Крымская війна 1853-1856гг

Министерство образования.

Московський інститут радіотехніки електроніки і автоматики.

(технічний университет).

Доповідь з історії на тему.

«Кримська війна 1853−1856 г.».

Автор: Васильєв Владимир

ВВ-2−02.

Москва 2002 © 1. Причини Кримської войны.

У основі політики Миколи I на початку його управління лежала заповітна мрія Катерини II — вигнання турків — із Європи і сподівалися встановлення російського контролю за чорноморськими протоками. Але війну 1828— 1829 років показала, як важко втілити це завдання на життя. З іншого боку, імператор мав імідж правителя, непохитно стоїть в обороні принципу легітимізму і збереження статус-кво в Европе.

Причини Кримської війни корінилися головним чином саме в зіткненні колоніальних інтересів же Росії та Англії, і навіть же Росії та Франції, почасти Росії і близько Австрії на Близькому сході з’явилися й Балканах. І Англія в разом із Францією, і Росія прагнули у Кримській війні до однаковою мети, т. е. до панування у районах, хоч і різними шляхами: Англія і Франція, яким вигідно було мати у особі Туреччини постійний противагу і загрозу Росії, воліли закабалити Турецьку імперію, тоді як Україна хотіла знищити її. Туреччина, своєю чергою, переслідувала давню мета відкинути від імені Росії Криму та Кавказ. Одне слово, Кримська війна була загарбницької, грабіжницької із боку всіх. її участников.

Найближчим приводом для війні послужив суперечка між католицьким і православним духівництвом про про «святих місцях» у Єрусалимі, т. е. у тому, у чийому віданні повинен бути «труну Господній» і до кого лагодити купол Віфлеємського храму, де, за переказами, народився Ісус Христос.

Царат, перебуваючи в упевненості у цьому, що Англія, Австрія та Пруссія залишаться, по меншою мірою, нейтральними в російсько-французькому конфлікті, а Франція не зважиться не воюватимемо з Росією віч-на-віч, діяв напролом.

21 травня Меньшиков, не домігшись укладання конвенції, повідомив султана про розрив російсько-турецьких відносин (хоча султан віддавав «святі місця» під контроль Росії!) і пішов із Константинополя. Після тим російська армія втрутилася у Дунайські князівства (Молдавію і Валахію). Після тривалого дипломатичної лайки 16 жовтня 1853 р. Туреччина оголосила Росії войну.

2. Стан Російської армії перед войной.

Перед війною Росія виготовляла впродовж року лише 50—70 тис. рушниць і пістолетів (знадобилося за рік війни 200 тис.), 100—120 знарядь (знадобилося утричі більше) і 60—80 тис. пудів пороху (витрачено лише 11 місяців оборони Севастополя 250 тис. пудів). Звідси видно, як російська армія страждала від браку над озброєннями й боєприпасів. Нові зразки зброї майже вводилися. Російську піхоту озброювали гладкоствольными рушницями, які заряджалися о 12-й прийомів, а стріляли на 200 кроків. Тим більше що, на озброєнні англо-французької (почасти й турецької) піхоти перебували далекобійні гвинтівки з нарізними стовбурами, які били на 1300 шагов.

Нижче за будь-яку критику була военно-тактическая підготовка російських військ. Військове міністерство Росії 20 років поспіль перед Кримської війною очолював князь А. І. Чернышев—царедворец, ласий на зовнішні ефекти, який готував армію задля війни, а парадів. Солдати артистично марширували на плацу, але з знали, що таке застосування до тієї місцевості. Для навчання стрільбі Чернишов виділяв по 10 бойових патронів на солдата на рік. Тільки традиційна стійкість російських солдатів панувала висоті, але офіцерський і особливо генеральський склад який завжди міг нею распорядиться.

Військово-морський флот Росії був третім у світі після англійської й французького. Але перед флотом Англії та Франції він був, як ліліпут перед Гуллівером: англо-французи мали 454 бойових судна, включаючи 258 пароплавів, а Россия—115 судів при 24 пароходах.

3. Плани сторон.

Боротьба європейських монархій з революцією лише тимчасово відвернула їхнього капіталу від східних справ. Задушивши совместны ми зусиллями революцію 1848—1849 рр., держави Священного союзу знову звернулися східного питання, й одразу колишні союзники стали друг для друга врагами.

Царат, пам’ятаючи у тому, що він зіграв у придушенні революції головну роль, хотів і Сході процвітати найбільше. Виступаючи проти Туреччини, він вірив у домовленість із Англією, уряд якої з 1852 р. очолював особистого друга Миколи I Д. Эбердин, і ізоляцію Франції, де у тому самому 1852 р. проголосив себе імператором Наполеон III — племінник Наполеона I. Далі царизм розраховував на лояльність Пруссії, де королевствовал брат дружини Миколи Фридрих-Вильгельм IV, звикнувши коритися своєму могутньому зятю, я вдячність Австрії, що з 1849 р. мусила Росії своїм порятунком від революции.

