Русь за владою Золотий Орди

МІНІСТЕРСТВО СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА И.

ПРОДОВОЛЬСТВА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦИИ.

ДЕПАРТАМЕНТ ПО РЫБОЛОВСТВУ.

МУРМАНСЬКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ.

ТЕХНІЧНИЙ УНИВЕРСИТЕТ.

ФАКУЛЬТЕТ ЗАОЧНОГО.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ОБРАЗОВАНИЯ.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА ПО ИСТОРИИ.

Тема: «Русь під владою Золотий Орды».

Мурманск.

План.

1. Завоювання російських князівств. 3.

1.1. Росія на початку 13 століття. 3.

1.2. Об'єднання монгольських племен. 3.

1.3. Перші сутички з монгольськими військами. 4.

1.4. Походи Батия на Русь. 5.

1.5. Ординська політика у Росії. 6.

2. Виникнення Московського князівства. 8.

2.1. Вивищення ролі Москви. 8.

2.2. Іван Калита. 8.

2.3. Зміцнення ролі Московського Князівства. 9.

3. Основні етапи боротьби за незалежність 1380 — 1480 років. 12.

3.1. Щодо новизни реформ військовій справі. 12.

3.2. Куликовська битва. 12.

3.3. Навала Тахтомыша. 14.

3.4. Навала Едигея. 15.

3.5. Внутрішні процеси у російських землях. 16.

3.6. Іван III. 18.

Литература

20.

1. Завоювання російських княжеств.

1.1. Росія на початку 13 века.

Володимирське князівство було частиною колись могутнього і єдиної, але у 13 столітті расхватанного на шматки, Київського князівства. Переяслав став самостійним князівством, князівства Чернігівське, Новгород-Сіверське, Галицько-Волинське, Смоленське як і стали самостійні. Колишня Київська Русь виявилася розсічена на частини: Південну і Северо-Восточную.

Центром Південної Русі через втрату Києвом своєї політичної значення стало Галицьке князівство, очолюване тоді Ярославом Осмыслом.

У Північно-Східній частини переважна становище почала займати Владимиро-Суздальская земля. Поруч із Галичем сформувався іще одна політичний центр — Володимир, від Дикого поля і зажадав від набігів половців який охороняли непрохідні лісу, болота, річки й Рязанско-Муромское князівство. Після Юрія Долгорукого та її сина Андрія Боголюбского суздальська земля початку відвикати від міжусобиць, але боярська розруха не дала братові Андрія Всеволоду спокійно княжити. Лише 1176 року почалося князювання Всеволода Велике гніздо, супроводжувана твердженням та розвитком традицій княжого самовладдя, закладеним Андрієм Боголюбським. Та після смерті Всеволода між синами його й іншими князівськими будинками знову розгорілася усобиця. Мстислав Удалий — син смоленського князя Мстислава Ростиславовича, правнук Мстислава Великого вступив у ворожнечу з всеволодовским домом, що призвело до того що, що у 1219 року Мстислав Удалий став галицьким князем. Суздальський князь Костянтин спокійно передав перед смертю володимирське князівство братові Юрію, а новгородським намісником став Ярослав Всеволодович.

Отже, на Володимирській землі знову запанувало спокій, здавалося, що нічого зможе його потревожить.

1.2. Об'єднання монгольських племен.

У 1206 року у далеких місцях річці Ононе зібралися вожді кочових племен на курултай, де проголосили своїм верховним вождем Темучина — однієї з щасливих степових ватажків і натиск назвали його Чингісханом. Цей курултай зіграв трагічну роль долі всієї Київської Русі. Чингісхан силою об'єднав під власноручно всіх монголів, деякі сусідні племена і з урахуванням родового ознаки створив військо, якій у 12−13 століттях, за доби розвиненого феодалізму, в середньоазіатських державах, на Русі у Європі рівних не было.

Рядовий одиницею цього війська була десятка — сім'я, найближчі родичі однієї юрти, одного аила. Потім йшла сотня, у ній входили люди одного роду. Тисяча могла об'єднувати двоє чи троє аила, далі йшла пітьма — десятитисячний отряд.

Постать Чінгісхана випливла немов із часів дикості і варварства. Розвинені цивілізації, які стоять з його шляху не поневолював, а знищував. Чингісхан підібрав собі й центральної відповідних помічників — «це чотири пса мого Темучина»: Джебе, Хубилай, Чжелме, Субэдей. У війську Чінгісхана діяв закон: тоді як бою хтось із десятки побіжить від ворога, то страчували всю десятку; тоді як сотні побіжить десятка, то страчували всю сотню, якщо побіжить сотня і пролом ворогу, то страчували всю тисячу. Звідси й військо було таким сильним і добре подготовленным.

Насамперед, Чингісхан спрямовував свій погляд багатющі держави Середню Азію. Мета Чінгісхана — розграбування міст Бухари, Самарканда, Мерва, Ургенча та інших. Все завоювання було виконано за 3 року — 1219−1221 рр. Хорезмхан Мухаммед недооцінив силу Чінгісхана, унаслідок чого змушений врятуватися втечею. У гонитву відправили кошун (кілька туменов) під керівництвом своїх «цінних псів» Джебе і Субэдея. Кошун вогнем і мечем пройшов з Північного Ірану, посів Кавказ, зруйнував кілька давніх часів і багатих міст, розбив грузинські війська, проник через Ширванское ущелині на Північний Кавказ і зіштовхнувся з половцями. Хитрістю і підступництвом татари, винищив половців, попрямували до Днепру.

1.3. Перші сутички з монгольськими войсками.

«У 1223 рік р. Калка відбулося бій. Об'єднані сили російських князів і половців було розгромлено. Але монголи на Русь не пішли …"[1].

Похід російських військ допоможе половцям було розпочато у квітні за повної розливання річок. Війська направлялися вниз Дніпром. Командування здійснювалося київським князем Мстиславом Романовичем і Мстиславом Відважним. Половці сповістили російських князів підступність татар. На 17-ї день походу військо зупинилося біля Ольшеня, десь березі Росі. Там його знайшло друге татарське посольство. На відміну від першого, коли послів перебили, цих відпустили. Відразу після переправи через Дніпро російські війська зіштовхнулися з авангардом противника, гналися його 8 днів, але в восьмий вийшли до берега Калки. Тут Мстислав Удалий з декотрими князями відразу ж потрапляє перейшли Калку, залишивши Мстислава Київського іншою берегу.

За даними Лаврентьевской літописі, битва відбулася 31 травня 1223 року. Війська, переправившиеся через річку були повністю знищені, табір ж Мстислава Київського, розбитий іншою берега і сильно укріплений, війська Джебе і Субэдея штурмували 3 дні й змогли узяти тільки хитрістю і коварством.

