Поняття та види правових норм

Зміст.

|Вступ…|3 | |… | | |1. |Поняття норми |4 | | |права…| | | |… | | |2. |Внутрішня структура правової |13 | | |норми… | | |3. |Види правових |21 | | |норм…| | | |… | | |4. |Форми викладу правових норм у статтях нормативно-правових | | | |актів…|29 | | |… | | |Висновки…|31 | |… | | |Список використаної |32 | |літератури… | |.

Вступ.

Метою даної роботи є визначення ролі правових норм в суспільному житті людини й їхнього класифікація, аналіз їхнього співвідношення й взаємодії із іншими соціальними нормами, їхнього функціонування в умовах різних політичних режимів, форми викладу їхні у статтях нормативно-правових актів. У цьому дослідженні здійснена спроба порівняння точок зору різних авторів по вищеперерахованих питаннях. З метою найбільш детального й докладного висвітлення основних аспектів представленої тими, об'єктивного аналізу проблем, котрі вон включає, робота розділена на чотири розділи.

1. Поняття норми права.

Соціальні норми.

На деякому етапі розвитку суспільства виникає потреба впорядкування існуючих в ньому відносин. Не можна уявити людське сус-пільство без регулювання поведінки людей за допомогою визначених зразків, моделей, масштабів. З них й складаються в результаті багаторазового повторення норми, на котрі в подальшому орієнтується сус-пільство. Норма [1]- це загальне правило поведінки, що діє неперервно в часі у відношенні невизначеного кола осіб й безмежної кількості випадків. З процесом суспільного регулювання поведінки людей пов’язане формування й розвиток соціальних норм.

Соціальні норми — соціально-вольові, такі, що історично склались чи ціленапрямлено встановлені масштаби поведінки, котрі регулюють поведінку людей суспільстві[2].

Соціальні норми утворюють єдину систему, й в своїй системі смердоті забезпечують всесторонній й глибокий вплив на життя суспільства, на усі його сфери. Ці норми розраховані тих, щоб направляти поведінку людей майбутньому, тобто в наперед незафіксованих випадках. Ос-кільки соціальні норми діють в системі, то смердоті можуть поділятись за різноманітними чинниками. Головним є поділ цих норм за сферами регулюючих відносин. Таким чином, виділяються: норми-звичаї, норми моралі, норми права й корпоративні норми.

Норми-звичаї - це природні правила поведінки людей, що історично склалися й в результаті багаторазового повторення ввійшли в звичку. Звичай опирається на силу звички й існує з наявності фактичних відносин. Тут права й обов’язки співпадають — це є головною відмінністю його від інших соціальних норм. У цьому виражається його регулятивна особливість.

Норми моралі - це принципи, в які виражені: відносини чи подивися на гуманізм, справедливість, гідність людини й життя. Норми моралі за своїм походженням не пов’язані із державною владою, смердоті існують усно й реалізуються на основі внутрішніх переконань людини, на основі внутрішньої суспільної думи. У нормах моралі немає вказівки на цей вид можливої чи обов’язкової поведінки, оскільки, як я уже відмітив, смердоті не пов’язані із державою.

Корпоративні норми — це загальні правила поведінки громадських організацій. Ці норми, як правило, формалізовані, тобто містяться в статутах цих громадських організацій.

За регулятивними особливостями близькі до норм права — у яких вимальовуються права й обов’язки членів цих об'єднань. Корпоративні норми забезпечуються способами, що передбачені даною громадською організацією. Виділяючи разновиди соціальних норм необхідно вказати на особливе місце норм права в цій системі. Норми права виступають в якості основних пунктів зосередження, визначають риси всієї системи й характер взаємовідносин між її частинами.

Юридичні правові норми.

Норма права — це формально визначене правило поведінки (безпосередньо чи в поєднанні із іншими нормами права), що виходить від держави й надає учасникам суспільних відносин даного виду суб'єктивні юридичні права й накладає ними суб'єктивні юридичні обов’язки[3].

Бабаєв В.К. 4] дещо по-іншому давши поняття норм права. На його думку юридична норма — це загальнообов’язкове веління, виражене у вигляді державного владного розпорядження й яку регулює суспільні відносини.

А вісь Голлунский С. А. 5] вважає, що норма права це не всяке розпорядження, що має юридичний характер, а лише таке розпорядження, яку представляє собою загальне правило, розраховане на багаторазове його застосування.

Пиголкин А.С. 6] в своїй роботі правову норму визначив, як правило поведінки, яку є вимогою, велінням, зверненим до суб'єктів права, узгоджувати свою поведінку із вказівками норми под загрозою невигідних наслідків при порушенні цих вказівок. У нормі формулюється правило поведінки, через норму деяка ідея перетворюється в суспільні відносини. Процес формування й прийняття норми проходити через державу й її органи.

Юридична норма є елементом позитивного права. «Право, як вважає Бабаєв В.К. 7], — складається із нормативних установок (котрі є елементом права). Юридична норма це також нормативна установка, але й певним чином оформлена, тобто виражена в законодавстві''.

Не усі нормативні установки є юридичними нормами. Каркунов Н. М. 8], розглядаючи право в загальносоціальному змісті й юридичному змісті запропонував його поділ на природнє й позитивне. Довгий одну годину на радянській юридичній літературі вважалось, що позитивне право розглядалось, як «оману умів», що Веде до порушення правопорядку[9].

