Реалізація права

Содержание: Запровадження. 2 Поняття і форми реалізації права. 4 Поняття реалізації права. 4 Форми реалізації права. 6 2. Основні стадії застосування норм права. 8 Поняття правоприменительного акту й його на відміну від нормативно-правових актів. 11 Поняття правоприменительного акта. 11 Класифікація правозастосовних актів. 12 Вимоги до правоприменительным актам. 13 Структура правоприменительного акта. 13 Дія закону у часі, просторі і з колі осіб. 15 Дія закону у часі. 15 Дія закону, у просторі. 19 Дія закону з колі осіб. 20 Укладання. 23 Список використовуваних джерел. 24.

У центрі уваги юридичної науки проблема реалізації права завжди займала одне з перших місць. Проникнення у цей процес, і навіть його всебічний аналіз ставили перед вченими дедалі більше важкі задачи.

Ще за часів перебудови, одне з центральних проблеми з якої зіштовхнулося суспільство, — розвиток демократії у поєднані із дотриманням законності і дисципліни. Це означає, хоч скільки будуть радикальні зміни у економічної, політичної, соціальної та інших сферах, вони має здійснюватися лише отримавши схвалення законодавств влади. Разом із цим у правової практиці були властиві правовий нігілізм, декларативність багатьох законодавчих установлень. Без подолання зазначених недоліків будівництво правової держави невозможно.

Формування правової держави передбачає на повагу до закону, праву, суворе дотримання юридичних норм. У цьому зв’язку теоретичні проблеми реалізації права набували особливу практично багато важать. Необхідний аналіз правореализующей діяльність у найрізноманітніших аспектах, бо шлях від створення закону до втілення його розпоряджень в фактичне поведінка людей дуже складний, залежить від багатьох факторов.

Об'єктом дослідження, у цій роботі є процес дослідження форм реалізації права, правозастосовних актів і дії закона.

Предметом дослідження є саме право.

Мета дослідження полягає у розкритті змісту поняття реалізації права, у визначенні і характеристиці форм реалізації права.

Задля реалізації мети вирішити такі: 1. Вивчити поняття реалізації права. 2. Вивчити поняття форм реалізації правничий та розглянути основні форми реалізації. 3. Виявити основні стадії застосування норм права. 4. Вивчити поняття правоприменительного акта. 5. Розкрити дію цього закону у часі, просторі і з колу лиц.

Общецивилизованной основою і здоровим глуздом правопорядку є реалізація права. Право виступає як вищої соціальної цінності, але тільки тоді, що його принципи і норми втілюються у життя, реалізуються в діях соціального спілкування. У правовому суспільстві народ з одного сторони, і держава з іншого приймають він зобов’язання слідувати праву.

Вихідною формою реалізації права державою є законотворчість. Поняття правових законів, формулювання законів правових розпоряджень. У цивілізованій суспільстві приймаючи нового закону, законодавець зобов’язаний простежити відповідності Конституції і всім раніше ухвалених законів, більше, в федеральному державі законодавець землю треба лише власним, а й федеральним законам, а як і законам усіх суб'єктів федерації. Принаймні реалізовує в формі дотримання. Право здатне безпосередньо впливати на поведінка людей, але це буде идейно-мотивационное вплив. Реалізує дію права повною мірою проявляється там, де право знайшов свій позитивне выражение.

У зв’язку з всім викладеним, час торкнутися більш великому розгляду теми: Реалізація права.

1. Поняття і форми реалізації права.

1. Поняття реалізації права.

Правова норма як така тільки певний текст із юридичним змістом. Головне її призначення — перетворитися на суспільну практику. Тільки громадська практика, конкретні відносини людей, становлять реальне життя правових норм полягає у їх вплив громадські відносини. Якщо норма містить розпорядження чи дозвіл, їх ще мають бути реалізовані у суспільних стосунках. Реалізувати право можна, лише застосовуючи його. Реалізація права — це процес, процедура втілення правових норм на суспільну практику.