Битва при Калці була програна й не так через розбіжності між князьями-соперниками, як із історично сформованих чинників. Уперших, військо Джебе тактично і позиційно повністю перевершувало з'єднані полки російських князів, мали у своїх лавах здебільшого князівські дружини, посилені у разі половцями. Усе це військо не мало достатнього єднання, був навчено тактики ведення бою, грунтувалося понад особисту мужність кожного дружинника. По-друге, такому сполученому війську потрібен був і єдиновладний полководець, визнаний як вождями, а й самими дружинниками, і який об'єднана командування. По-третє, російські війська, ошибавшись щодо оцінки сил противника, не змогли правильно вибрати місце бою, рельєф місцевості повністю сприяв татарам. Втім, справедливості заради яких треба сказати, що на той час як на Русі, а й у Європі не не знайшлося б армії, здатної змагатися з сполуками Чингисхана.

Військо Джебе і Субэдея, розгромивши на Калці ополчення південних російських князів, увійшло Чернігівську землі і сягнуло Новгорода-Сіверського і повернуло тому, несучи всюди у себе власний страх і руйнація. У тому ж 1223 року Джебе і Субэдей зробили набіг на Волзьку Булгарию. Чингісхан помер 1227 року. У 1235 року новий Великий хан Удегей послав у підкріплення Батия, онуку Чінгісхана і глави улусу Джучи, освіченого річці Япи для завоювання Волзької Булгарии, Диит-Кинчака і Русі, основні кораблі монгольського війська під керівництвом Субэдея.

У 1236 року було розгромлена Волзька Булгария.

Навесні 1237 року війська Субэдея просунулися в прикаспійські степу і влаштували облаву на половцев.

А до осені 1237 року розгромлена Мордва, монголи стали біля кордонів Руси.

«…в 1235 р. на курултаї приймають рішення про вторгненні російські землі. Головнокомандуючим затвердили онук Чінгісхана — Батий. «[2].

1.4. Походи Батия на Русь.

Восени 1237 року Батий поставлений на чолі з'єднаний войска.

У грудні 1237 року стали річки. На Суре, припливі Волги, на Воронежі, припливі Дону, з’явилися війська Батия. Зима відкривала дорогу кригою річок в Северо-Восточную Русь.

З міркувань географічного і демографічного характеру, а як і військових викладок, можна припустити, що Батий навів на Русь 30−40 тисяч вершників. Навіть такому, здавалося б нечисленному війську російським суверенним князям було нічого противопоставить.

Проте початок походу Батия складалося йому невдало. Розгром в чистому полі всіх російських сил не відбувся, позаяк у певною мірою Калка, але переважно князівські чвари не дозволили виставити проти Батия об'єднані силы.

Незапланований 70-дневный штурм Рязані було не позначатися на втрати Батия. 16 грудня Рязань було взято. Перед Батиєм лежало кілька доріг у глибину Владимиро-Суздальской землі. Оскільки перед Батиєм стояла завдання підкорити всю Русь за зиму, він попрямував до Володимиру по Оке, через Москву і Коломну.

Знаючи, що у нього йдуть війська володимирського і чернігівського князів, Батий очікував їх зустріти у межах Москви — або Коломни, і помилився. Володимирський князь Юрій послав до Коломні воєводу Веремія, на з'єднання з Всеволодом, сином Юрія і Романом, князем рязанським. «…після міцної січі великокняжеское військо зазнала поразка; серед убитих був князь Роман і воєвода Веремій, а Всеволод Юрійович встиг врятуватися втечею в Володимир, з малою дружиною."[3] Розгромивши владимиро-суздальские полки під Коломною, Батий дійшов Москві, взяв капелюх і спалив місто, перебив жителей.

3 лютого передові загони завойовників підійшли до Володимира, а 7 лютого місто упав. У ті самі дні було знищено й Суздаль. Після взяття Володимира Батий почав громити беззахисні міста. 4 березня 1238 року війська Батия річці Сить розгромили ополчення Юрія. Батий кинувся до Новгороду. Торжок, стоїть у Батия по дорозі, протримався 2 тижня, і був узятий лише 23 березня. Звідти Батий вирушив селигерским шляхом далі, але з дійшовши до Новгорода ста верст, повернув на південь і зробив Козельск.

Поворот від Новгорода прийнято пояснювати весняними повенями. Але є й інші пояснення: по-перше, похід не вкладався у найкоротші терміни, удругих, Батий не зміг розгромити з'єднані сили Північно-Східній Русі у одному-двох боях, використовуючи чисельна і тактична превосходство.

Козельск штурмували 7 тижнів. Смоленськ обійшли. Батий ні дійшов, ні до Вологди, ні до Белоозера, ні до Великого Устюга, а й за ним залишалася недоторканою вся Чудь Заволоцкая, новгородські владения.

Восени 1239 року після розгрому половців, підготовлявся похід на Південну Русь та Західну Європу, татари Менту-хана взяли в облогу Чернігів (18 жовтня 1239 року), увійшли до мордовскую землю. Після розгрому Чернігова Менту-хан підійшов до Києва, але штурмувати не решился.

Навала на Південну Русь і Східній Європі Батий почав восени 1240 року, знову зібравши під своє керівництво всіх відданих собі людей.

Батий підійшов до Києва у листопаді 1240 року. З допомогою потужних стінопробивних знарядь злочину і порогів дуже укріплений Київ все-таки 6 грудня 1240 року упав. Після цього шлях в усі міста, в усі центри Південної Русі та Східної Європи відкрили. Настала черга Европы.

1.5. Ординська політика в России.

Оскільки окупація Північно-Східній Русі фактично була у змозі Орді, попри її чудову військову машину, то землі були потрібні Орді як постійний та надійний джерело доходів у вигляді данини. І, бачачи, що цього претендують інші країни-сусіди Русі, передусім шведи, російською престолі посадили сильного і політична гнучкого Олександра Ярославовича, тим щонайменше на противагу якому католики виставили Данила Галицького, знову ж граючи на внутрішніх чварах російських князів. Данило зайняв позицію противника Орди, але з маючи достатньо сил, змушений був скласти зброю. Олександр ж, розуміючи, що у військовому плані Русь була безсила перед Ордою, зробив уклін ханам, даючи Північно-Східній Русі протягом необхідного часу на відновлення заподіяних Батиєм разрушений.

Данило, фактично господар Південної Русі, як говорилося, зважився боротися з Ордою. У 1257 року він вигнав з галицьких і волинських міст ординців, ніж накликав він в 1259 року Бурундуеву рать, опиратися якої в Данила сил не было.