З цієї точки зору правом є лише позитивне право, тобто лише ті, що виражене в законодавстві[10].

Природнє право — це право, яку належить людині від народження (право на життя, і т.д.). Позитивне право — це та частина соціальних норм, Яка виражена в офіційних документах, що виходять від держави й гарантованих Державою. I позитивне право не відхиляє природнього права, із точки зору Сучасної науки. Спостерігається деякий зв’язок між ними. як було б зазначено вище, цей зв’язок добро показавши Бабаєв В.К.

Норма права — це правило поведінки, встановлене чи санкціоноване Державою, елементарна частина права, що відноситься до нього як частина до цілого (чи як одиничне до загального). Було обгрунтовано, що норма права — це й не форма, й не зміст всього права, а саме його частина. Вона володіє змістом й формою й в системоутворюючих процесів із іншими нормами складає зміст права в цілому.

Нормі права, як частині системи в тій чи іншій мірі притаманні суттєві ознаки, притаманні праву, тому їй можна дати визначення, ідентичне за своїм значенням визначенню права в цілому.

Норма права — це загальнообов’язкове, встановлене чи санкціоноване й таке, що захищається Державою правило поведінки, що виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю й інтереси народу, що активно впливає на суспільні відносини в цілях їхнього впорядкування.

Будь-яке державно-організоване сус-пільство не може обійтись без норм права. Алі це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення поняття передбачає з’ясування притаманних нормі права специфічних ознак (властивостей).

По-перше, норма права представляє собою відхилення від ознак індивідуалізації й вказує лише на тих характерні риси поведінки, котрі є суттєвими, тобто розглядають поведінку як вид суспільних відносин. Ці ознаки, включені до тексту норми, стають правилами поведінки, обов’язковими до реалізації. Наприклад, в процесі купівлі-продажу суттєвим є не ті, стільки разів «прицінювався» покупець, вибираючи ту чи іншу річ, стільки години він на це витративши. Для права важливо встановити ознаки: коли можна визнати договір купівлі-продажу укладеним, коли право власності на річ переходити від продавця до покупця. Або інший приклад: у випадку скоєння вбивства, коли закон особливо чутливий до обставин цого тяжкого злочину, закон відкидає все індивідуальне, що не має ставлення до характеристики даної дії як такої. Отже, норми права містять вказівки на суттєві ознаки поведінки, властиві кожному із невизначеного числа конкретних індивідуальних відносин (вчинків), котрі держава має намір піддати правовому регулюванню.

По-друге, норма права є владним Розпорядженням незалежно від того, який його характер: заборона чи дозвіл. Припис в будь-якому випадку знаходиться под охороною держави; оскільки віно нею встановлений, то передбачені й міри примусу в випадках його порушення.

По-третє, норма права являє собою певний метод впливу на відносини, що врегульовуються. У приведених вище прикладах методи регулювання виникаючих відносин цілком несхожі, як й сам відносини, бо використовуються різні способи надання їм визначеності, впорядкованості. У цей метод включаються: обставини, при які застосовується норма; коло учасників, регулюємих цією нормою відносин; взаємні права й обов’язки; санкції за неконання обов’язків.

По-четверте, норма права — загальнообов’язкове правило поведінки. Воно має значення задля окремого індивида, а всіх людей, що входять до складу даної категорії (суспільства в цілому), як можливих (чи реальних) учасників конкретного виду суспільних відносин. Норма права звичайно не вказує персоніфікованих виконавців розпорядження. Iншими словами, вон розрахована на невизначене коло уповноважених й зобов’язаних осіб. Це відбувається бо норма права як абстрактна модель поведінки передбачає її неодноразову дію, а відповідно, й «захопити» на полі свого притягання вона може потенційно шкірного члена суспільства.

По-п'яте, абстрактність норми права зовсім не означає невизначеності її змісту. як раз навпаки, норма права тому й є такою, що містить достатньо конкретне правило поведінки. Таким чином, норма права як загальне правило поведінки регулює вид суспільних відносин, що повторюються, оскільки не вичерпується одноразовою реалізацією, а охоплює усі можливі індивідуальні випадки. Тому норма права — загальне й загальнообов’зкове правило поведінки.

По-шосте, зміст правової норми визначається об'єктивною природою того виду суспільних відносин, на впорядкування які вона спрямована. Він формується под впливом соціального досвіду регулювання, рівня загальної й правової культури, моральних й політичних установок, оріентацій держави й інших факторів. Головний зміст норми, в основному визначається змістом відносин, що регулюються.

Норма права — правова реальність навіть до того випадку, якщо вона ані разу я не застосовувалась для регулювання фактичних відносин. Наприклад, в недавній історії конституційне право союзної республіки на вільний вихід зі складу СРСР. Визнання цого права було б передумовою для визначення правового статусу союзної республіки й для державно-політичної практики. Тому можна зробити висновок, що праву відомі норми, котрі застосовуються безпосередньо й опосередковано — через інші норми.

Таким чином, норма права — це загальне правило, яку вбирає у собі все багатство соціального досвіду суспільства й держави, різноманітність особливого, індивідуального, окремого.

