Принцип поділу властей

План.

Запровадження. 2 Историко-правовые коріння принципу поділу влади. 4 Основний зміст принципу поділу влади. 14 Реальне здійснення принципу поділу влади. 17 Укладання. 30 Використовувана література. 31.

Тема «Принцип поділу влади» історія держави й права є дуже актуальною на етапі, особливо Російської держави. Пов’язано це у першу чергу, з тим, що у радянські часи, протягом тривалого історичного періоду дана тема також не знаходила відображення у вітчизняній правової концепції, більше сам собою факт поділу влади заперечувався як ідеологічно невідповідний загальної стратегічну мету соціалістичного держави. З корінний реконструкцією держави й відповідних структур, розпочатий межі 80−90-х ХХ століття у Росії, з висуванням, у зв’язку з з цим, загальнодержавної мети — створення правової держави, питання місця та ролі принципу поділу влади у правову державу, його проблематика, набуває пильна увага із боку вітчизняних теоретиків права. На сьогодні ми можемо говорити про певних результатах до вивчення цього питання, як у теоретичному, і у практичному плані. Виходячи з цього, до вивчення принципу поділу влади у теорії держави й права можна назвати наступний коло вопросов:

Які історичне коріння принципу поділу властей?

Як здійснюється даний принцип практично у різних державах світу, в России?

Як принципу поділу влади дозволяється в теоретичних працях мислителів минулого та нинішнього часу, як зарубіжних, і российских?

Який зміст принципу поділу властей?

Для з’ясування відповіді опікується цими питаннями використовувалися нормативні акти, научно-учебные посібники: М. Н. Марченко «Теорія держави й права», В. М. Хропанюка «Теорія держави й права», М. В. Баглая, Б. М. Габричидзе «У конституційному праві Російської Федерації», З. М. Черниловского «Загальна історія держави й права»; наукові праці: І.А. Ісаєва, М. Н. Золотухиной «Історія політичних вимог і правових навчань Росії», М. Валуєва «Історичні типи філософії»; енциклопедичні видання, і навіть матеріали періодичних изданий.

У цілому згадані джерела відбивають сучасні погляду у правовий науці на принцип поділу влади. Приміром, на роботах І.А. Ісаєва, М. М. Золотухиной, М. Валуєва показані різні погляди в ролі і значення принципу поділу влади у державі теоретиків права минулого. У научно-учебных посібниках З. М. Черниловского, М. В. Баглая, Б. М. Габричидзе, крім общетеоретической трактування змісту цього принципу представлений аналіз його практичного здійснення у різних державах світу, у цьому однині і Російської Федерації. Нормативні акти, зокрема Конституція Російської Федерації, допоможуть усвідомити механізм дії принципу поділу властей.

Основними методами, які у цій роботі, були дослідження наукового матеріалу по заданої темі, його позитивний і критичний анализ.

Историко-правовые коріння принципу поділу властей.

Поділ влади — одна з принципових умов і основний механізм функціонування всіх видів політичної й неполітичної власти.

«Поділ влади виникає з властивості влади бути стосунками між суб'єктами (першим, чи активним), від якої виходить вольовий імпульс, спонукання до дії, і суб'єктом (другим, чи пасивним), який сприймає цей імпульс та здійснює спонукання, стає носієм влади, її виконавцем. Ця найпростіша структура поділу праці й передачі влади зазвичай ускладнюється, особливо у інституціональному політичному (а також неполитическом — економічному, правовому, ідеологічному) процесі, коли другий суб'єкт передає вольовий імпульс наступному суб'єкту тощо. до кінцевого виконавця (процес, отримав назву командування, чи розпорядження і що становить сутність власти)"[1].

Отже поняття «поділ влади» досить широке й не віддільно від розуміння «влади» та приймає у своїй найрізноманітніші форми висловлювання. У зв’язку з цим за доцільне простежити історичний шлях розвитку розподілу влади на момент його сучасного сприйняття в правову державу як один з основних принципов.

Поділ влади історично склалося на ранніх етапах формування держави й перетворилася на спеціалізацію влади різних осіб і інститутів, у якій рано виявилися дві стійкі тенденції: концентрація влади у одні руки чи одному інституті і розділити влада, працю й відповідальність. Звідси й два слідства, які з цього двоїстого ставлення до влади: боротьба влади вже розділених інститутів власності та проти її поділу, з одного сторони, і прагнення впорядкувати відносини розділених влади й позбавити суспільство від сутичок з-поміж них з іншого. Звідси теж й характерне для політичної історії суспільства суміщення функцій її ранніх етапах: вождя і воєначальника (король-воин, князь-предводитель дружини, епископ-рыцарь, глава ордени та т.п.).

