановлювати кримінальні наказания;

неприпустимо вводити міри покарання і стягнення, принижують людське достоинство;

закон, який встановлює відповідальність чи посилюючий її, неспроможна мати зворотної силы;

впродовж одного правопорушення можливе лише одне юридичне покарання. Принцип «non bis in idem» (заборона подвійного покарання) прямо закріплений конституції Росії (ст. 50, ч.1);

каральна відповідальність має відповідати тяжести.

досконалого правонарушения.

9. Принцип законності означає, що юридична ответственность:

і може з’явитися за ті діяння, передбачених законом;

_____________________________________________________________________.

* Конституція Росії, ст. 55.

б) застосовується у суворій відповідності з процедурно-процессуальными вимогами закону (процесуальна регламентованість — необхідне умова законного застосування юридичну відповідальність). Відповідно до ч.11 ст. 50 конституції Росії, під час здійснення правосуддя заборонена використання доказів, отримані з порушенням федерального закона;

в) передбачає обгрунтоване застосування, тобто. факт скоєння конкретного правопорушення необхідно встановити як об'єктивна истина;

р) виходить з конституційності закону, який встановлює заходи ответственности;

Принцип доцільності означає відповідність статті, що щодо порушника заходи впливу цілям юридичну відповідальність. Цей принцип предполагает:

а) індивідуалізацію государственно-принудительных заходів у залежності від тяжкості досконалого правопорушення, особистісних властивостей правонарушителя;

б) можливість пом’якшення і навіть відмовитися від застосування заходів відповідальності у разі, коли його мети можна досягти іншим путем.

6. Принцип невідворотності предполагает:

утім ані одне правопорушення на повинен залишитися непоміченим для государства;

б) швидке і оперативне застосування заходів відповідальності скоєння правонарушения;

в) високий професіоналізм персоналу правоохоронних органов;

р) ефективність застосовуваних заходів до правонарушителям.

Види юридичної ответственности.

Найпоширеніша класифікація юридичну відповідальність по галузевої спеціалізації. Цивільно-правова відповідальність полягає стосовно правопорушникові (боржникові) у сфері іншої особи (організації) — кредитора встановлених законом чи договором заходів впливу, манливих йому невигідні наслідки майнового характеру, відшкодування збитків, сплату неустойки, відшкодування вреда.

Цивільно-правова відповідальність носить компенсаційний характер, її мета — відновлення порушених майнові права кредитора. У залежність від підстави виникнення зобов’язання, у результаті якого настає відповідальність, цивільно-правова відповідальність класифікується на договірну і недоговорную. Цивільно-правова відповідальність полягає в принципі повного відшкодування збитків, заподіяної правопорушенням. Є, щоправда, і виключення. Так, неустойка не завжди покриває витрати. Вочевидь, тому комусь іноді краще порушити зобов’язання, ніж його дотриматися. Кримінальна відповідальність і адміністративно-правова відповідальність застосовуються свої правопорушення, передбачених нормами кримінального законом і законодавства про адміністративні правопорушення. Відзначені види відповідальності носять публічний характер, тобто. суб'єктом притягнення до кримінальної і адміністративної відповідальності ще виступає держава. Кримінальна відповідальність, ще, завжди носить особистий характер. Кримінальної відповідальності підлягає та особа, яке зробило преступление.

У результаті порушення дисципліни (трудовий, військової тощо.) настає дисциплінарна відповідальність. Виділяється три виду дисциплінарної ответственности:

відповідно до правилами внутрішнього трудового распорядка;

гаразд подчиненности;

відповідно до дисциплінарними статутами і положеннями, що діють у деяких сферах (оборони, внутрішніх справ. залізничного, водного, повітряного транспорта).

Для дисциплінарну відповідальність характеризуєтся тим, що вона не має місце у взаєминах підпорядкованості особи, вчинила провина, органу, применившему міру дисциплінарного впливу. Інколи справа ж адміністративної відповідальності ще відносини службової підпорядкованості отсутствуют.

Види юридичну відповідальність годі було змішувати з порядком, формою, її здійснення (відповідальність у судовому, адміністративному і іншому порядку). Один і той вигляд юридичну відповідальність може здійснюватися у різні форми. Наприклад, цивільно-правова відповідальність реалізується у судовому, адміністративному порядку, через органи громадськості (товариські суди). Деякі види відповідальності, наприклад кримінальна, реалізуються лише у судовому порядке.

Об'єктивні закони розвитку загалом визначають найбільш доцільне будова громадських відносин. Вони вказують, як діють в певних об'єктивних умовах, відповідних даному рівню розвитку суспільства і його індивідуумів. Закони юридичніце норми, лунаючи законодавчою владою, що визначають, як мають діяти в відповідність до познанными об'єктивними законами, хоча люди можуть діяти й інакше. Об'єктивні закони не знають винятків. Закони, є продуктом суб'єктивної діяльності, допускають порушення їхніх установлень. Законодавець, з практичний досвід, свідомо припускає можливість порушення. У цьому сенсі об'єктивне право, навіть коли вона в якнайкраще відбиває об'єктивних закономірностей життя, неспроможна врахувати усього розмаїття потреб індивідів. Що ж до осіб, які визнають загальноприйнятих і охоронюваних державою правил поведінки, то об'єктивне право як неспроможна враховувати потреби подібних осіб, а й потрібно всіляко запобігати їм протиправні действия.

Можливість порушень норм права закладена й у суть самої людського життя, тому держава своєї примусової силойвынуждено забезпечувати охорону здоров’я та безумовну реалізацію правових норм. У арсеналі держави є норми, що передбачають юридичну відповідальність в відношенні осіб, поведінка яких немає узгоджується з його обов’язковими вказівок. Юридична відповідальність — це важливе міра захисту інтересів особистості, й держави. Вона настає внаслідок порушення розпоряджень правових і проявляється у формі застосування до правопорушникові заходів державного примусу. Найважливішим ознакою юридичну відповідальність і те, що вона визначається державою використовується його компетентні органи. Підставою юридичної відповідальності є правопорушення. Якщо поведінка суб'єкта не підпадає під ознаки правопорушення, ця обличчя заборонена юридичну відповідальність. Юридична відповідальність — цей складний соціально-правове явище. До нього включаються як дві боку: держава й правопорушник. Між ними складаються правоохоронний ставлення, у якому держава робить у його компетентних органів, виступає як управомоченная сторона, а правопорушник — як зобов’язана. У цьому і управомоченная, і зобов’язана боку діють у межах закону реалізація юридичну відповідальність складає основі права, конкретних санкцій правових норм, які передбачають відповідальність за дане правонарушение.

1. Теорія держави й права. Підручник. — М.: Юрид.лит., 1996.

2. Хропанюк В. М. Теорія держави й права. Хрестоматія. Навчальний посібник. М., 1998.

3. Хропанюк В. М. Теорія держави й права: Навчальний посібник для ВНЗ. М., 1997.

4. Загальна теорія держави й права: Підручник/ Під редакцией.

В.В.Лазарева. М.:Юрист, 1996.

5. Комаров С. А. Загальна теорія держави й права: Підручник. М.:Юрайт,.

1997.

6. Конституція РФ.

7. Цивільний кодекс РФ.