Правовое поведінку і правонарушение

Волго-Вятская академія державної службы.

Кафедра.

Конституційного і муніципального права.

Предмет: Теорія держави й права.

Курсова работа.

Тема: «Правове поведінку і правонарушение».

Виконав: студент 1 курсу, 108 группа.

Кузьмичов До. Н.

Проверил:

Кандидат юридичних наук.

то Востриков П. П.

Нижній Новгород, 2002.

Стр.

Введение

…3.

Правове поведінка: поняття, виды…5.

Правопорушення: ознаки, определение…6.

Види правонарушений…9.

Склад правонарушения…16.

Причини й умови скоєння правонарушений…20.

Шляхи і знаходять способи боротьби з правонарушениями…22.

Заключение

…23.

Список источников…24.

Список литературы

…24.

Присвячується всім юристам не сдавшим курсову по ТГП вовремя.

AVE Кирилл.

При згадці про таких термінів як «правопорушення», «злочин», «провина», мені пригадується роман Достоєвського «Злочин і покарання», саме той епізод, де студент, головним героєм роману, завдає несумісні з життям поранення старухе-процентщице: «Жодного миті не можна було втрачати більш. Він вийняв сокиру зовсім, змахнув його обома руками, ледь себе, відчуваючи, і майже без зусиль, майже машинально, опустив вщент обухом. Сили його хоч як мене було. Але як він раз опустив сокиру, тоді й народилася ньому сила"[1]. Глибоко співчуваючи безвихідному становищу брата-студента, все-таки приймаю бік правосуддя і усвідомити всю повноту суспільної небезпечності вчинку Раскольникова.

Головними у житті будь-якої людини є її вчинки, розуміння своїх вчинків та його виправдання собі. Що відповідно викликає зворотну бік питання — ставлення до вчинкам людини всього суспільства, держави. Поняття «вчинку» державою, визначення її владою на кожному відрізку часу історії була своєрідною, що відбивало рівень розвитку і права у суспільстві. Відповідно цьому можна зробити висновок у тому, що, визначивши поняття «вчинку» для сьогоднішньої дійсності, ми можемо бачити про рівень розвитку нинішньої юридичної науки, відповідно розвиток держави, тому як він саме належить до цього. Але сам означник розвитку науку й держави вимагає порівняння понять, простежування процесу змін, тобто. глибокої наукової праці. Оскільки метою курсової роботи з теорії держави й права не порівняльна оцінка розвитку державних устроїв різних історичних епох, а самостійна робота студента закріплення отриманих теоретичних знань і вироблення навичок наукової діяльності, то питання, розглянутий у цій курсової роботі, матиме тільки общеознакомительный характер з обраної темой.

З усіх вчинків, чиненими людьми, особливе ставлення держави викликає якесь неправомірне дію індивіда, причому неправомірне саме з цієї держави, тепер і за те рівні поняття громадської справедливості. Не все правопорушення справжнього будуть бути такими для історії, або ж іншому держави, і відповідно навпаки. Отже, розуміння правопорушення у певній державно-правової практиці є ключовим моментом для вірного їх оцінки й предотвращения.

Для юридичної науки особливий інтерес представляє то поведінка людей, яке врегульовано правом, тобто підлягають правовому воздействию.

Теоретики і практики багатьох країн досліджували правопорушення на протязі багатьох століть, вони висували теорії про походження, сутності і динаміці цього явища. До таких діячам ставляться філософи Греції Платон і Аристотель, французький прогресист Ш. Л. Монтеск'є, німецькі філософи Р. Гегель, До. Кант, социалисты-утописты Т. Мор, Т. Кампанелла, Ш. Фур'є, СенСимон, юрист Ч. Беккариа, мислителі й письменники Вольтер і Ж. Ж. Руссо, основоположники діалектичного вчення До. Маркс і Ф. Енгельс. У нашій країні - Радищев, Герцен, Добролюбов. Проте, навіть маючи сотні томів їх монографій, наукових робіт і публіцистичної літератури ми можемо з точністю пророкувати і що, своєчасно попереджати злочину закона.

Нині теорія правопорушень є дуже розвинутою була і здатна визначити сутність цього явища. Існує велика кількість монографій, статей, наукових робіт, присвячених проблемі правопорушень. Вивченням цього питання займалися й займаються такі серйозні російські вчені, як Ю. Денисов, А. Гуров, Ю. Колосов, А. Яковлєв, і навіть такі визначні іноземні вчені, як Еге. Раска, А. Коен і з другие.

Ця курсова робота розгляне засадничі поняття, ознаки і різноманітні види правопорушення, частково застосовуючи і надавши російське законодательство.

Правомірне поведінка: поняття, виды.

Передумовою розвитку нормального суспільства та його основою є правомірне поведінка людини. Така поведінка суб'єкта, яке відповідає права й забезпечується государством.

Поширені три основних ознаки правового поведения:

1. Скоєння у сфері правничої регулювання. Тут розуміється те, що поведінка суб'єкта має вкладатися до рамок законодательства.

2. Усвідомленість. Суб'єкт може бути деликтоспособен, про що буде писатися ниже.

3. Соціальна корисність. Прояв в поведінка лише позитивних сторін і результатів для общества.

4. Відповідність праву. Поведінка має рівнятися конкретним нормам та принципами права.

Види правомірного поведінки Клінтона під що свідчить залежить від мотивів, якими керується людина. Його мотиви визначають яким з нього поведінка у кожному ситуації. Вищої формою правового поведінки є соціальноактивне. Воно полягає в рівні правосвідомості і підвищення правової культури особистості. Цей вид поведінки пов’язані з реалізацією приватного й публічного інтересу, що становить найбільшу соціальну значимость.

Поведінка заснований на багаторазовому повторенні найбільш доцільних і практико-оправданных дій — звичне поведение.

Конформиское поведінка грунтується на наслідування поведінці іншим й у пристосування до ситуациям.

Маргінальне поведінка — поведінка заснований на страху закона.