Перше велике поділ влади розвело політичну та релігійну влади, влада держави й церкви. Вона ж супроводжувалося і тривалої боротьбою за уніфікацію влади, переважання світської влади над релігійної, чи панування церкви у світському життя суспільства. Суперництво з-поміж них тривало багато століть, все середньовіччя і почав Нового часу, як у Росії, і у країнах. Воно далеко ще не завершено багатьом держав і товариств та понині, у своїй результат його далеко ще не однозначний у регіонах світу. Західна, переважно християнська його частину вирішила суперечка про владу на користь світської, державної, східна у часто (в деяких мусульманських країнах, наприклад, Іран) — на користь значного для політичного впливу релігійних почав життя суспільства, його политико-правовой системи та культурного уклада.

Поруч із, у самому світському державі рано почалося поділ професійних функцій влади. Вже Аристотель зазначав існування у ньому законодавчого органу — магістратури (виконавчого установи) і судового органу. Відбувалося поділ влади між центральним і керували місцевим управлінням (самоврядування), формувалася дедалі більше складна політична система суспільства, влади різних рівнів і з різними функціями. Розвинене поділ влади стало наприкінці конів одній з організаційних основ держави Нового часу, яке функціонує як система функціонально розмежованих, а й пов’язаних між собою установ, апаратів органів влади. Феодальна організація влади з об'єднаними від імені владаря законодавчих, виконавчих і судових функцій включаючи функціональне і територіальний поділ влади між монархічним центром і провінційними (міськими) парламентами, місцевим самоврядуванням, з цензовим представництвом частково обраних, частково включённых до нього «з права» у складі іменитих городян. Децентралізоване феодальне середньовічне держава допускало помітне зміцнення місцевих парламентів, що особливо зміцнилися у Європі в XIII-XIV століттях й у згодом, стали структурної та соціальній основою виникнення парламентів й у державних центрах абсолютистських монархій. Інший основою розподілу влади стали різні королівські поради, зазвичай дуже замкнуті і найвужчі, нерідко олігархічного типу, попри її дорадчі функції, як і відбувалося у Верховному таємному раді в Росії послепетровского періоду, коли із 8 членів ради ніхто («верховников») шестеро представляли дві знатнейшие прізвища — Долгоруких і Голицин. Поза тим, існували та епізодично збори (асамблеї) правлячих феодальних верхів, феодальні союзи (ліги), такі, як Земські собори у Росії, також котрі готували у майбутньому досконаліші форми розподілу влади. Вирішальний етап інституціонального та функціонального поділу структурі державної влади припало на початковий період Нового часу (XVII в.). У цей час феодальне децентралізоване держава продала місце централізованим абсолютистським монархиям переважно країн Західної Європи. Центральна влада тепер потребувала розвиненішому і ефективному апараті управління й, який неминуче мав бути спеціалізується і разделён. Розвиваючись до того ж час торгова і промислова буржуазія підтримала на початковому етапі абсолютистській монархічний центр і сприяла його зміцненню, та заодно одержала начебто і доступом до влади, яка виявилася до відомої заходи розділеної й між станами і класами, й доступу цей відкрили, передусім, в нарождавшиеся центральні парламентські (законодавчі і представницькі) структуры.

«Подальший розвиток розділених влади йшло кількома паралельними путями:

1) відбувалася централізація парламентськими структурами, усунення парламентаризму до центру з усією ідеологією і технікою формування представницької влади (її виборністю, принципами організації та т.п.);

2) укріплювалася й удосконалювалася центральна урядова виконавча влада і особливо її апаратів, кадрів державних служащих;

3) завершилося формування яка виникла у феодальному середньовіччя системи нагляду і здійснення правосуддя, передачі судових функцій від пануючої (сеньориальной) верхівки — спеціалізованим судовим органам". 2].

Цей об'єктивний процес отримав теоретичне обгрунтування в политико-философской теорії поділу влади й супроводжувався проектами громадянського суспільства і правової держави, і конституційного ладу, реалізація яких було необхідною умовою ефективного розподілу влади й у своє чергу від поділу її в три щодо автономні, взаємозалежні, і контролюючі одне одного власти.

Саму ідею поділу законодавчої, виконавчої та судової влади супроводжує пошук людством ідеального держави щодо протязі багатьох століть. У зародковому стані вона була присутня вже у поглядах давньогрецьких філософів (Аристотель, Полібій). Проте, як основний принцип складеного вчення про демократичній державі він було сформульовано Д. Локком і розвинений згодом Ш. Монтеск'є. У цьому теоретична база було підготовлено всім об'єктивним ходом історії (про якій ішлося вище), а поштовхом до її оформленню послужили буржуазны революції" у Англії (1640−1648гг.) й у згодом мови у Франції (1789−1794гг.).