У Північно-Східній Русі боротьба теж складалася на два фронту: почалося вторгнення із Заходу. Німці, шведи і які вступили до процес централізації литовські князівства бачили можливість розширити свої володіння з допомогою російських земель. Литовські землі зібрав під власноручно Миндовг. Успіхи Литви в приєднання російських земель сприяли її війни з Орденом. У 1259 року він зазнав від Миндовга нищівну поразку, в 1260 року сам Миндовг вторгся у володіння Ордени: литовське князівство заявив про собі значної силою, приєднавши польських земель, ослаблені навалою Батыя.

Олександр Невський бачив для Русі єдиний шлях: влада великого володимирського князя має стати у північно-східній Русі единодержавной, хоч і, можливо, досить тривалий час залежною від Орди. За світ з Ордою, за спокій на Російської землі треба було платити. Олександру довелося посприяти ординським чиновникам в перепису російських земель для регулярного стягування данини. Вплив Орди поширювалося як у політичні, і на економічні аспекти життя Північно-Східній Русі. Та Олександр розвинув дуже діяльність, уклавши в 1262 року договір з Миндовгом проти Ордени, що налякало ординську дипломатію. Не без її участі у 1263 року у княжої усобиці було вбито Миндовг, а Олександр була викликана в Орду і помер на шляху при загадкових обставин. Орді була вигідна смерть Олександра, і прозорого політика зіштовхування претендентів на великокняжий престол саме його смерти.

Саме тоді на Северо-Восточную Русь стали бути одна одною ординські рати:

1273 рік — руйнування міст Північно-Східній Русі «царевыми татарами».

1275 рік — татарська рать погромила дорогою з Литви південні російські города.

1281 рік — на Северо-Восточную Русь прийшли Кавгадай і Алче-гей.

1282 рік — ординська рать Турантемира і Алыни спустошила землі навколо Володимира Смалинюка й Переяславля.

1288 рік — рать в Рязанської, Муромской і Мордовської землях.

1293 рік — «Дедюнева рать» спустошила завжди, до Волока-Ламского.

1297 рік — ще одне рать.

Насправді така масова агресія спричинило й не так спробою деяких російських князів протистояти Орді, скільки політичними процесами у самій Орді, розпочала переживати період розпаду. Відображенням його і це перетворення Північно-Східній Русі у своєрідний полігон сутичок всередині ординських сил. Улуси колишньої імперії після тривалого переїзду в Пекін правителів Каракоруму придбали самостійність, що призвело за собою посилення їх суперництва між собою. Яскравим прикладом цих процесів став Ногай, колишній тёмник, фактично завладевший гирлом Дунаю та ГалицкоВолинським князівством. Тривалий суперництво Ногая і хана Менту-Темира закінчилася лише в 1300 року, але до цього багатьом зрозуміли, що Орда розпадається. Наступник що у 1280 року Менту-Темира хан Тахта зробив зовнішньополітичний курс ще більше послідовним щодо Руси.

2. Виникнення Московського княжества.

2.1. Вивищення ролі Москвы.

У історії Руссой землі настав новий етап, ознаменований як довгим протиборством Московського і Тверського князівств, а й виходом їх протиборства на загальросіянку політичну арену. Саме тоді в політичної тактиці Волзької Орди з’явився новий прийом, який полягав в використанні протиборства між великими державами, у разі між Володимирським і Литовско-Русским князівствами. Політичне вплив Орди стало виявлятися у зміні і натравливании князів друг на друга, постійному посиленні слабких і ослабленні сильних. Економіка Північної Русі, зруйнована іще за Батиї, переживала процес тривалого становлення, утяжеленного при цьому постійними поборами як данини і просто розбійницьких набігів. Але, тим щонайменше набирала в 60−70-ті роки політичні та військові сили Русь готувалася до герці з Ордою, все ще зберегла свою політичну і військовий потенциал.

Після падіння Ногая правителі Волзької Орди шукали шляху подолання сформованій роз'єднаності російських міст, при цьому ж було загальросіянин центр, що розмістилося на Волзькому шляху, що порушувало б ще його економічне значення. На роль цього центру претендували Твер і, Рязань і Нижній Новгород. Відносини до ворожим сусідам лягає усією вагою на прикордонні області Великоросії, викликаючи їх у самостійну організацію місцевих зусиль і політичну діяльність. Твер перебирає, заради місцевих власних інтересів, боротьбу з Литвою, захист Новгорода, підтримку західних торгових оборотів і культурних зносин. Рязань обороняє свої межі від неспокійного степового сусідства, обстоюючи росіян поселень південні кордону лісової смуги в басейні верхнього Дону. Нижній Новгород стяг до собі уламки колишнього суздальського князівства, заради боротьби з немирними иногородцами і поволзькими татарами за торгові й колонізаційні пути.

Тверській князь Михайло шукає блок з переехавшей в 1300 року у Володимир церквою, та її егідою захопити Великий Новгород і Нижній, Володимир і Переяслав. Спроба це була усунуто опором Москви й Новгорода Великого. Саме тоді Рязань втрачає Коломну та інші волості, відібрані Москвой.

У 14 столітті у межах північної Русі, в этнографически великоросійської в області склалися умови, необхідних твердої реалізації політичного єдності. Населення цій галузі згуртувалося під тиском на заході шведів, ливонских німців, і Литовско-Русского держави; Сході - татар.

На початку 14 століття тривали набіги татар.

1318 рік — збір данини Копчей в Костромі й у Ростове.

1320 рік — Найдета за даниною прийшов у Владимир.

1321 рік — Таянгар пограбував Кашин.

1322 рік — Ахмыл пограбував Ярославль та інші низові города.

2.2. Іван Калита.

У 1327 року сталося єдине повстання російських людей проти ординського ярма, над Руссю нависла загроза появи нової каральної раті. Настав годину Івана Калити. Без вибору, йому довелося вести татарську рать на опозиційну тоді Москві Твер, щоб уникнути великих набігів зі боку татар. За цю службу в 1332 року Іван став великим князем. Вже з часу Івана від данини стали збирати надлишки і зберігати, щоправда ще цілком представляючи, що із нею делать.

«Московські князі, маючи вільні гроші, і почали скуповувати землі в приватних осіб і в церковних установ, у митрополита, у монастирів, в інших князів. Купуючи сіла і села в чужих долях, Іван Калита купив цілих трьох питомих міста з лиця округами — Белозерск, Галич, Углич…"[4].

Під час правління Івана Калити набуло міжнародний політичний вага і стало на все давньоруський спадщину Литовско-Русское князівство, що об'єднувало у собі Смоленськ, Подольск, Вітебськ, Мінськ, Литву, в згодом Середнє Придніпров'я. Орда заохочувала і більше розпалювала протистояння між двома великими князівствами, по черзі стаючи на бік однієї зі сторін, слідуючи ще виробленої при Чингисхане політиці. Всі ці досягнення ордынской політики у Східної Європи виявилися можливими, певне, оскільки у самої Орді відбувалися тоді важливі изменения.

