Франклін Делано Рузвельт

ПЛАН.

ГЛАВА 1. ЗАГРОЗА ВІЙНИ І ПОЛІТИКА ИЗОЛЯЦИОНИЗМА.

1.1 «Новий курс» Ф. Рузвельта та її сущность.

1.2 Нова міжнародна ситуація — нові решения.

3 «Новий курс «напередодні войны.

ГЛАВА 2. КРИЗА У ЄВРОПІ ТА ПОЛІТИКА «ИЗОЛЯЦИОНИЗМА».

2.1 Президент Рузвельт та її роль формуванні політики изоляционизма".

2.2 Стійкість доктрини «невтручання» в зовнішній політиці США, її суть і стала особливості в послемюнхенский период.

ГЛАВА 3. ПОЧАТОК ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНИ І ПОЛІТИКА США.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛИТЕРАТУРЫ.

Актуальність теми. Період, розпочатий світовим економічну кризу 1929;1933гг. і завершений перемогою сил антигітлерівської коаліції займає особливу увагу в долях людства. Роль Рузвельта і його в визначенні принципів, і реалізації соціальної і зовнішньополітичної стратегії, спрямованої зберегти і зміцнення економічних пріоритетів і зовнішньополітичних позицій США, виключно велика. З іменем Тараса Шевченка пов’язана також один із найбільш значних сторінок на історії зовнішньої та дипломатії навіть зокрема встановлення дипломатичних відносин із Радянський Союз, участь США в антигітлерівської коалиции.

Винятково велика роль Рузвельта у формуванні і перетворенні у життя з так званого «нового курсу «у країні, курсу демократичної спрямованості, котрі зіграли видатну роль стабілізації економічної і ситуації у країні у період після глибокої економічної кризи 1929;1934гг, курсу, що дозволив уникнути тяжких соціальнополітичних потрясений.

Рузвельт показав себе як неординарний, гнучкий політик, тонко відчуває ситуацію, здатний вірно вгадувати тенденції і і точно реагувати зміну настрій усіх верств суспільства. Чотири рази переобирався президентом країни (чим є своєрідний рекорд історія США) і обіймав її аж до смерті 1945 року. Рузвельт був людиною свого часу й свого класу. Тому в повному обсязі його дії, особливо в зовнішній політиці викликають схвалення нащадків. У частковості, багато в чому помилковою політика ізоляціонізму, проведена США напередодні Другої світової війни. Це побічно визнавав згодом і сам Рузвельт. Історія дає нам свої уроки, аби ми не повторювали помилок в майбутньому. Переддень війни притягує інтерес вчених вже протягом боргового часу, але від послуг цього затребуваність знання найкровопролитнішою війні 20 століття не уменьшается.

Отже, актуальність цієї теми визначається її важливістю і значимістю становлення та розвитку самостійну зовнішню політики суверенної Казахстану, тими завданнями, поставлені виступи і працях Президента РК.

Источниковедческая база Як джерела, у роботі використані документи зовнішньої політики України СРСР та, роботи американських істориків, вивчали цей період, матеріали державних архівів в Москве.

Проблематика Нас цікавить питання, наскільки обгрунтованою була політика «невтручання» адміністрації США війни, була альтернатива їй? Нам під силу чи американського президента особливо було допустити світову войну?

Новизна даної роботи залежить від спробі вільного, від ідеологічних забобонів, аналізу основних складових зовнішньої політиці США війни. Діяльність відхилилися від оцінок цього періоду радянської доби. У цьому світлі відкритих фактів, про певній частки провини за розв’язання війни лежачої і керівництві, ми намагаємося об'єктивніше оцінити роль політики «ізоляціонізму» в заохочення агресивних устремлінь Німеччини) і її союзников.

Мета курсової роботи: з урахуванням аналізу джерел постачання та наукової літератури показати передумови, суть і наслідки політики невтручання у європейські справи, проведену американським руководством.

Основними завданнями даної роботи є підставою: 1. Проаналізувати передумови і етапи формування політики «ізоляціонізму». 2. Розкрити суть і стала основних напрямів політики невтручання. 3. За підсумками объёктивного аналізу, показати результати і наслідки зовнішньої політики України США напередодні войны.

Методологічної і теоретичної основою роботи послужили філософські і історичні концепції, котрі розкривають суть відносин навіть європейських держав напередодні Другої світової войны.

Працюючи над даної темою використовувався принцип конкретноісторичного підходи до явищам минулого, єдності історичного й будь-якого логічного, аналізу протиріч; метод сравнения.

Історіографія існують, та огляд літератури з темі. У цьому роботі не поставлено завдання простежити зовнішньополітичну діяльність США перевищив на всіх етапах розвитку кризи. Розглянемо лише запитання про ставлення американського уряду деяким предвоенным событиям[1].

Характерно, що у історіографії США досі переважає прагнення виправданню політики «невтручання», а фактично заохочення агресорів, яку проводили США[2]. Та деякі дослідники, звертаючись до передісторії Другої світової війни, намагаються об'єктивніше висвітлити роль США у справах, хоч і замовчують поколишньому антирадянську спрямованість їхньої політики. У 1933 — 1941 рр., як стверджує, наприклад, професор Бостонського університету А. Оффнер, американське уряд зробило «порівняно мало» у тому, щоб призупинити агресію Японії Азії, а Німеччині Европе[3]. Що стосується Чехословаччиною і з підготовкою Мюнхенської конференції, приходить вона до висновку, американська дипломатія виявила як і мало далекоглядності, як і дипломатія інших західних держав. У Вашингтоні не усвідомили, що у карту була пост1авлена вся система європейській безпеці; що мова підпорядкування Східної Європи економічному та політичного панування Німеччини; що Радянський Союз вынуждался зміну своїй зовнішній политики[4]. Дуже своєрідно оцінюється передвоєнна політика США в працях англійського історика Д. Уатта. Він проводить паралель між американської політикою, з одного боку, і англо-французької - з іншого, і, виправдовуючи курс умиротворення, розкриває до того ж час справжні мети адміністрації демократів. Д. Уатт показує, що заступник секретаря З. Уэллес точно підтримував зусилля М. Чемберлена, створені задля досягнення угоди з європейськими країнами «осі». Фактичне схвалення Вашингтона отримали англо-итальянское угоду 1938 р. й яких Великобританії, у час чехословацького кризи. Американська роль на перших стадіях цього кризи, навесні і вони влітку 1938 р., мало відрізнялася від ролі прямих учасників переговорів із райхом. На час Мюнхенської конференції, укладає Д. Уатт, президент Ф. Рузвельт проводив таку ж, як і англо — французькі лідери, політику умиротворения[5]. Чи можна казати про повної аналогій у політиці тодішніх керівників навіть Великобританії. Ім'я М. Чемберлена з права стоїть котра першою списку «умиротворителів». Воно асоціюється з політикою злочинних поступок фашистським державам і з її безславним результатом, які поставили Англію на поріг національної катастрофы.