Інші категорії є виробленням юридичної науку й для окремої людини не несуть певний сенс, не впливають взагалі чи їхнього впливу надмірно мало: 1) Зовнішнє вираз — активне, пасивне; 2) Соціальна значимість — необхідне, бажане, дозволене; 3) Залежність реалізації права і свободи — можливе, належне; 4) Форма реалізації права — використання, виконання, дотримання, застосування; 5) Правові наслідки — виникнення, зміна, припинення правових відносин; 6) Суб'єкти — індивідуальні, колективні; 7) Сфери життя — політична, економічна, соціальна, духовна; 8) Сфера дії права — публічне, частное.

Держава зобов’язана культивувати правове поведінка батьків у громадян. Розвиток право свідомості людини та правопонимание у кожній людині, позитивно впливає і загальну культуру суспільства. Показуючи тим самим його прогресс.

Та ж найважливішим завданням держави повинно бути контролю над правопорушеннями. Щодо точного розмежування правомірного поведінки від правопорушення не обходжено знайти й й інше. Запобігаючи плутанину в цілях закона.

Правопорушення: ознаки і определение.

Згадуючи у своїй вступ поняття «дію», я надавав йому саме велике значення, як те, що із боку індивіда будь-яке поведінка — це дію. Та з боку юридичної науки прийнято вживати не «дію», а термін «діяння». Т. до. «діяння», у ній, включає у собі як «дію», і «бездіяльність». Діями визнається активне поведінка особи, спрямоване для досягнення цілей (це вбивство, крадіжка, підписання документа, обман тощо.). Бездіяльністю визнається діяння, яке обличчя мусила зробити, але з зробило цього (ненадання термінової медичної допомоги, невиконання службового обов’язок і пильнували т.п.). Думки і почуття, залишаються в людині, маю жодного значення для закону. Отже, можна визначити перший ознака правопорушення — це діяння. Ця ідея те, що людина завжди відповідає за вчинки, було викладено ще Гегелем в «Філософії права».

Порушення права (законодавства) має бути відчутним результатом будь-якого діяння. Суб'єктивний ознака діяння — вина, є необхідним ознакою правопорушення. Тут поняття «вина» повинна розглядатися як безпосередній стосунок індивіда до правопорушення, їх зв’язок, як причину до слідства. Провина виявляється у двох формах: пряма провина, і непряма. За наявності прямий провини правопорушника мається на увазі, що дана особа передбачає наступ негативних наслідків діяння. При непрямої вини обличчя, яка скоює правопорушення, не передбачає наступу негативних наслідків, або передбачає, але з халатності чи самовпевненості сподівається, що й вдасться уникнути. З можна зробити висновок, що й протиправність завжди винна, то, отже, відсутність провини може засвідчувати відсутності протиправності і правопорушення і виключає юридичну ответственность.

Третім ознакою буде, те що все діяння індивіда можуть розглядатися, як правопорушення, лише ті, яких зазнають собою громадську шкідливість. «Акт правопорушення є виклик суспільству, зневага тим, що значимо, цінно йому. Порушення права суспільно шкідливо своєї типовістю, поширеністю, адже одиничний акт (ексцес), а масове у своїй прояві діяння, дезорганізуюче нормальний ритм життєдіяльності суспільства, спрямований проти панівних громадських відносин, вносить у них елементи соціальної напруженості та конфликтности"[2]. Саме заподіяння шкоди розглядається з обох сторін — яка й фактично. Юридичний бік у тому, що порушуються суб'єктивні права учасників правовідносин або ж створюються такі умови, які перешкоджають виконання суб'єктами права покладених ними юридичних обов’язків. Фактична сторона правопорушення полягає у заподіянні учаснику правовідносини матеріального або морального шкоди. Шкідливі наслідки би мало бути прямим результатом що порушують чинного законодавства дій чи бездіяльності. Причому є у виду, що причинний зв’язок мусить бути невипадковою, а цілком закономірною, що обумовило наступ шкідливих наслідків. Слід зазначити, що у науці триває дискусії з приводу точок зору громадську шкідливість й у час: одні вчених вважають, що це правопорушення суспільно небезпечні, інші - що суспільно небезпечні лише злочину, провини ж є суспільно шкідливими деяниями.

Діяння, причинившие шкода суспільним відносинам, охоронювані нормами права, — протиправне поведінка, що є юридичним вираженням громадської шкідливості. Конкретним вираженням протиправності діяння може бути чи порушення заборони, прямо встановленого у законі чи іншому нормативно-правовому акті, або невиконання зобов’язань, покладених на суб'єкта права законом чи ув’язненим його основі договором. Правопорушення спочатку «зазіхає те що, що беруть під захист правом, отже, цей ознака правопорушення є родове властивість всіх отклоняющихся від правопорядку дій индивида"[3]. Діяння, не передбачені правовими нормами, або порушують вимог законодавства що неспроможні вважатися правопорушеннями. У той полягає четвертий ознака правопорушення. Необхідно також відзначити, що у законі обумовлено окремі ситуації, коли діяння хоча формально і підпадає під ознаки протиправного, але з суті безпечно і шкідливе суспільства і тому то, можливо признанно протиправним. Прикладом цього й може те, що у кримінальному і адміністративному праві вказані такі обставини виключають протиправність, як «необхідна оборона» (розмірна самозахист від протиправних зазіхань) і «крайня необхідність» (дії, створені задля усунення небезпеки, яка можна було усунуто іншими засобами, за умови, що заподіяний при цьому шкода є менш відомим, ніж предотвращенный).

Для продовження характеристики ознак правопорушень повернемося до тому, чого почали, а точніше що будь-яка дія, діяння походить від людини. Цілком об'єктивним буде той висновок, що протиправне діяння має деликтоспособного суб'єкта, який його скоїв. Деликтоспособным вважається індивід, здатний усвідомлювати значення своїх діянь П. Лазаренка та відповідати них юридичну відповідальність. Інакше кажучи, суб'єкт може бути які закидають і коли вони певного віку, починаючи з якого може відповідати (так КК РФ у статті 20 частини 1 містить визначення, що «кримінальної відповідальності підлягає обличчя, досягла вчасно скоєння злочину шістнадцятирічного возраста»).