На початку 14 століття улус Джучи розпався на Синю і Білу Орди. Згодом за Білої Ордою, що розташовувалася в басейні річок Волги і Дону, в Криму та на Північному Кавказ, закріпилося назва Золота Орда. Ханом цієї Орди став Узбек. Під його керівництвом Золота Орда ще більше посилила свій гне з російськими землі, сприяла територіальному зростанню Литви та її князя Гедемина. Щоб якось зрівняти дві держави Іван Калита теж отримав заступництво Орди. У 1321 року Гедемин взяв Київ, що перетворило його князівство в як південний, і західний центр створення державності. Закінчився період феодальної роздробленості в Польщі, де 25 квітня 1332 року був коронований Казимир Великий. У 1345 року литовським князем став Ольгерд, за життя якого Велике Литовско-Русское князівство перевершило по території Велике Володимирське князівство, зауважимо, що Орда не на перешкоді стала освіті настільки могутньої держави на противагу Володимиру і Москве.

Наприкінці 14 століття Москва посіла чільне місце серед усіх інших містах Північно-Східній Русі. Іван Калита зробив дуже багато посилення Москви й у тому, щоб у Русі большє нє з’являлися ординські баскаки і зграї ординських грабіжників. Зовні він висловлював, як ми бачили, повну покірність ординському хану, але водночас створював і заклав матеріальні передумови задля зміцнення Москви й вивищення її. Але, помираючи, Калита залишав крім казни й князівства недозволений питання з Новгородом, суперництво з литовським князівством і ординське иго.

2.3. Зміцнення ролі Московського Княжества.

Іван Калита помер березні 1341 року у одному року з Гедемином. Після їхнього смерті на Майдані сцену вийшли нові правителі: Ольгерд Гедеминович і Симеон Іванович Гордий, обидва владні і які мають сильним характером. Відразу по смерті Калити було розгорілася суперечка за князювання у Володимирі, але Орда на противагу Литві мусила все залишити в князювання московський будинок на чолі з Сімеоном, які мають Велике Володимирське князівство. Симеон зміг приглушити непрекращающуюся ворожнечу з Твер’ю й у 1346 року одружився з сестрою тодішнього Тверського князя Всеволода Александровича.

Небезпеки підстерігали московського князя із боку Литви та Орди. Розв’язати змагання з Литвою було небезпечно через гніву Орди, воювати ж із Ордою у Сімеона досі був сил. Але головним проблемою Сімеона був Новгород. У той час, як Орда контролювала політичну й економічну життя СевероСхідної Русі, оволодіння Новгородом сопрягалось з конфліктом з Литвою, яке вважало, що Новгород входить чи мусить входити до складу Великого Литовско-Русского князівства. Симеон все-таки навів Новгород до покірності, затвердив на Новгородської землі авторитет великокнязівської влади, але домогтися повного підпорядкування Новгорода Москві не намагався. І мав рацію, оскільки надмірне посилення Москви з допомогою Новгорода викликало невдоволення Орды.

Твер завмерла, з Орденом світ, Орда зав’язла у війні з хулагидами. На Російської землі наступала тиша. Здається, доля вручила Симеону до рук меч звільнення. Можливо, зіткнення з Ордою було б набагато раніше, ніж Куликовська битва, але із Європи охопила епідемія чуми. Русь і Литва знесилили і знелюдніли. Симеон, померлий ході епідемії, залишив заповіт, у якому «наказав нам жити заодно». Московське князівство у спадщину від Сімеона перейшла його братові Івану. Літопису нічим особливим не відзначили правління Івана Івановича — Русь заліковувала рани, завдані чумою. Літописці, спираючись, очевидно, на народну поголоску, називають Івана князем Милостивим, що така прізвиська рідко даються правителям безпідставно. Іван правив із 1353 по 1359 рік, він поспішав крадькома зміцнити своє князівство, заохочуючи переселення людей ремесел і промисловості ближче до Москви. Саме за Івана розпочалася, і діяльність Сергія Радонежского, однієї з вершителів Куликовської победы.

Іван помер, залишивши князівство своїй дитині, Дмитру, якому виповнилося того року 9 років. До 14 віці проголошення великим князем володимирським чого залежало від волі хана. Суперники роду Калити і московських князів іноді вгадували принципи ордынской політики і вважали, що з смертю Івана склалося сприятлива обстановка у тому, щоб вирвати велике князювання в московських князів. Основним суперником Дмитра вважатимуться Дмитра Суздальського, довгий час соперничавшего з молодим Дмитром Івановичем, але в 1362 року вимушеного втекти з Владимира.

З 1362 роки можна розпочати відлік руху Русі до Куликовської битві, це рік, коли на великому княжении утвердився Дмитро Іванович, і коли літописці помітили в Орді темник Мамая.

Ніхто тоді ще міг припустити, у майбутньому вони мають зіткнення — одне з найбільших історія середньовіччя, що перший очолить визвольних змагань російського народу, інший вийде захист царства, створеного Батиєм. Дмитро жадав об'єднанню СевероСхідної Русі, Мамай — до припинення феодальної усобиці і до відновлення единодержавия. Питання стало те, чи встигне Дмитро Іванович об'єднати навколо Москви землі Північно-Східній Русі і колись, ніж Мамай зможе мобілізувати ординські сили подолання московської «крамолы».

У 1367 року Дмитро заклав у Москві кам’яний Кремль. Будівництво велося нас дуже швидко, кам’яні стіни зросли на глазах.

У 1371 року Дмитру було лише 20 років. Підготувати таке військо, щоб Орда вважала його небезпечним — справа одного дні й одного року. Безсумнівно, що у отроцтві й у юності Дмитро був оточений мудрими радниками, яких Симеон наказував слухати. Однією з блискучих достоїнств Дмитра було вміння слухати радників, вибирати потрібна і корисне, не рахуючись із амбітними радниками. Однією з найбільш важливих був Дмитро ВолинськийБоброк, герой Куликовської битви, а поки військовий радник князя.

До Дмитру Івановичу Волинський з’явився в службу з цими двома дорослими синами, отже, людиною у віці і з чималим військовим досвідом. Після одруження із сестрою князя, воєвода став ще більше доріг князю.

Треба сказати, що успішний розвиток військової справи на Русі було практично неможливо без розвитку торгівлі, і промисловості. Якщо судити з цьому, то Орда сама собі рила яму, оскільки своїми постійними поборами вона змушувала Русь розвивати ремесла і світову торгівлю. Щоб платити ханам ремесла і світову торгівлю як і заохочували і росіяни князі. Тобто монголо-татарське ярмо, на початковому етапі розгромивши економіку Русі, побічно стало заохочувати відродження економічної життя і могутності Північно-Східній Руси.