У підставі політичної філософії Локка (1632−1704гг.) і лібералізму лежить ідея власності («Трактати про уряді»). «Держава і громадянське суспільство почивають на власності (була через приватна і особиста власність). У природному стані, каже Локк, люди, може бути, й живуть благополучно, але явно не вистачає багато чого задля збереження власності. За підсумками громадського договору створюється держава — соціальна інституція охорони власності та ліквідації що з власністю непорозумінь… Та й у державному стані власність недостатньо оберегаема, наприклад, від свавілля абсолютної монархії. Щоб охорона власності не залежала виключно від волі влади, люди створюють закони та законодавство… Та й у суспільстві законів мабуть беззаконня, оскільки завжди залишається значна свобода для тлумачення застосування законів… Коли, наприклад, суддями є самі правителі, вона судити, керуючись тими самими цілями, що у процесі правління. І це загрожує волюнтаризмом судочинства, фактичним беззаконням… Д. Локк пропонує системи стримання та противаг — поділ влади законодавчу, виконавчу і судову з передачею кожної особливому колі осіб. Тоді, наприклад, в правовому монархічному державі законодавчою владою то, можливо аристократичний парламент, вищої виконавчої — король, а судову можна буде пропорційно поділити між аристократичним і демократичним сословиями"[3].

У Росії її ідея поділу влади як принципу лібералізму вперше у найбільш чіткої формі була виражена М. М. Сперанським (1772−1839гг.) в «Проектах і записках». У межах своїх проектах державних перетворень Сперанський мріяв про конституційної монархії, яка керувала на «неодмінному законі». Законність форм здійснення влади Сперанський передусім пов’язував із необхідністю поділу влади. «Законодавча влада має бути вручена двопалатної Думі, яка обговорює та приймає закони, навіщо збирається сессионно, раз на рік, починаючи своєї роботи 19 вересня. Глава виконавчої — монарх бере участь у діяльності Думи, але «жоден новий закон може бути видано без поваги Думи. Встановлення нових податей, податків і повинностей поважають у Думі». Думка Думи вільно, і тому монарх неспроможна «ні знищити законів, ні спотворити їх», позаяк у свої дії виконавча влада підконтрольна представницькому органу. Судова влада реалізується судовою системою, що включає суд присяжних і що завершується вищим судовим органом — сенатом. Три влади управляють державою аналогічно, як людина своїм організмом: звертаючись до Закону, волі й виконання. Сперанський передбачив і можливість об'єднання цих влади для погоджується їх дії Державному раді, що складається частково з тих, призначуваних монархом, а частково обраних у виборчому праву. Державний рада засідає під керівництвом царя, він має право законодавчої ініціативи, але закони, «яким вводиться какая-либо зміна в відношенні сил державних або стосовно приватних осіб між собою», затверджуються неодмінно і лише Державної Думой"[4].

Порядок в влаштованому в такий спосіб державі охороняється законом. Цілком ймовірно, що проект Сперанського як здійснював принцип поділу влади, з урахуванням певних стримуючих чинників, але, і це дуже важливо, передбачав механізм їх узгодженого дії, щоб уникнути можливого протистояння трьох гілок нашої влади. Сперанський брав у увагу обставина, чітко висловлене противником розподілу влади М.М. Карамзіним: «Дві влади у одній державі суть два грізні лева лише у клітині, готові терзати друг друга». 5] Розглянуті вище проекти механізму поділу влади Д. Локка і М. М. Сперанського розуміли наявність монархії. Проект П.І. Пестеля (1793−1826гг.) — «Російська Щоправда» — в ролі форми державного правління передбачав республіку — найбільш поширену нині, і тому надзвичайно цікавий. Законодавча владу зі проекту Пестеля, зосереджена Народному віче — «однопалатном органі, котрий обирається терміном п’ять років, зі щорічним переобранням одну п’яту його частину, при цьому «той самий то, можливо знову избран"[6]. «не може розпустити Народної вечи. Воно представляє волю у державі, душу народа». 7] Виконавча влада — державна Дума — складається з п’ятьох людина, обраних терміном п’ять років. «Щороку з Думи виходить сам і замінюється іншим вибором… Усі міністри і взагалі усе правительствующие місця складаються під відомством і начальством державної Думы». 8] Блюстительная влада — Верховний собор складається з 120 людина, що призначаються протягом усього життя й не беруть участь ні з законодавчої, ні з виконавчої. Кандидатів призначають губернії, а Народне віче заміщає ними «выбылые місця». Кожен закон іде затвердження у Верховний собор, який входить у його розгляд сутнісно, але старанно перевіряє дотримання необхідних формальностей, і тільки після затвердження Верховним собором законопроект отримує юридичної чинності. Теоретично поділу влади, запропонованої Пестелем, «приймається правило определённости кола дій», тобто, чітко встановлюються компетенції законодавчої, виконавчої і блюстительной влади. Понад те, Пестель наполягав у тому, щоб кожному державному органу «було присвоєно точні і незмінні функції». Собор має серйозні контрольні функції і місцях, оскільки призначає по одного з своїх членів до кожної міністерство — і у кожну область. Головнокомандуючі діючих армій також призначаються Верховним собором. — «Собор утримує не більше законності Народну вічу і державну Думу. Собор проти неї віддавати під суд чиновника рівня за зловживання. Механізм дії законодавчої і виконавчої влади, і навіть державний устрій визначається Конституцией"[9]. У згодом серйозний внесок у розвиток вітчизняної теорії поділу влади вніс ПМ. Коркунов (ХІХ ст.) — («Указ і закон»). Однак у Росії здійснення цього принципу стала можлива лише наприкінці XX века.