У цілому нині деликтоспособностъ, стосовно конкретному громадському відношенню або до галузі права, визначається законах галузі та інших нормативно-правові акти цієї сфери відносин. Суб'єкти протиправного діяння, як і суб'єкти людського дії можуть бути різні. Точніше існують два виду таких суб'єктів — індивідуальний і колективний. Для позначення першого суб'єкта людського дії соціологічною літературі використовується термін «особистість», на другому — терміни «група», «соціальна система».

Ще до ознаками правопорушення можна вважати і психологічний чинник. Суть що його тому, що правове поведінка має перебуває у повній контролем свідомість волі особи. Головним наслідком цього може те, що діяння, в сенсі, досконале може неосудності, недієздатності в різних випадках мимовільної активності, не контрольованих людська воля і свідомістю, нічого очікувати визнаватися правонарушением.

Останнім ознака — карність. Будь-яке правопорушення, як було зазначено зазначено раніше, саме собою вже спрямоване проти порядку й стабільності громадських відносин. Що безперечно має викликати відповідну реакцію з боку суспільства, від імені держави, за захистом інтересів, у виникаючих відносинах. Отже правопорушення завжди карається, тобто за вчинення правопорушення суб'єкт притягують до юридичної відповідальності за законодавством, з розміру заподіяної шкоди суспільним відносинам. Наприклад, злочинами є діяння, прямо вказаних у Кримінальному Кодексі. Це означає, що діяння може бути признанно злочином, якщо вона закріплено в Особливої частини Кримінального Кодекса.

Юридичній відповідальністю називають санкцію правової норми, реалізовану у межах правоохоронної діяльності держави, як якої сформульовано державне осуд протиправного діяння, яке у позбавлення правопорушника певного права особистого, майнового, організаційного, посадового чи економічного характеру. Суб'єктами таких правовідносин є правопорушник і держава робить у особі посадових осіб органів, правомочних при застосуванні санкції, і здійсненні покарання для правонарушителя.

Проаналізувавши ознаки правопорушення, зробимо узагальнююче визначення цього термина.

Правопорушення — суспільно шкідливе, винна, протиправне діяння деликтоспособного суб'єкта, протягом якого передбачена юридична ответственность.

Правопорушення, будучи діянням, характеризується як свідомий вольовий акт вираженого зовнішньо необразливий і сприйманого поведінки. Представляючи собою антигромадське, шкідливе явище, правопорушення викликають відповідне негативне ставлення. Суспільство від імені держави має право і водночас зобов’язане обстоювати викорінення правопорушень, про причини і умов, сприяють їх виникненню, в ім'я забезпечення розвитку, збереження правопорядку, охорони громадських і приватних інтересів, захисту справедливости.

Види правонарушений.

Діяння людини різноманітні, як саме його життя. Мільйони різних можливостей та випадків переплітаються миттєво в людини, і те як він у них відреагує, зможе правильно оцінювати собі тоді, і залежатиме її поведінка. Ось і правопорушення кожного суб'єкта унікальні свого роду, і неповторні кожному за іншої особи. Але правопорушення непоодинокі і вони становлять певну сукупність їх видів. Класифікація правопорушень може бути різноманітні підставою. Залежно від характеру правопорушень, ступеня громадської шкідливості і санкцій право їх вчинення, діляться на злочини минулого і проступки.

Розглянемо докладніше ті критерії, які найчастіше використовують у світовому юридичної науки, виділення видів правонарушений:

1. Важливість громадського відносини, регульоване правом, який став об'єктом протиправного діяння. Об'єктами злочинних зазіхань, зазвичай, є важливі суспільні відносини, інтереси і блага (життя і здоров’я людини, його честь гідність, забезпечення безпеки держави, власність і др.).

Зазіхання у сфері трудових відносин, охорони навколишнього середовища проживання і деяких інших, вважаються менш значимими, і, отже, зізнаються провинами, а чи не преступлениями.

2. Розмір заподіяного. Якщо це збитки значний, то законодавство визнає діяння злочином, інакше — провиною. У юридичної літературі існує неоднозначне розуміння класифікації за величиною заподіяної шкоди, як і градації карності у цій вопросу.

3. Спосіб, час і мотив скоєння правопорушення. Невиконання наказу військовослужбовцям, наприклад, може бути визнаний дисциплінарним провиною, але це ж діяння, досконале групою осіб, або групою осіб із попередньому змови ні організованою групою, так само як що спричинило тяжкі наслідки, карається позбавленням волі терміном до п’яти лет[4].

4. Поширеність певного виду проступків також різко підвищує їх суспільну небезпечність і може спричинить законодавчому «перекладу» проступку до розряду злочинів, а.

Кримінальним кодексом поповниться у разі новим складом преступления.

5. Особистість правопорушника. Провини, на відміну злочинів, уявити не можуть суспільну небезпечність для особистості. Але особистість, неодноразово порушує юридичні норми, стає суспільно небезпечної, і його наступні правопорушення розцінюються не як провини, бо як злочину. На суспільну небезпечність особистості вказують також неснятая і непогашена судимість, стан алкогольного чи наркотичного сп’яніння, особливо активна роль скоєнні злочини тощо. Так, разові ухиляння батька від за рішенням суду коштів у зміст неповнолітніх дітей, так само як непрацездатних дітей, досягли вісімнадцятирічного віку, — це цивільно-правові провини. Злісна ж ухиляння батька від таких сум визнається законом злочином і кримінальної відповідальності (ст. 157 КК РФ).

Найбільш небезпечні у плані суспільства є злочину. Злочинність окреслюється «щодо масове, історично мінливе, соціальне, має кримінально-правової характер явище суспільства, слагающееся із усієї сукупності злочинів, скоєних в відповідному державі у період времени"[5].

Злочин — це суспільно небезпечне протиправне діяння деликтоспособного особи, заборонене кримінальним законом під страхом покарання. Кримінальний Кодекс Росії визначає поняття злочин у статті 14, де говоритися, що «злочином визнається винне досконале суспільно небезпечне діяння, заборонене справжнім Кодексом під загрозою наказания».