3. Основні етапи боротьби за незалежність 1380 — 1480 годов.

3.1. Щодо новизни реформ військовому деле.

Предкуликовская доба російському військовій справі була в чому реформаторської. Щоб створити тактику сутички Ордою потрібно було раніше всього знати її тактику і зважити, що протиставити військового мистецтва Орди. Перша тактичне завдання це, звісно відбити стрілецький удар боротьби, її вирішили просто: проти стрілків треба виставити стрілків ж. До початку 14 століття самостріл на Русі отримав масове поширення, є також непрямі докази, що у Русі у 14 столітті арбалет став головним стрілецькою зброєю. Тут повстає питання озброєння і навчання Московського війська арбалетами, це запитання впритул ув’язується зі розвитком ремесел Москвы.

Проте, за стрілецькою ударом, у разі неослабевавшего опору, Орда переходила до фронтальній атаці в кінному строю; отже, потрібно запобігти кінний бій, і нав’язати Орді піший. Кінні полки виступу тут у ролі охорони флангів, сторожового і резервного полков.

Для обрабатывания всіх тактичних прийомів Дмитру потрібен час. Русь готувалася до здійснення ординського ярма, й у Орді це могло пройти непомітно. У 1373 року Мамай в розвідувальних цілях напав на Рязань. 1 вересня 1375 року остаточно утихомирена Твер. Взимку 1377 року Дмитро Волинський відправлявся у похід на Булгар. Усі говорило через те, що вирішальний бій близько. У зиму 1377/78 років Дмитро завдав удару мордовським князям, союзникам Мамая. Сприятливо складалася обстановка в Орді. У Мамая знайшлися 2 сильних конкурента: Тохтамиш і Тамерлан.

Для Мамая та книжки Дмитра настав час відповідальних рішень, чекати далі було неможливо. Але Мамай все-таки недооцінював сили Москви, він підняв в похід всю Орду, натомість, щоб спочатку посилати Бегича і ще п’ять темників, які були розбиті річці Воже об'єднаними силами СевероСхідної Русі під керівництвом Дмитра Івановича. Щойно Мамай дізнався про поразку Бегича, відразу ж зібрав у похід всі сили, що перебували на той час у його распоряжении.

3.2. Куликовська битва.

На 15 серпня 1380 року Дмитро призначив збирання всіх полків в Коломні, щойно прояснилося, що Мамай намічає своє вторгнення наприкінці літа. Хан тим часом розбив стан річці Красива Меча.

У Коломні були уряжены полки, проведено огляд війську. Літопису відзначають, що така величезної сили давно вже не бачила Руська земле. З Коломни шлях з'єднаний війська лежав через Оку і Лопасне, за межі рязанського князівства, союзника Дмитра, у тому перебував стратегічний задум Дмитра. Московське військо рухалася у повній тиші, 30 серпня завершилося переправа через Оку, 6 вересня військо наблизилося до Дону, де Дмитро і замислив зустріти Мамая. Місцем зустрічі була вибрано Куликовское полі, і невипадково. Уся географія Куликовского поля ставилася прихильно російському війську: річкові, лісові і болотисті фланги, піднесення дома стану російських військ. Мамай ж рухався до Куликову полю з Красивою Мечі. У ніч із 7 по 8 вересня російські війська переправилися через Дон і на бойовий лад у вододілі між Смолкою і Нижнім Дубиком.

Лівий фланг російського війська, який мав пащу основного удару татар, переходив в багнисті берега Смолки, за лівим флангом розташовувалися резерв і засадний полк. Правий фланг був такий само захищена болотистими берегами Непрядвы, а як і тяжеловооруженной псковської і полоцької кінними дружинами. У центрі - великий раті, було зведено все міські полки. Передовий полк становив все-таки частина великого полку, завдання ж сторожового полку полягала у зав’язуванні бою та сидіти повернення строй.

Вранці 8 вересня над Куликовским полем стояв густий, непроникний туман, який розсіявся лише у дванадцятому години. Битва Четобея і Пересвітла започаткувала битві. На Куликовому полі Орда мала перевага в кінноті і загрожувала російським флангам. Орда прагнула оточити росіян і перебити їх лад таранным ударом. Росіяни прийняли бій в активної обороні. Це була ще одне тактична задум Дмитра. Коли був відбито таранний удар Орди, і її спішилася, російські воїни, щоб лише зняти чисельна перевага зробили складний маневр лівого флангу: відступили, заманили правий фланг Орди в засідку, знищили його; і потім вже російські війська взяли його в оточення основні кораблі Мамая.

Розгром Мамая, і наступні для цього ординські негаразди, які сприяли остаточному розпаду грабіжницького держави, демонстрація переваги російського військового мистецтва над військовим мистецтвом ворога, посилення структурі державної влади на Русі - помітні наслідки битви на Куликовому полі. Разом з цим Куликовська битва започаткувала відродженню національної самосвідомості російського народа.

Величезну роль цієї перемозі зіграв Дмитро Донський. Це історичний діяч, котрий зумів зрозуміти народні сподівання воєдино всіх російських людей з їхньої здійснення і для вирішальної сутичкою з гнобителями примирити найгостріші громадські протиріччя. У його заслуга у внутрішній політиці. Але не лише відродив кращі традиції військового мистецтва, він збагатив його новими принципами стратегії і тактики, у неймовірно складних умовах зумів озброїти для того щоб військо. Також сподвижниками його переважають у всіх його справах були митрополит Олексій і ігумен Троїцького монастиря Сергій Радонежский. З цих людей змогли під егідою російської церкви зібрати всіх гнаних людей під єдине прапор звільнення. Однією з найбільш значних полководців Київської Русі був Дмитро Волинський, зовсім на по капризу віддав князь у його початок засадний відділ. І керівництво всієї битвою. Це ж вища оценка?

Куликовська перемога створила Східної Європи якісно нову політичну ситуацію, коли він штучно сдерживавшиеся об'єднавчі процеси отримали простір свого розвитку. З Куликовської перемоги почалося неухильне сходження Москви, столиці Російських земель. Сьогодні ж стали і ознаки зрослого особистого впливу Дмитра Донського. Тут слід сказати, Дмитро воював лише з Мамаєм, але й литовським князем Ягайло, військо якого під час Куликовської битви стояло в Дмитра майже спиною, оскільки Донськой не міг би не воюватимемо з об'єднаним військом і тому хитрим маневром відрізав Ягайло від Мамая.

«З усіх боків щасливий Дмитро, одним ударом звільнивши Росію від двох грізних ворогів, послав гінців у Москві, в Переславль, Кострому, Володимир, Ростов інші міста, де народ, сведав перехід війська за Оку, денно і вночі молився в храмах."[5].