Отже, можна зробити такі выводы:

1) Принцип поділу влади може бути притаманний лише демократичної держави, — ні з рабовласницькому, ні з феодальному державі він неможливий, оскільки принцип передбачає наявність економічно вільного власника — основного представника суспільства, який володіє і з політичними правами.

2) Для фактичного цього принципу необхідні певні об'єктивні умови — достатня ступінь розвитку продуктивних зусиль і відносин, і навіть суб'єктивні — рівень політичної свідомості общества.

3) Теорія права пропонує різноманітні варіанти механізму дії принципу поділу властей.

Основний зміст принципу поділу властей.

Хоч би якими були різні варіанти механізму дії принципу поділу влади теорія основу визначає таке його содержание.

«Законодавча влада має верховенством, оскільки він встановлює правові початку державної влади і життя, основних напрямів внутрішньої і до зовнішньої політики країни, отже, визначає кінцевому счёте правову організацію та влитися форми діяльності виконавчої та судової влади. Чільне становище законодавчих органів у механізмі правової держави зумовлює вищу юридичну силу ухвалених законів, саме й надає загальнообов’язковий характер нормам права, виражених у них. Проте верховенство законодавчої влади носить абсолютного характеру. Межі її дії обмежені принципами права, природними правами людини, ідеями волі народів і справедливості. Вона перебуває під медичним наглядом народу і спеціальних конституційних органів, з допомогою яких забезпечується відповідність законів діючої конституции.

Виконавча владу у особі своїх органів займається безпосередньої реалізацією правових норм, прийнятих законодавцем. Її діяльність повинна бути полягає в законі, здійснюватися у закону. Виконавчі органи влади та державні посадові особи немає право видавати загальнообов’язкові акти, встановлюють нові, непередбачений законом права чи обов’язки громадян і організації. Виконавча влада носить правової характер лише тому випадку, якщо вона є подзаконной владою, діє засадах законності. Стримування виконавчої досягається також із допомогою її підзвітності і відповідальності гілок перед представницькими органами структурі державної влади. У правову державу кожен громадянин може оскаржити будь-які незаконні дії виконавчих органів прокуратури та посадових осіб, у судовому порядке.

Судова влада покликана охороняти право, правові підвалини державної влади і життя від будь-яких порушень, хто їх не робив. Правосуддя в правову державу відбувається лише судовими органами. Ніхто неспроможна залишити за собою функції суду. У своїй правоохоронної діяльності суд керується лише законом, правом та залежною від суб'єктивних впливів законодавчої чи виконавчої влади. Незалежність і «законність правосуддя є найважливішої гарантією права і свободи громадян, правової державності загалом. З одного боку, суд зовсім не може присвоювати собі функції законодавчої чи виконавчої влади, з іншого боку його найважливішим є организационно-правовой контролю над нормативними актами цих влади. Судова влада, в такий спосіб, виступає стримуючим чинником, попереджуючим порушення правових установлень, і конституційних, як з боку законодавчих, і виконавчих органів структурі державної влади, забезпечуючи цим реальне поділ властей». 10].

Отже, розмежування єдиної структурі державної влади втричі щодо самостійні і незалежні галузі запобігає можливі зловживання владою та виникнення тоталітарного управління державою, не пов’язаного правом. Кожна з цих влади займає своє місце у загальну систему державної влади виконує властиві лише йому завдання й функції. Рівновага влади підтримується спеціальними организационно-правовыми заходами, що забезпечують як взаємодія, а й взаимоограничение повноважень у встановлених межах. У той самий короткий час вони гарантують незалежність владі одної в межах тієї ж повноважень. Слід зазначити, що принцип поділу влади одна із принципів правової держави й ефективно діяти може лише у поєднанні з ними, найважливішими серед яких є принцип законності, взаємна відповідальність держави і особи, реальність прав личности.

Реальне здійснення принципу поділу властей.

А перші конституції — США 1787 р., Франції 1789 р. — закріпили, хоча в різних варіантах поділ властей.