Структура работы.

Робота складається з запровадження, двох глав, ув’язнення й списку використаної літератури. Загальний її обсяг — 28 сторінок машинописного текста.

ГЛАВА 1. ЗАГРОЗА ВІЙНИ І ПОЛІТИКА ИЗОЛЯЦИОНИЗМА.

1.1 «Новий курс» Ф. Рузвельта та її сущность.

Демократи (активним діячем цієї партії і він Ф. Рузвельт) як і, як і правляча партія республіканців, відмежовувалися від радикалізму (під цим розумілася всяка революційна ідеологія і жорсткого політика, спрямовану корінну ломку суспільно-політичного й економічного устрою) і обіцяючи «остаточно «ліквідувати останні сліди бідності, навряд чи дозволяли осліпити себе безрозсудної вірою у всесилля Америки, здатної нібито в одиночній тюремній камері, не пов’язуючи себе ніякими зобов’язаннями, спираючись на силу чи загрозу застосування сили, як реалізувати свої імперські амбіції, а й всюди забезпечити вигідний США баланс сил.

Зберігаючи вірність гаслу президента Вудро Вільсона про месіанської ролі США не змінюючи домаганням їх у світове лідерство, демократи протиставили зовнішньополітичному ізоляціонізму республіканців концепцію активного вторгнення міжнародні справи, але потім знову таки у сфері затвердження впливу Вашингтона перебіг світового развития.

У 1933 р Рузвельт встановив дипломатичних відносин із колишнім Радянським Союзом. Це важливе рішення було закріплено зумовлено гострої потребою ділових кіл США у розвитку економічних зв’язку з СРСР — державою, котрі проходили етап бурхливої індустріалізації, і на відміну від капіталістичного світу избежавшим кризи. Ще одна важлива причиною визнання СРСР тоді було намір використовувати як противагу посиленню Німеччини) і особливо Японии"[6].

Посла того як Японія зміцнила свої позиції Китаї та початок нещадно експлуатувати китайські джерела сировини, Рузвельт зрештою погодився надати позику гоминьдановскому уряду. Завдання зводилася до того, щоб політично ізолювати Японію, запобігти порушення нею Вашингтонського договору (відповідно до яким співвідношення тоннажу лінкорів і авіаносців визначалося для США, Англії й Японії пропорції 5: 5: 3) і перешкодити поновленню англо-японского союзу, своїм вістрям наверненого проти США.

Зростання загрози фашизму Європі та Азії, який став особливо явним після освіти антикомінтернівського пакту, викликало розкол в правлячому класі США. Утворилися два угруповання. Хоч і позиції були діаметрально протилежні і вони включали дуже різні, часто ворогуючі друг з одним сили, загалом розкол виявився досить глибоким. Частина представників вищих кіл й адміністрації вважала, створення «осі» і підготовка фашистами війни із метою переділу світу представляла для США серйозну загрозу, що з агресивними державами неминучий. З такий оцінки стану робився висновок про бажаності зближення Росії з буржуазними державами Західної Європи, особливо із Великобританією, і про можливість встановлення взаємодії із колишнім Радянським Союзом. Прибічники цієї концепції впроваджено переконані у цьому, що Велика Британія чи інші західноєвропейські країни, об'єднавшись зі США можуть у сфері досягнення перемоги над фашизмом, перетворяться на молодших партнерів американського империализма.

Інший важливий політична течія відбивало погляди найбільш реакційних кіл правлячої еліти. Представники цього течії всіляко підкреслювали значення старого гасла «свободи рук» для навіть відхиляли можливість вступу до політичні та військових союзах з європейськими країнами. Ці так звані «ізоляціоністи» заявляли, що дедалі ширший імперіалістичний конфлікт у Європі та Азії послабить обидві сторони, що США зможуть розпочати боротьбу найбільш вигідному їм етапі - й продиктувати умови врегулювання. Найрадикальніші елементи цього угруповання висловлювали інтереси промислових і кіл, тісно що з німецькими і японськими монополіями. Здебільшого вона складалася з консервативних демократів і правих республіканців, вважали бажаної перемогу фашизму, в особливості у війні проти Радянського Союзу. Традиційні ізоляціоністи закликали до дотриманню суворого нейтралітету у майбутній збройної сутичці між блоком демократичні держави і фашистським блоком[7].

Наслідком такої розстановки наснаги в реалізації країні стало прийняття конгресом США законів про нейтралітет 1935 і 1937 гг[8]. Коли Італія в 1935 р. натрапила на Ефіопію, США — не відгукнулися на заклик Радянського Союзу до колективним діям. У 1936 р. Сполучені Штати виступили проти колективних дій, які б зупинити фашистів Франко. Дотримуючись політиці невтручання і використовуючи законодавство про нейтралітет, США позбавили Іспанську республіку можливості набувати зброю. Вони явно потурали Гітлеру, що стояв позаду що рвалися до повалення влади франкістських заколотників. Основою політичного мислення керівників США як і було підозріле ставлення до радянської політиці. Цим пояснюється відмова уряду США належать підтримати пропозиції про запровадження жорстких санкцій проти Японії, про про спільні дії проти Німеччини, внесені СРСР на конференції дев’яти держав в Брюсселе[9].

Напередодні Другої світової війни уряд США в усі більшою мірою починало виявляти занепокоєння за світові позиції американського імперіалізму й інтереси західноєвропейських країн, яким держави агресивного блоку крок по кроку завдавали нові удари. Ф. Рузвельт, виступаючи у жовтні 1937 р. у Чікаґо, закликав запровадити «карантин» проти «епідемії всесвітнього беззаконня». «Інтернаціоналісти» дедалі гучнішає виступали за підтримку Англії та Франції. З кінця 1938 р. адміністрація демократів вжила заходів до зближення з Англією і Францією. Ця лінія зустрічала схвалення тих груп американського капіталу, хто був тісно пов’язані з англійськими і французькими монополіями (від суми близько 12-ї млрд. дол., якої обчислювалися тоді зарубіжні інвестиції США, 42% припадали на країни Британської империи)[10]. Поставки Англії та Франції, зростання озброєнь США, доларові ін'єкції в американську економіку, глибоко уражену кризами і депресією вели до зростання виробництва та збагачували монополии[11].