3.3. Навала Тахтомыша.

У 1381 року Тохтамиш дає ярлик на велике князювання Ягайла. Поставивши Ягайло противагою Москви, Тохтамиш ризикнув провести вторгнення до меж СевероСхідної Русі, щоб зірвати плани Дмитра й його митрополита Купріяна по створенню загальноросійського антиордынского фронту. Тут слід відзначити, що у предкуликовский період ворожнеча між деякими князівськими будинками була пригашена, Куликовська перемога її придавила авторитетом переможця, але прихід корумпованої влади Тохтамиша, нового володаря Орди, оживив згаслі було сподівання зміни правлячої династії на владимирському столі, такими були брати великої княгині Євдокії: Василь і Семен.

Не відчуваючи у собі розпочати вторгнення оскільки це робили Батий і Мамай, Тохтамиш напав на Русь крадькома, розраховуючи на раптовість. Дмитро доручив захист Москви Киприану і Андрія Ольгердовича князю Остею, залишивши у Кремлі княгиню Євдокію. Донськой був у тому, що Москва встоїть перед Тохтамишем і саме пішов у Переяслав збирати переяславські, суздальські і белоозерские полки.

23 серпня до Москви підійшли передові ординські загони і спалили посади. 24 серпня Москву обклали основні кораблі. Протягом трьох днів безуспішно кидалися ординці на стіни і, нарешті вдалися до їм підступному прийому. Тохтамиш послав до воріт нижньогородських князів Василя Бочкарьова й Семена, синів Дмитра Суздальського. Безбородий посів переговори супроводі духівництва; його схопили убили, духовних «обдерли», у відчинені ворота ввірвалися ордынцы.

Оволодівши Москвою, Тохтамиш розпустив загони по волостях. Пограбували Юр'єв, Дмитров, Можайськ. Під Волоколамському загони зіштовхнулися з військом, яке збирав Володимире Андрійовичу, ординці були порубані у короткій січі. Дізнавшись звідси, Тохтамиш зібрав розсіяні загони і помчав проти як і скоро, як і став, не побажавши зустрічатися ні з отцем Володимиром Андрійовичем, ні про те більш Дмитром Донським, який послав своє військо з Костроми до Москве.

Так закінчився похід Тохтамиша на Москву чи в 1382 року. Орді знову вдалося запобігти надмірне посилення однієї з держав Східної Європи — Московського, що вступив після Куликовської битви на шлях інтенсивної інтеграцію з западно-русскими феодалами Литовско-Русского князівства. Отже, знову створено умови відновлення необхідного Орді рівноваги між Москвою і Вільно, центром Литовського князівства. Але, що було характерним, ординські політики дуже швидко не лише припинили навали на Москву, а й надавати їй поддержку.

Москва і Вільно, Дмитро і Ягайло підігрівалися ординськими політиками — вони збільшували розпал їх суперництва, і водночас підігрівали сепаратиские настрої питомих князів всередині цих двох видатних князівств. У результаті 1383 року з-під впливу було виведено Великий Новгород, Ягайло своєю чергою мав вдатися до територіальні поступки Ордену. Ягайло, виявився цим хіба що між двох вогнів, та книжки Дмитра, нуждавшийся у період на політично сильних союзників, створив 1383- 1384 роках умови до зближення Москви й Вильно.

В’язень Московско-Литовский договір 1384 року був цікавий тим, що він фактично було визнано провідна роль Дмитра Донського. У цих умовах Орда і Орден посилили свій фінансовий та політичний тиск. Орда діяла через Новгород, Орден ж поміняв тактику і сприяв об'єднанню Ягайла і Вітовта, тодішнього союзника хрестоносців. У результаті зусиль Орди, Ордени та примкнувшей до них Польщі до літа 1385 року всі спроби встановлення московско-литовского співробітництва були насильно припинено, а в початку 1386 пішло династичне об'єднання Польського королівства і Литовско-Русского князівства, отримав назву Польско-Литовская унія 1385 года.

19 травня 1389 року у Москві помер Дмитро Донський, 19 серпня але московський престол вступив Василь I Дмитрович. Влітку 1390 року у урочистій обстановці відбулося одруження Василя Бочкарьова й Софії Витовтовны. У Європі Василь, Вітовт і Кипріян, став 1 жовтня 1389 року митрополитом, намагаються перешкодити зміцнення унії і замінити польско-католическую колонізацію литовських і росіян земель, консолідацією російських сил навколо Москви, це були розпочато відразу після Куликовської перемоги. Але якщо потепління, що історичного процесу знову тісно влилися події у Орді. Новий етап історія Золотої Орди збігся зі смертю Дмитра. Колись Тохтамиш вийшов із покори Тимуру і став на підвладні йому території. Почалося протистояння. Тохтамиш відразу після смерті Дмитра Донського видав ярлик на князювання Володимирське його синові, Василю I, і посилив його, передаючи йому й Нижегородське князівство, і кілька міст. Тохтамиш тим часом метався в протиріччях ордынской політики на Русі, і річці Терек в 1395 року війська Тимура розбили Тохтамиша, розправилися з нею над його двоїстість. Після битви на Терекові непереможний «бог війни» послав свої війська через Поволжі та Придніпров'я до Москви, але простоявши 15 днів, у Яльці він повернув прочь.

Слід зазначити, що навіть через 15 років тому після Куликовської битви, здатною продемонструвати перевага російської політики та російського військового мистецтва над ординським та значною мірою вирішальним чином ослабившей політичний і економічний вплив татаро-монгольської ярма в СевероСхідної Русі, среднеазиатскому полководцеві треба було добряче замислитися, як розпочинати бій із московськими військами. Тимур пішов у свої межі, поділивши Волзьку Орду між своїми ставлениками. Тим більше що, внутрішні процеси консолідації російських сил після Куликовської перемоги вже вийшли з-під контролю Орди від будь-якої третя сила. Зближення між Василем I та її тестем тривало. А ще чимало зусиль поклав і митрополит Кипріян. Швидше за все, що він був тим церковним діячем, який був потрібен наметившемуся історичному процессу.

3.4. Навала Едигея.

Навесні 1398 року намітилося несподіване Москви зближення Вітовта з Орденом. У той самий час Тохтамиш, ведучи боротьбу з Едигеем, ставлеником Тамерлана, дав зобов’язання Вітовта зробити її господарем всієї Російської землі. Вітовт шукав союзників проти Василя I й дочку проти ставлеників Темура в Орді, ханів Темир-Кутуя і Едигея. Не знайшовши вирішив сам виступити проти Орди. Землі Великого Русско-Литовского князівства стали основним резервом до створення антиордынской коаліції. Для розгрому Орди у Вітовта сил був, не зміг він взяти у союзну спілку і Орду, виступ Вітовта проти Едигея Герасимчука общерусским, що в рахунку й обумовило його невдачу в битві на Ворколе, що розігралася 12 серпня 1399 года.