Шляхи, конкретні засоби реалізації права різні. Вони залежать, передусім, від цього, який саме області громадських відносин застосовуються норми (предмет), від цього, який характер регулювання (метод) і зажадав від того, хто застосовує норму (громадянин чи державні органи). Конкретні шляху застосування права розглядаються в галузевих дисциплінах: реалізація кримінальних норм відрізняється від цивилистических норм, а їх обох — від норм процесуальних. На рівні загальної теорії реалізація норм має розглядатись передусім поведінка людей.

Найважливіше ключова проблема реалізації норм — ставлення людей до нормам. Тут можна казати про три варіанти. Перший, коли громадяни схвалюють, підтримують норму і з бажанням перетворюють у життя. Другий, коли громадяни ставляться норму байдуже, норма — як така, а поведінка громадян — саме собою. Норма не проводитися у життя, але й порушується. Третій, самий несприятливий — коли громадяни налаштовані проти норми, вони активно протистоять, а часом і порушують. У таких ситуаціях невиконання норми тягне у себе відповідальність. За цими варіантами прихована проблема підтримки громадянами закону, проблема легітимності закону. Адміністративно-командна практика і нормалистическая теорія було невідомо, на погляд, цієї проблеми. Правом вважалася сукупність норм, отже, всякий закон — правової, неправовий закон неможливий. Далі передбачалося, тобто майже весь народ підтримує і схвалює закони, активно перетворює в жизнь[1].

І так було який завжди. У період до XX з'їзду КПРС прийняті рішення, зазвичай, втілювались у життя. Причин було дві. Одна внутрішня: віра людей держава та її рішення, друга зовнішня: масове застосування примусу і насильства. У результаті історії обидві ці обставини відпали, почався тривалий процес розбіжності між словом і зайняті ділом, між нормою, і її перетворенням у життя. На початку 80-ых років невиконання законів стало очевидним. Не подолані досі. У основі невиконання законів і нині їх иллегитимность, байдуже ставлення багатьох до прийнятою законам.

Поєднання змісту закону, його правового характеру, з одного боку, і легітимності закону, підтримки людьми, з іншого, це поєднання суперечливо. Закон, відповідальний високим вимогам права, може не підтримуватися більшістю, що саме ці вимоги поділяє. Правовий закон може бути легітимний. Однак й ті ідеї, які підтримують більшість, може стати не правовими. Протиріччя це природний, воно відбиває диференціацію суспільства, суперечливу природу демократії. Головне завдання тут є поступове зближення крайнощів, підвищення загальної правової культури населення Криму і професіоналізму законодателя.

Ще одна аспект реалізації правових норм — їх ефективність. Беручи той чи інший норму, законодавець розраховує для досягнення певної мети, зміну, розвиток, стабілізацію чи згортання певних громадських відносин. Конкретний результат реалізації норм може збігтися з наміченої законодавцем метою. Співвідношення між наміченої метою та отриманим результатом тлумачать як ефективність норми. Реалізація норм є завершальним етапом їхнього життя й те водночас передумовою поява нових норм.

Реалізація права — це таку поведінку суб'єктів громадських відносин, який повністю цілком узгоджується з вказівок правових і виходить із них, це практична діяльність людей у придбанні і використанню правий і виконання юридичних обов’язків. Здійснення права є процес перетворення юридичних та ідеальних моделей, що відбивають необхідних держави стан, в практичну реальність, в діючу систему громадських отношений.

1.2 Форми реалізації права.

Виділяються чотири основних форми реалізації права:

1) Здійснення (використання) є такій формі реалізації права, коли учасники правовідносин на власний розсуд реалізують свої права. Використання прав виявляється у активної реалізації можливостей, наданих суб'єктам різних громадських відносин нормами права. У межах даної форми реалізації права відбувається здійснення суб'єктивних прав учасниками регульованих з допомогою права громадських відносин. Існує значна різниця у виконанні прав громадянами та використанням правомочий державними органами і посадовими особами. Використання і використання суб'єктивних прав громадянами є суто добровільним справою. Ніхто неспроможна примушувати їх для використання ними своїх правий і не може нести ніякої відповідальності за невикористання цих прав. Здійснення правомочий державними органами і посадовими особами не лише правом, а й їхні обязанностью.