Законодавчу влада конституція 1787 р. (США) вверяла конгресу, що складається з цих двох палат: палати представників избирающейся (як той час, і тепер) населенням штатів і сенатам, членів якого обирали (до 1913 р.) парламенти штатів. На цьому видно, що сенат від початку зауявний як палата консервативна за складом, котра від виборців, гальмо стосовно палаті представників. «Джон Адамс, майбутній розміняє президент країни, так і заявляв: сенат повинен накладати узду на палату представників. Інший з „батьків“ конституції — Медісон — писав, що сенат необхідний у разі якщо нижня палата використовує „у зло“ свою власть». 11].

Палата представників, і сенат отримували рівних прав у цьому, що стосувалося законодавчої ініціативи й прийняття законів. Главою держави й уряду конституція називала президента США. Він обирався выборщиками по штатам. Вони подавали голоси з допомогою бюлетенів. Проходив той, за якого треба було подано більшість голосів виборщиків. Багато членів установчого конгресу пропонували, щоб президента обрав сам конгрес — так надёжнее. Проти цього було виставлені заперечення, засновані на історичному досвіді. Посилалися зокрема інтриги, боротьбі угруповань, які обрання польських королів сеймом. Після багатьох коливань посаду Президента вирішили зробити тимчасової. Його повноваження були обмежені чотирма роками, але було свідомо відпущено право переобрання президента нового термін. Президент США наділений значної владою. Він поєднує у своєму особі глави держави і премьер-министра уряду. Йому належить Верховне командування армією. Сповідуючи принцип поділу влади, конституція позбавила президента законодавчої ініціативи суворому буквальному розумінні (права представляти палатам готовий законопроект); його вето на законопроект, ухвалений обома палатами, то, можливо «перекинуто» кваліфікованим більшістю обох палат. У водночас президент же не залежав від цього, як приймуть здійснювана ним політика в палаті представників чи сенаті. Також і міністри. Вони є членами конгресу і залежить від його рішення. «Та було більше коштів у теорії, ніж практиці. Насправді конгрес мав (й володіє) значними можливостями тиску президента, як і президент же не не містить можливості тиску конгресс». 12] Призначення попри всі вищі посади президент виробляє з дозволу сенату, на менш важливі — палати представників. Але звільняти своїх чиновників президент може на власний розсуд: вважається, що не можна мати слухняних виконавців, якщо ні права їх уволить.

Третьої владою США конституція називає суд. Вже конституанті (установчому конгресі) було висловлено думка, загалом прийняте, що Верховний федеральний суд — вища судова інстанція США — повинен мати право перегляду законів прийнятих конгресом за її невідповідність конституції. Було у вигляді, що цього права Верховного суду здійснюватиме не взагалі (як наглядова інстанція), а через відкликання певним справою — кримінальним чи цивільним, яке лежало у виробництві. У цьому вся саме сенсі було сформульовано правомочності Верховним судом США до закону про судоустрій 1789 р., прийнятого першим конгресом США (ст. 25). Питання неконституційність всього закону загалом або його частини може бути поставлений не інакше як приватна особа (організацією) з тієї причини, що цим законом порушується яка або гарантія, встановлена конституцією для особистості, честі, майна чи інших прав позивача. Після відповідного рішення Верховним судом не може посилатися на відкинутий його або бути привлечённым до відповідальності з його підставі. Так здійснювався (і здійснюється) принцип поділу влади у США.

У 1789 р. Декларація правами людини і громадянина, прийнята мови у Франції (є частиною нинішньої Французької Конституції) у статті 16 також закріпила цю важливу принцип: «Будь-яке суспільство, у якому не забезпечене користування правами і проведено поділ влади, немає конституции». 13].

Протягом XIX-ХХ століть поділ влади завоювало дедалі більше широкі позиції, перетворившись згодом у загальновизнаний принцип цивілізації і демократии.

У розпал президентської республіці поділ влади проводиться найбільш послідовно. Про це, зокрема, засвідчив досвід США, аналізований вище, де цей був істотно доповнений системою «стримування і противаг», що дозволило як розділити три влади, а й конструктивно врівноважити їх. По суті, США за історичні підвалини не знали глибоких конституційних криз, хоча зіткнення влади, особливо законодавчої і виконавчої, періодично усе ж таки происходили.

Істотні особливості властиві системі розподілу влади у державах із парламентської формою правління: парламентських республіках і парламентарних монархіях. Тут, як і у будь-якому конституционно-правовом державі, забезпечується відносна самостійність і законодавчої, виконавчої та судової влади, але баланс з-поміж них підтримується з допомогою специфічних коштів. Так, баланс законодавчої і виконавчої влади забезпечується, зокрема, тим, що парламент може висловити недовіру урядові, а главу держави може розпустити парламент.