Права людини є складовою частиною свободи, Яка, на думку більшості - один із найбільш необходимых факторів людської сутності. Однак, наприклад, право індивіда на життя чи власність іншого індивіда означає порушення свободи останнього. Отже, норми права виражають об'єктивно зумовлену міру свободи. Вони виступають в якості рівного масштабу, форми, міри свободи всіх учасників суспільних відносин. Правові норми таким чином поєднують в собі надання й одночасно обмеження зовнішньої свободи осіб в їхнього взаємних відносинах. Таким чином надавально-зобов'язуючий характер є одною із характерних рис юридичних норм. Він означає, що в певних випадках права одного індивіда можуть охоронятись шляхом деякого обмеження прав іншого індивіда (наприклад, прав на життя чи власність Першого). На думку Л.I. Спиридонова, «право закріплює умови, при які індивід в стані задовольнити свої потреби, лише задовольнивши потреби іншого». Дана точка зору виглядає, однак, дещо категоричною. Більш прийнятним виглядає теза про ті, що індивід не може задовольнити свої потреби, не давши можливості, тім самим, іншому задовольняти свої. У цілому ж, масове недотримання подібних умів може привести до зруйнування балансу обмінних зв’язків — тієї основи, на якій тримається сучасна соціальна система, й тому норми, що їхнього закріплюють — загальнообов’язкові, що є однією із найбільш характерних властивостей юридичних норм.

Норма права є науковим, об'єктивно обгрунтованим Розпорядженням — моделлю суспільних відносин, що відображає інтереси суспільства в розвитку даних відносин.

Загальний характер норми права й не витікає із її власної природи. Загальне в праві в кінцевому результаті є відображенням того реального загального, яку об'єктивно існує в багаточисленних окремих матеріальних відносинах даного виду, котрі є виробничими відносинами.

У сучасних умовах вдосконалення норм права іде двома основними напрямами: покращання змісту норм, зміцнення їхні «істинності»; впорядкування їхні структури й системи в цілому.

перший шлях характеризується тенденцією до более точного відображення потреб суспільного життя, без чого неможливо забезпечити зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних відносин. Тому вдосконалення утримання стосується всього комплексу норм — зобов’язуючих, уповноважуючих, забороняючих. Зростає значення рекомендаційних норм. У межах шкірного різновиду норм виробляються нові, более ефективні методи впливу на суспільні відносини за допомогою всіх елементів правової норми.

Основними умовами, що дозволяють добиватись вдосконалення норм права, є: 1. Точне відображення в правових приписах закономірностей розвитку державно-правової надбудови; 2. Відповідність норм права вимогам моралі і правосвідомості; 3. Дотримання вимог системності та інших закономірностей діючої системи права при прийнятті нових норм; 4. Врахування в процесі нормотворення загальних принципів регулювання й управління суспільними процесами.

Таким чином, підведемо короткі підсумки: а) норма права може бути визначена в якості вихідного від держави й загальобов’язкового правила поведінки, що нею охороняється, яку закріплює за учасниками суспільних відносин даного виду юридичі права й накладає на них юридичні обов’язки; б) правова норма є загальним правилом поведінки, тобто зразком, еталоном поведінки людей, їхні колективів; в) правова норма — правило абстрактного, узагальненого характеру, первинний елемент права як системи; р) правова норма — державно-владне розпорядження; буд) правова норма — явище широке, багатопланове й у тій годину конкретне за змістом.

2. Внутрішня структура правової норми.

Структура норми права є формою її внутрішнього змісту. Норма права виконає своєї ролі регулятора суспільних відносин, якщо якщо володіти здатністю реагувати на умови реального життя, в які смердоті формуются, враховувати їхнього суспільні властивості, в гіршому випадку реалізувати цю функцію якщо просто неможливо, в нормі винне бути передбачене й примусове здійснення примусу, інакше вон якщо не нормою права, а побажанням. Тому норма права представляє собою єдність елементів — приписів, виконуючих усі вказані вище функції.

Глибокий, різностороній вплив на структуру норми права має виділення правоохоронних правових приписів. Вивчення історії законодавства показує, що розвиток правових систем неминуче виражається у відокремленні розпоряджень, що регламентують юридичні санкції. Такого відокремлення вимагає диференціація мір державно-примусового впливу, необхідність нормативного закріплення разноманітних фактичних умівоб'єктивних й суб'єктивних.

Виділення правоохоронних приписів не лише відображається на структурі регулятивних норм зі складу які «виводяться» вказівки на державно-примусові міри забезпечення, але й й тягне за собою формування самостійних правоохоронних інститутів, а відповідно, впливає на структуру права более високих рівнів. Iстотний вплив на структуру права має й відокремлення загальних правових розпоряджень, в які закріплюються правові поняття, принципи, правове положення суб'єктів, загальні умови здійснення тихий чи інших юридичних дій й т. д.

Будучи складовою частиною более широкої проблеми, запитання про структуру юридичної норми має своє достатньо самостійне значення. Тут (як й при характеристиці видів юридичних норм) маємо мікроструктура права. У ній, на відміну від макроструктури — поділу права на галузі й інститути (система права) — негаразд наочно й рельєфно проглядаються соціально-політичні особливості правового регулювання. На тому година за структурі норми й видах норм проявляються тих специфічні функції, котрі виконують юридичні норми як первинна ланка структури права, — забезпечення конкретизованого, детального, точного й визначеного нормативного регулювання суспільних відносин. А звідси в розглядуваних питаннях більшого значення набувають юридико-технічний бік, конструктивні моменти організації змісту норми, тобто ті, що відтноситься до догми права.