2) Виконання норм права — це такий форма реалізації, що потребує активного поведінки суб'єкта права у здійсненні покладених нею обов’язків. Це форма реалізації права є нічим іншим, як реалізацію що зобов’язують норм.

Виконання зобов’язань виявляється у скоєнні фізичним чи юридичною особою дій, передбачених нормою права.

Дії, пов’язані з виконанням зобов’язань, можуть передбачатися й у договорах й у індивідуальних актах, що видаються процесі правоприменения.

3) Дотримання норм права — це такий форма реалізації, що полягає у утримування суб'єкта права від скоєння заборонених правом діянь. Сенс полягає у утримування від скоєння дій, які перебувають під запретом.

4) Застосування норм права — це форма реалізації, здійснювана державою особі своїх органів стосовно конкретних випадках життя. Наприклад, відповідно до нормами кримінального права суд виносить вирок підсудному скоєння їм преступления.

Застосування норм права є одним із найважливіших форм реалізації норм права.

Висновок: реалізація права — це поняття, у тому числі у собі головне призначення правових норм — втілення в громадське життя. Існують 4 форми реалізації права: здійснення, виконання, непорушення кордонів і застосування норм права.

2. Основні стадії застосування норм права.

Існує неоднозначність і множинність підходів до поняття «застосування права». Іноді застосування права тлумачать як «особлива форма» реалізації права, здійснювана державними чи громадськими організаціями не більше і компетенції у вигляді владної організуючою діяльності з конкретизації правових норм з урахуванням суворо дотримання законности[2]. Інше трактування як «владна діяльність» органів держави або тих органів по уповноваженню держави, які, використовуючи свої соціальні повноваження, видають акти індивідуального значення з урахуванням норм права, вирішуючи цим сутнісно конкретні запитання життя общества[3]. Досить часто застосування права сприймається як така форма його реалізації, що складається у проведенні державою складної, відповідальної юридичної й організаційної діяльності «по обгрунтованого існуванню правових норм щодо суб'єктів», фактів відносин реальної життя у межах закона[4].

Застосування права — складна, багатоступінчаста діяльність, у якій можна виділити головні ланки — стадії застосування, що характеризують саму логіку і послідовність дій під час розгляду й розв’язанні юридичного справи. Цих стадій три:

1. Встановлення фактичних обставин справи — це життєві факти, явища дійсності, що утворюють фактичну основу застосування права. Серед фактичних обставин планується виділити факти самого випадку, події, якого застосовуються юридичні норми. У юридичної науці, і практиці вони нерідко називаються ГОЛОВНИМ ФАКТОМ (чи фактом підлягає доказыванию).

Встановлення фактичних обставин справи здійснюється з допомогою доказів. ДОКАЗАТЕЛЬСТВА — дані (відомості) про фактичних обставин. Доказами є саме інформацію про фактах, інформації про неї, а чи не логічні аргументи, докази у спорі. Джерела даних про фактах вимагають відомих процесуальних форм закріплення, посвідчення. Законом визначено також доступність доказів. Встановлення фактичних обставин справи відбувається шляхом доказывания.

Це вже логічна діяльність із установленню і надання доказів, брати участь у їх дослідженні й оцінки внаслідок логічного діяльності, зі допомогою доказів відтворюється той чи інший фрагмент дійсності, здійснення реконструкції обставин, необхідна в відповідність до вимогою об'єктивної істини до застосування права.

2. Встановлення юридичної основи дела.

Діяльність правозастосовних органів для встановлення юридичної основи справи предполагает:

а) вибір норми, підлягає применению;

б) перевірку правильності (підпорядкованості) тексту того акта, де міститься обрана норма;

в) перевірку дійсності самої норми і його дії в часу просторі і колу лиц;

р) смислу й змісту норми. Вибір правової норми на вирішення справи здійснюється коли встановлено юридичний характер аналізованих обстоятельств.

3. Рішення справи і документальне оформлення прийнятого решения.