Проте принципових змін у зовнішньополітичному курсі США — не сталося. Реакція Вашингтона на акти фашистської агресії у Європі (аншлюс Австрії, розчленовування і захоплення нацистами Чехословаччини) мало чим відрізнявся від реакції англо-французьких правлячих кіл, які проводили ганебну політику угоди з агресором. На Мюнхенської конференції керівники західноєвропейських держав прийняли всі вимоги Гітлера. Аж по нападу Німеччини на Польщу Англія й Франція, підтримувані Сполученими Штатами, своїм відмовою від рішучої боротьби з агресором і прийняття радянських пропозицій створенні колективної безпеки все сутнісно сприяли розв’язанню Другої світової войны.

Під час «дивній війни» у Європі уряд США зайняло позицію мовчазної згоди з безпринципною політикою маневрування Англії та Франції, правлячі кола яких докладали зусилля до збиванню антирадянського фронту з участю Німеччині, й до подталкиванию фашистів до нападу на СРСР. У активізували своєї діяльності крайні праві, профашистські елементи, розгорнулася кампанія переслідування прогресивних організацій. Сумно відома комісія конгресу із розслідування антиамериканської діяльності посилила нападки на коммунистов.

Широкий фронт народів та держав, противостоявший фашистським агресорам, сформувався тільки після вступу в Другу світову війну Радянського Союза.

Вивчаючи складні процеси, що призвели до розв’язанню у вересні 1939 р. Другої світової війни, ми можемо витягти важливі уроки. У розвитку подій межвоенных років чітко простежується прагнення імперіалізму до реакції по всіх лініях, до анексії і переділу мира.

1.2 Нова міжнародна ситуація — нові решения.

На початку президентської кар'єри Рузвельта його зовнішньополітичну позиція була ізоляціоністською. У Європі і Далекому Сході мали осередки нової Першої світової. Така позиція президента панувала руку гітлерівської Німеччини) і мілітаристської Японії, які свою глобальну стратегію в розрахунку нейтралітет США перевищив на їх відмова підтримати зусилля миролюбних держав у створенні системи колективної безпеки все. У 1935 року у США прийнятий Закон про нейтралітет до очевидною вигоді агресорів. США разом із Англією і Францією розділили відповідальність за сприяння фашистської агресії. У 1937 році прийнято в законі про ембарго на постачання зброї до Іспанії, де йшла сутичка республіки з фашистськими заколотниками і германо-итальянскими інтервентами. Зовнішня політика проведена президентом підпорядкована головною завданню — зміцненню економічних пріоритетів і воєнно-стратегічних позицій США перевищив на світової арене.

Боротьба за зовнішніх ринках визначала зацікавленість монополістичні кіл США у політиці «економічного націоналізму », що передбачає «свободу рук », не зв’язаність міжнародних зобов’язань, відхилення від колективних зусиль з врегулюванню міжнародних конфликтов.

Тримаючись країни, вважали у тих колах, можна була пов’язана з почуттям морального переваги стежити кривавими драмами у Європейському і Азіатському континентах і видобувати чималі бариші. Але Рузвельт розумів, що ізоляціонізм у сучасних умовах неможлива й для створення привабливий імідж та враховуючи ширящееся країни антивоєнний настрій, приймав обмежений що у колективних зусиллях по зміцненню мира.

Рузвельт під сумнів собі у задоволенні продемонструвати, що його негативне ставлення до спроб підірвати світ залишається незмінною І що його готове сприяти зусиллям Ліги Націй у справі збереження світу, але… виходячи межі суто морального висловлювання своїх симпатій і антипатий.

Президент обіцяв не перешкоджати колективним заходам, спрямованим проти країни, яку навіть інші держави розглядають як агресора, але його країна братиме участь у будь-яких колективних санкції проти страны-агрессора.

Платонічні заклики до світу і свідчення про зацікавленість США бачити Францію досить сильної перед небезпеки із боку Німеччини не могли обдурити Гітлера. Не змусили його відмовитися від ревізії Версальського мирний договір. 14 жовтня 1933 року німецьке уряд заявив про виході з Ліги націй знайшовши свободу рук щодо військових статей Версальського договору, що призвело до розхитуванню стабільності в Европе.

На передодні Другої світової війни США широко використовували практику надання «рад », публічного схвалення зовнішньополітичних актів інших держав чи, навпаки, позицію умовчування тощо. п. з метою постійного тиску політику інших урядів у бажаній для Америки напрямі. У водночас такий засіб впливу інші держави абсолютно не пов’язував і ні чому не зобов’язував самих США, які залишали у себе повну свободу дій у будь-якій обстановці. Потужні сили — великі монополістичні об'єднання, пов’язані тісними узами з німецької військової промисловістю, посилювали тиск, домагаючись від Рузвельта піти шляхом зміцнення дипломатичних зв’язку з гітлерівської Німеччиною. Проте, зближення з нацистським режимом, вже який демонстрував невідому свої катівські нахили, не міг за умов загального демократичного підйому в країни й наростання антифашистських настроїв на стране.

Американські фірми продавали великі партії озброєння нацистської Німеччини, зокрема та військові літаки. Першого березня 1935 року уряд Німеччини заявило, що він вважає вільною від зобов’язань Версальського договору, що забороняли йому створення військової авіації. 16 березня, у Німеччини опубліковано декрет про загальної військової повинності. І це було порушення сепаратного мирний договір США з Німеччиною, що передбачає роззброєння Німеччини. Тверезі політики у оточенні Рузвельта вказували, що організувати неможливо в сучасному неподільному і взаємозалежному світі відсидітися за океаном і навіть збагатитися з допомогою військових катастроф в Европе.

7 березня 1936 року німецькі війська вступив у Рейнську область, демилитаризованную по Версальському договору.

Заколот генерала Франко проти законного уряду республіканської Іспанії оголив суть ізоляціонізму. Народові Іспанії було відмовлено допомоги, інтервенти отримали повну свободу рук.