Структурі норми права властива своя типова схема (модель) зв’язків утворюючих її елементів. Головне в цій типовій схемі - нормативна побудова інтелектуально-вольового й юридичного змісту державної волі. Ця нормативна побудова полягає до того, що зміст норми не лише виражаеться за допомогою таких категорій, як права й обов’язки, але й й має характер загального правила, особливо в одночасно існуючих нормах-приписах й логічних нормах.

Норма-припис втілює державне веління у вигляді цільного нормативного положення, присвяченого конкретному питанню правового регулювання. Логічна ж норма характеризує сутність й зв’язок конкретних розпоряджень, їхні державно-примусові, нормативно-регулюючі якості. Внутрішня будова, зв’язок елементів, що утворюють структуру норми, відрізняються інваріантністю, жорсткістю, «незруйнуванням». Причому ці елементи (гіпотеза, диспозиція, санкція) об'єднані не так на умовах ієрархічної залежності, як це характерно в основному для зв’язку елементів усередині галузей й інститутів права, але в умовах синтетичної залежності при якій відсутність хоча б одного із необходимых елементів приводити до руйнування даної цілісіності - юридичної норми.

З зовнішнього боці (тобто із боці зовнішньої форми) норми-приписи й логічні норми одержують мовно-логічний, словесно-документальний виклад в тексті нормативного юридичного акту: його статтях й інших структурних підрозділах акту.

Головне, що тут необхідно відмітити, це різницю між нормою права й статтею нормативного акту. Однак співвідношення між нормою й статтею залежить від того, чи розглядається це співвідношення як таке, що можна застосувати до логічної норми чи до норми-припису.

Логічна норма, покликана виразити в основному зв’язки між спеціалізованими нормативними приписами, їхні державно-примусові, нормативнорегулюючі якості, в більшості випадків містяться в декількох статтях нормативного акту чи навіть в статтях різних нормативних актів.

Норма-припис, як правило, відповідає первинній структурній частині тексту нормативного акту (з статтею, пункту, абзацу з статтею, конкретній фразі тексту). Дроблення норми-припису, розподіл його змісту між різними статтями, пунктами з статтею й т. буд. взагалі неможливий. Норма-припис — це цільне, логічно завершене й формально закріплене державно-владне веління. За своєю словесно-логічною побудовою вон представляе собою нероздільну єдність за формулою «якщо-то».

Практика законодавства показує, що виділення частини норми-припису можливе лише шляхом самостійного її формулювання у вигляді особливого загального правила (при цьому якість самостійного правила зберігає й «урізана» норма).

Однак при характеристиці співвідношення норми-припису й з статтею важливо відмітити, що повного співпадіння тут також немає. Норма-припис — це правило, веління, нормативно-владне судження, тоді як стаття представляє собою лише підрозділ тексту нормативного юридичного акту. Отже, в даному випадку можна говорити лише про відповідність норми права й з статтею чи іншої частини тексту акту, а чи не про їхні рівність.

Чим вищий рівень спеціалізації права, тім более спрощуються правові приписи, кожний із які стає самостійним нормативним узагальненням, присвяченим окремій операції в процесі правового регулювання. При цьому нерідко стаття нормативного акту містить декілька тісно взаємопов'язаних правових приписів. Наприклад, ст. 112 Кодексу про шлюб й сім'ю включає щонайменше чотири приписи: припис-принцип («таємниця усиновлення охороняється законом»), уповноважуючу норму («для забезпечення таємниці усиновлення за проханням усиновителя може бути змінено місце народження усиновленої дитини…»), забороняючу норму («забороняється без згоди усиновителей… повідомляти будь-які дані про усиновлення…»), правоохоронну норму-припис («особини, котрі розголосили таємницю усиновлення проти волі усиновителя, можуть бути притягнені до відповідальності згідно встановленого законом порядку»).

Структура логічної норми.

Ця структура виражаеться в жорсткому, інваріантному зв’язку таких елементів, котрі в своїй єдності забезпечують державно-владне регулювання суспільних відносин. Набір елементів логічної норми такий, що він дозволяє їй бути «автономним», відносно відокремленим регулятором, акумулюючим все ті, що необхідно для юридичного опосередкування суспільних відносин.

