Сент-Евремон. — Бейль, його життя й твори

Сент-Эвремон. — Бейль, його життя й сочинения.

И.Вороницын.

Поток скептицизму, як ми сказали, у другій половині століття не переривається, але заганяється католицької реакцією всередину. Серед багатьох із практичних атеїстів цього періоду ми назвемо лише Сент-Эвремона (1613—1703), й не так внаслідок яскравості і глибини його думок, як тому, що він був найтиповішим з цих католиків за поглядами і безбожників за вірою і коли служив ланцюгом між вільнодумством світським і антирелігійної философией.

Элегантный і розбещений вельможа, він був хоробрим офіцером, мав гострим мовою, за який опинився до Бастилії, еміґрував до Голландію і Англію. Його світська розсіяна життя, проте, корисно йому часом серйозно ставити болючі питання, що стосуються релігії. Його іронія іноді діє оскільки століттям майже пізніше діяла іронія й глузування Вольтера: вона вражає до смерті. У релігійних суперечках свого часу він бачив тільки хитрість і лицемірство. Єзуїти і янсеністи гризуться між собою не через істини догмату про благодаті, але просто тому, хто них більшою людей приверне себе до сповіді і багато грошей покладе в свій карман.

Он таврує ганьбою християн право їх нетерпимість і протиставляє їм язичників давнини, які, попри панування вони політичної тиранії, надавали повну волю справах віри. Своє переконання у необхідності повної свободи совісті й повної терпимості в релігії він висловлює палко і пристрасно. Він — прибічник високою й очищеною релігії, заснованої на моральних засадах і на всі добрі справи. Про християнстві, говорить він про, лише сперечаються, але для релігії не роблять. І відразу з вбивчою іронією вносить поправку: «Як, нічого для релігії роблять? А євреїв хіба спалюють на вогнищах, не винищують хіба невірних? Ви знаходите, що цього замало? Ну що саме, можна повісити чергового єретика і навіть католика. Де можна знайти більше кохання, і ревнощів до вере?».

Проповедь терпимості у Сент-Эвремона походить з християнського «м'якосердя», але з байдужого, а то й цілком негативного ставлення до кожної релігії. «Він відверто невіруючий, — говорить про нього Лансон {Histoire de la litterature francaise, p. 484.}, — він більше впевнений, що володіє шлунком, ніж душею і, отже, розташований доставляти скоріш задоволення одному, ніж турбуватися про порятунок інший… Їх цілу групу світських епікурейців і філософів, які увібрали у собі дух „атеїстів“ XVI століття і вільнодумців обох регентств XVII століття, і вони релігійно бережуть цей спадок під час торжества янсенистской ревнощів і єзуїтського ханжества, щоб стати сміливими вчителями безбожників XVIII столетия».

Но значно більшою мірою, чим це вільнодумці і філософи XVII століття, сприяв розвитку атеїзму П'єр Бейль (1647—1706), який, хоч і належав за часом і обставинам свого життя повністю до цього віці, але настільки випередив його, які зазвичай від нього саме починають період освіти XVIII столетия.

Однако, Бейль ще «просвітитель» і «філософ» у цьому винятковому значенні цих слів, який зазвичай приймається стосовно руху умів, попередньому великої революційної бурі. Він тоді ще не вийшов цілком із пелюшок скептицизму, і ще безпорадно тупцює за межею між запереченням позитивних релігій і затвердженням невіри, як символу нової віри. Він, як Сент-Эвремон, полум’яний проповідник терпимості, але лише захищає права людського розуму, а чи не перетворюється на відкритий і безоглядне наступ проти усього, що цьому розуму суперечить. Це — тип мислителя, хто повертається до життя з тих позахмарних висот, звідки життя представляється далекій і чужої. Вона бачить страждання й невеличкі радощі, вона вже чує ревіння бурхливої бурі, вона вже співчуває гибнущим у боротьбі, але здатний кинутися в смітник, аби перемогти чи загинути разом із тими, на чиєму боці його симпатії. Пристрасті борця у ньому немає. «Бейль представляє дуже короткий, дуже повчальний і дуже цікавий також момент, являющий нам не XVII століття та ще XVIII, момент скептицизму між двома вірами і перепочинку, повної розуміння і готовність, між двома зусиллями. Релігійне, як протестантське, і католицьке, устремління XVII століття вже виснажується, раціоналістичне і наукові устремління XVIII ще, в сутності кажучи, не почалося» {Em. Faguet. «Dixhuitieme siecle «Etudes litteraires», p. 20.}. Тому ми вважаємо необхідним віднести його на період підготовки, а чи не на період здійснення завдань громадського руху XVIII века.

Самая життя Бейля представляє типовий зразок життя, який у релігійних суперечках, шукає правду, прозревающего вихід, але і що залишається одразу на порозі впритул до конца.