Рішення юридичного справи — це завершальна фаза, підсумок застосування права. З формально-логічної боку воно є умовивід, у якому конкретні факти підбиваються під норму права. У цьому суд, інший правозастосовний орган з владних-державних правомочий поширює загальні правила, які у законі, на своєрідні життєві обставини, здійснює «прив'язку «юридичних норм до даних обставинам у відповідь з урахуванням від цього свого «владне слово ». Результат рішення юридичного справи — індивідуальне державновладне веління, розпорядження, облекаемое в документальну форму, до форми акта-документа — вироку, рішення, визначення, ув’язнення й т.д. Государственно-властное веління, що є результатом рішення юридичного справи може мати двояку функцию:

1.Его юридичне значення може полягати в ЮРИДИЧНОЇ КОНСТАТАЦІЇ, тобто. визнання існування певних фактів, їх правомірності чи неправомірності, зокрема визнання тієї чи іншої права за даним обличчям чи навпаки, в констатації у цій події факту правонарушения.

2.После винесення рішення необхідне додаткове діяльність компетентних органів з виконання рішення суду, рішення органу арбітражного правосуддя, якими накладено стягнення, інша обов’язок. Рішень юридичного справи фіксується в правозастосовних актах.

Висновок: існує три стадії застосування правових норм:

1) встановлення фактичних обстоятельств,.

2) встановлення юридичної основы,.

3) вирішення і документальне виготовлення цього решения.

3. Поняття правоприменительного акту й його на відміну від нормативно-правових актов.

3.1 Поняття правоприменительного акта.

Правозастосовний акт — це правової акт компетентного органу чи посадової особи, виданий виходячи з юридичних фактів і норми права, визначальний права, обов’язки чи міру юридичну відповідальність конкретних лиц.

Особливості правозастосовних актов:

1) Вони видаються компетентні органи чи посадовими особами. Зазвичай, це органи держави або їх посадові особи. Проте нерідко державно-владні повноваження нерідко здійснюються недержавними організаціями. Так було в відповідність до год. 2 ст. 132 Конституції Російської Федерації органи місцевого самоврядування можуть наділятися законом окремими державними повноваженнями. Задля реалізації цих повноважень вони мають видавати правозастосовні акты.

2) Правозастосовні акти суворо індивідуальні, тобто адресовані поіменно певним особам. Цим вони відрізняються нормативних актів, які мають загальним характером.

3) Правозастосовні акти спрямовані у вимог юридичних норм, оскільки конкретизують загальні розпорядження норм права стосовно певним ситуацій і приватним особам. Офіційно фіксують їх суб'єктивні права, обов’язки чи міру юридичну відповідальність, тобто виконують функції індивідуального регулирования.

4) Реалізація правозастосовних актів забезпечується державним примусом. У цьому акт застосування права — це документ, що є безпосереднім основою використання державних заходів принуждения.

2. Класифікація правозастосовних актов.

Різноманітні правозастосовні акти можна класифікувати по різним основаниям:

1) По суб'єктам прийняття: а) акти органів структурі державної влади (постанови Совета.

Федерації), б) акти органів управління (наказ про звільнення конкретної особи), в) акти судових установ (постанову суду), р) акти контрольно-наглядових органів (постанову санітарної інспекції про накладення штрафу), буд) акти органів місцевого самоврядування (розпорядження мера города).

2) За характером правового впливу: а) регулятивні (рішення з цивільному справі), б) охоронні (вирок суда).

3) За значенням: а) основні (вирок суду), б) допоміжні (ухвалу про переказі обвинувачуваного суду).

4) формою: а) окремий документ (вирок суду), б) резолюція на матеріалах справи (твердження прокурором обвинувального висновку), в) усна форма (накладення штрафу за безквитковий проїзд у громадському транспорте).

5) По способу прийняття: а) акти, прийняті колегіально (рішення Державної Думи РФ), б) акти, прийняті одноосібно (указ президента РФ).

3.3 Вимоги до правоприменительным актам.

Правозастосовні акти повинні відповідати требованиям:

1) Вимога обгрунтованості - належить до фактичної боці юридичного справи, до логічним висновків про доказах, підтверджують чи опровергающих висновки про фактах.