За злочину застосовуються, найбільш суворі заходи державного примусу — покарання, які обмежують правової статус суб'єкта, визнаного винним у скоєнні злочину (позбавлення чи обмеження свободи, тривалі терміни виправні роботи чи позбавлення будь-яких спеціальних прав, великі штрафи та інших.). «Покарання є міра державного примусу, призначувана вироком суду. Покарання застосовується до обличчя, визнаному винним у скоєнні злочину, і залежить від обмеження права і свободи цієї особи» (ст. 43 ч.1 КК РФ).

Часом не тільки скоєння злочину застосовується кримінальна покарання, але й замах, приготування, співучасть, а, по щодо певних складів і недонесення про злочині. Слід зазначити головне, що визнати винним у скоєнні злочини минулого і призначити покарання може лише суд встановленої у тому процесуальної формі (ст. 118 Конституції РФ). Відбування покарання регулюється спеціальним (кримінально-виконавчим) законодавством. Після від'їзду покарання у особи, з’являється на певний строк «судимість» — правове стан, що є обтяжуючою обставиною при повторному злочині, віддзеркалюване на моральному і правовий статус особи. Термін судимості залежить від тяжкості досконалого злочину. Існує, так звана, «давність притягнення до кримінальної відповідальності» — це терміну, впродовж якого за десятилітній суб'єктом, вчинили злочин, може початися вже карне переслідування і осуд. У залежність від тяжкості злочину може становити п’ятнадцяти років (до особи, які скоїли злочини проти світу і людства, терміни давності не применяются).

Розробки світової юридичної науки припускають що поза межами передбачених кримінальним законодавством діянь, які кваліфікуються як злочину, правопорушень немає не може быть.

Класифікацію правопорушень можна запропонувати розмежувати характером шкоди залежно від об'єкта, який зазіхає правопорушник і південь від особливостей санкції. Це класифікація за галузями права. Сучасні вчені вирізняють у межах класифікації декілька тисяч видів правопорушень: кримінальні (злочину), цивільні (з іншого іменовані цивільними деліктами), адміністративні, дисциплінарні, процесуальні. У даному підставі можна назвати міжнародні правопорушення, й у останнім часом деякі вчені вирізняють конституційні правонарушения.

Кримінальний Кодекс РФ закріплює вичерпний перелік протиправних діянь. Це дозволяє попередити сваволю правоприменителей, які обмежуються суворо певними рамками закону. Важливо, що у кожному даному випадку суд вирішує долю людину, як особистості, як і частини суспільства. З іншого боку санкції, застосовувані державою скоєння злочину носять каральний характер, що забезпечує відновлення соціальну справедливість, порушеною під час скоєння даного діяння, небезпечної охоронюваних державою особистих, суспільних чи державних відносин, перелік яких закріплений статті 2 КК РФ.

Стаття 15 КК РФ розрізняє такі категорії преступлений:

1. Злочини невеликої тяжкості - це навмисні і необережні діяння, скоєння яких максимальне покарання, передбачене Кримінальним Кодексом, вбирається у два роки позбавлення волі. До них можуть ставитися наклеп (ч.1 ст. 129 КК РФ), знищення чи ушкодження майна необережно (ч.1 ст.

168 КК РФ).

2. Злочини середньої важкості - це навмисні діяння, скоєння яких максимальне покарання, передбачене кримінальним законом вбирається у п’яти позбавлення волі, і необережні діяння, скоєння яких максимальне покарання, передбачене Кримінальним Кодексом, перевищує двох років позбавлення волі. Прикладом таких злочинів може бути кража.

(ч.1 ст. 158 КК РФ), заподіяння смерті необережно (ч.1 ст.

109 УКРФ);

3. Тяжкі злочину — ними зізнаються навмисні діяння, скоєння яких максимальне покарання, передбачене кримінальним законом вбирається у десятиріччя позбавлення волі, наприклад, навмисне заподіяння тяжкого шкоди здоров’ю (ч.1, 2 ст. 111 УКРФ), за одержання хабара за незаконні дії (ч.2 ст.

109 КК РФ);

4. Особливо тяжкі злочини ними зізнаються навмисні діяння, скоєння яких кримінальним законом передбачене покарання як позбавлення волі терміном вище десятиріччя чи більше суворе покарання. Приклад, вбивство (ст. 105 УКРФ) або державна зрада (ст. 275).

Розглянувши найнебезпечніший вид правопорушення — злочин, дамо описову форму більш м’якого виду правопорушення — проступку.

Провини — це винні, протиправні діяння, що є непреступными правопорушень, тобто. характеризуються меншою, проти злочинами, ступенем суспільної небезпечності і який тягнуть у себе застосування не кримінально-правових санкцій, а заходів адміністративного, дисциплінарного чи цивільно-правового впливу. Залежно від сфери громадських відносин, яким протиправним поведінкою причиняется шкода, і залежно від характеру застосовуваного у своїй стягнення все провини поділяються на адміністративні, дисциплінарні, гражданскоправові (делікти), процесуальні і международные.

Адміністративне правопорушення — «посягающее на державний чи суспільний лад, власність, правничий та свободи громадян, на встановлений порядок управління протиправне, винна (навмисне чи необережне) дію бездіяльність, протягом якого законодавством передбачити адміністративну відповідальність» (стаття 10 КоАП РРФСР). Проте, приймаючи до уваги набуття чинності з липня 2002 року КоАП РФ, слід зазначити, що згідно з часткою 1 статті 2.2 даного Кодексу адміністративним правопорушенням визнаватиметься «протиправне винна дію або бездіяльність фізичного чи юридичної особи, за яке справжнім кодексом чи законами суб'єктів РФ про адміністративних правопорушення встановлено адміністративна відповідальність». Що розширює коло діянь, визнаних адміністративними провинами, внаслідок прийняття відповідних законів суб'єктами РФ.

Санкції за даний вид правопорушень носять каральний характер, а сам перелік адміністративних проступків в КоАП вичерпний, що теж можна пояснити характером санкцій. Видами адміністративних стягнень за досконалий адміністративний провина являются[6]: попередження, штраф, виправні роботи, адміністративний арешт, позбавлення позбавлення спеціального права (наприклад, права управління транспортними засобами, права полювання), виправні роботи (до двох місяців), адміністративний арешт (до 15 діб), конфіскація предмета, що був знаряддям скоєння чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, і адміністративне виселення межі країни іноземного громадянина чи апатрида.