Он був сином реформатського священика Півдні Німеччині й початкове освіту одержав у дусі неухильного протестантизму. Потім він почав відвідувати школу, але це заняття перервалися хворобою. У період хвороби, перебувають у селі в однієї родича, він у бібліотеці цього родича знайшов «Досліди» Монтэня, які захопили його й заклали у ньому сильне початок скептицизму. Проте, коли пізніше він став вивчати філософію у єзуїтів, у яких перебувало тоді все освіту французького юнацтва, ці вмілі дресирувальники умів звернули їх у католицизм, до того ж — щоправда ненадовго — изгладили з її розуму вплив скептицизму Монтэня.

Католицизм, на думку молодого Бейля, усував бросавшиеся правді в очі протиріччя протестантського богослов’я і уявляв логічно чіткий, навіть велична будинок. Він був настільки ревним католиком, що задумав перетворити на нову віру свого старшого брата-пастора, хоча сім'я його й зреклася него.

Но минув рік із невеликим. Нові сумніви обуяли юного фанатика, вже сумніви щодо істині католицької віри. Він повертається у лоно протестантській церкві, але цього разу не оскільки бачив у реформизме систему досконалішу, ніж католицизм, тому, що саме надавалося більше свободи його совести.

Французские закони суворо карали всяке відступництво від католицизму й подальше перебування при Франції виявилося для Бейля неможливим. Він втікає до Швейцарії, він тут знайомиться з філософією Декарта та робиться картезианцем, але картезианцем зі свого, так ухилу до містицизму і схоластиці, який в самого Декарта прикривав матеріалістичний сутнісно характер його філософії. Декарт підкоряв свою філософію релігії, і багато зусиль витратив те що, щоб довести, що галузеву науку з релігією в усьому згодна, тоді як Бейль став користуватися цією філософією саме з здобуття права знаходити і підкреслювати різницю між розумом і вірою, обстоюючи суверенні права разума.

Через кілька років, гнаний нуждою, Бейль повертається до Франції, живе у Руані і Парижі, перебиваючись уроками, отримує, нарешті, кафедру філософії в Седані, які з честю займає до закриття седанской реформатській академії. Вже цей період робить першу спробу протиставитися забобонів. Але розгорнутися цілком йому заважає, безсумнівно, дух вузькості, обмеженості й релігійної нетерпимості, яким просякнуто протестантство.

Преследования знову загрожують йому. Він переселяється до Голландії, де отримує кафедру професора філософії й історію в Роттердаме.

В Голландії було більше свободи, ніж мови у Франції, свободи політичної й релігійної. Тут Бейль звільняється кілька від сором’язливій опіки власної релігії, крила його розв’язані. Довго стримувані прагнення в літературної формі викладати свої заповітні думки знаходять результат. У 1682 року він видав літературно-філософський вінегрет під назвою «Різні думки щодо комети 1680 року», являє собою як різку критику того марновірного марення, який породила комета, але излагающий також наявність його погляди по найрізноманітнішим питанням метафізики, моралі, богослов’я і политики.

Всюду, куди досягли «Думки про кометі» і французьку мову був мовою освіченості, цю книжку зустріла захоплений прийом. Але найбільший успіхом її випав мови у Франції, де удостоїлася найвищої почесті — була заборонена. У в самісінькому кінці свого життя (в 1704 р.) Бейль знову повернувся до цій кометі і до тих думок, що він з приводу викладав у чудовому творі «Продовження думок про кометі», де розвинув переважно свої думки на релігійні материи.

В тому самому 1682 року Бейль від безособової критики забобонів переходить до полеміки з однією з носіїв і розповсюджувачів цих забобонів єзуїтом Маймбургом, який написав несправедливу і наклепницьку історію реформованої віри; він відповідає то дотепної, а серйозної брошурі «Загальна критика історії кальвінізму Маймбурга». Ця брошура була всенародно спалена катом у Парижі на Гревській площі, але переслідування лише сприяли її успіху і оцінюється він короткий вермя вийшла трьома новими изданиями.

С цього часу Бейль не перестає писати. Він засновує періодичне літературне видання «Новини літературної республіки», видає потім ряд творів, заборонених мови у Франції; пише різкий памфлет проти насильницьких обертань у католицизм й у захист віротерпимість, але видає його як твір, перекладене з англійської, і анонімно, пише і інших менш значних произведений.