Є свої особливості й у напівпрезидентських республіках. Відповідно до Французької доктрині, наприклад, застосування принципу поділу влади зовсім на рівнозначно подрібнення і ослаблення влади, а навпаки, має служити співробітництву й кооперації всіх її гілок. Тільки така, сильна, влада може бути інтересам чоловіки й суспільства, у чому і полягає вище призначення держави. У сучасному Франції президент має широкі повноваження, внаслідок чого якого є в певній мері носієм виконавчої, під час здійснення якій він, проте, не несе відповідальності парламенту. У той самий час президент ділить виконавчу владу з урядом, що у своє чергу, має спиратися ось на підтримку парламентської більшості. Ухваленню резолюції осуду уряду то, можливо протиставлено достроковий розпуск Національного зборів, хоч і тут є певні обмеження. Двопалатний парламент залишається вищим законодавчим органом країни, але його повноваження, як і сфера застосування закону, суворо обмежені конституцією. Зіткнення з питань компетенції трьох влади повинні вирішуватися переважно Конституційним Советом.

У Російській Федерації принцип поділу влади вперше закреплён в Декларації про державний суверенітет РРФСР. Конституція Російської Федерації 1993 р. фіксує Україні цього принципу як жодну з основ конституційного ладу. У статті 10 говоритися: «Державна владу у Російської Федерації складає основі поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчої влади і судової влади самостоятельны». 14] Конституційні норми, що визначають механізм структурі державної влади закріплені в розділах «Президент Російської Федерації», «Федеральне Збори», «Уряд Російської Федерації», «Судова влада». Всі ці вищі державні органи виконавчої влади однаковою ступеня висловлюють цілісну концепцію народного суверенітету. Поділ влади є поділ повноважень державні органи за збереження конституційного принципу єдності державної власти.

Тому за доцільне зупинитися на аналізі становища даних вищих органів структурі державної влади, щоб краще усвідомити механізм дії принципу розподілу влади у складі Федерации.

Посаду було учреждён Російській Федерації загальнонародним референдумом у квітні 1991 р. За Конституцією РФ 1993 р. «Президент РФ є глава держави» (п. 1, ст. 80, Конституції РФ). У колишньої Конституції його функція було визначено через терміни «вища посадова обличчя» і «глава виконавчої». Зміна конституційної формули не означає звуження функцій Президента РФ або його «відлучення» від виконавчої. Термін «главу держави» точніше відбиває стан і й інше, але з свідчить появу четвертої основний галузі влади. Коли тим щонайменше вживають термін «президентська влада», то це може лише особливий статус Президента, в системі трьох влади, наявність в нього деяких власних повноважень і комплексний характер його різноманітних правий і обов’язків у взаємодії з іншими владою, але переважно — з позицій виконавчої владою. «Президент немає права втручатися у повноваження Федерального Збори чи судових установ — Конституція суворо поділяє їх повноваження. Розбіжності між владою він може регулювати лише за допомогою погоджувальних процедур чи шляхом передачі спору до суду. У той самий час чимало статей Конституції свідчить про те, що фактично Президент визнається главою виконавчої (право призначати Уряд, право головувати на засіданнях Уряди та т.д.)». 15] Повноваження Президента які з відмінності конституційних функцій глави держави й парламенту, переважно й головному не конкурують із повноваженнями представницького органа.

Конституція проводить чітке відмінність їхніх повноважень, виходячи з принципу поділу влади. У той самий час повноваження Президента, в сфері відносин із парламентом дозволяють розглядати глави держави як неодмінного учасника законодавчого процесу. Президенту належить право призначати вибори Державної Думи, тоді як вибори Президента призначаються Радою Федерації. Отже, призначення виборів цих органів структурі державної влади відбувається на взаємної основі, щоб уникнути взаимозависимости.

Після виборів Державна Дума проводить тридцятий день самостійно, але Президент може скликати засідання Думи раніше цього терміну. президент має право законодавчої ініціативи, тобто, внесення законопроектів у Державну Думу, він має право вето на законопроекти, прийняті Федеральним Зборами. Це вето що називається теоретично як відносне, то, можливо подолано при повторному прийнятті законопроекту двома палатами Федерального Збори при окремому обговоренні більшістю на два третини кожної палати — у разі Президент зобов’язаний підписати закон котрі сім днів. Законопроект стає законом і на дію лише після його підписання і оприлюднення Президентом. На розгляд відводиться 14 днів, після чого закон має бути або отклонён, чи входить у силу. Президент звертається до Федеральному Собранию з щорічними посланнями про становище у країні, про основних напрямах внутрішньої і до зовнішньої політики держави, але поводження з цими посланнями значить, що він вимагає затвердженні своїх идей.