Здобувши цю перемогу ординський хан Едигей певний час ще більше зміцнив своє єдиновладдя в Орді. Він взяв у свої союзники Польщу, щоб перешкодити не має змоги зупинитись що триває зближенню Великих Володимирського і Литовського князівств. Саме тоді в 1401 року заключилась ще одне унія, через яку Ягайло трактувався як як польський король, а й як князь литовско-русский. У 1405 року головним чином, за допомоги польські війська захопили Смоленск.

Підштовхуючи Москву проти Литви, ординські посли до того ж час спонукали Вітовта до активних дій проти Василя. «Повість про нашестя Едигея» якраз розкрила цю провокативну політику Орди. Коли всі маневри ординських політиків виявилися марними, Едигей вирушив на Москву. Одночасно удар йшов і з Рязані, Переяславля, Юрьеву-Польскому, Ростову і Дмитрову.

Едигей обложив Москву. Розраховуючи допоможе опозиційних Василю князів Едигей помилився. Часи, коли з заклику Орди російські князі з легкістю піднімалися друг на друга, минули. Ще однією прикрою новиною для Едигея було те, що Василь зміг підняти проти хана БулатСултана, ставленика Едигея, ординських царевичів. У Орді почалися чвари і Едигей, знявши облогу Москви, поспішив в Орду.

На Северо-Востоке Русі московський князь переймався відновленням зруйнованого господарства, тим часом Вітовт поспішив розв’язати собі руки на Заході задля зміцнення своїх позицій на Русі. Апогеєм і кінцем суперництва Вітовта з Орденом стало повну поразку хрестоносців у Грюнвальдській битві 15 червня 1410 року. Поразку українців у Грюнвальдської битві поклало край ординським захопленням у Прибалтиці. Тевтонський орден став приходити в занепад, Ливонський також перестав бути значної силою в східноєвропейської політиці. Після Грюнвальдської битви Вітовт під тиском польських феодалів стає на позиції насильницького захоплення російських земель, а це призводило до ускладнення відносин із Москвою. Негайно посилилися литовські настрої Новгороді, стояла складна політична боротьба вплив в Орді. У цій ситуації від Василя була потрібна обережність і витримка, щоб уникнути військового конфлікту за несприятливих на той час Москви обставин. І Василь виявляв цю витримку, чудово розуміючи, що Грюнвальдская перемога усуне внутрішніх суперечностей в багатонаціональній і неодноверном польско-литовском княжестве.

У Орді йшла своя усобица між претендентами на престол, Вітовт підтримав хана Кепека, маючи підтримку Ягайла. Не і їх допомоги Кепек підпорядкував своєму контролю всю Орду. Тоді як Вітовт в 1414 року знову підпорядкував собі Новгород, в Орді знову змінився хан. Едигей скинув Кепека і поставив Чингіза. Орда знову стала противником Польсько-Литовської держави. Все повторювалося, ніби час розгойдувало маятник гігантських часов.

Саме тоді митрополитом Усієї Русі був Фотій. У його час католицька церква посилила свій тиск на поляків, для встановлення католицтва в якомога більшій кількості російських земель. Абсолютна більшість корінного населення цих земель було православним. Ослаблена і утихнувшее, але не всі ще остаточно не свергнутое татарське ярмо разом із спробами встановлення католицтва змушувало російський народ дедалі більше і більше згуртовуватись друг з одним. Політично ординський контроль над російськими землями вже було досить слабка, але економічно Русь ще цілком оговталася від навал Тохтамиша і Едигея і прекращавшихся дрібних татарських загонів. Монголо-татарське ярмо, ослабшее під впливом Куликовского поразки ще справляло свій вплив Московське князівство. І хоча у свідомості російських людей татарин не був страшним воїном, якого всі боялися, але рухаючись з покоління до покоління народний епос ще тримав русичів у якомусь страху й пошані перед монголотатарами.

3.5. Внутрішні процеси у російських землях.

Життя сина Дмитра Донського повна тяжких випробувань, і тривог підходила до кінця. Василь відходив із життя в тривожні Москви і загальноросійського справи час. 27 лютого 1425 року, після 36 років князювання, Василь I Дмитрович помер, залишивши по собі на князювання 9 балів літнього сина Василя II Васильевича.

І хоча князювання Василя II обіцяло бути дуже важким, в початковий період проти ніхто з питомих російських князів не піднявся. Таким був авторитет московського княжого вдома, завойований предками Василя II.

Тільки Орда і Литовське держава, і до того ж у союзі, а чи не порізно, могли змагатися з Москвою. Не у боротьбі, а старим випробуваним способом, вносячи розбрат у московський князівський будинок. І недаремно митрополит Фотій ні мить ні коливався, кому приводити під хрестоцілування князів, бояр, служилий та простий люд: ясна річ Василю II!

Навесні ж 1432 року у Орді відбувся суд між Юрієм Дмитровичем, дядьком Великого Князя, і між князем. Юрій обгрунтував свої претензії на князювання древнім родовим правом спадщини, встановленим ще Ярославом Мудрим. За юного князя говорило те, що його тато отримав ярлик на князювання. Суд відсудив князівство племіннику. Однак у квітні 1433 року, Юрій усе ж таки зумів на кілька днів, з невеликими перервами, сісти на великокняжий престол. У 1934 року Василь II вислав Юрія на Белоозеро, після чого той раптово помер. Та після смерті Юрія прапор ворожнечі підняли його сини: Василь Косий і режисер Дмитро Шемяка.

Далі було майже десятиліття ворожнечі з-поміж них, що супроводжувалась перемогами й поразками то однієї, то з іншого боку. У той час 16 лютого 1446 року Василя II осліпили за вказівкою Дмитра Шемяки, раніше, 14 червня 1445 року, згоріла Москва, маючи під своїми стінами хана УгулМухаммеда. Тільки 1453 року Шемяку отруїли в Новгороді, заради справедливості варто помітити, що він був любимо скрізь, та у Москві, й у Новгороді, та інших містах. У цьому закінчилася війна" між онуками Дмитра Донського, у великокнязівської влади розв’язалися руки на її зміцнення, руйнації останніх осередків сепаратистських тенденцій серед найбільших князей-феодалов.

Багато руйнування зазнала Русь у першій половині великого князювання Василя Темного. Закликавши на службу ординського царевича Касима і подарувавши йому Городець Мещерский, великий князь одержав у своє розпорядження союзника, який міг надати йому політичну та військової допомоги в обороні Московської Русі від ординських набігів, а водночас певною мірою брати участь у централізації Володимирського княжества.