Поскольку Бейль у тих своїх творах нападав на католицизм, таврував Варфоломіївську ніч, як вічний ганьба, називав католицьких попів і чернецтва «справжньої гангреною» і кожен відстоював права обох одновірців на вільне сповідування віри, йому чинили з боку схвалення та співчуття. Але з кожним крок з шляху літературній діяльності дедалі більше висловлювалася його незалежність" і в відношенні офіційно сповідуваної їм протестантській релігії. Він вимагав віросповідальній свободи задля самих лише християн, але й євреїв, магометан і язичників. Більше й страшніше того: він брав під свій захист невір'я та атеїзм. Він насмілився виректи такі богохульні слова: «Бог занадто благ зі своєї сутності, щоб бути творцем настільки звірячої речі, як позитивні релігії, вічне насіння війни, кровопролиття, взагалі неправди». До цього блюзнірства він приєднував прямі нападки на протестантство свої злодіяння, якими, змагаючись з католицизмом, занятнала себе і це «очищена» релігія. Ніяке протестантське терпіння витримати не могло. Усі пастори з ученим педантом Жюрье у главі, цим Жюрье, який було названо «професором святого богослов’я і диявольською злоби», підняли похід проти незалежного мислителя, що завершився задля слави божу позбавленням його кафедри і забороною займатися навіть приватним викладанням. У Франції й Італії його, то, можливо, спалили б, у Голландії він був лише офіційно визнаний небезпечним нечестивцем.

Ему потрібно було жити у бідності та серед поневірянь. Ця перспектива не збентежила його. Своїм ворогам він помстився крилатим слівцем, що захоплюватися будь-якої релігією можна лише там, де його переслідують, але там, де панує, вона вселяє відразу. Протягом усього енергію відтепер він зосереджує на складанні «Історичного і критичного словника», свого твори до того ж час найбільшого літературно-філософського твори XVII століття, котре поставило Бейля до кількох великих людей.

Государство, церква, релігія, звичаї, філософія, виховання, наука, мистецтво — все охоплено у цій енциклопедії XVII століття і всі освітлене з погляду скептичного вільнодумства. Вольтер, навчався, як і всі його современники-просветители, на словнику Бейля, говорив: «У Бейля усе є, треба лише вміти знайти». І справді, в нього можна знайти і те, що він як хотів сказати. Він однозначний, якщо можна висловитися. Найчастіше з тексту він каже одне, а в примітках зовсім інше, протилежність. І водночас справжню цю думку він змушує відшукувати над головному й дуже сказати, офіційному, тоді як у другорядне і підпорядкованому. Проте, потрібна велика доза недобросовісності, ніж знайти у цьому лабіринті дороговказну нитку і прітті до тих висновків, яких Бейль хотів привести своїх читателей.

Словарь Бейля вирушив у 1697 року які з позначенням імені автора, що ні було зовсім при виданні інших творів. Почалися нові переслідування. Його заклятий ворог Жюрье обвинуватив його перед консисторією, особливо нагадуючи про осуд їм царя Давида й вихваляння деяких атеїстів, зокрема Ванини. Консисторія зажадала від цього виправлень, обіцяв, а й у друге видання залишив в недоторканності майже всі інкриміновані місця. Переслідування посилилися ще й після виходу продовження «Думок про кометі» і «Відповіді стосовно питань одного провінціала». Ціла зграя озвірілих богословів оточила його, осипаючи бешенной лайкою і вимагаючи від світської влади застосування щодо нього найсуворіших заходів. Хоча він писав майже напередодні смерті, що ця цькування не зворушує його, а лише розважає, небезпеки, які загрожували йому, були такі серйозні, що ні годі було й позначитися з його виключно слабкому здоровьи і безперечно, прискорили смерть. Він помер над роботою і останнє слово, які накреслила його рука, були: «Ось що таке істина». «Дивовижна завбачливість випадку, — помічає одне із писали про неї, — що викликала цей останню мить у його перо ім'я єдиного бога, якого він почитал».

Бейль і религия.

Вопрос у тому, був чи Бейль атеїстом, неспроможна вважатися установленим із досконалої безперечністю. Щоб нею позитивно, потрібно було б, щоб де-небудь, коли-небудь чи як-небудь він заперечував існування бога. Цього не було. Тому годі дивуватися з того що тут існує разноголосица.

Но коли можна це питання відповісти позитивно, то може бути, особливо коли пишеться історія атеїзму, вирішити нього не було тільки можна, а й должно.

Враги Бейля, всі ті богослови, що з піною в роті вимагали у тутешній життю нього багаття і лише у у крайньому випадку в’язниці, а майбутньої гарантували йому вічне перебування на геєні вогненної, були цілком переконані у його атеїзм. Вони мусили одностайні цьому плані. Але такої ж одностайності шанувальники і послідовників Бейля, мешканців у вісімнадцятому сторіччі, ми маємо. Вольтер прямо вважає Бейля деистом на власний зразок. Ось відгук цього глави вільнодумців XVIII ст. про замечательнейшем зі своїх предшественников.