Адміністративне стягнення то, можливо накладено пізніше двох місяців від часу скоєння правопорушення. Адміністративні стягнення, і навіть органи, уповноважені розглядати справи про адміністративних правопорушення, провадження у справах про неї й порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень визначено «Кодексом РРФСР про адміністративних правонарушениях».

Відповідно до Російському законодавству, повторність однієї й тієї ж адміністративного проступку часом може викликати у себе «трансформацію» адміністративної відповідальності ще в уголовную.

Цивільними правопорушеннями (деліктами) може бути соціальношкідливі діяння чи бездіяльності, які посягають на майнові та особисті немайнові відносини, регульовані нормами громадянського права, і навіть деякими нормами трудового, сімейного, земельного права. Вони перебувають у невиконанні чи неналежне виконанні договірних зобов’язань, укладанні протиправних операцій та т.д. Приваблюють до цивільно-правової відповідальності суд, арбітражні суди, третейський суд, накладаючи санкції правовостановительного характеру, створені задля усунення шкідливих наслідків правопорушення, і навіть відновлення порушених правий і інтересів громадян і організації. Перелік цивільних деліктів перестав бути вичерпним, у кожному конкретному випадку суд вирішує про визнання діяння цивільним правонарушением.

Громадянське право Росії, як і інших країнах, встановлює, поруч із загальними принципами цивільно-правову відповідальність, конкретні санкції, застосовувані свої чи інші цивільні правопорушення. До них ставляться 1) возмещение збитків; 2) взыскание неустойки; 3) компенсация моральної шкоди й інші. Причому у Цивільному кодексі Росії закріплюється принцип, відповідно до яким, зокрема, «сплата неустойки і відшкодування збитків разі неналежного виконання зобов’язання не звільняють боржника від виконання зобов’язання в натурі, якщо інше не в законі передбачено чи договором"[7].

При майнових правопорушення відповідальність настає як відшкодування збитків, сплати неустойки, відібрання речі у боржника, визнання угоди недійсною, примусового виконання умов договору тощо. Матеріальна відповідальність робітників і службовців за збитки, заподіяний підприємству (установі, організації), здебільшого (залежно від об'єкта, способу заподіяння та інших обставин) обмежена частиною окладу чи середньої зарплати (1/3, 2/3, 1 середньомісячний заработок).

Дисциплінарні провини є шкідливі для громадських відносин протиправні діяння фізичних осіб, створені задля порушення внутрішнього розпорядку підприємств, об'єд-нань і установ, і навіть на порушення трудовий, службової, навчальної, військової й інший дисципліни. Відповідальність скоєння дисциплінарних проступків передбачається різних відомчих (статутах, положеннях, інструкціях) і локальних (рішеннях місцевих органів державної влади ін.) нормативно-правових актах. Встановлюються різноманітні заходи адміністративного впливу й у поточному законодавстві, але загалом санкції носять каральний характер (звільнення, позбавлення премії, відрахування з навчального заклади й т.п.). До дисциплінарну відповідальність приваблюють пізніше місяця від часу виявлення проступку, вищим органом чи посадовим лицом.

Процесуальні правопорушення (провини) — це порушення встановленої законом процедури здійснення правосуддя, проходження юридичного справи в самісінький правозастосовчому органі, винесення правоприменительного акта. Процесуальні правопорушення пов’язані з порушенням норм процесуального права безпосередньо правопорушником. Виходячи з цього, суб'єктами даних правопорушень можуть лише особи, які мають государственно-властными повноваженнями. Скоєння даних правопорушень порушує встановлену законом процедуру скоєння певних дій правопорушника (порушення процедури допиту підозрюваного, використання доказів, отриманих протиправним способом). Санкції за дані правопорушення теж носять каральний характер (усунення з посади, звільнення тощо.). Органом, який приваблює обличчя, скоїла процесуальний провина, є найчастіше суд або інший правозастосовний орган, який накладає санкції карального характера.

Велике зацікавлення викликають такі нові напрями розвитку світової юридичної науки, як виділення такого виду проступку, направлений проти Конституції держави й встановлений порядок діяльності органів структурі державної влади — конституційного правопорушення (провина). Насамперед незвичайність становлять суб'єкти правопорушення та штрафні санкції, при меняемые до них. Суб'єктами даного правопорушення може бути як фізичні (Президент РФ, депутат Державної Думи Федерального Збори РФ і т.д.), і юридичних осіб (політичні партії, громадські об'єднання тощо.). Відповідальність за дані правопорушення (якими може бути крім іншого і аморальних вчинків посадової особи) має специфічний і полягає у відгуку депутата, посла чи іншої посадової особи, відмові Президента РФ з посади (ст. 98 Конституції РФ), про відставку уряду РФ (ст. 117 Конституції РФ), розпуск політичну партію, громадського об'єднання тощо. Таким чином коло суб'єктів даних правопорушень досить вузьке і чітко определен.

Міжнародні правопорушення — це суперечать нормам міжнародного права чи власним зобов’язанням дії чи бездіяльності суб'єктів міжнародного права, які заподіюють збитки іншому суб'єкту, групі суб'єктів міжнародного права чи всій міжнародній спільноті. Суб'єктами даного правопорушення може бути держави, етапі їх утворення, міжнародних організацій, і навіть громадяни держав. Розрізняють міжнародні злочини минулого і міжнародні делікти. До злочинів відносять работоргівлю, піратство, міжнародний тероризм тощо. До іншим міжнародним деликтам відносять невжиті заходи із недопущення протиправних дій щодо дипломатичних представників, порушення торгових зобов’язань, порушення зобов’язань країнами й ін. Санкції можуть мати як правовостановительный, і каральний характер.

.

Склад правонарушения.