У відповідності із цим логічна норма включає у склад три основні елементи: гіпотезу, диспозицію, санкцію. а) гіпотеза — зазначення конкретних фактичних життєвих обставин (події, дії людей, сукупність дій, тобто фактичні склади), при які дана норма вступає в дію. Гіпотеза (припущення) — це елемент правової норми, в якому вказується, при які умовах слід керуватись даним правилом. У гіпотезі викладаються тих фактичні обставини, при наявності які в осіб виникають юридичні права й обов’язки. Візьмемо в якості приклада норму цивільного права, викладену в з статтею 264 Цивільного кодексу України, котра визначає обов’язок наймодавця по утриманню зданого в оренду майна. Гіпотезою в даній нормі є здача в оренду майна. При такій умові у однієї особини (наймодавця) виникає обов’язок утримувати здане в оренду майно, а й у другої (наймача) — право вимагати виконання цого обов’язку. б) диспозиція — «суть» норми права, тобто вказівка на правило (правила) поведінки, яким повинні підпорядковуватись суб'єкти, якщо смердоті виявились причетними до умів, перерахованих в гіпотезі. Диспозиція розкриває саме правило поведінки, зміст юридичних правий і обов’язків осіб. У приведеному вище прикладі диспозиція приписує, що наймодавець зобов’язаний проводити за свій рахунок капітальний ремонт зданого в оренду майна, якщо інше не передбачене законом чи договором, а наймач у випадку невиконання наймодавцем цого обов’язку має право чи провести капітальний ремонт й стягнути із наймодавця вартість ремонту чи зарахувати її в рахунок найомної плати чи розірвати договір й стягнути збитки, заподіяні його невиконанням. в) санкція — вид й міра можливого покарання (кари), якщо суб'єкти не виконують приписи диспозиції, чи заохочення за здійснення рекомендованих дій. Тому санкції призначають, щоб спонукати суб'єктів діяти у відповідності із розпорядженнями норми права.

Санкція називає заохочувальні чи каральні міри (позитивні чи негативні наслідки), що наступають у випадку додержання чи, навпаки, порушення правила, зазначеного в диспозиції норми. Iнколи в з статтею закону формується лише частина норми, а інші її частини слід шукати в інших статтях чи в іншому нормативному акті. Звідси слідує необхідність розрізняти норму права й статтю закону. Це очевидно ще і бо в одній з статтею нормативного акту наприклад кримінально-правові, спеціалізуются на вираженні санкцій, що обслуговують норми інших галузей права.

Норма права й не виконала б своєї регулятивної ролі, якщо б в ній був відсутнім який-небудь із названих структурних елементів. Тому законодавець при формулюванні норм зобов’язаний виписати кожну частину чи дати відповідне посилання, а тієї, хто реалізує норму, винен матір на увазі усі зв’язки єлементів норми, у тому щоб юридично грамотно побудувати свої дії.

Структура норми-припису.

Це структура первинних частин правової матерії, котрі знаходять пряме вираження в тексті нормативного акту.

Норми-приписи як клітини єдиного організму виконують всередині нього різноманітні задачі, різні операції. Тому трьохчленна схема, Яка має суттєве значення для характеристики логічних норм, не відповідає структурі реальних норм-приписів. Структурна побудова норм-приписів відображає головне, що властиве первинній ланці нормативної системи, — забезпечення конкретизованого, детального, точного й визначеного нормування поведінки людей.

З врахуванням спеціалізації права для юридичної норми-припису характерна типова структурна побудова, що виражає жорсткий закон організації її змісту й котра складається із двох основних елементів: а) гіпотези — частини норми, що вказує на тих умови, тобто фактичні обставини, при настанні чи ненастанні які норма вступає в дію; б) диспозиції чи санкції - частини норми, що вказує на тих юридичні наслідки, котрі наступають при наявності передбачених нормами умів. У регулятивних (правоустановчих) нормах ця частина норми називається диспозицією; вон утворює зміст самого правила поведінки, вказує на права й обов’язки, якими наділяються учасники відносин, що регулюються.

Вказані дві частини норми-припису є її обов’язковими елементами. Правове веління обов’язково винне містити вказівки на його суть, тобто на юридичні наслідки, й на умови їхнього настання. Отже, норм-приписів без гіпотез існувати не може. У будь-яких, самих спеціалізованих правових приписах так чи інакше вказуються умови, при які смердоті діють.

Важливо звернути увагу тих, що регулятивні норми-приписи неодмінно, за логікою юридичного регулювання, внутрішньо, а інколи й текстуально пов’язані, функціонують в єдності із охоронними приписами, котрі їхнього забезпечують, охороняють. Так що в кінцевому результаті регулятивні й охоронні норми-приписи виражаються у вигляді логічних норм, де є усі три елементи — гіпотеза, диспозиція, санкція. При цьому нерідко із кількома регулятивними нормами-приписами скоординовано одне охоронне нормативне положення, яку виступає у вигляді самостійного припису, а рамках логічних норм приєднюється то до одного, то до іншого регулятивного припису.

3. Види правових норм.

Проблема класифікації юридичних норм, як й багато інших питань теорії права, по свому характеру така, що її наукове вирішення можливе лише до того випадку, якщо виходити із з висновками, отриманих в результаті філософського (загальносоціологічного) осмислення явищ правової дійсності.

Класифікація норм права переслідує декілька цілей, до того числі виявлення їхнього різноманітних регулятивних властивостей, визначення місця різних норм в механізмі правового регулювання, встановлення системних властивостей норм, їхні взаємозв'язки. Найбільш загальними основами класифікації є їхні поділ за такими ознаками:

За галузевою належністю, тобто за предметом й методом правового регулювання, усі норми класифікуються за інститутами й галузями права. У відповідності із цими об'єктивними розбіжностями законодавець видає кодифіковані акти, формулюючи тім самим галузі законодавства, що відповідають галузям права: норми державного права, норми цивільного права, норми адміністративного права, норми кримінального права, сімейного права й т. д.

За юридичною силою, тобто за актами, в які норми права містяться, смердоті діляться на норми закону й норми підзаконних актів, причому за цією ознакою можлива подальша более детальна класифікація.