«Его найбільші вороги змушені визнати, що у творах немає жодної рядки, що б явним блюзнірством щодо християнської релігії. Але його найбільші захисники визнають, що у полемічних статтях його ні однієї сторінки, яка наводила б читача до сумніву і найчастіше до невіри. Звинуватити в невірства її самої було неможливо, але з тих щонайменше він створював невіруючих, виставляючи заперечення проти наших догм у тому вигіднішому освітленні, що для людей, не заміцним в вірі, не можна було не завагатися». А на жаль, з звичайним лицемірством додає Вольтер, величезне більшість читачів не занадто міцні у своїй вере.

Характеризуя далі Бейля, Вольтер наводить один анекдот про неї, у якому розповідається, що кардинал Полиньяк, відвідавши Бейля в Роттердамі, запитав в нього, якої релігії належить: до англіканської, лютеранської чи кальвіністської; Бейль цього нібито відповів: «Я протестант, оскільки протестую проти всіх релігій». Анекдот історично, то, можливо, і хибний, — каже Вольтер, — але Бейль справді я неодноразово говорив це слово і до них ще додавав, що схожий на Юпітера у Гомера, збирає тучи.

Атеисты XVIII століття, теж вважали себе наступниками Бейля, з упевненістю схилялися до думки, що Бейль був прихованим матеріалістом і атеїстом. З цього запитання про існуванні душі, наприклад, на думку Ла Меттри, Бейль не визнавав її незалежного від тіла існування, що видно, — говорить він про, — на цілих сотнях сторінок його сочинений.

То ж можна сказати й щодо пізніших істориків і філософів, писали про Бейле. Відомий французький критик Еміль Фагэ, із цілком винятковим увагою вивчав XVII століття, наполягає у тому, що Бейль був атеїстом, але атеїстом саме у смак епохи — мирним, далеких від будь-якої войовничості і догматизму. «Ніколи, — говорить він про, — був заперечення осіб більш м’якого, менш зухвалого і агресивного. Атеїзм його, який безсумнівний, певною мірою — атеїзм шанобливий. Вона складається утвердженню, що з віри в бога не доводиться звертатися до розуму, якого вірити не стосується; що стосується перед ним, Бейля, вміє тільки розмірковувати, він, по чистої совісті, неспроможна обіцяти привести нас повірити, що інші шляхи сюди ведуть, й, оскільки він створив їх не знає, не дозволяє собі їх зневажати… Цей атеїзм неспроможна подобатися віруючим, але їх обурює. Набагато більше обурює атеїзм Дідро — догматичний, наказовий, образливий і скандалезный. І значно більше обурює також адміністративний і поліцейський деїзм Вольтера, що тримається за бога, не вірить у нього, чи вірить, не поважаючи його, належить щодо нього, одним словом, як до полицейместеру».

Устраняя з цього оцінки елемент обурення войовничим матеріалізмом французького освіти, слід визнати її дивовижно точною. Саме такими: Бейль, крайня щабель розвитку релігійного невіри XVII століття, зберігає у своїй атеїзм все примиренство цього століття, тоді як Дідро та її соратники, які мають крайню щабель невіри XVIII століття, насичують цю невіру всієї войовничістю передреволюційної епохи. І тоді водночас, у Бейля навіть у його атеїзм залишається багато богословського консерватизму, колишнього також відмінністю епохи, але консерватизму відносного і врівноваженого, якщо хочете, «парламентарского». У Вольтера, що стояв правому крилі просвітництва, консерватизм, відповідно часові, виражається, не дивлячись на фактичний атеїзм, у вигляді боротьби з атеїзмом, в вимозі бога, як останнього притулку порядку проти загрозливою революції снизу.

Повидимому, і Маутнер схиляється до визнання Бейля атеїстом («Der Atheismus», II, 304). Але явним вважає лише, що Бейль був скептиком, і якщо мав потяг до будь-якої позитивної філософської системі, лише до атомизму і, отже, до матеріалізму. На користь те, що за своїми внутрішніми переконанням Бейль був саме атеїстом, каже міркування. Якби Бейль не була атеїстом, а деистом, його смілива захист атеїстів і атеїзму, як світогляду, існувати занадто не гармоніювала б із властивої деизму нетерпимістю до атеїзму. Потім, не хочуть, що він схилявся деїзму, Маутнер наводить ще одну важливу обставину. «Він мав дуже песимістичним поглядом на природу чоловіки й на силу людського розуму. Вольтер придбав вулицю значно більше природничо-наукових знань, ніж Бейль, однак у загальноприйнятої вірі у всемогутність розуму й у благі якості людської натури він дуже позаду него».