Всі ці розрахунки вийдуть битими. Англія й Франція поєдналися майстерність і разом виступили проти Росії, а Пруссія й Австрія віддали перевагу ворожий до Росії нейтралитет.

Крах зовнішньополітичних розрахунків царату напередодні Кримської війни у що свідчить пояснювався особистими якостями царя та її міністра. Микола І вирішував дипломатичні завдання самовпевнено і необачно, а застерегти і протверезити його не було кому. Його міністром закордонних справ беззмінно був граф Карл Васильович Нессельроде—человек без роду і племені. Головне, це був людина без власного обличчя. Весь сенс свого життя й діяльності, він бачив у тому, щоб вгадувати, куди схиляється воля царя, і спішно забігати уперед, у необхідному напрямі. Зате він і просидів у міністерському кріслі міністра закордонних справ останні десять років царювання Олександра і всі 30 років царювання Миколи I. Зрозуміло, такий міністр було ні підказати царю своє, ні виправити царський решение.

Царат не розібрався в хитросплетіннях Європейської політики. Але головне було у тому. Головне полягала у тому, що царю, і його дипломатам і генералам недоступно було тих економічних зрушень, що сталися у Європі за 30—40-е роки. Увесь цей час у Англії, а й мови у Франції, і навіть у Австрії, але Пруссії капіталізм неухильно ішов уперед і, посилюючи економічний потенціал держав, розвивав їх апетити до нових ринків, джерелам сировини, сферам влияния.

3. Боротьба нации.

У період війни, коли Росія боролася віч-на-віч із Туреччиною, вона цього домоглася великих успіхів. Як повелося в частих війнах між Росією й Туреччиною, на цей раз відкрилися два театру бойових дій — дунайський і кавказький. Щоправда, на Дунаї й спочатку в усіх йшло гладко. Головнокомандуючий князь М. Д. Горчаков боявся царя більше, ніж всіх військ Туреччини, жив у страху перед царської немилістю і тому смів зробити що завгодно, не запропоноване царем. Так безплідно протупцювала лівому березі Дунаю протягом літа, осінь і зиму, і у березні наступного 1854 р. який замінив Горчакова 72-річний І. Ф. Паскевич перейшов Дунай і осадив Силистрию—главную фортеця турків на Балканах.

Облога затяглася. Паскевич як хотів брати Сілістрію штурмом, оскільки боявся, що ні візьме її й, в такий спосіб, наприкінці життя посадить собі пляма на незаплямовану до того часу військову кар'єру. Зрештою, він, користуючись із того, що у рекогносцировке турецьке ядро підкотилося до ногах його коня, оголосив себе контуженим й поїхав із армії, здавши командування до того ж М. Д. Горчакову.

Натомість Кавказі перемоги не забарилися. Командував там окремим корпусом намісник Кавказу, теж 72 років від народження, князь М. З. Воронцов Не його заслуга у цьому, що росіяни війська 19 листопада 1853 р. розбили турків під Башкадыкляром, зірвавши їх розрахунки на вторгнення на Закавказзі. Цю битву дав туркам і вигравши її генерал У. Про. Бебутов.

Напередодні ще більше видатну перемогу здобула ескадра російського Чорноморського флоту під керівництвом адмірала Нахимова.

Отже, 18 листопада 1853 р. ескадра Нахімова лише з 8 судів блокувала в гавані Синоп й цілком знищила турецький флот з 14-ти кораблів. Лише п’ятнадцятий, англійський корабель, пароплав, врятувався втечею. Турки втратили цієї битві від 3 до запланованих 4 тис. людина, русские—38 убитих і 240 поранених іншим Нахімов «назву потонути». Сам Нахімов я був поранений. Командувач ж турецьким флотом Осман-паша із усією своєю штабом узяли в плен.

Так закінчився останній велике бій вітрильних флотів і було здобуто один із найбільш яскравих перемог російського флоту. З того часу на комірах матроських сорочок три смужки символізували три такі перемоги: Гангут (1714 р.), Чесма (1770 р.) і Синоп.

Тим часом Англія й Франція розцінили російські перемоги у Чорному морі й у Закавказзі як зручний прийменник для війни з Росією у вигляді «захисту Туреччини». 4 січня 1854 р. вони запровадили свої ескадри в Чорне море, як від Миколи I зажадали вивести російські війська з Дунайських князівств. Микола через Нессельроде повідомив їх, що у таке «образливе» вимога він навіть відповідати нічого очікувати. Тоді 27 березня Англія і 28 березня Франція оголосили війну России.