За ступенем загальності змісту норми права діляться на нормипринципи, загальні норми й конкретні норми. Норми-принципи не містять яскраво виражених елементів норм права, смердоті є результатом нормативних узагальнень, виражають соціальний зміст всіх норм права даної групи. У деяких галузях права норми-принципи дозволяють безпосередньо регулювати відносини, спеціально не врегульовані конкретними нормами. Так, наприклад, принципи цивільного права є безпосередньою основою для застосування аналогії права.

На відміну від норм-принципів загальні норми — це загальні правила, що конкретизуються в інших нормах. Так, положення год. 1 ст. 151 ЦК України, що містять поняття зобов’язання й основи його виникнення, є загальною диспозицією до багатьох інших норм, котрі регулюють різні види обставин, служити як б їхнього загальною частиною, а год. 2 цієї ж з статтею, котра встановлює, що зобов’язання виникають із договору й із інших основ, вказаних в цьому Кодексі, є загальною нормою, тобто гіпотезою, для багатьох наступних. Загальною нормою є ст. 23 КК України, котра визначає види покарань, що застосовуються до осіб, що скоїли злочини. Серед загальних норм передове значення мають конституційні норми.

Близьким до поділу норм за ступенню формальної визначеності (ступені загальності) є їхні ділення за формальними ознаками на норми закону й норми підзаконних актів. У літературі висказано справедливе судження, що законодавчі норми за своєю структурною організацією найбільш развинуті. За ступнню узагальнення смердоті поділяються на конституційні, кодифковані і окремі.

За характером (чи складом) правил поведінки (формі регулювання) правові норми можуть бути зобов’язуючими; правонаділяючими (дозволяють скоєння дій, що містяться в нормі); забороняючими (передбачають стримання від дій, що містяться в нормі, тобто є непрямою вказівкою на правило поведінки).

Ці види норм властиві різним галузям права. Перші дві групи є специфічно регулятивними в позитивному змісті. У адміністративному, природоохоронному, кримінально-виконавчому й інших галузях права переважне місце займають зобов’язуючі норми, в цивільному ж — правонаділяючі. Алі немає таких галузей права, вміст які вичерпувалось бі однією групою норм. Навіть в кримінальному праві — системі забороняючих норм необхідним компонентом зобов’язуючі норми загальної частини, а норми про необхідну оборону й крайню необхідність — правонаділяючі.

Специфіка забороняючих норм полягає до того, що смердоті формулюються як напівдиспозиції, тобто прямо не встановлюють правил позитивнї поведінки, що є характерне для зобов’язуючих й правонаділяючих норм. Вони вказують лише на забороняючі дії, котрі не можна чинити, й тім самим — диктують правила поведінки. Ттому в зобороняючих нормах немає прямо виражених диспозицій. Статті кримінального кодексу, що вміщують дії, котрі кримінально караються, представляють собою гіпотези, котрі зллилися із диспозіціями. Алі якщо їхні брати разом із положеннями загальної частини, то характер диспозицій-заборон вимальовується повністю. Особливості кримінального закону зводяться доти, що заборона в ньому словесно не сформульований, але й він з своєї загальновідомості логічно припускається.

Наприклад, кримінальне покарання за крадіжку власності означає заборонену дію. як винен вести собі суб'єкт, котрі йому слід вибирати установки, яким чином зорієнтувати собі у суспільнвй практиці — він винен вирішити сам.

Аналізуючи соціальну природу норм права, приходимо до висновка про ведуче значення дозволень, оскільки смердоті передбачають встановлення Державою зобов’язань й заборон. Це означати, що усі ці способи регулювання складають єдину систему, причому зміни в одній із норм права обв’язково вимагають коректування інших.

У соціальному плані домінуючий елемент правової норми полягає в бо вон що-небудь наказує, забороняє чи дозволяє. Якщо наказова норма поведінки одночасно щось забороняє чи дозволяє, вирішальним, найбільш суттєвим в ній усе ж таки є ті, що вон наказує. Цей домінуючий елемент правової норми завжди можна визначити. Можна виділити два змісти «дозволу»: у межах зобов’язуючих чи забороняючих норм й вміщене в правонаділяючій нормі.

Очевидна умовність поділу норм права на вказані види. У процесі їхнього реалізації діючі субэ’кти завжди співвідносяться один із одним як носії прав й обов’язків. Без такго зв’язку норми права неможливо втілити. Однак цей поділ має й політичний, й правовий зміст. Він дає можливість з’ясувати, на чому зроблений акцент в поведінковій направленості норми. Звідси реальність існування зобов’язуючих, забороняючих й правонаділяючих норм. Неможна переступати об'єктивних кордонів цого розподілу.

У адміністративному праві домінують зобов’язуючі норми, в цивільному, сімейному, трудовому, земельному й ряді інших регулятивних галузей — правонаділяючі, в кримінальному — забороняючі. Більшість норм кримінально-виконавчого законодавства — зобов’язуючі, однак чимало й забороняючих; більшу частину (права засуджених) складають правонаділяючі норми.

Для зобов’язуючих й забороняючих норм характерний тісний взаємозв'язок, перехід тих — у інші. Правомочність юридичних осіб за цивільним правом — це до того ж годину й обов’язки їхнього керівників за адміністративним правом. Нерідко зобов’язування й правонаділення, заборона і правонаділення як форми регулювання зливаються в одній й тій ж нормі.