Президент призначає референдум гаразд, встановленому федеральним конституційним законом. Президент вправі розпускати Державну Думу, але з передбачено право розпускати Раду Федерації, Розпуск Думи можливий за разі трёхкратного відхилення нею представлених кандидатур Голову Уряди (ч.4, ст. 111, Конституції РФ), при дворазовому винесенні недовіри Уряду протягом 3-х місяців (ч.3, ст.117) і за відмову Думи у довірі Уряду (ч.4, ст.117). Що стосується розпуску Державної Думи Президент призначає нові вибори про те, щоб нова Дума зібралася пізніше як за 4 місяці після розпуску. Державна Дума може бути розпущена Президентом: «1) протягом року її обрання; 2) з висування нею обвинувачення проти Президента до прийняття відповідного рішення Радою Федерації; 3) в період дії по всій території РФ військового чи надзвичайного стану; 4) протягом шести місяців до закінчення терміна повноважень Президента РФ."[16] Суворе обумовлювання розпуску Думи та обмеження прав Президента, в цієї області свідчить у тому, що розпуск Думи сприймається як явище екстраординарне і бажане. За всіх випадках розпуску Державної Думи Раду Федерації продовжує своєї діяльності, забезпечуючи безперервність представницької власти.

Відповідно до принципом поділу влади й незалежності судів Президент немає права втручатися у діяльність судових установ. Але він бере участь у формуванні органів судової влади. Чи ж тільки Президенту дозволили висування кандидатур призначення Радою Федерації при посаді судів Конституційного Судна, Верховного Судна, Вищої Арбітражного Судна. Президент також призначає суддів інших федеральних судів. Ніхто над праві вимагати від Президента висунути той чи інший кандидатуру — було б порушенням принципу поділу влади. У відповідність до Федеральним Законом Президент пропонує Ради Федерації кандидатуру цю посаду і він також вносить пропозицію про звільнення від посади генерального прокурора РФ.

При характеристиці Російського парламенту, у світлі принципу поділу влади можна назвати три моменту: «а) застосування щодо нього терміна „парламент“ означає офіційне прийняття категорії парламентаризму з урахуванням Російських умов і особливості, і навіть світового цивілізованого досвіду; б) специфічним властивістю є визначення її як загальнонаціонального представницького органу; в) Федеральне Збори — легіслатура Російської Федерації». Проте 1993 р. не виходить із принципу верховенства парламенту над виконавчої влади. Питання недовіру Уряду, вираженому Державної Думою, остаточно вирішується Президентом РФ.

Конституція Російської Федерації главою 7 виділяє й третю самостійну гілка влади — Судову. Судова влада і органи її здійснюють, мають значної специфікою, відображено в ч.2 ст. 118 Конституції РФ, в якому йшлося, що судова влада здійснюється у вигляді конституційного, громадянського, адміністративного та кримінального судочинства. Конституція Російської Федерації чітко визначає, що правосуддя у Росії відбувається лише судами РФ. У цьому підкреслюється незалежність судів. Конституцією Російської Федерації передбачені: а) Конституційний суд РФ; б) Верховний Суд РФ; в) Вищий Арбітражний Суд РФ. За Конституцією РФ діють інші федеральні суды.

Особливо яскраво дію принципу поділу влади у відношенні судової влади знайти за роллю Конституційного Судна РФ. Відповідно до статті 125 Конституції Російської Федерації, п. 2 «Конституційний суд РФ по запитам Президента РФ, Ради Федерації, Державної Думи, однієї п’ятої членів Ради Федерації, чи депутатів Державної Думи, Уряди РФ, Верховного Судна РФ і Вищого Арбітражного Судна РФ, органів законодавчої і виконавчої влади суб'єктів РФ дозволяє справа відповідності Конституції РФ: а) федеральних законів, нормативних актів Президента РФ, Ради Федерації, Державної Думи, Уряди РФ; б) Конституцій республік, статутів, і навіть законів та інших нормативних актів суб'єктів РФ, які видаються за питанням, які належать до ведення органів структурі державної влади РФ і спільному ведення органів державної влади РФ органів структурі державної влади суб'єктів РФ; в) договоров між органами структурі державної влади РФ і органами структурі державної влади суб'єктів Російської Федерації, договорів між органами державної влади суб'єктів РФ; р) котрі вступили з за міжнародні договори РФ». 17] Конституційний суд РФ дозволяє суперечки компетенції: а) між федеральними органами структурі державної влади; б) між органами структурі державної влади РФ органів структурі державної влади суб'єктів РФ; в) між вищими державними органами суб'єктів РФ. Конституційний Суд РФ за скаргами порушення конституційні права і свобод можливо громадян, і по запитам судів перевіряє конституційність закону, применённого чи що підлягає застосуванню у конкретну справу, порядку встановленому федеральним законом. Конституційний суд РФ дає тлумачення Конституції РФ. Акти чи його положення, визнані неконституційними, втрачають силу.