Бейль був, в такий спосіб, атеїстом собі. Але таке атеїзм собі? У найкращому разі це боягузлива недомовленість. Саме такою найкращий випадок ми його обличчі і маємо. Він затято таки працював у своїх творах над руйнацією пануючих забобонів, замітаючи сліди від своїх ворогів і відкриваючи потихеньку шматочок істини на свої друзів у надії, що цього шматочку вони вже самі знайдуть всю істину. Він вважав проповідь атеїзму нагальну справу. Головне нього було розчистити шлях до того щасливого часу, коли ця проповідь стане кращим і можливої, та потрібнішою. Тому, як Вольтер, «їх могли звинуватити в невірства, але з тих щонайменше він створював неверующих».

В своєму першому творі («Думки про кометі») він надіває маску правовірного католика і під цим маскою веде підкоп під забобони і забобони, починаючи з забобонів і забобонів народних. Здається, — цілком безневинна річ і геть у сфері будь-якої релігії. Але перехід з більш грубого забобони до менш грубому, від народних вірувань до релігійним віруванням, річ цілком невловима. Від розмов, викликаних у час появою комети, він переходить до історичних подій, до астрологічним прогнозам, до пророцтв та інших безглуздостям, що у за всіх часів мали зміцнювати авторитет релігійних догм. З одного боку, обман релігії, з іншого, непрохідна дурість обдурених народів стають перед читачем в усій їх непривабливій наготі. І на результаті розширення зрештою, цей читач змушений можу погодитися з автором, що марновірство значно гірше атеїзму і атеїзм негаразд шкідливий, як марновірство, оскільки набагато моральнішими стверджувати, що бога немає, ніж приписувати їй усе ті дурості, жорстокості та злочину, які нас обурили б, якщо б ми їх хоча у слабкої ступеня побачили у смертных.

Придя протиставлення релігії, і атеїзму, Бейль у цьому не заспокоюється. Вражаючи релігію у всіх її частинах, він вихваляє атеїзм. Простежимо спочатку у загальних рисах критику релігії, та був зупинимося на проповіді незалежної від релігії морали.

Католическая церква, її історія та догми перебувають у цієї критиці першому місці. Бейль простежує як початкова чистота християнства і можливість відволіктися від земних турбот змінюються жадібністю, честолюбством і властолюбством. З IV століття початковий характер християнства вже втрачено. Рим стає центром панування, й спрацьовані папи, часто вадливі й злочинні, нестримно захоплюють світську влада і, проголошуючи себе намісниками бога землі, стають верховним суддею в питаннях промахи й істини. У XIV столітті ця тенденція церкви сягає апогею. «Вогнища, кати, страшний трибунал інквізиції, хрестові походи, папські булли, порушення підданих до бунту, бунтівливі проповідники, змови, вбивства государів — усе це були кошти, які римська релігія пускала у хід проти тих, хто підпорядковувався її велінням. Вона не могла обіцяти собі того благословення, яке небо подарувало початкової церкви, євангелію світу, терпіння і мягкости».

Такая церква не дати світу істину. Навпаки, вони мали просочитися забобонами. Уся релігія складається з них, як оскільки всяке просвітництво з неї вигнали, і оскільки у цьому полягала вигода. «Це священики розпалювали забобони, — обурено каже Бейль, — оскільки де вони мали достатньо сильним розумом, щоб піднятися до понять, гідних свого верховного істоти, або ж оскільки вони знаходили більше вигоди в низьких і плазунів почуттях, із якими натовп належить до Богу. Хай там не було, ті, які мають бути богословами і який щедро оплачувалися, щоб підтримувати славу бога, ганебно залишили його». Ця релігія мала небо зображати на подобу землі. Навколо великого бога, як навколо царя земного, зібралася купа дрібних богів, із котрих кожен має власну придворну посаду. Як за дворах земних царів, в небесному царстві все грунтується на більшому чи меншому вплив одного чи іншого фаворита. Святі тільки і зайняті тим, що улещують бога, аби схилити його на користь покровительствуемых ними смертних. І з святих є й чимало вискочок, як серед дворян земних. А скільки святих занедбані?! Якби було стільки свят, — каже Бейль, — скільки хвилин, у року, і те забракнуло та їхні усім святих. Недарма ж встановлено день всіх святих. Він установлений про всяк випадок, ніж обійти когось, як і Афінах влаштували вівтар для богів неизвестных.