Видатний політик, близький Рузвельту людина — Додд висловився так: «Будь-який хто у Європі більш-менш тривалий час, визнає факт величезного економічного і для політичного впливу США. Якщо ми між іншим наше могутність на чашу терезів, то деякі тут у Європі, що розглядаються війну як засіб завоювання нових територій, здійснюватимуть понад обережними і, то, можливо, навіть стануть прибічниками світу. Навіть приєднання США до демократичних державам Європи міг би покласти кінець кровопролиття хто в Іспанії. Спільна міць США, Англії та Франції, якщо прийняти до уваги їх величезні військово-повітряні сили, могла б запобігти інтервенцію встановлення режиму С. Хусейна ». Рузвельт висунув безплідну ідею скликання «міжнародній конференції світу ». Але Італія та, твердо такі загарбницьким курсом і використовують метод залякування сусідів, хотів такий конференції і заходилися б рахуватися з її рішеннями. Зовнішньополітичний курс Рузвельта тим часом мав головним своїм змістом вероломную і самогубну політику «умиротворення «агресорів. Курс самокорисливий, зарозуміло необачливий інтересами інших стран.

3 «Новий курс «напередодні войны.

Вибори 1936 року принесли тріумф демократичної коаліції «Нового курсу », аморфному блоку лево центристських сил, опирающемся на рух робітничого класу, фермерства, середні міські верстви, інтелігенцію, молодь, національні меньшинства.

У стані опозиції, тих, хто правіше «нового курсу «панувало стан зневіри й очікування нової ломки. Десь на сторінках друку, отражавшей ці настрої, реформи говорилося лише як про знаряддя чужоземного впливу, про «повзучому соціалізмі «.

Рузвельт, навпаки, прагнув зберегти «новому курсу «ореол надпартийности, всенародності. Соціальні й політичні розмежування в країні поглиблювалися. Жорстокі нападки Президента і його курсу зі стану правих посилювалися. У оточенні Президента побоювалися замаху з його жизнь.

Праві сили підняли голову. Однак був сам переконаний, що його реформаторство має бути суворо обмежений характер, не чіпаючи основ соціально-економічної системи. До 1936 року «новий курс «вичерпався, спроба підновити економічну систему без фундаментальних змін сягнула свого краю. Як визнавав в 1937 року сам президент: «Величезне число американців залишалися погано одягненими, голодними, які мають гідну людину житла ». Але Рузвельт не залишав думка про подальших перетвореннях, щоб, як він якось висловився: «Зробити США сучасним державою де був до кінця сорокових років ». Напередодні нових виборів 1940 року Рузвельт знову до випробуваному пропагандистським способу — апеляції до «забутого людині «.

Навесні та влітку 1937 року робоче рух починає рішучу боротьбу своїх прав, проти «відкритого цеху ». Страйки стрясають промисловість. Вищої точки досягло рух безробітних, активізувалася боротьба чорних американцев.

Реакція підняла волання «провокаційною ролі «реформістської діяльності адміністрації «нового курсу ». Тим часом усі гостріше вставав питання, «чи можливо за умов нашого суспільного укладу забезпечити кожній родині безпека продукції та звільнити його від гніту злиднів та потреби ». Довелося визнати, що безробіття — вічний супутник сучасного капіталізму. Мрія лібералів — запустити на повний хід виробничий механізм, вражений кризою — виявилася нездійсненною. Економічна система ставить жорсткі межі спроможності в уряді управляти механізмом громадського виробництва. У 1937 року проявилися ознаки нового наближення кризиса.

У разі постійно високе безробіття система суспільних робіт перетворюватися на діючу сектор економіки, тобто часткове одержавлення ринку найманої праці. Цей сектор грав роль захисного клапана системі і становив конкуренції приватному сектору, оскільки ставки зарплати був у два — тричі нижче, ніж приватних підприємствах. Найбільш послідовні апологети «нового курсу «вважали, що капіталізму — в далеко йде «пристосуванні до реальності життя, яким приватний капітал повинне вирішитися як і своєї повсякденну діяльність, і у світогляді «.

Різке загострення класової боротьби, і знову знайдене буржуазією почуття впевненості у міцності її економічних і полі-тичних позицій створювали сприятливе середовище для реакції і згортання «нового курсу » .

Рузвельт він був схильний до компромісу й інтриганства. У напередодні президентських виборів 1940 року прагнув утримати ліві і прогрессистские сили під своїм впливом й навіть зміцнити в водночас свої позиції правому фланзі соціального спектра. Визначилася нову лінію на зближення адміністрації «нового курсу «з великим капіталом. Було дано зрозуміти, що Президент нічого очікувати більше тривожити капітал реформами.

ГЛАВА 2. КРИЗА У ЄВРОПІ ТА ПОЛІТИКА «ІЗОЛЯЦІОНІЗМУ» 2.1 Президент Рузвельт та її роль формуванні політики изоляционизма".

Ф. Рузвельт ввійшов у історію ініціатором буржуазних реформ, які зміцнили становище монополістичного капіталу США. Потім він виступив одним із засновників антифашистській коаліції. Позиція Ф. Рузвельта в міжнародних кризи 1938 — 1939 рр., отже, неспроможна досліджуватися окремо від відновлення всього комплексу внутрішні проблеми «нового курсу» і еволюції його зовнішньополітичної платформи в 1933 — 1945 гг[12].

Разом про те, звертаючись на період кануна Другої світової війни, мушу бачити суперечливості і непослідовності політичного курсу США. З одного боку, представляючи на рівні «интернационалистское» крило правлячого класу США, Ф. Рузвельт зробив ряд заяв, які об'єктивно служили інтересам згуртування антифашистських сил («карантинна» і т. буд.). З цього запитання про відносини з СРСР він знову дотримувався лінії більш реалістичної, ніж лінія більшості професійних американських дипломатів і радників (наприклад, при визначенні курсу американської політики у з підготовкою і здійсненням агресії Німеччини проти СССР).

Ф. Рузвельт безперечно розумів, яку загрозу США представляють державиагресори. Тож у вузькому колі він засуджував поступки на користь, критикував Чемберлена. 16 вересня 1938 р. наприклад, коли британський прем'єр вилетів в Берхтесгаден для переговорів із Гітлером, президент говорив членам кабінету, що Чемберлен — за за будь-яку ціну, що Англія й Франція кинуть Чехословаччину напризволяще судьбы[13].