Щоб краще зрозуміти масштабність, роль, значимість Конституційного Судна РФ діє принципу поділу влади можна використовувати наступний приклад зі судової практики: «Уряд РФ порушення вимог ст. 168 і 169 ДК РФ відстрочило без достатніх підстав виконання своїх договірних зобов’язань в в односторонньому порядку змінило їх умови. Воно необгрунтовано надав переваги підлеглим йому органам, куди покладалося виконання зобов’язань по отоварюванню чеків на легковики. У період дії відстрочки Президент РФ видав Указ «Про заходи з лібералізації цін» від 3.12.1991 р., яких із 2.01.1992 р. скасовано регулювання ціни багато товарів, зокрема і автомобілі. Збитки набрали багаторазовому знеціненні вартості цільових вкладів і неможливість отримання автомобілів за цільовими чекам по початкової ціні, що є істотним умовою договірного зобов’язання держави громадянами. Часткова індексація цільових вкладів і цільових чеків (Постанова Уряди РФ від 24.01.92) по думці Конституційного Судна не відповідала вимог Закону РРФСР про індексації доходів населення і заощаджень громадян 24.10.91 р. Конституційний суд РФ визнав: «Уряд діяло протиправно… порушивши майнові правничий та громадян воно вийшло за предмет компетенції, передбаченої Конституцією РФ."[18] Отже, у разі судова владу у Конституційного Судна РФ, виходячи з принципу поділу влади, чітко визначила ступінь компетенції Уряди РФ, виходячи з Конституції РФ, не допустивши її превышения.

З усього сказаного можна дійти такого висновку. Принцип поділу влади існує лише теоретично держави й права, він реально складає практиці у різних державах світу, причому має місце у різні форми, варіантах, не втрачаючи у своїй свого змісту. У Російської Федерації державна влада будується з урахуванням цього принципу, хоча заодно має специфічні особенности.

Заключение

.

Тематика принципу поділу влади показує наскільки важлива теоретична правову базу як підготовча щабель для реального здійснення практиці — в государственно-правовом будівництві. Правильно сформульоване зміст, аналіз стану та чітко певний коло необхідних критеріїв об'єктивних і піддається, пропозицію різних варіантів зі збереженням основний конструкції теоретично допоможуть уникнути хворобливих «дослідів» практично, які ламають часом долі поколінь і окремих осіб. Природно під час створення правової держави, в якому принцип поділу влади займає найважливіше місце, «творцям» треба враховувати як багатий теоретичний, і практичний опыт.

Використовувана литература.

1. Конституція Російської Федерації. М.,.

«Юридична література», 1993 г.

2. Політологія. Енциклопедичний словник. М., 1993 г.

3. В. М. Хропанюк «Теорія держави й права», М., «ДТД»,.

1996 г.

4. З. М. Черниловский «Загальна історія держави й права», М.,.

«Юрист», 1996 г.

5. І.А. Ісаєв, М. Н. Золотухина «Історія політичних вимог і правових учений.

Росії", М., «Юрист», 1995 г.

6. М. В. Баглай, Б. М. Габричидзе «У конституційному праві Российской.

Федерації", М., «Инфра», 1996 г.

7. М. Валуїв «Історичні типи філософії», М., «Знання» 1992 г.

8. В. В. Бойцова, Л. В. Бойцова «Інтерпретація принципу відповідальності держави над збитки, причинённый громадянам в практике.

Конституційного Судна РФ". «Держава право», № 4, 1996 р., стр.

52.

———————————;

[1] Політологія. Енциклопедичний словник. М., 1993 р. стор. 329.

[2] Політологія… стор. 330.

[3] М.Валуев. «Історичні типи філософії», М., 1992 р., стор. 36−37.

[4] І.А. Ісаєв, М. Н. Золотухина «Історія політичних лідеріва і правових навчань Росії». М., «Юрист», 1995 г.,.

[5] Саме там. стор. 209.

[6] «Історія політичних вимог і правових навчань Росії». стор. 220.

[7] Саме там. стор. 220.

[8] Саме там. стор. 221.

[9] «Історія політичних вимог і правових навчань Росії». стр. 221.

[10] В. М. Хропанюк «Теорія держави й права», М., «ДТД», 1996 р. стор. 84−85.

[11] З. М. Черниловский «Загальна історія держави й права», М., «Юрист», 1996 р., стор. 272.

[12] «Загальна історія держави й права», стор. 272.

[13] М. В. Баглай, Б. М. Габричидзе «У конституційному праві Російської Федерації», М., «Инфра», 1996 р., стор. 129.

[14] Конституція РФ. М., «Юридична література», 1993 р., стор. 7, ст. 10.

[15] «У конституційному праві Російської Федерації», стор. 129.

[16] «У конституційному праві Російської Федерації», стор. 344−345.

[17] Конституція РФ., стор. 53−54, ст. 125.

[18] В. В. Бойцова, Л. В. Бойцова «Інтерпретація принципу відповідальності держави над збитки причинённый громадянам на практиці Конституційного Судна РФ». «Держава право», № 4, 1996 р., стор. 52.