2) Вимога законності. Це вимога охоплює юридичні аспекти справи і включає: a) дотримання компетентним органом чи посадовою особою, що розглядає справа, вимог підвідомчості, підсудності тощо. буд.; b) суворе дотримання процесуальних норм, регулюючих збір доказів, процедуру розгляду тощо. буд.; з) правильну юридичну кваліфікацію й застосування їх діючу пенсійну систему даному випадку норми; d) винесення рішення на суворій відповідності з вказівок диспозиции.

(санкції) застосовуваної норми. 3) Вимога доцільності. Це означає, що розпорядження санкції допускає деяку свободу правоприменителя у виборі решения.

3.4 Структура правоприменительного акта.

Правозастосовні акти — документи юристдикционного характеру, мають чітку структуру і які з 4-х частей.

1) Вступна частина містить найменування акта, місце і дату прийняття, найменування органу чи посадової особи, а й приймати рішення, з якого делу.

2) Описова частина — тут описуються факти, є предметом розгляду, фіксується, коли, де, ким, за жодних обставин і яким способами скоєно действия.

3) Мотивувальна частина включає у собі аналіз доказів, підтверджують наявність або відсутність фактичних обставин, їх юридичну кваліфікацію, її обгрунтування, вказівку на офіційні роз’яснення застосовуваного законом і процесуальні норми, якими керувався правоприменитель.

4) Резолютивну частина — тут формулюється рішення щодо делу.

Висновок: головним відзнакою правоприменительного акта від нормативноправового акта і те, що нормативно-правові акти мають загальнообов’язковий характер, а правозастосовний акт — суворо индивидуален.

4. Дія закону у часі, просторі і з колу лиц.

4.1 Дія закону у времени.

Визначаючи кордону дію Закону у часі, Г. Ф. Шершеневич писав, що «закон, як норма, визначальна поведінка громадян, має початковий і кінцевий моменти свого дії. Питання, відколи закон починає застосовуватися і відколи їх слід тим паче застосовувати, надзвичайно важливий у практичному відношенні «.

Дія закону, як і іншого нормативного акта, починається із моменту набуття набуття ним чинності, а припиняється з втрати їм юридичної сили. У одних випадках вступ закону, у силу пов’язують із датою його прийняття чи затвердження. Такими був у СРСР і союзних республіках — суб'єктів Федерації - постанови Уряди. За інших випадках вступ нормативно-правового акту на силу співвідноситься з датою його опублікування (обнародования).

У Російській Федерації, порядок вступу законів у силу регулюється Федеральним законом про порядок опублікування і запровадження в силу законів РФ (прийнято ДД РФ 25 травня 1994 р.). Відповідно до ним саме в протягом 7 днів із часу прийняття закону повинен бути опубліковано у офіційному джерелі, якими є - Російська Газета і Збори Законодавства Російської Федерації. Закон цитується у тій, як і опубліковано у цих офіційних джерелах. 23 травня 1996 року було підписано указ президента РФ «Про порядок опублікування і запровадження з актів Президента РФ, Уряди РФ і нормативно-правових актів федеральних органів виконавчої». Відповідно до ним ці акти мали бути зацікавленими було опубліковано у Російської Газеті і СЗРФ протягом десяти днів із моменту принятия.

Федеральні закони наберуть чинності по всій території Російської Федерації протягом десяти днів, а укази Президента РФ — протягом 7 днів, в такий спосіб у тому в іншому разі, між прийняттям акту й вступом набуття ним чинності проходить 17 дней.

У окремих випадках термін набрання чинності законів або визначається самими такими актами, або ж вказується за іншими, спеціально виданих актах запровадження в действие.

У спеціально виданих актах (постановах Уряди, розпорядженнях президента і т.д.), вказуються терміни набрання чинності таких правових документів, як Основи законодавства Російської Федерації про нотаріат (стануть до ладу постановою Верховної Ради РФ від 11 лютого 1993 р.), Положення про міністерстві юстиції Російської Федерації (затверджено постановою Уряди РФ від 4 листопада 1993 р.), Митному кодексі Російської Федерації (набрав чинності постановою Верховної Ради РФ від 18 червня 1993 г.).