Склад правопорушення потрібен ще чіткого поділу правомірного поведінки й неправомірного; для «конкретизації, залучення додаткових, що уточнюють їх змістовних ознак, достатніх для розмежування правопорушення та інших відхилень від правопорядка"[8] в юридичної науці розроблена конструкція юридичного складу правопорушення. Його склад елементів практично однаково трактується учеными-юристами і поки звучить, як взаємопов'язана сукупність необхідних і достатніх з погляду чинного законодавства умов чи елементів (та його ознак) об'єктивного і суб'єктивного характеру, лише за наявності яких протиправне діяння то, можливо кваліфіковано як правопорушення. Ці елементи — «суб'єкт» пов’язана з ним «суб'єктивний бік», «об'єкт» і «об'єктивна сторона». Суб'єкт правопорушення — це деликтоспособное осудне обличчя, скоїла винна, протиправне діяння, інакше кажучи — правопорушник. Суб'єктом правопорушення може лише деликтоспособное обличчя, бо тільки вона здатна з досягнення певного віку усвідомлювати значення власних вчинків, свідомо обирати правової чи протиправний варіант поведінки. Законодавець чітко визначив вікові кордону деликтоспособности, так кримінальна відповідальність настає, за загальним правилом, із 16-го років, а й за особливі злочину (їх визначено у частині 2 статті 20 КК РФ) приходять зневіра й з років. Адміністративна відповідальність настає із 16-го років, трудова дисциплінарна відповідальність — з укладення трудового договору. У цивільному праві відповідальність може накладатися починаючи із 18-ї років. Різний вік відповідальності встановлюється з урахуванням ступеня суспільної небезпечності правопорушень, значимості тих благ, куди вони зазіхають. Отже малолітні і психічно хворими людьми що неспроможні усвідомлено здійснювати свої дії, вирішувати життєві конфлікти й вибирати нам шляхи їхнього розв’язання. Здатність власними діями набувати правничий та виконувати обов’язки, включаючи відповідальність, властива людині, котрий володіє якістю особистості, тобто індивіду, котрий має чималий рівень свідомості людини та волі, внаслідок чого він може обійняти певну громадську позицію, розумно оцінюючи свій і чужий поведение.

Юридична наука розрізняє індивідуального, колективного і спеціального (компетентного) суб'єкта (тобто. наділеного специфічним демографічним, соціальним й іншим статусом). Правознавство на цей час не сформулювало що єдиного розуміння колективного суб'єкта. «Група є суб'єктом правопорушення лише тому випадку, якщо складається з соціально рівних та стиглих для права індивідів, які прямують до спільно виробленої усвідомленої цели"[9]. У чинному кримінальному праві це питання вирішується однозначно — суб'єктом відповідальності держави і якихось злочинів є лише фізична особа. Навіть якщо його злочин скоєно групою осіб, то його учасник відповідає лише над те, що зробив особисто, і пов’язаний солідарної відповідальністю, хоч факт є обтяжуючою обставиною під час винесення приговора.

Суб'єктивна сторона правопорушення — це психічне ставлення суб'єкта до скоєного, виражене у вигляді провини. Провина і спроможність (розглянута вище) є дві основні складові частини суб'єктивної боку правопорушення. У юридичної науці прийнято розрізняти дві форми провини, що у умислі і неосторожности.

Намір передбачає, емоційне обличчя, скоїла протиправне діяння, усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, передбачає їх суспільно небезпечні наслідки і на хоче (або допускає) їх наступу. Якщо ж обличчя розуміє протиправність свого діяння та її наслідки, але з прагне їх наступу, хоч і допускає таку можливість чи то байдуже належить до них, має місце непрямий умысел.

Необережності буває виражена у двох формах: самовпевненості (легкодумства) і недбалості. Необережність у вигляді легкодумства (див. законодавче визначення в ст. 24−26 КК РФ, ст. 11, 12 КоАП РРФСР) передбачає, емоційне обличчя передбачає суспільно небезпечні наслідки свого поведінки, але легковажно розраховує їх уникнути. Необережність в формі злочинну недбалість передбачає, емоційне обличчя не передбачає суспільно небезпечних наслідків своїх діянь, хоча може і має їх предвидеть.

У складі суб'єктивної боку правопорушення стосовно двом основним теж можна виділити факультативні частини, до яких належать мотив, мета, завдання правопорушення, і навіть особливі психічні стану особи (наприклад, стан аффекта).

Мотив — це цілком осмислене спонукання до виконання певного діяння, яким керується суб'єкт. Розрізняють ниці (користь, ненависть і т.п.) і ниці (складне економічне ситуацію і т.п.) мотивы.

Мета — це мыслящийся образ предвосхищаемого результату діяння, і її буває розрахованої на заволодіння чужим майном, спрямованої на підрив здоров’я або психіки человека.

Важливо, що став саме суб'єктивний бік дозволяє відрізнити правопорушення від казусу (випадку). Казус — це факт, що виникає над в зв’язку зі волею і бажанням особи. Казус може бути як природним явищем (стихійне лихо тощо. правопорушення), і результатом проступків іншим людям і навіть результатом власних дій, які людина не усвідомлював або передбачав можливі наслідки. Казус — це невинне заподіяння шкоди, хоча щодо деяким формальними ознаками випадок подібний з правопорушенням. Будучи позбавлений провини (навмисної чи необережною), не тягне відповідальності особи, стосовно якому рассматривается.

Наступний елемент складу правопорушення, виділеним юридичної наукою, — об'єкт правопорушення. Поняття об'єкта правопорушення є однією з найважливіших понять загальної теорії правопорушення. Воно взаємозалежне з поняттям правопорушення. Об'єкт правопорушення є сфера, сфера громадських відносин, регульованих і охоронюваних правом, у якій сталося діяння і якою цим діянням буде завдано шкоди. У юридичної науці майже всі дослідники виділяють такі види об'єктів: загальний, родової, видовий і конкретний. Спільним об'єктом буде вся сукупність громадських відносин сьогоднішніх, які передбачають можливість їх порушення (загальний об'єкт — це, наприклад, правопорядок). Родовим об'єктом будуть конкретні суспільні відносини, котрі піддаються порушень. Видовим об'єктом є частина громадських відносин, куди зазіхають окремі підгрупи правопорушень, що об'єднуються до груп із пологовим об'єктом. Конкретний об'єкт це конкретне громадське ставлення чи частину (предмет) реального світу, яким прямо зазіхає правонарушение.