Англо-французька дипломатія спробувала організувати проти Росії широку коаліцію, але зуміла притягнути до неї лише залежне від Франції Сардинское королівство. Вступивши війну, англо-французи зробили грандіозну демонстрацію біля берегів Росії, атакувавши влітку 1854 р. майже одночасно Кронштадт, Одесу, Соловецький монастир на Білому морі та Петропавловск-Камчатский. Союзники розраховували дезорієнтувати російське командування і водночас промацати, не уразливі межі Росії. Але російські прикордонні гарнізони добре зорієнтувалися за умов і відбили все атаки союзників. Тим самим влітку нові поразки зазнали на Кавказі турецькі війська. Тому з осені 1854 р. союзники перейшли від демонстрацій до рішучих дій на берегах Крыма.

B протягом п’яти днів (з 2 по 6 вересня) 62-тысячная союзна армія на 360 судах безперешкодно висадилася біля Євпаторії, та був рушила на південь, до Севастополю—главному опорному пункту Росії у Криму. Поки що всі складалося для союзників якнайкраще. Дуже допомогла їм феноменальна безтурботність російського головнокомандувача Меншикова.

Російськими військами командував у Криму той самий миколаївський фаворит князь А. З. Меншиков, який, хоча й генералом і адміралом, не знав, як слід, ні військового, ні морського дела.

Союзні генерали також сяяли полководницькими даруваннями. Щоправда, французький головнокомандувач маршал А. Сент-Арно був відмінним солдатом. Але як стратег, командувач армією, Сент-Арно куди годився. Ще гіршим командувачем був англійський фельдмаршал лорд Ф. Раглан, який, на противагу Сент-Арно, все життя провів на війні, хоч і загубив у в битві під Ватерлоо руку, відтоді 40 років не нюхав пороху і навіть забув, як і пахнет.

Зате війська союзників були вдвічі чисельніша від, і, мабуть, утричі кращий оснащено й озброєні, ніж російська армія. Їх перевагу у людей, і техніці вирішив долю бою 8 вересня 1854 р. річці Альма.

Після битви на Альме, Меншиков відступив до Севастополя, та був до Бахчисараю, кинувши Севастополь напризволяще судьбы.

Далі він дав союзникам решта 2 бою. Під Балаклавою 13 жовтня 1854 р. становила майже повністю винищена англійська легка кавалерія, у якій служила сама родовита знати. Будь дома Меншикова інший воєначальник, російські міг би здобути під Балаклавою рішучу перемогу, але з Меншиковим й тут зазнали невдачі. Програв Меншиков і змагання у районі Інкермана 24 жовтня 1854 г.

Лише три дні до за власну смерть, 15 лютого 1855 р., Микола І наважився звільнити Меншикова «полікуватися», а новим головнокомандувачем призначив знову М. Д. Горчакова. Горчаков зробив 4 серпня 1855 р. в бої на Чорній річці останню, підготовлену украй погано спробу змусити союзників зняти облогу Севастополя, але бив отбит.

4. Оборона і падіння Севастополя.

Героїчна оборона Севастополя почалася 13 вересня 1854 р. і тривала 349 днів. Організатором оборони став адмірал У. А. Корнілов. Найближчими помічниками Корнілова були адмірал П. З. Нахімов, контр-адмірал У. І. Істомін і військовий інженер полковник Еге. Л. Тотлебен.

Неприступний з моря Севастополь, був легко вразливий з суші. Тому довелося нашвидку будувати цілу систему приміських укріплень, в будівництві яких брало участь усе військове та цивільне населення міста від малого до велика. 5 жовтня 1854 р. союзники зробили першу бомбардування Севастополя, спрямувавши проти 1340 знарядь (більше, ніж мали французи і росіяни, разом узяті, при Бородіну) і випустивши з його зміцненням 150 тис. снарядів, нічого не добились.

У день першої бомбардування Севастополя загинув Корнілов. 0борону міста очолив Нахимов.

Легендарний матрос Петро Кішка брав участь у 18 вилазках, особисто взяв у свої полон, і привів у місто 6 ворожих «мов», у тому числі були три турка, англієць, француз і навіть сардинец, т. е. солдати всіх армій, обложили Севастополь.

Умови оборони були неймовірно важкими. Бракувало всього — людей, боєприпасів, продовольства, медикаментів. Захисники міста знали, що вони приречені до страти, але з втрачали ні гідності, ні выдержки.