Еще чистіше ситуація з культом діви Марії. У придворних сферах без жінки не можна обійтися. Потрібна цариця неба, як в язичників була Кібела, царица-мать, і Юнона, царствующая цариця. «Ченці і священики, помітивши, що шанування святої діви давало великий дохід їх монастирям і церквам і це шанування посилювалося по мері того, як народ дедалі більше переконався під вплив цієї цариці світу, вжили усе своє вміння, щоб посилити уявлення звідси впливів про цієї щасливою схильності. Проповідники не шкодували перебільшень; творці легенд збирали всілякі дива; поети уявляли всякі дивовижні речі». Можуть сказати, що це ганебні забобони ставляться немає вченню, але практиці релігії. Бейль без вагань відкидає ця різниця. Річ у тім у тому, що всяка джерело якої в одкровенні віра у самому корені псує моральність, підпорядковуючи її релігії. Релігія і несумісні. Ми постійно можемо спостерігати, що, наведені у стан ідіотизму релігійним вихованням, вважають найвидатнішим гріхом є яловичину у п’ятницю й до того ж час жодної хвилини не замислюватися саме у день пристрастей господніх зробити перелюбство чи спокусити безневинну девушку.

Католицизм (Бейль тут має на увазі взагалі християнство) виправдовує злочини минулого і перетворює в чесноти, і навпаки. Святе письмо рясніє всілякими неетичними вчинками, й інші на злочин ідуть саме людей, яких церква вказує на зразками благочестя. Євреї обкрадають єгиптян, Авраам готовий вбити сина, і т. буд. тощо. буд. Яка безодня аморальності! Розум, наука стають злочином, коли дике невігластво релігії проголосила інші «істини». «Якби потрапила до рук інквізиції, — вигукує Бейль, — то хотів би, щоб після мене обвинуватили у тому, що зробив більше прелюбодеяний, ніж Карл Великий, ніж тому, що, подібно Галілей, вчив, що земля обертається навколо солнца».

Вера в провидіння спростовується рішуче. Провидіння — найкращий посібника забобонів. Бог, втручається в земні справи, схожий, порівняно Бейля, на того батька сімейства, який був би ламати своїх дітей ноги, щоб показати всьому місту, з якою успіхом вміє він лікувати переломи костей.

Сотворение світу для Бейля легенда, як леґенда і совторение першої людини, що вийшла готовому вигляді особисто від творця. Ось він висловлює погляди, запозичені, мабуть, від грецької філософії, про безкінечною давнини світу про те, що предки людини був у найближчому родинному зв’язку з животными.

В світі ми бачимо того досконалості, який би сумісно з визначенням про досконало божества, нібито що займається долею світу. Печатка зла і недосконалості видно усім вещах.

Естественно, що, зруйнувавши саме християнське уявлення про божестві, Бейль цілком нещадний до таких другорядним речам, як дива, як догма про три іпостасях, як первородний гріх, втілення, євхаристія тощо. буд. Від усього християнства результаті його аналізу залишилися лише ріжки так ножки.

И усе-таки, за всієї своєї радикалізмі в запереченні, він останніх висновків не робить. Він, власне; навіть заперечує сам, нього це робить читач, але читач настільки вже підготовлений їм, що найменших сумнівів у кінцевому виведення залишитися в нього неспроможна. Він зводить чолом до чола розум і мати віру і, що вибір з-поміж них лише одне: чи розум, чи віра. Це — речі несумісні. «Потрібно зробити вибір між філософією і євангелієм, — каже він у своєму словнику. — Коли хочете вірити лише з того що мабуть, і що відповідає здоровим поняттям, то беріть філософію і облиште християнство, якщо хочете вірити незбагненним таємниць релігії, то беріть християнство і облиште філософію. Бо мати одночасно очевидністю і незбагненністю неможливо; поєднання цих двох речей як і неможливо, як сполучення постаті квадратної з круглої. Вибирати неминуче. Якщо зручності круглий стіл вас це не задовольняють, замовте собі квадратний, але з затверджуйте, що хоча б стіл доставить вам зручності круглий стіл і столу квадратного».

Тем філософам, хто вважає себе християнами, він каже: «Бережіться! Ви відкриваєте святилище для ворога. Ваш розум більш здатний спростовувати і руйнувати, ніж доводитиме і будувати. Випитайте його, вислухайте його заперечення проти ваших богословських істин, їх бракуватиме жодної, проти якій він не представив дуже значних труднощів. Якщо ви і наслідуєте його так далеко, як і тільки вас вести, ви опинитеся серед дуже неприємних труднощів. Є такі догми, у яких ви вірите, як і божественну істину, а розум вражає їх нерозв’язними запереченнями. Гарненько переконаєте себе, що релігія нам відкрила речі, які вам здадуться хибними, коли ви захочете про неї судити з вашим філософським поняттям. Якщо вже ви абсолютно хочете піддати обговоренню вашу віру, то, вам залишається зробити лише одна, саме визнати, що людський розум дуже обмежений, і коли ви зустрінете жодну з тих труднощів, які розум оголошує нерозв’язними, вам потрібно наплювати з його заперечення, треба змусити скласти зброя терористів-камікадзе і добровільно прийняти пута віри». Малоймовірно, щоб знайшлося багато філософів, що з відкритими очима пішли би за зазначеному Бейлем шляху і добровільно наділи на себе ланцюга веры.