Об'єкт правопорушення повинен бути присутнім на складі кожного окремого правопорушення, бо коли він відсутня, тож чому не буде завдано шкоди, не порушена жодна сфера, яку охороняє законодавство, відсутня карність деяния.

Об'єктивний бік правопорушення — протиправне діяння, виражене зовні у вигляді фактичних протиправних дій або у протиправне не скоєнні запропонованого законом проведення. У правознавстві розрізняють обов’язкові і факультативні ознаки об'єктивної стороны.

Обов’язковою знаком є вчинення діяння, тобто акта юридично значимого акта поведінки, вираженого діє чи бездействии.

Варіант не правомірного поведінки породжує шкідливі наслідки, виражені у шкоді і збитки. Шкідливі наслідки, по думок правознавців, різняться за ступенем тяжкості і з особовому і майновому характеру шкоди. Така класифікація допомагає вірно знайти вид правопорушення і безсторонньо винести судове рішення, з норм тієї галузі права, куди належить дане деяние.

Необхідною ознакою об'єктивної боку правопорушення є причинно-наслідковий зв’язок між діянням і наступними наслідками, під якої у юридичної науці розуміють об'єктивну зв’язок з-поміж них, при якої протиправне діяння передує за часом наслідків і головна і безпосередньої причиною, неминуче викликає дане последствие.

До факультативним ознаками належить: місце, час, спосіб життя і обстановка скоєння правопорушення — вони впливають на кваліфікацію правопорушення лише у випадках, що вони указанны в гіпотезі правової норми. Кожне правопорушення відбувається у певному місці, в певний час, певний спосіб, у певному обстановці й певними засобами (знаряддями). Ці ознаки завжди є в будь-якому правопорушення, проте набувають юридичне значення, тобто впливають на кваліфікацію протиправної поведінки ні в всіх случаях.

Причини й умови скоєння правонарушений.

Явище, породжує інше явище, називають причиною, бо було виявлено після неї - наслідком. Причини створюють можливість певного слідства, для наступу якої необхідний додаткові умови, власними силами не які породжують дане слідство, але створюють відповідну обстановку для реалізації дії причини. Що стосується правопорушення, характер такого зв’язку може бути встановлений у конкретній злочині (проступке).

Існує погляд, що злочинність у суспільстві породжується виробничими відносинами, економічне підґрунтя, і тому не то, можливо усунуто ніякими заходами, вона фатально неминуча. І з цим можна согласиться.

Мислителі і борці епохи Просвітництва у 18-ти столітті прокладали шлях встановленню панування капіталізму, прагнули затвердити нові гуманістичні ідеали, скинути духовний гнёт церкви, вивести людство із темряви середньовіччя у новий світлий (як він здавалося) світ справедливості і розуму, де вічно пануватиме свобода, рівність, братство.

Причини злочинності мають комплексний характер, причини психологічного та скорочення економічної происхождения.

Перші - дефекти свідомості, елементи соціальної психології, які у искажённых потребах, інтересах, цілях, мотиви, моральні цінності і правосвідомості; незмінно воспроизводившиеся з поколения.

Другі: громадське розподіл праці, выливающееся в протиріччя між які вимагають розвитку усіма людськими і неадекватним попитом в розвитку лише певній частини з цих потенцій. Це природне протиріччя погіршується нерівним (кількісно і якісно) розподілом предметів споживання. Ці протиріччя тягнуть неудовлетворённость, егоїзм та інші негативні риси індивідів, які за певних умовах можуть бути криміногенними. «Древом життя «злочинності є недостатньо високий рівень продуктивних сил який виключає гострих протиріч між розумними потребами і легальними можливостями їхнього задоволення, виключає таких професій, котрі за своєму характером і змісту сприяють перетворенню праці життєву потребу людини, не розвивають її і полегшують формування антисоціальних свойств.

Економічні умови є вирішальними і визначальними все інші аспекти життя суспільства, зокрема потреби, інтереси людей, їх поведение.

Є ще один, досить оригінальна і дуже поширена версію вплив біологічної природи человека.

Людина не народжується чистим, як аркуш паперу, у якому що завгодно може написати соціальне середовище: цей аркуш вже пописаний, «запрограмований », хоча наука доки у його прочитати. Різниця для людей залежить тільки від середовища, виховання, а й від наследуемой генної програми. І йдеться йде щодо спеціальних «злочинних генах », йдеться про генах, програмуючих схильність до визначеному поведінці. Але гени визначають лише можливість (а чи не неминучість) розвитку властивостей і ознак особистості необхідних умовах довкілля: досить змінити середу — і генетично предопределённые ознаки не зможуть проявитись. Успадковані антисоціальні якості особистості можуть бути придушені. Існує незаперечний фундаментальний закон, за яким все властивості живих істот, включаючи людини, створюються як із участі спадковості, і середовища. Цей Закон не знає винятків, в тому однині і відношенні особливості нервової системи, визначальною інстинкти, темперамент, збуджуваність, розум, пам’ять, схильність до визначеному виду діяльності, спроможністю і таланти, спільні риси характеру: доброту, життєрадісність, похмурість і злобність, і навіть емоційні реакції: любов, і жаль, ненависть і лють, егоїзм і альтруизм.

У визначенні кінцевих ознак організму спадковістю і середовищем немає абсолютного детермінізму з існування об'єктивної випадковості, яка, проте, не змінює спадкоємності та не коливає среды.

Втім, існує у науці, і повністю протилежної думки — психіка людини не закладена у генах і лише соціальне успадкування, тобто передача від покоління до покоління позитивного досвіду, матеріальну годі й духовної культури, й умови сучасної середовища індивіда створюють человека.

.

Шляхи і знаходять способи боротьби з правонарушениями.

Одне з найважливіших напрямів боротьби з правопорушень є суворе дотримання принципу гласності. Правопорушення «бояться «гласності, вони відбуваються (зазвичай) таємно. Гласність і правопорушення — взаємно виключають явища. Там, де немає гласності, є сприятлива підґрунтя правонарушения.