Впродовж останнього десятиріччя князювання Василя Темного явило нам государя, що встановлював державної влади над всієї Северно-Восточной Руссю. Можайськ, Серпухов, почасти Новгород, Псков і Рязань. Залагодив свої справи Василь II і з Ордою. Розпад послабив Орду, посилення Москви й її війська утримувала ханів від набегов.

«Як довго населення Північної Русі відчуло, що Москва здатна стати політичним центром, близько якого вона могло зібрати свої сили для боротьби, умонастроїв і взаєминах удільної Русі стався перелом, який вирішив долю питомої порядка…"[6].

Вчасно утвердилось єдиновладдя у північно-східній Русі. На історичну арену виступала нова сила — Османська імперія. До 1453 році ні одна з європейських держав не могло б не вважатися у своїй політиці з турецькими султанами.

У 1449 року було підписано мирний договір між Василем Темним і новим польським королем Казиміром. Василь завершував об'єднання російських князівств навколо Москви. У 1462 року великий князь Василь II скончался.

3.6. Іван III.

Івану Васильовичу йшов двадцять третій рік поспіль, коли він став Великим Князем. Наприкінці життя Іван III зосередив до рук неосяжну влада, якої мав жоден європейський государь.

Епоха Івана III — епоха найскладнішої роботи російської дипломатії, епоха зміцнення російського війська, який буде необхідний оборони Руської держави. Першим завоюванням Івана III було Казанське ханство, в 1467 року розруха в Казані дала Московському князю привид втручання. Перший похід на Казань царевича Касима зазнав невдачі. Навесні 1469 року й влітку тієї самої року був ще 2 походу. Але подальші воєнних дій зупинилися, бо почалися новгородські дела.

13 грудня 1470 року вже новгородський владика Іона, міцно тримав бік Москви. Навесні 1471 року Іван III зробив похід на Новгород, відійшов протягом року до Литви. Похід завершився поверненням колишнього впливу на Новгород та очі великою откупом від новгородського боярства, бажав незалежності. Хід всього «новгородського справи» в 1471 року показав, що затія переходу Новгорода під владу короля Казимира лише авантюра, яка має коренів у народній среде.

Завершивши перший етап підкорення Новгорода й розуміння, що у цьому «новгородське справа» не закінчено, Іван III зайнявся справами ординськими. Для здобуття права нейтралізувати Казимира та її ставку окатоличиствание церкви, Іван робить дотепний і немає непередбачуваний маневр. Він одружується з Софії Палеолог, племінниці імператора Візантії, загинув у стінах Константинополя. Тим самим було Ватикан жило очікуванням посилення покатоличення Русі через Софію, а Іван, запровадивши хоча б Ватикан в оману, б не давав поширитися на Русі католичеству.

Новим приводом для тиску Новгород стало воцаріння у ньому тянущегося до Литви Василя Ананьїна. 22 жовтня 1475 року Іван зробив Новгород. 21 листопада вона вже ввійшов у Новгород, 26 листопада відбувся великокняжий суд, після якого відразу ж потрапляє були схоплені Ананьїн та її помощники.

Саме тоді в 1476 року у Криму ханський престол сіл син хана Великий Орди Ахмата Джанибек. Створювався антимосковский тріумвірат: Ахмат, Джанибек, Казимир. Негайно обійнявши переговори з Ахматом, в 1476 року Іван приймає від цього ярлик на велике княжение.

До 1478 року з’явився момент завершення справ, з Новгородом.

Султан Османської Імперії почав війну з Джанибеком і Ахматом 27 листопада Іван III встав відносини із своїми військами під стінами міста. Формальним причиною для цього стали скарги новгородців, що лунали до Москви. Вже 14 лютого Іван скресла назад, але назад разом із рухався і вічовій дзвін, символ новгородського суверенітету. Проблема Новгорода була решена.

У 1492 року Іван III став офіційно величатися «государ всієї Русі». Але ще 1480 року Іван III став готувати політичну грунт повалення ординського ярма. Щойно у Москві отримали з Дикиго поля точне звістка, що хан Ахмат із своєю силою до Дону, великий князь виставив полки на Оке. Хан Ахмат, дізнавшись, що у Оке виставлені сильні полки, пішов до Калузі, на з'єднання з Казиміром. Визначивши напрям походу Орди Іван III перехопив в річці Вугру. Москва тим часом була осаждена.

Ахмат погрожував розпочати наступ, коли лід скує Угру. 26 жовтня Угра стала. Стояв і Ахмат. 11 листопада хан Ахмат, як і раніше, що це переправи через Угру було відкрито, повернув проти. Кинувся в біг через литовські волості свого союзника Казимира.

11 листопада 1480 року, день догляду хана Ахмата з берегів Угри, прийнято вважати днем повного звільнення Російської землі та російського народу від ординського ярма, від будь-якої залежність від ханів Золотий Орды.

Настав кінець 250-річного ярму татаро-монголів на Російської землі. Ці роки надали значний вплив в розвитку російських земель. Під ярмом татар виростали цілі покоління російського народу і вмирали, не відчувши вільної життя. Повалення татарського ярма був метою всього російського народу, люди мешкали й вмирали з цим мыслью.

1. Курс російської історії. Частина II. Ключевський В. О. — Москва: Изд-во.

«Думка», 1988.

2. Історія Росії із найдавніших часів. Книжка 2. Соловйов С. М. — Москва:

Видавництво соціально-економічної літератури, 1960.

3. Історія держави Російського. Том V. Карамзін М.М. — Москва: Изд-во.

«Наука», 1993.

4. Історія Росії IX — XX століть. Під редакцією Шумилова М. М. — Санкт;

Петербург: Видавничий будинок «Нева », 1996.

5. Історія Росії (Росія світової цивілізації). Під редакцією Радугина.

А.А. — Москва: Вид-во «Центр», 1997 ———————————- [1] Історія Росії IX — XX століть. Під редакцією Шумилова М. М. — СанктПетербург: Видавничий будинок «Нева », 1996, с. 36.

[2] Історія Росії IX — XX століть. Під редакцією Шумилова М. М. — СанктПетербург: Видавничий будинок «Нева », 1996, с. 36 [3] Історія Росії із найдавніших часів. Книжка 2. Соловйов С. М. — Москва: Видавництво соціально-економічної літератури, 1960, с. 141.

[4] Курс російської історії. Частина II. Ключевський В. О. — Москва: Вид-во «Думка », 1988, с. 16.

[5] Історія держави Російського. Том V. Карамзін М.М. — Москва: Вид-во «Наука », 1993, с. 44.

[6] Курс російської історії. Частина II. Ключевський В. О. — Москва: Вид-во «Думка », 1988, с. 46.