У законодавстві, в різних його галузях досить часто спостерігається вживання таких смислових оборотів: «як правило, не дозволяється», «як правило, може бути дозволено», «у виняткових випадках», «як правило, винне бути …» й т. д.

Подобні технічні прийоми дозволяють охопити нормами права разноманітні відхилення від загальних правил, котрі деколи неможливо наперед передбачити в усех деталях. Тім самим росширяються кордони правової взаємодії, що забезпечується його гнучкість в різних ситуаціях.

І всі ж таке поєднання форм регулювання слід віднести швидше до недоліків, чим до позитивних властивостей форм правових норм. Тут відкриваються широкі можливості для їхні вільного трактування спеціальніми суб'єктами, що виконують норми, оскільки смисловий зміст подібних оборотів вкрай невизначений.

Зобов’язуючі, забороняючі й правонаділяючі норми на свій чергу можуть бути класифіковані й за іншими різноманітними основами. Так, наприклад, заборони поділяють: за сферами суспільного життя — соціально-економічні, політичні, особисті; за функціональним призначенням — заборони в широкому й вузькому змісті; за характером й об'ємом правового матеріалу — інформативні й елементарні; за ступенем визначеності — абсолютні й відносні й т. д.

Спеціалізовані норми не можуть служити самостійною основою для виникнення правовідносин, смердоті носять додатковий характер. I в залежності віт того якої функцію смердоті вконують, спеціалізовані норми поділяються на п’ять основних разновидів:

Загальні - це норми, напрямлені на фіксування в узагальненому вигляді визначених елементів відносин, що регулюються.

Дефінітивні норми чи дефініції це норми направлені на закріплення в узагальненому вигляді признаків даної правової категорії, смердоті закреплюють науково сформульовані поняття, визначення понять.

Декларативні норми (норми-принципи) — це норми, в які сформульовані правові принципи, задачі, цілі.

Оперативні норми, із їхні допомогою із дій системи права вилучаються права, устарівші норми й вводяться нові.

Колізійні норми призвані вирішити зіткнення норм, вирішення конфліктних й передконфліктних ситуацій.

За ступенню активізації соціально корисної діяльності суб'єктів права норми права умовно можна поділити на звичайні й заохочувальні. У принципі усі смердоті «заохочують» таку діяльність, але й виділення заохочувальних норм доречне бо смердоті найчастіше спеціально направлені на стимулювання правомірної діяльності, такою, якої суб'єкти юридично не зобов’язані чинити. Заохочувальні норми мають чітко виражену елементну структуру, причому диспозицією є заохочення, тобто надання різних матеріальних, духовних благ.

Заохочувальні норми — це різновид правонаділяючих чи зобов’язуючих норм. Діапазон їхні дії в праві все более розширюється, причому заохочення нерідко передбачаються й за звичайне виконання обов’язків.

Заохочувальні норми слід вважати нормами права, але й виступаючі не як правила поведянки, а як державний призив до визначеної поведінки. При настанні відповідних умів у компетентного органу виникає не тільки право на застосування заохочення, але й інколи й обов’язок заохочувати.

За способами встановлення правил поведінки норми права діляться на категоричні й диспозитивні. Перша формулює визначене правило поведінки, виключає який-небудь вибір, хоча може встановити як заборону, зобов’язання, то й дозвіл; друга надає суб'єктам самим визначати конкретний зміст своїх прав й обов’язків й встановлює правило на випадок, якщо суб'єкти не скористались своїми правами. Наприклад, год. 1 ст. 128 ЦК України визначає, що право власності у покупця речі за договором виникає із моменту її передачї, якщо інше не передбачене законом чи договором.

За технічними приьомами встановлення правила поведінки норми права діляться на визначені, бланкетні і відсилальні.

Визначені — безпосередньо містять опис правила поведінки в з статтею, в якій вон викладається.

Бланкетні норми — це такі правила поведінки, дія які базується на змісті специфічних правил.

Відсилальні норми безпосередньо вказують на інші норми права як на умову своєї дії.

Алєксєєв С.С. розглядає поділ на норми матеріального й процесуального права.

Норми матеріального права — регулюють змістову бік реальних суспільних відносин, служать мірою юридичних прав й обв’язків їхнього учасників.

Норми процесуального права регулюють юрисдикційну процедуру (порядок) діяльності компетентних органів держави по втіленню й захисту норм матеріального права, прав й законних інтересів учасників суспільних відносин.

За годиною дії юридичні норми можуть бути поділені на загальні норми й тимчасові. Загальні норми встановлюються на невизначений рядків дії до їхнього відміни. А тимчасові норми встановлюються на визначений рядків. Припустимо одну годину стихійного лиха чи одну годину військового стану.

За безпосереднім предметом впливу правові норми можна класифікувати на соціально-технічні й соціальні. Соціально-технічні — регулюють використання людиною технічних засобів, сил природи (правила експлуатації технічних засобів, технологічні режими, стандарти, норми розходу сировини, норми в сфері охорони природи тощо. буд.). Будучи утвердженими компетентними органами, смердоті стають юридично обов’язковими й тім самим виступають регуляторами відносин між людьми. Їх значення в епоху науково-технічної революції й збільшення ролі права в укріпленні зв’язку науки із виробництвом зростає. Соціальні — регулюють суспільні відносини, суб'єктами які є люди, їхні колективи, суспільні організації тощо. п.