Гласність неспроможна залежати від будь-якого розсуду, оскільки є конституційної обов’язком суб'єктів влади й управління. Поінформованість суспільства — одне із істотних ознак демократії, який рівень політичного довіри держави до своїх громадян і державними органами громадського думки. Громадська думка одна із видів соціального контролю, здійснюваного повсякденно постійно усіма гражданами.

Поінформованість суспільства сприяє ефективному функціонуванню державного механізму, зокрема викоріненню причин-условий правонарушений.

. Однією з істотних чинників є порушення принципу невідворотності відповідальності за правопорушення. Впевненість чи надія те що, що з правопорушенням не піде з невідворотністю покарання, послаблює імперативне значення правових норм-запретов, стримуючий чинник, який міститься у санкції, отже стимулює неправомірне поведение.

Не дивлячись на викладені заходи, усе це, щось на кшталт ліків для моторошною важкою хвороби організму. Головним однаково залишається, імперативні заходи попередження болезни-правонарушения. До них передусім відносять правове виховання, які мають починатися з раннього віку. З привчання маленької людини звернено до засад правничий та правового поведінки. Формування цього року має статися з адекватного співвідношення моральних понять «добра» і «зла». З погляду майже всіх психологів, переважна більшість правопорушників, мали бути зацікавленими їх пацієнтами вже з підліткового возраста.

Держава своєї діяльності, зменшення навіть потенційних правопорушників, має здійснювати активну соціальну агитацию.

Заключение

.

Укладання курсової роботи писалося найостаннішим. Мені вже відомо, що досить багато моїх одногрупників зацікавила той самий тема що вибрав я. Не сумніваючись в жодному їх, переконаний, що вони зробили посильний внесок у навчальну дисципліну ТГП, а й у юридичну науку, тим, що виклали своїх поглядів з приводу визначення і класифікації правонарушений.

Мета цієї курсової роботи була дати велике визначення правопорушення, і натомість стислого викладу правомірного поведения.

Загальне поняття складу правопорушення має важливе теоретичне і практичного значення у діяльності правозастосовних органів. Воно є необхідною щаблем у процесі визначення конкретних складів правопорушень, теоретичної підвалинами розкриття її змісту і справедливого і обгрунтованого застосування практично законодательства.

Актуальність питання про правопорушення, мій погляд, зникло за інерцією ніколи. Це можна пояснити тим, що передумови з метою протиправних діянь є і існуватимуть у суспільстві й у за всіх часів, оскільки досягнення соціального, матеріального і психологічного рівності - завдання нездійсненне, а нерівність завжди припускає наявність протиправній сфери діяльності індивіда чи організації, навіть Якщо ця сфера досить низька і має прихований характер. Досягнення такої міри суспільства, як у ньому відсутні правопорушення, на мою думку, можливе лише за загальним зомбуванні населення, тобто підпорядкування волі кожного індивіда, або відсутність в даному суспільстві права як, позаяк у тому випадку сенс самого правопорушення як порушення правових розпоряджень і заборони. Необхідно також врахувати чинник випадковості у вчиненні правопорушення, відзначити який цілком неможливе, можна лише за певних умов звести його до мінімуму, що ні перешкоджає можливість виникнення ситуації, при якої правопорушення совершается.

Список источников.

1. Конституція РФ.

2. Кодекс РФ про адміністративних правонарушениях.

3. Кодекс РРФСР про адміністративних правонарушениях.

4. Кримінальний Кодекс РФ.

5. Трудової Кодекс РФ.

6. Кримінально-процесуальні кодекси РФ.

1. Бабаєв В.К. Теорія держави й права. Москва, «Юристъ», 2001.

2. Венгеров А. Б. Теорія держави й права. ЧАСТИНИ 1,2. Москва, 1996.

3. Денисов Ю. О. Загальна теорія правопорушення і ответственность.

Соціологічні і юридичні аспекти. Л., 1983.

4. Достоєвський Ф. М. Обрані сочинения/Редкол.: Р. Бєлєнький, П.

Миколаїв. — М.: Худож. Літ., 1990.

5. Кудрявцев В. М. Закон, вчинок, відповідальність. М., 1984.

6. Кузнєцова Н. Ф. Злочин і злочинність. М., 1969.

7. Лазарєв В. В. Загальна теорія правничий та держави. Москва, «Юрист». ,.

8. Марченко М. Н. Теорія держави й права. Москва, «Зерцало», 1998.

9. Матузова М. І. і Малько А. У. Теорія держави й права. Курс лекцій. Москва, 1999.

10. Нікітін А.Ф., Суворова М. Р. Право і прозорого політика, Москва, 1997.

11. Хропанюк В. М. Теорія держави й права: Навчальний посібник для ВНЗ. Москва, 1997.

12. Якушев А. У. Теорія держави й права. Конспект лекцій. Москва,.

«Видавництво ПРІОР», 2000.

———————————- [1] Достоєвський Ф. М. Обрані сочинения/Редкол.: Р. Бєлєнький, П. Миколаїв. — М.: Худож. Літ., 1990. З. 177 [2] Лазарєв В.В. «Загальна теорія правничий та держави», Москва, 1994, з. 197 [3] Лазарєв В.В. «Загальна теорія правничий та держави», Москва, 1994, с. 199 [4] У розділі ст. 166 КоАП визнає самоправність адміністративним провиною, якщо він зашкодило суттєвої шкоди громадянам або організаціям, а разі заподіяння суттєвої шкоди цим суб'єктам, діяння визнається злочином (ст. 330 КК РФ) [5] Кузнєцова Н. Ф. Злочин і злочинність. М. 1969, с. 17 [6] за 57-ю статтею 24 Кодексу РРФСР про Адміністративних Правопорушення [7] Цивільний Кодекс РФ, ст. 396, частина 1.

[8] Лазарєв В. В. Загальна теорія правничий та держави. М., 1994 з. 199 [9] Якушев А. У. Теорія держави й права. Конспект лекцій. Москва, «Видавництво ПРІОР», 2000, з. 203.