У оточенні Білого дому, чи державній департаменті були противники угоди з фашистськими країнами. У. Додд (посол США у Німеччині в 1933 — 1937 рр.) настійно доводив необхідність опору вимогам Гітлера. Дж. Мессерсмит (помічник державного секретаря з 1937 р.) був у числі, хто, певне, зрозумів даремність ілюзій про можливості надійного угоди з нею. Німеччина, застеріг він у лютому 1938 р. Рузвельта і Хелла, захопить Австрію, через стислі терміни і Чехословаччину, не зустрівши серйозного опору західних держав[14]. Поступки Гітлеру Мессерсмит розцінював матиме як заохочення планів німецької експансії, зокрема Нового Свете[15]. Переконаним противником нацизму був Р. Гопкинс. На засіданні кабінету 27 вересня 1938 р. він висловився проти вмовляння Гітлера з допомогою президентських послань, вважав цей метод непотрібним і опасным[16]. До активнішим заходам щодо «Третього рейху» президента спонукали міністри фінансів (Р. Моргентау) і внутрішніх справ (Р. Икес). На платформі рішучого осуду фашизму і німецько-фашистської агресії стояв Дж. Девіс, одне з найбільш послідовних прибічників зближення Росії з СРСР. І коли по ініціативи держдепартаменту Девіс у червні 1938 р. було відкликано з посади посла СРСР, він продовжував енергійно відстоювати необхідності покращення американорадянських отношений.

Слід пам’ятати, проте, що погляди цих державотворців і дипломатів (беручи до уваги хіба Додда і Девіса) замикалися стінами «малого кабінету» Рузвельта. «У важливих питаннях щоразу вирішальне слово залишалося за силами чи обставинами, одобрявшими політику умиротворения"[17].

Напередодні і сьогодні Мюнхена американське уряд, формально вони не беручи участь у переговорах, фактично сприяло розчленовані Чехословаччини. Воно не виявило справжнього інтересу до встановлення співробітництва з СРСР для протидії немецко-фашистскому агресорові. Певний паралелізм дій Рузвельта і Чемберлена, в такий спосіб, мав место.

Президент США двічі, 26 і 27 вересня 1938 р., починав дипломатичні демарши.

2.2 Стійкість доктрини «невтручання» в зовнішній політиці США, її суть і стала особливості в послемюнхенский период.

Найважливішою основою передвоєнної американської політики було законодавство про нейтралітет 1935 — 1937 рр. Воно зберігалося у силі і навесні і вони влітку 1939 р. У Вашингтоні хотіли або взагалі ухилитися від прямий військової конфронтації з Німеччиною, переклавши боротьбу із нею інші країни, зокрема направити фашистську агресію проти СРСР, або максимально відтягнути до вигоді США момент вступу до збройне противоборство.

Акти про нейтралітет представляли своєрідну, американську різновид політики потурання агресії. Щоправда, початку 1939 р. адміністрація демократів, стурбована явним посиленням «Третього рейху», робила зусилля із єдиною метою стримати його експансію убік західних держав. Президент попросив конгрес і майже отримав велику суму в озброєння, вирішив також атакувати закону про нейтралітет у сфері миролюбних народів та більшу свободу дій собі лично[18]. До березня в конгрес США внесли 33 різних пропозиції щодо змін в законодавстві про нейтралітет. Траплялися заходи до того що, щоб забезпечити Англії та Франції на випадок війни з Німеччиною поставку озброєння через океан. Така зміна законодавства, телеграфував 10 травня 1939 р. Буллит державного секретаря, «позбавило б Ріббентропа будь-якої можливості переконати Гітлера вдатися до ризик негайного розв’язання войны"[19]. Однак через опору изоляционистского блоку у конгресі, небажання Білого дому входити ним саме в боротьбу і як сказати своє рішуче слово жодних змін вироблено був. Уряд США, таким чином, не було спромоглися використати дуже ефективний засіб з метою тиску рейх і протидії ему[20]. Це зіграло на руку фашистської Німеччини, яка — поглинула Чехословаччину і готувалася до новим захопленням Східної Європи, без вичікування контрзаходів від західних держав.

Деякі історики схильні ігнорувати та обставина, позиція конгресу США навесні і позаминулого літа 1939 р,-, мала заохочувальний для фашистського агресора зміст і об'єктивно сприяла розв’язанню війни. Р. Даллек і інші заперечують зв’язок між американським законодавством про нейтралітет і гітлерівськими планами війни проти Польщі. «Попри впевненість Рузвельта, яку широко поділяли там, у цьому, що скасування ембарго на зброю з’явиться значним кроком у користь світу, статус закону про нейтралітет не надавав майже ніякого впливу безпосередній хід європейських событий"[21].

Варто нагадати, що Рузвельт на прес-конференції 7 березня 1939 р. розцінив законодавство про нейтралітет як і содействовавшее справі світу, а одному з наступних виступів зазначив, що «ембарго експорту зброї справді сприяло прискоренню виникнення війни, у Європі внаслідок заохочення, яке вона давала агресивним странам"[22].

Політика невтручання Америки означала її відійти від європейських і міжнародних справ, відмовитися від планів світової гегемонії. Йдеться не про добровільних поступках державам «осі» у регіонах, які вважалися найбільш важливими системі економічного, політичного й військової панування США. Американський автор Ф. Адамс, вивчивши операції Експортно-імпортного банку США в 1934 — 1939 рр., робить висновок: «Посилення урядового участі у справах… означало, Сполучені Штати не проводили політику ізоляціонізму, коли під цим розуміти усунення з світової арены"[23].

Північноамериканські монополії як готувалися до майбутньої боротьби з головними своїми конкурентами (Німеччиною, Японією), а й за підтримці держави надавали їм енергійний противодействие.

ГЛАВА 3. ПОЧАТОК ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНИ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА США.

Історики багато пишуть у тому, коли Рузвельт прийняв рішення (одне з найважчих у його політичну кар'єру) про висування своєї кандидатури президентом втретє. Усі сходяться у тому, що це сталося дето після Гітлера на Польщу т. е. після 1 вересня 1939 року. Є підстави, проте, вважати, що став саме розмови в Уорм-Спрингсе в березні - квітні 1939 року остаточно затвердили Рузвельта у думці не залишати посади президента критичного моменту наростання воєнної загрози, з одного боку, і внутрішньої нестабільності, активізації реакційних елементів — з іншого. Якої ролі у цьому відіграв Гаррі Гопкинс — майбутній кандидат у Президенти — продовжує залишатися невідомим: він завжди старанно зберігав молчание.