4. Форми викладу правових норм в статтях нормативно-правових актів.

Норми права отримують своє зовнішнє вираження через тексти нормативно правових актів, котрі конструюються із статей, параграфів, пунктів, абзаців. Основною структурною одиницею нормативно правового акту є стаття. Стаття — це частина нормативно-правового акту, Яка представляє собою державно-владне веління й містить одну норму права, декілька норм права чи частину норми права. Структурна відокремленість виражається в бо в кодифікованих нормативно правових актах стаття має заголовок чи порядковий номер. З поняттям з статтею можна ототожнювати поняття ‘'пункту'', ''параграфа''. Стаття є формою окремих норм права, організацією тексту окремих норм права, відповідно, саме перше співвідношення з статтею й норми, як форми й змісту.

У одній з статтею може міститись дві чи понад норми розпорядження.

Норми права за ступенню узагальнення конкретних показників можуть бути викладені абстрактним методом, тобто в такий спосіб формулювання, при якому фактичні дані охоплюються родовими ознаками. Наприклад: ч.1 ст. 26 ЦК Укр. ‘'Юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності''. Абстрактний спосіб викладу відповідає больш високому рівню культури й розвитку юридичної техніки. Він дозволяє в коротких формуліровках охопити усі факти даного роду.

Казуистичний чи казуальний спосіб — це такий спосіб формулювання норм в статтях нормативно правового акту, коли фактичні дані вказуються ізза допомогою індивідуальних признаків.

За прийомами (способами) викладу елементів норми права, смердоті можуть бути викладені прямим способом — це означати, що законодавець прямо формулює, перечислює усі елементи норм права в даній статті.

Таке співпадання в реальному житті зустрічається не завжди, однак особини, що застосовують норму права, в кінцевому результаті змогли б виявити усі три необходні її елемента в статтях одного нормативного акту чи актів. Тільки при їхні наявності дана норма може забезпечити державновладне регулювання суспільних відносин.

Також норми права можуть бути викладені посилальним способом, при якому окремі елементи норми не формулюються в даній з статтею нормативноправового акту; у ній робиться посилання до інших норм, де містяться потрібні розпорядження. Цей прийом застосовується для встановлення зв’язку між частинами норм й для уникання повторень.

Висновки.

Таким чином, із всього сказаного можна зробити висновок, що, аналізуючи право як суспільний інститут, дослідники неуклінно стикаються не із окремою, монолітною й самодостатньою системою. Право — це розділене поняття, так бі мовити, формула, що означає не що інше, як чітко структуровану систему юридичних норм, й створену для вірного визначення співвідношення цієї системи із іншими соціальними явищами. Юридичні норми забезпечують гарантоване виконання життєво необходимых правил, без які функціонування суспільства й держави було б б неможливим. Такі правила є тім мінімумом, який покликань зберігати стабільність політичної й правової системи кожної держави. Ос-кільки така база уже створена, решта сфери суспільних відносин можуть знаходитись в межах компетенції інших соціальних норм.

Список використаної літератури.

1. Нерсесянц В. С. Право у системі соціальної регуляції. 1986. 2. Нерсесянц В. С. Право і закон: З теорії правових навчань. 1983. 3. Баранов В. М. Правдивість норм радянського права. 1989. 4. Йоффе, Шаргородський. Питання теорії права. 1961. 5. Томашевський Н. П. Про структурі правової норми і класифікації її елементів. Збірник: Питання загальної теорії радянського права .1960. 6. Коркунов М. М. Лекції із загальної теорії права. 1909. 7. Алексєєв С. С. Держава право, Початковий курс, 1993. 8. Алексєєв С.С. Теорія держави й права. 1985. 9. Бабаєв В. К. Загальна теорія права (курс лекцій). 1960. 10. Коваленка А.І. Короткий словник-довідник. М., 1994. 11. Комаров «Теорія держави й права» М.1996г. 12. Хропанюк В. М. «Теорія держави й права» М.1997г. 13. Лазарєв В.В. «Загальна теорія держави й права» М.1996г. 14. Кримінальний кодекс України 15. Кримінально-процесуальний кодекс України 16. Цивільний кодекс України 17. Кодекс законiв про працю України.

———————————- [1]Алексеев С. С. Держава право, Початковий ку??? ??? ???рс, 1993. [2]Алексеев С. С. Проблеми теорії права, тому 1. [3]Алексеев С. С. Проблеми теорії права, тому 1. [4]Бабаев В. К. Загальна теорія права (курс лекцій). [5]Голлунский С. А. До питання пам’яті правової норми теоретично радянського права. // Радянське держава й право. 1961. N4. [6]Пиголкин О. С. Норми радянського правничий та їх структура. Збір. Статей. Питання загальної теорії радянського права. 1960. [7]Бабаев В. К. Загальна теорія права (курс лекцій). [8]Коркунов М.М. Лекції із загальної теорії права. 1909. [9]Алексеев С.С. Теорія держави й права. 1985. [10]Нерсесянц В. С. Право у системі соціальної регуляції. 1986.