Защита атеизма.

Бейль всюди запевняє, що вірить у бога й у можна йому вірити, чи не вірити. Однак природно, що не вирішується відстоювати атеїзм, як вчення, заперечливе бога. І він захищає його як вчення, не суперечить моральності. Але оскільки вона довів вже, що кожна релігія — це марновірство, і те що не доводив, що природна релігія — деїзм це і є єдиний порятунок від суверия, то становище, що марновірство для людства небезпечніше, ніж атеїзм, має розглядатися визнанням в атеїзм єдиного виходу з тупика.

Кто робив найбільші злочину? Атеїсти? Ні, люди, сповідують чи іншу іншу релігію. Релігія ні з якою ступеня не перешкоджає прояву у людині схильності до зла. «Нерон був набожним людиною; але його він від рівня цього менш жорстоким? Хіба хрестоносці, які виконували подвиги кровожерливості у Болгарії, не були щиро віруючими? Солдати, які грабують, крадуть і вбивають, хіба вони щось деисты, філософи?» І Бейль, зазвичай, встановлює, «по-перше, що можна один і той водночас дуже розгнузданими у моралі і геть переконаними в істині релігії, і навіть християнської релігії; по-друге, що душевні настрої є причиною наших вчинків; по-третє, що, власне кажучи, віра у якусь релігію не служить правилом людського поведінки». Обережність змушує її додати, що винятком є ті, хто їм благодать духу святого виявляється в усьому своєму дії. «Без цієї благодаті щодо моральності жодної різниці нема, чи бути атеїстом, чи в усі канони всесвітніх соборів». Проте, стосовно цих соборів він тримається думки, що читання їх постанов має творити «у сто разів більше невіруючих, ніж християн. Немає такої істини, яка доставила набагато більше предметів для скандалу або як вкрай поганої видовища пристрастей, інтриг, розколів, перед підступами і хитрощів, ніж історія соборов».

Не релігія повинна вирішувати питання моралі, а мораль має стати суддею над релігіями. Серед людей, виступаючих борцями проти різних релігій, було обмаль безчесних чи розпусних людей. Атеїзм перестав бути необхідної причиною псування моралі. В багатьох випадках набагато легше надати моральне вплив на атеїста, ніж благочестивого прибічника будь-якої релігії. Розум останнього закритий для доказів розуму, тоді як атеїст здатний судити беспристрастно.

Бейль зі звичайною обережністю наводить зразки безвадної життя знаменитих атеїстів як давнини, а й нової доби. Ванини був цілком моральним людиною. Канцлер Л «Опиталь якого Бейль вважає найбільш видатним людиною XVI століття, теж був запідозрений у невірства і проте, попри пам’яті немає жодного плями. Можна подумати, що став саме чесних людей право їх гідності звинувачують у атеїзм, тоді як мерзотники все виявляються віруючими. Ці «атеїсти» ведуть діяльну і корисну життя й не страшаться смерті за переконання. А тим, цих людей, творячи добрі справи, не очікують ніяких нагород на другий життя, подібно благотворящим віруючим. Отож Європа тут морально вищою, і чище?

Нравственность, отже, залежить від релігії. Релігія, отже, не породжує ніякого добра. Бейль готовий сказати, — і ми його і розуміємо, — що вона породжує лише зло. Багаті й владні люди без упину грішать, попри свою релігію. І коли наближається смерть, вони вміють відкупитися від загробних покарань. «Де ж всі ці церковні багатства? Вони результат страху знатних панів, які боялися занадто довго пробути в чистилище».

Отсюда подальший висновок. Суспільство, перебуває повністю з атеїстів, буде пов’язаний із настільки ж успіхом виконувати все цивільні - і моральні обов’язки, як й суспільство, що складається з релігійних людей і з християн зокрема. Основне умова його існування, як і існування християнського суспільства, у цьому, щоб суворі закони карали і попереджали злочину, і щоб вчинки відповідно до їхніх значенням суспільству супроводжувалися оцінкою, пов’язували з почестями чи з позором.

Бейль неодноразово повертається у своїх творах до захисту атеїзму, т.-е. до захисту того становища, що моральність визначається зовсім на якістю релігії, а природними схильностями чоловіки й тим громадським пристроєм, продуктом якої цей людина, як духовна особистість, є. Постановка питання про повну незалежність моральності й, отже, про звільнення моралі від опіки релігії, надзвичайно й у нього, як прямого попередника французьких просвітителів. Саме одним із головних завдань, їх і центральним пунктом їх просвітництва буде продовження і цього походу Бейля проти кайданів релігії над мораллю. До чого дуже показово обставина, що у висловленим їм у цій галузі поглядам вона значно більше є духівником лівого — матеріалістичного і атеїстичного крила просвітителів. Тоді, як Вольтер, колишній найяскравішим представником центру і правого крила руху, «читав віру в бога обов’язковою умовою підтримки у народі моральності й задля зміцнення самих основ суспільства, Ла Меттри, Дідро, Гольбах і Гельвецій повністю стояли позиції Бейля.