Але саме Гопкинс сповістив початок контрнаступу лібералів, оголосивши, що вони є лідер, здатний, як ніхто інший, згуртувати націю і їй динамічний керівництво, настільки необхідна за умов світової кризи. У пресі було багато говорилося щодо розколу в таборі демократів й абсолютною неможливості для Рузвельта балотуватися втретє. Тим переконливішими прозвучала заява Гопкінса на підтримку Рузвельта. Він зробив його 17 червня 1939 року «Остаточно, беззастережно і безповоротно, — сказав, — зробив свій вибір на користь Франкліна Д. Рузвельта, і це вірю, це дарує величезне більшість нашого народу солідарно зі мною ». Це означало, що єдиний претендент зі старої плеяди «ньюдиллеров », теоретично здатний зберегти Білий дім за демократичної партією і збирається оживити надії які йдуть з ним виборців на повернення конструктивної політики, добровільно цурається боротьби. Залишався лише Ф. Рузвельт: іншого в тих, хто побоювався перемоги реакції з усіма звідси наслідками внутрішньої і до зовнішньої політики країни, не было.

Оцінка загальної ситуації у з проголошенням республіканцями більш гнучкою лінії наводила Рузвельта висновку необхідність будувати всю кампанію на чіткому розмежування між досягненнями ліберальної реформи, лібералізмом і реакцією, належить до неї і тих, хто нападав на «новий курс », з будь-яких місцевих интересов.

Точнісінько той самий представлялася що склалася стрій і Икесу. Він писав Робинсу на початку серпня 1939 року: «Концентроване багатство збирається завдати поразка Рузвельту, коли вона зможе, звісно, не рахуючись із катастрофічними наслідками країни загалом. Гадаю, що концентроване багатство завжди, в усі часи була такою. Воно абсолютно позбавлене почуття здорового глузду і моралі… Але, як Ви самі ще знаєте, підприємці, банкіри, вугільні королі й будівельні ділки, і це можу до цього списку включити багатьох інших, зараз об'єдналися для боротьби з Рузвельтом. Що статися у майбутньому, я — не знаю, але не вважаю, що найскрутніші часи в попереду У таборі демократів, гадаю, їх кандидатом може лише Рузвельт, і ніхто інший. Я твердо знаю, що є багато людей демократичної партії, які скоріш зволіють республіканців Рузвельту, оскільки жадають, щоб і було ». Загроза організації справжнього економічного саботажу із боку багатьох представників фінансово-промислового капіталу, повідомляв Р. Робінс, була реальна.

Напад Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року й початок війни у Європі відкрили нову фазу виборчій кампанії. Стало ясно, що демократи здебільшого не змінять лідеру, якщо вона сама прийме рішення вкотре зламати сформовану традицію й утретє раз погодиться не висування своєї кандидатури. Навіть у монополістичною верхівці, де із недовірою і будь-яких симпатій ставилися до Рузвельту, настрої почали змінюватися в тому його користь. Джон Херц писав Рузвельту 11 червня 1940 року, протягом місяця до відкриття з'їзду демократичної партії, у Чикаго: «Нещодавно розмовляв із групою чиказьких бізнесменів, які політично вороже ставляться до Вас, але зараз вона все до одного зійшлися у тому, що час для партійних чвар залишилася позаду І що Ви заслуживаете і тому отримаєте підтримку в всіх справжніх американців. Дюди у Чікаґо (він мав на оці ділові кола), котрих я раніш знаю, зрештою дійшли висновку, що ізоляціонізм мертвий і що всі ми повинні зараз оцінювати речі реально ». Рузвельт, не забуваючи образ, назву спровокувати себе відвертість, попросивши Гопкінса підготувати лист у відповідь — лаконічне, але значне. «Переконаний, — писав президент, — що переважна більшість американців сповнений рішучості захистити демократію будь-що, які будуть визнані необхідними » .

Рузвельт лишився вірним собі; він говорив замало, й більше натяками, всім зрозумілими. Можливо, лише Джим Фарли, мріяла стати кандидатом демократів і як підтримку антирузвельтовской фракції вже о партії, протестував визнати за Рузвельтом права бути кандидатом втретє раз. Побувавши влітку 1940 року, напередодні з'їзду демократів, в Гайд-парку, він порадив Рузвельту у разі, якщо його висунуть, вчинити як і, як це зробив багато років тому Шерман, — із заявою про відмову від балотуватися і виконувати обов’язки президента разі обрання. Рузвельт сказав Фарли, що він у сформованих умовах так вступити не може; якщо народ того захоче, не зможе ухилитися від виконання свого долга.

На той час становище Гопкінса в «кухонному кабінеті «Білого дому остаточно визначилося — його місце найближчого помічника президента, генератора ідей, виконавця найскладніших доручень і став співавтором промов ніхто було б оспорити. Дедалі частіше Гопкинсу доводилося виступатимуть і проти з нового для нього амплуа — радника з питань зовнішньополітичним питанням. Не буде перебільшенням сказати, що така поворот справ не передбачав він став сам, ні президент, оскільки у кінці серпня 1939 року лікарі, знову що уклали Гопкинся у ліжко, повідомили президенту, що дні міністра торгівлі полічені. Пролежавши в клініці п’ять місяців, змучений лікуванням, Гопкинс повернулося на січні 1940 року до політичної діяльності. Проте безпосередньо до обов’язків міністра торгівлі вона имела.

У Європі у цей час йшла світова війна, розв’язана фашизмом, палали міста Київ і зникали держави. 9 квітня 1940 року німецькі війська вторглися територію в Данії та висадилися в Норвегії. 10 травня 1940 року остаточно впали надії мюнхенцев у Лондоні і Парижі утримати Гітлера від початку «справжньої війни «на Западе.

Дуглас писал:

" Я розглядаю ситуацію так. Якщо Гітлер чи впорається з Англією (яке шанси цього по вкрай мері сприятливі), він запропонує «світ «нашій країні. Фактично пропаганда на її користь вже ведеться. Він зробить ряд жестів, котрі демонструють прагнення укласти нами угоду. Він буде зображати справу так, ніби хоче залучити нас до реконструкції Європи. Він почне робити всіх можливих викрути, щоб перетягти зважується на власну бік у підприємницьких колах нашої країни, обіцяючи їм високі прибутків і т. буд. Багато нашій країні вже кажуть, що ми «можемо поводитися з Гітлером », за умови що нам дозволять это.

Те, що з Англією і Францією та інші країнами, може статися на нас, бо наші фінансові та промислові тузи діяли б точно як і, як це робив Чемберлен в аналогічних обставин. А тим часом разі саме такої розвитку подій, поки бізнес буде зайнятий своєї грою заради прибутків, Гітлер деморалізує нашій країні пропагандою, підігріваючи розбіжності, нерішучість, заколисування закликами до бездіяльності. Якщо ми станемо цей шлях, все загинуло, оскільки опинимося залежно від Гітлера на світових ринках в домашніх справах. Як держава, ми зіштовхуємось із найбільшої загрозою з нашого історії. Нацистська мрія до 1944 року поставить нас потребу не коліна буде близька до здійсненню " .