Для складних та важливих законів термін набрання чинності може бути більш тривалим, ніж всіх інших. Це пов’язано з тим, що з ознайомлення і вивчення, а деяких випадках й у прийняття попередніх, підготовчих заходів, що з реалізацією які у них правових положень, потрібно значно більше часу й зусиль, ніж потрібно в відношенні других.

Чимале значення мають як терміни, а й способи «вступу до силу », чи «набрання чинності «, законів. Переважна більшість випадків час закон починає діяти одночасно на території (країни, суб'єкта федерації, округи та т.п.), оскільки розрахований. Не виключається можливість у разі потреби і поступового запровадження будь-якого закони наберуть чинності. У Росії її, Франції, Німеччини) і інших країнах раніше цю була дуже поширена практика, обумовлена неможливістю (технічно, організаційно, через відсутності сучасних засобів зв’язку) оприлюднення одночасно на країни прийнятого закона.

У Франції, наприклад, тривалий час діяв спеціальний декрет (від 5 листопада 1870 р.), відповідно до яким кожен знову виданий закон набирав чинності не одночасно по всій території країни, а поступово, в округах. Причому кожному окрузі він починав діяти лише за день надходження за пошті у його головний місто чергового числа журналу Journal Officiel, у якому містилося зміст даної акта.

Попри те що, що в багатьох країнах у силу об'єктивних причин широко поширили практика поступового набрання чинності закону, перевагу все-таки визнавалося за набуттям чинності закону одночасно по всій території держави. Зазначалося лише одне «незручність », саме: під час встановлення «занадто стислого терміну «виникало побоювання, що довгоочікуваний Закон чи іншого нормативний акт набере чинності раніше, ніж із ним ознакомлено населення. У той самий час при занадто тривалому терміні набрання чинності закону можуть з’явитися негативні наслідки такої положения.

Висновок, якого приходили правознавці на той час щодо переваг і повним вад набрання чинності законів це й поступово, зводився до того, що «порівняльна цінність тієї слабкої й інший системи обумовлюється величиною держави й культурою країни «». У час ситуація докорінно змінилася. Система запровадження дію цього закону одночасно по всій території отримала повсюдне і незаперечне признание.

Закон діє вічно, якщо інше не передбачено цим самим або іншим суб'єктам законом. Відповідно до практиці, втрата їм юридичної сили відбувається внаслідок наступних обстоятельств:

1) Через війну закінчення термін дії закону чи іншого нормативно-правового акта, який заздалегідь вказується у самому акті. Такі акти зазначенням термінів дії видаються, наприклад, під час введення надзвичайного стану на певній території та визначений термін, під час створення тимчасових державні органи, які у перехідний период.

2) Через війну прямий скасування чинного закону іншим актом, виданих компетентним державним органом. У законодавстві країн у зв’язку з цим дається навіть спеціальне роз’яснення, як саме й з яких причин відбувається скасування законодавчих актов.

3) Через війну заміни чинного закону іншим, устанавливающим у сфері нові правил поведінки. Юридична сила колишнього акта втрачається в останній момент набрання чинності нового акта.

У зв’язку з розглядом питання про кордони дії законів у часу необхідно розглянути такого поняття, як зворотна сила закону. Під зворотної силою закону розуміється поширення дію Закону попри всі ті випадки життя і громадських відносини, які мали місце до вступу їх у силу.

Закони та інші нормативні акти зворотної дії немає. У практичному плані це, згадуючи Росію, у разі виникнення, скажімо, майнового спору чи скоєння правопорушення застосовується той закон, котрий діяв під час виникнення спору чи скоєння протиправного діяння. Презумпція невизнання зворотної дії закону діє тільки у Росії, а й у інших країнах. Наприклад, законодавство Італії передбачає, що «закон наказує тільки майбутнє: не має зворотної дії «. Невизнання зворотної дії закону сприяє стабілізації й держави, впевненості кожного громадянина в надійності належних йому свобод і, зміцненню законності і правопорядка.