За цих умов севастопольський гарнізон протримався 11 місяців, вивівши з експлуатації 73 тис. ворожих солдатів. 18 червня 1855 р., в 40-ву річницю битви при Ватерлоо, де, як відомо, англійці перемогли французів, союзники зробили штурм Севастополя, сподіваючись спільної, англо-французької перемогою над загальним ворогом надати цій дня нову історичну забарвлення. Одягнені в парадну форму 30 тис. французів і 15 тис. англійців 9 разів на вона йшов напад і всі 9 раз були отбиты.

Щодня тануло число захисників Севастополя, одна одною гинули ті. Після Корнілов 7 березня 1855 р. загинув Істомін. 8 червня був поранений і вибув з експлуатації Тотлебен, а 28 червня французька куля смертельно поранила Нахімова, що він, стоячи як завжди на повний зріст на бруствері того бастіону, де була убитий Корнілов, оглядав в підзорну трубу позиції французів. Лише 27 серпня 1855 р. французам вдалося, нарешті, взяти який панував над містом Малахов курган, після чого Севастополь став беззащитен.

На момент падіння Севастополя Росія після два роки війни вже відчула виснаження сил. Не допоміг і січневий 1855 р. заклик селян на народне ополчення. Країна зазнала величезні людських втрат (більше 500 тис. людина усім фронтах) і виявилася зовсім за межею фінансового краху. Але боротьба за Севастополь виснажила і сили союзників. Вони втратили Кримську війну до 350 тис. людина. Провозивши цілий рік за Севастополем, союзники не сподівалися розгромити Россию.

Не розраховуючи на близьке закінчення війни, обидві боку заговорили про світі. Власне, заговорили про мир Наполеон III, який хотів ні посилювати Англію, ні послабляти Росію надміру, і Олександр Самсонович II. У Росії її був новий цар, син Миколи I. Він замінив батька, померлого 18 лютого 1855 л.

Англійські верхи жадали продовження війни. Але Франція більше воювати не хотіла, Туреччина не могла, а боротися проти Росії (як і взагалі проти кому б не пішли) віч-на-віч було в правилах Англії. Довелося і взагалі погоджуватися на мир.

5. Мирний договор

Мирний договір було підписано 30 березня 1856 р. у Парижі на міжнародному конгресі з. участю всіх які були держав, і навіть Австрії і Пруссію. Головував на конгресі глава французької делегації міністр закордонних справ Франції граф Олександр Валевский—двоюродный брат Наполеона III. Російську делегацію очолив граф А. Ф. Орлов — старий фаворит Миколи I, шеф жандармів, рідний брат декабриста, революціонера М. Ф. Орлова, який 30 березня 1814 р. прийняв капітуляцію Парижа Росії і його союзниками. Тепер, за 42 року, жандармові Орлову довелося в тому самому Парижі підписати капітуляцію Росії перед Францією і його союзниками. Однак йому вдалося домогтися умов, менш тяжкі й принизливих для Росії, ніж очікувалося після настільки нещасної войны.

Росія втрачала гирло Дунаю, південну Бессарабію, а головне, позбавлялась права мати у Чорному море військовий флот і прибережні арсенали, оскільки море було оголошено нейтральним. Отже, російське чорноморське узбережжі ставало беззахисним від можливої агрессии.

Інші умови Паризького договору торкалися інтереси Росії у меншою ступеня. Опіка турецьким християнам був у руки «концерту» всіх великих держав, т. е. Англії, Франції, Австрії, Пруссії і Росії. Території, окуповані в часи війни, підлягали обміну. Тож повертала Туреччини Каре, а союзники—России Севастополь, Євпаторію та інші російські города.

6. Значення Кримської войны.

Кримська війна завдала нищівного удару всієї зовнішньополітичної системі царату. Падали сконцентровані їм у результаті военнодипломатичних перемог 1826— 1833 рр. близькосхідні позиції, різко упав його міжнародний престиж.

З іншого боку. Кримська війна стала найсильнішим поштовхом до розвалу внутрішньої соціальної бази самодержавства. Царат, за словами Ф. Енгельса, скомпрометував у цій війні як «Росію перед світом», а й «себе Росії». Війна загострила загальну ненависть росіян до феодально-крепостническому режимові і поставила порядок дня питання знищенні кріпацтва. Одне слово, Кримська війна прискорила назрівання революційної ситуації, яка змусила царизм скасувати кріпосне право.

Отже, якщо кріпосницький режим у країні призвів до зовнішньополітичному краху царату у Кримській війні, то зовнішньополітичний крах царату, своєю чергою, прискорив падіння кріпосницького режиму на России.

Бестужев І. У. Кримська війна. M., 1956. Корнілов А. А. Курс Росії ХІХ століття. 3. Лигман Б. У. Історія Росії із найдавніших часів до другої половини XIX века.