Картина, намальована Дугласом, справила глибоке вразити Гопкінса, першим ознакомившегося з меморандумом судді. З позначками Гопкинся документ ліг до столу президента. Кінцівка документа була безпосередньо до Рузвельту: «Сподіваюся, що у інтересах нашої країни Ви не дасте згоди на висування Вашої кандидатури » .

Формально Рузвельт ще дав, але рішення їм прийнято безповоротно. Свідчення того всі, хто міг тверезо будувати висновки про ході передвиборної боротьби, побачили в призначенні Рузвельтом 20 червня 1940 року, напередодні початку з'їзду республіканської партії, двох видатних республіканців, Стимсона і Нокса, відповідно посади військового і военноморського міністра. Боси республіканської партії були розлютовані, проте Рузвельт домігся важливого переваги. Він ознаменував початок виборчій кампанії не словесної бравадою, а всім зрозумілим закликом до виборцям протиставити національної єдності головному противнику в компанії 1940 року — Гитлеру.

Далі воно йшло оскільки було смоделировано під час детального обговорення у Овальному кабінеті Білого дому, розмовах із оку на очей між президентом та її помічником, отправившимся б із особливим дорученням у Чікаґо напередодні відкриття там з'їзду демократичної партії. Завдання, яка стояла перед Гопкинсом, було з легких, бо Рузвельт неодмінною умовою висування своєї кандидатури поставив схвалення величезною більшістю (не більш 150 голосів проти). До того потрібно було буквально в процесі лікування зайнятися приведенням до ладу розстроєних рядів демократів, і водночас нейтралізацією небезпечної угруповання Фарли, досі бачив себе босом партійної машини демократів, її фаворитом. Сирчан, що відносини із своїми помічниками у номері готелю «Блэкстоун », сполученим прямий телефонної зв’язком із Білим домом, Гопкинс за лічені годинник довів, що командний пункт з'їзду перебуває там, де міститься його, Гопкінса, апарат, і вузол связи.

15 липня 1940 року мер Чикаго Едвард Келлі, бос чиказької партійної машини демократів, виступив із промовою: він заявив делегатам, що «порятунок нації перебуває у руках одну людину ». Коли по тому сенатор А. Баклі почав читати послання Рузвельта, у якому президент заявляв про своє небажанні залишатися посаді президента втретє, їй немає дали закінчити. Зал вибухнув хором голосів: «Ми ще хочемо лише Рузвельта ! », «Америка хоче Рузвельта ! », «Усі хочуть Рузвельта ! ». Голосування, проведене ввечері наступного дня, був майже одностайним. Делегати з'їзду демократичної партії обрали своїм кандидатом у Президенти США Франкліна Рузвельта. Проблема третього терміну втопилася в патріотичному порыве.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

Другої світової війни, що завершився перемогою сил антигітлерівської коаліції посідає особливе місце в долях людства. Роль Рузвельта та її оточення у визначенні принципів, і реалізації соціальної і зовнішньополітичної стратегії, спрямованої зберегти і зміцнення економічних пріоритетів і зовнішньополітичних позицій США, виключно велика. У 1935 року у США прийнятий Закон про нейтралітет до очевидною вигоді агресорів. У 1937 році прийнято в законі про ембарго на постачання зброї в Іспанію, де йшла сутичка республіки з фашистськими заколотниками і германоіталійськими інтервентами. Тримаючись осторонь, вважали у тих колах, можна була пов’язана з почуттям морального переваги стежити кривавими драмами у Європейському і Азіатському континентах і видобувати чималі бариші. Але Рузвельт розумів, що ізоляціонізм у сучасних умовах неможлива й для створення привабливий імідж та враховуючи ширящееся країни антивоєнний настрій, приймав обмежений що у колективних зусиллях у зміцненні світу. У водночас такий засіб впливу інші держави абсолютно не пов’язував і ні чому не зобов’язував самих США, які залишали у себе повну свободу дій у будь-якій обстановці. Проте, зближення з нацистським режимом, вже який демонстрував невідому свої катівські нахили, не міг в умовах загального демократичного підйому у країні й наростання антифашистських настроїв на країні. Ф. Рузвельт ввійшов у історію ініціатором буржуазних реформ, які зміцнили становище монополістичного капіталу США. Позиція Ф. Рузвельта в міжнародних кризи 1938 — 1939 рр., отже, неспроможна досліджуватися окремо від відновлення всього комплексу внутрішні проблеми «нового курсу» і еволюції його зовнішньополітичної платформи в 1933 — 1945 гг.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛИТЕРАТУРЫ.

1. Документи і матеріалів Документи зовнішньої політики України СРСР. — М., 1973. Нові документи з історії Мюнхена. — М., 1958. Документи і матеріалів кануна Другої світової війни. — М., 1948. Зовнішня політика СРСР. Збірник документів. — М., 1946. Архів зовнішньої політики України СРСР. Факти з історії мюнхенського змови. — М., 1979. Ofdner А. А. Ашегiса and Огigins of World War II, 1933 — 1941. — Boston. 1971.

2. Теоретичні роботи Назарбаєв М. А. У потоку історії. — А., 2000. Арутюнов Ю. У. Роль американської дипломатії у створенні Мюнхенської конференції 1938 року. //Питання історії, 1958, № 2; Світова історія. — М., 1965, т. 10. Жилин І. Проблеми воєнної історії. — М., 1975. Іноземців М. Зовнішня політика США за доби імперіалізму. М., 1960. Мельников Ю. М. навіть гітлерівська Німеччина, 1933 — 1939 рр. М., 1959; Попов У. Ж Сполучені Штати Америки і англо — франко — радянські переговори 1939 року. //Зап. історії, 1963, 1; Марушкин Б. Л. Боротьба з питань зовнішньої політики України Рузвельта в буржуазної історіографії США (1933 — 1945 рр.). //Нова і новітня історія, -1965; Нариси нової влади і найновішої історії США. М., 1960, т. 2; Попов У. Буржуазна історіографія Англії й США про англо-франко-советских переговорах 1939 року. //Проти фальсифікації історії Другої світової війни. М., 1964; Сивачев М. У., Язьков Є. Ф. Новітня історія США, 1917 — 1972 рр. М., 1972; Причини появи Другої світової війни. — М., 1982. Історія Другої світової війни. — М., 1975, т. 1−3. Новітня історія розвинених країн Європи — й Америки. — М., 1989. Історія зовнішньої політики України СРСР. — М., 1978. Кредер А. Д. Новітня Історія сучасності" М. 1996 р. Максаковский В. П. «Економічна і соціальний географія світу» М. 1996 р. Родін В.О., Піменова Т. М. «Уся історія щодо одного томі» М. 1998 р. Яковлєв М. М. Рік 1939;й: погляд 40 років спустя.//Вопросы історії, 1979, — 8.