Винятком є ті випадки застосування кримінального закону, які передбачають пом’якшення відповідальності поза певні діяння або взагалі її усунення. У окремих випадках зворотна сила закону визнається у цивільному і сімейному праві. Проте звідси має бути прямою вказівкою в законе.

4.2 Дія закону, у пространстве.

Крім обмеження дію Закону у часі існують загальновизнані кордону його дії просторі, на певної території. Відповідно до принципами державного суверенітету і територіального верховенства закони, лунаючи вищими органами влади тієї чи іншої держави, діють тільки його території. У межах території цієї держави вони як акти, які мають вищої юридичну чинність і мають беззаперечний пріоритет перед іншими нормативними актами, діючими тій самій державної территории.

У цьому під державної територією розуміється частина земного кулі, куди входять у собі суходіл, надра, повітря і воду, яка під суверенітетом цієї держави і яку поширює своєю владою. Суверенітет держави поширюється завезеними на територію своїх посольств, військових кораблів, всіх кораблів на відкритому ж морі та інших об'єктів, що належать держави і що у відкритому ж морі чи космосе.

По територіальному критерію всі закони поділяються тих, дія яких поширюється всю територію держави, акти, стали охоплювати певну значна її частина, і акти, які поширюється межі території страны.

На всю територію держави поширюються, наприклад, конституційні і звичайні закони. «Конституція Російської Федерації і федеральні закони мають верховенство по всій території Російської Федерації «(ст. 4, год. 2).

Проте акти, видані порядку поточного законодавства, можуть діяти й на суворо визначеній, обмеженою частини території. Про цьому наперед міститься у самому законі чи іншому нормативному акті. У Росії такими може бути, наприклад, закони, укази президента чи постанови Уряди, що стосуються певних районів або тільки Крайньої Півночі, Далекого Сходу, регіонів, жертв чорнобильської аварии.

Дія деяких законів може виходити межі території держави, а й у території цієї держави можуть діяти у відповідність до ув’язненими угодами норми, які у актах інших держав. Ідеться насамперед громадянського, комерційного, фінансового та інших галузей права.

За сучасних умов, коли широко розвиваються економічні, політичні, торгові, фінансові та інші зв’язок між державами, особливу значимість, набуває застосування норм міжнародного права до внутригосударственным відносинам. Наприклад, Конституція Російської Федерації у зв’язку з цим встановлює, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права, і навіть міжнародні договори Росії є складовою її правової системи. Якщо ж міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила, ніж законом, то застосовуються правила міжнародного договору (ст. 15 Конституції РФ).

4.3 Дія закону з колу лиц.

Важливе значення для державно-правової теорії та практики має визначення дію Закону із широкого кола осіб, питання у тому, кому адресуються що їх містить предписания.

За загальним правилом, закони видають із метою розповсюдження розпоряджень на громадян цієї держави. Наділяючи своїх громадян конституційними правами і свободами, як і покладаючи ними певні конституційні обов’язки, держава має лише вживати заходів до того що, щоб гарантувати дотримання даних конституційних вимог зв положень щодо громадян у країні, а й подавати їм захист і заступництво поза государства.

Коли громадянин Російської Федерації є одночасно громадянином іншої іноземної держави, тобто. має подвійне громадянство, він користується як заступництвом Росії, а й заступництвом «свого» нової держави. Подвійне громадянство, отже, подвійне заступництво допускається, відповідно до Конституції Російської Федерації (год. 1 ст. 62, є лише одна з цих двох випадків, саме: якщо вона можливість передбачається федеральним законом або якщо передбачено відповідним міжнародним договором Росії. Конституція Російської Федерації особливо акцентує у тому, що наявність в громадянина Росії іноземного громадянства не применшує його права і свободи і від обов’язків, що випливають із російського громадянства, якщо інше не передбачено в федеральному законі чи міжнародному договорі (год. 2 ст. 62).