Излишне говорити, що Бейль був полум’яним захисником релігійної свободи, віротерпимість. Це питання він втрачав завжди свою врівноваженість, обачність і знаходив слова, що йдуть безпосередньо до серцю. Ось він забував про своєму скептицизмі, про цю «м'якої подушці для добре влаштованої голови» й у ролі позитивних ідеалів висував справедливість, право, людяність. Так як і може бути інакше? Він чудово бачив сотні тисяч чоловік, своїх одновірців, блукаючих у пошуках нової батьківщини, вона бачила в’язниці, наповнені задля слави релігії инаковерующими, прах його власного батька була витягнутий з могили і зганьблений, його брат помер мученицькою смертю замку Тромпетт за віру. Незліченні злочину, які відбулися під ім'я віри, в ім'я бога, вопияли до нему.

«Несчастные ви люди! — говорить він про релігійним фанатикам, яка стверджує, що вони рухає лише почуття любові до ближнього і турбота про його порятунок. — Якщо з такий ревнощами належите порятунку інших, чому ви піклуєтеся також про самі собі?.. Невже хочете, щоб католицька релігія означала те, що релігія безчесних людей? Де та прелат, священик, чернець серед незліченних легіонів духівництва, який було б одній з діяльних пружин стількох ганебних процедур, який славив та їхні, не схвалював і хотів? Де та придворний, який сказав би своє „амінь“ всього цього? Про, серед засуджених я — не знаходжу великих злочинців, ніж, котрі своїми вічними проханнями, проповідями, панегіриками і низької лестощами ллють олію на вогонь преследования».

Возмущенный драгоннадами {Драгоннады — переслідування протестантів Півдні Франції, у яких головну роль грали королівські драгуни, разорявшие населення і які робили всілякі насильства.}, він ставить до ганебного стовпа переслідувачів й у першу голову короля.

«Почему ви живете так нічого поганого? Навіщо своїми бесстыдствами і суєтністю ви обурюєте весь народ? Чому, що більше погрязаете в своєї підлості, то більше вписувалося ви переслідуєте інші релігії? Не у тому чи, щоб спокутувати свої злочину?». Жіночні і зарозумілі прелати, сластолюбні інтенданти, злочинні куртизаны і куртизанки розігрують низьку комедію, яка на трагедію тим, хто предмет релігійної ревнощів. «Разом з попами всюди проник дух переслідування, який стільки спустошень, і наприкінці кінців перетворив християнську церкву у церква римську, т.-е. до церкви катів і брехунів. І надалі вже завжди здаватиметься, що християнство — це релігія, яка полюбила кров, і вбивство, що хоче гвалтувати тіло і душу, яка щоб утвердити своє панування над людської совістю творить негідників і облудників». Свої пристрасні викриття Бейль закінчує словами: «І як міг би я — не говорити те, що я сказав, якщо моє серце переповнений!?». Це вже мову XVIII століття, мову обурення. Ще трохи, і він буде мовою заколоту, революции.

Бейль не політик, але ми бачимо, що обставини вже вивели його із вузької сфери богословско-философских отвлеченностей, звели його до самого життя, життя й зажадала від цього прямої відповіді. Вона майже «філософ» у цьому благородному сенсі, що це слово набуло у наступних поколінь. Живий плоттю і кров’ю одяглися неживі кістяки теорій й застосування їх їх відповідає дійсності напрошується звісно ж. Поруч із вимогою релігійної свободи виростає вимога політичної свободи. Бейль називає євангелієм дня твердження, що суверенітет належить народам і це суверенітет тільки передоверяют начальникам держави, званим государями. Монархічній тиранії він вочевидь віддасть перевагу демократію, посилаючись на можливість приклади Греції та Рима.

Понятно тепер, яким величезним було вплив Бейля лише у Франції найближчих десятиліть, але й кордоном. Один іноземець, котрий подорожував у Франції початку XVIII століття, розповідав, що це бібліотеки піддавалися прямо-таки облозі із боку молоді, бажала прочитати Словник Бейля. В усіх життєвих писаннях просвітителів ми безупинно натрапляємо на Бейля, колишнього їм, його духовних дітей, є джерелом ідей фактов.

Бейль «був вісником атеїстичного суспільства, існування якого скоро має було розпочатися» (До. Маркс).

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.