3. Монографії Батурин М. навіть Мюнхен: (З американської зовнішньої політики України, 1937 — 1938 рр.). М., 1961; Сиполс У. Дипломатична боротьба напередодні Другої світової війни. — М., 1979. Наджафов Д. Р. Народ США — проти війни" та фашизму, 1933 — 1939. М., 1969; Наджафов Д. Р. Критика концепції «ізоляціонізму» ув американській буржуазної історіографії Другої світової війни.- М., 1970. Ржешевский Про. А. Війна і подальша історія: (Буржуазна історіографія США другу світової війни). М., 1976, з. 109 — 118; Держава і управління США. М., 1985. Мальків У. Л. Франклін Рузвельт. — М., 1988. Кредер А. Американська буржуазія і «Новий курс» А., 1988. Прохоров А. М., Гіляров М.С. та інших. «Радянський Енциклопедичний Сло варь» М. 1980 р. Цвєтков Р. М. Політика США щодо СРСР напередодні Другої світової війни. Київ, 1973. Яковлєв М. Франклін Рузвельт — чоловік і політик. — М., 1965.

———————————- [1] Про аналізі сутності, цілей й правничого характеру політики США у Європі на другий половині 1930;х пишеться, зокрема, у таких роботах: Арутюнов Ю. У. Роль американської дипломатії у створенні Мюнхенської конференції 1938 року. //Питання історії, 1958, № 2; Мельников Ю. М. навіть гітлерівська Німеччина, 1933 — 1939 рр. М., 1959; Іноземців М. Зовнішня політика США в епоху імперіалізму. М., 1960. Нариси нової влади і найновішої історії США. М., 1960, т. 2; Батурин М. навіть Мюнхен: (З американської зовнішньої політики, 1937 — 1938 рр.). М., 1961; Попов У. Ж Сполучені Штати Америки і англо — франко — радянські переговори 1939 року. //Зап. історії, 1963, 1; Яковлєв М. М. Франклін Рузвельт — чоловік і політик. М., 1965; Наджафов Д. Р. Народ США — проти війни" та фашизму, 1933 — 1939. М., 1969; Сивачев М. У., Язьков Є. Ф. Новітня історія США, 1917 — 1972 рр. М., 1972; Цвєтков Р. М. Політика США щодо СРСР напередодні Другої світової війни. Київ, 1973. [2] Про критиці офіційної американської інтерпретації зовніполітичного курсу США напередодні війни див.: Марушкин Б. Л. Боротьба з питань зовнішньої політики Рузвельта в буржуазної історіографії США (1933 — 1945 рр.). //Нова і новітня історія, -1965; Попов У. Буржуазна історіографія Англії й США про англо-франко-советских переговорах 1939 року. //Проти фальсифікації історії Другої світової війни. М., 1964; Наджафов Д. Р. Критика концепції «ізоляціонізму» ув американській буржуазної історіографії Другої світової війни.- Саме там, з. 34 — 108; Ржешевский Про. А. Війна і історія: (Буржуазна історіографія США другу світової війни). М., 1976, з. 109 — 118; Яковлєв М. М. Рік 1939;й: погляд 40 років спустя.//Вопросы історії, 1979, — 8.

[3] Ofdner А. А. Ашегiса and Огigins of World War II, 1933 — 1941. Boston? 1971? P/ VII.

[4] Ofdner А. А. Ашегiсаn Арреаsement/ US Foreign Policy and Germany,? 1933; 1938. Саmbridge, 1969, р. 278 — 279. [5] Watt D. Roosevet and N. Chamberlain: Тwo Арреаsers. — International Journal, 1973, vol/ 28? № 2, р. 185 — 186, 198. [6] Причини появи Другої світової війни. — М., 1982. З. 91. [7] Сивачев М. У., Язьков Є. Ф. Новітня історія США, 1917 — 1972. М., 1972, з. 120 — 121. [8] Причини появи Другої світової війни. — М., 1982. З. 92. [9] Причини появи Другої світової війни. — М., 1982. З. 92. [10] Ibid., p. 376/ [11] Watt D. Roosevet and N. Chamberlain: Тwo Арреаsers. — International Journal, 1973, vol/ 28? № 2, р. 185 — 186, 198 [12] Мальків У. Л. «Новий курс» США: Соціальні руху, і соціальна політика. М., 1973; Мальків У. Л., Наджафов Д. Р. Америка на роздоріжжі: Нарис соціально-політичної історії «нового курсу» США. М., 1967. [13] Dallek R. Roosevet and US Foreign Policy, 1932;1945. N.Y. 1979, р. 163−164. [14] Dallek R. Roosevet and US Foreign Policy, 1932;1945. N.Y. 1979, р. 163- 164 [15] Ofdner А. А. Ашегiсаn Арреаsement/ US Foreign Policy and Germany. 1933; 1938. Саmbridge, 1969, р. 278 — 279. [16] Мальків У. Л. Гаррі Гопкинс: сторінки політичної биографии.//Новая і новітня історія, 1979, зв 3, з. 109. [17] Ofdner А. А. Ашегiса and Огigins of World War II, 1933 — 1941. Boston. 1971. P. VII. [18] Меморандум Л. Рендерсона від 1 липня 1939 р. — Вашингтон, 1952. З. 773- 775. [19] «Військові асигнування Рузвельта зміцнили національну міць — країни… але з міжнародний світ» (Яковлєв М. М. Франклін Рузвельт — чоловік і політик, з. 316 — 318). [20] СРСР боротьбі світ напередодні Другої світової війни, з. 390 [21] Dallek R. Roosevet and US Foreign Policy, 1932;1945. N.Y. 1979, р. 192. [22] СРСР боротьбі світ напередодні Другої світової війни, з. 662. [23] Адаms F. З. Еconomic Diрlomacy…1934 — 1939. University of Missouri Press. 1976, р. VII — VIII.