Законодавство Росії, втім, як і законодавство інших країн, прирівнює іноземних громадян, і осіб без громадянства щодо правий і обов’язків до російських громадянам. Відповідно до год. 3 ст. 62 Конституції Російської Федерації, іноземним громадянам й обличчя без громадянства мають Росії правами і несуть обов’язки «які з громадянами Російської Федерації, крім випадків, встановлених федеральним законом чи міжнародним договором Російської Федерації «.

Особливе становище у Росії, як і інших країнах, займають дипломати, консульські працівники та інші співробітники зарубіжних державних установ, користуються дипломатичним імунітетом. У суворій відповідності міжнародною і національним (внутрішнім) правом вони не підлягають арешту й затримки. Там не поширюється кримінальна, адміністративна й у значній своїй частині громадянська юрисдикція держави перебування. Судові, слідчі й інші (наприклад, фіскальні) органи, до яким надходять вимоги початок виробництва слідчих дій в відношенні осіб, які мають дипломатичним імунітетом, повинні явно визнавати такого роду справи не підвідомчими. На офіційні владу країни перебування покладається обов’язок як самим не допускати стосовно цих осіб яких би не пішли образливих випадів і насильства, а й усіляко захищати їхнього капіталу від таких дій зі боку інших. Висновок: дію цього закону у часі, просторі ним колі осіб до грунтується на Конституції РФ та інших законах.

Заключение

Об'єктивне і суб'єктивне право таке за своєю природою, що потребує своєї реалізації у діяльності людей. Породжене громадськими відносинами право у тих-таки відносинах має знайти здійснення. Це стосується й нормам законодавства, оскільки вони є можливість, що підлягає власному перетворенню на дійсність. Реалізація права — це процес, процедура втілення правових норм на суспільну практику. Динамічна правова система є постійне «відтворення» права, історично безперервний процес правообразования і безупинне, виключно багатоаспектний його виконання у суспільних відносинах, діючу процес правореализации. Обидва ці процеси пов’язані Шекспір і проникають один одного. За першого шляху правообразования, ще до його ухвалення закону, є і реалізується суб'єктивне право, захищене судовими актами — у процесі становлення юридичних норм поцяткували елементи правореализации. При другому шляху правообразования суб'єктивне право вкраплено у вже розпочатий процес реалізації юридичних норм. У тому випадку правообразования включає як встановлення, а й якето здійснення суб'єктивного права. У другому — правореализация включає триває процес правообразования за умов, коли об'єктивне право вже початок здійснюватися. Правообразование — передумова правореализации, тоді як соціальних наслідків останньої утворюють нових умов, викликають знову правообразование. Діяльність розкрито зміст поняття реалізації права, у визначенні і характеристиці шляхів їм форм реалізації права, розглянуто правозастосування як особлива форма реалізація права, розглянуто поняття правоприменительного акту й його на відміну від нормативно-правового, з’ясовано дію цього закону у часу, просторі і з колі осіб. Мета дослідження вияснена. Список використовуваних джерел. Лівшиць Р. З. Теорія Права. — М., 1994. З. 130. Теорія держави й права./ Відп. редактор М. М. Марченко. — М., 1987. З. 378. Загальна теорія права./ Відп. редактор А. З. Пиголкин. З. 285. Теорія держави й права./ Відп. редактор А. І. Данилов. М., 1980. З. 348. Конституція Російської Федерації від 12.12.1993 — М.: Буквица, 1997. Алексєєв С. С. Проблеми теорії права: Курс лекцій. — Свердловськ, 1973. Коваленка А.І. Загальна теорія держави й права: Тес, 1996 р. Теорія держави й права: Академічний курс в 2-ух томах. — т. II. Явич К. С. Сутність права: Вид-во ЛДУ, 1985. — з. 127−135. Бахран Д. М. «Дія правової норми у часі». // Радянське держава право. — 1991. — № 2. ———————————- [1] Лівшиць Р.З. Теорія Права. — М., 1994. С. 130. [2] Теорія держави й права / Відп. редактор М. М. Марченко. М., 1987. З. 378. [3] Загальна теорія права / Відп. редактор О. С. Пиголкин. З. 285. [4] Теорія держави й права / Відп. редактор А.І. Данилов. М., 1980. З. 348.