Приёмы політичної боротьби у середині XVI початку XVII століть у Росії

Приёмы політичної боротьби у середині XVI початку XVII століть у Росії

И.М. Андрамонова

Многое речей, чим користується сучасне суспільство, у сфері паблік рілейшнз, старе. Зрозуміло, що «застосування нечесних прийомів у боротьбі, часто званих «Чорний PR», не винахід сьогодення. В. Г. Королько у своїй книзі «Основи паблік рілейшнз» наводить ряд засобів впливу на громадськість, наприклад, навішування ярликів, коли характеристика, гарантоване окремим діячам, може отримувати позитивний чи негативний відтінок, чи прийом «прості хлопці», коли політики переконують аудиторію жалісливими промовами про тому, що, попри свої пости і державні устремління, вони як і одні людей. Прийом «бути, у одному човні» дозволяє підштовхнути не що визначилися людей слідувати над більшістю. Можливий варіант, коли для здобуття права залучити (чи відвернути) увагу, штучно створюється подія. Список таких дій може дуже длинным.

Любое людське суспільство, незалежно від часу й місця існування, для свого нормально функціонувати потребує безупинному потоці інформації. Більше того, будь-який стосунок, у яких вступають люди між собою, супроводжуються потоками інформації. Це передбачає досить широке спектр явищ: від поточної функціональної інформації до фактів, характеризуючих поняття історичній пам’яті. Уміння управляти інформаційними процесами й у результаті формувати думку сьогодні називають терміном, привнесённым з англійської мови — Public Relation (PR).

Паблик рилейшенз — спеціальна систему управління інформацією (зокрема соціальної), коли під «управлінням» розуміти процес створення інформаційних підстав і інформації зацікавленої у ній стороною, поширення готової інформаційної продукції засобами комунікації для цілеспрямованого формування бажаного суспільної думки. Зародження «ремесла» паблік рилейшнз йде своїм корінням в далеке минуле людства, і, напевно, це «ремесло» як і старо, як і всі наша цивилизация.

Рассмотрение ранніх форм і методів ремесла зв’язків правлячої еліти з американською громадськістю, впливу на людей, їх переконання допоможе нам глибше зрозуміти сучасне общество.

Исторический аналіз свідчить, що паблік рілейшнз увібрали у собі різноманітні види техніки й різні технології впливу, переконання, довели свою ефективність уже багато століть. Крім прийомів риторики, можна послатися використання символіки, різноманітних лозунгов.

Стоит нагадати та про суть двох інших відібраних і перевірених історією засобах впливу, а саме монументальну скульптуру і монетах, які широко і ефективно використовувалися у політичних цілях, починаючи приблизно від VI-III століття е. Що стосується Росії ми можемо говорити про такі засобах впливу маси, як фрескові розписи храмів, ікони, проповіді священиків. Історія людства доводить, що інструментарій впливу громадськість широко застосовувався під час до війнам, лобіюванні інтересів тих чи інших політичних кіл, організації підтримки політичних партій, поширенні релігійних вірувань, просуванні товарів ринку, збирання коштів популяризації событий.

Політичний наклеп як прийом політичної боротьби, був актуальним в усі час і в багатьох народів. Не стала винятком і Московське государство.

Так, для перших, князів московських це було дуже дійовий спосіб політичної боротьби з конкурентами за володіння ярликом на велике княжение.

Хрестоматийным прикладом може бути обвинувачення Юрієм Московським тверського князя в отруєння сестри хана Узбека, де Юрій був женат.

В правління Івана III наклеп використовують і як аргумент приєднання нових земель, й у боротьбі влада всередині великокнязівської родини (боротьба Олени Волошанки і Софії Палеолог).

Для вивчення прийомів політичної боротьби у XVIXVII століттях необхідно, аналізуючи відомі у надлишку факти, простежити зміна адресатів, яких звертаються протиборчі боку, і навіть сюжети, що використовувалися до створення потрібного суспільної думки. Ще одне важливе завдання, розв’язувана ретроспективним наслідком, з відповіддю: кому ту чи іншу подія була вигідно. У виконанні вітчизняної історіографії впродовж кількох десятиліть багато зводилося до класову боротьбу чи боротьбі представників аристократичних родин. Проте бояри були живими і своєрідними людьми, вони були імена і прізвища, історія їхніх відносин з правлячої династією (родинні чи якісь дружні стосунки, ворожнеча, опала і т.д.).

Интересующий нас період із середини XVI початку XVII цей час великих змін у політиці (посилення центральної влади), в соціально-економічної сфері (становлення кріпацтва), у свідомості. Якби не було перебільшенням сказати, що час Росія стояла по дорозі вибору: сильна самодержавна влада чи влада аристократичної верхівки. Василь III у дипломатичному листуванні відносив себе титул царя, не приймаючи її офіційно, вона вже ні першим серед рівних князів. Проте його спадкоємець Іван IV отримав престол у віці 9 років, і роки його царювання замість нього править боярська аристократична верхівка, представники боярських пологів оспорюють друг в одного своє першість біля трону, і у цій жорсткій політичної сутичці усі засоби хороши.

Наконец, середина XVI — початок XVII століть це епоха Земських соборів, явища, що у вітчизняної історіографії оцінюється вкрай неоднозначно. Приміром, слов’янофіли вважали його спадкоємцем віче. С. М. Соловйов і В. О. Ключевський називали це явище розширенням центрального уряду, як і писав В. О. Ключевський, Земський собор, чи збори всія землі, «…було спільними нарадами Боярської думи, тобто. центрального уряду, з людьми столичних класів, які були йому найближчими відповідальними органами… «[1].

Очевидно, що у період створюється і вдосконалюється технологія політичної боротьби. Автори політичного наклепу апелюють як до глави держави, до громадськості. На двоє століть дієвим методом залякування і усунення конкурентів стане бунт, заколот, міські безладдя й т.п. Висуваючи хибні обвинувачення, пускаючи чутки, автори наклепу, що цілком логічно, спираються на основні складові російської ментальності на той час, які можна у кількох переплетених між собою систем уявлень: 1. Ставлення до релігії: віра православна як, правильний шлях служіння Богу, й страждання за віру це страждання в ім'я бога. Православ’я захисту від єретиків і іновірців, отже, йде стала боротьба за чистоту віри. Проте за побутовому рівні зберігаються поганські вірування. Чаклунство і магія існують як частину ставлення до реальному мире.

2. Ставлення до української влади: влада государя має божественне походження. Государ, як і слава Богу, єдиний. Головне завдання правителя — захист православної віри, тому що тільки нею рятується государство.

3. Ставлення до людини: кожен житель царства хлоп государева. Самоприниження притаманно всіх верств населення, якщо йдеться про офіційну листуванні. Фраза з священного писання у тому, що «блаженні злиденні», сприймають. Ставлення до блаженним і юродивим у суспільстві як до людям божим. Їх вустами вже розмовляє з человеком.

Жалость до «сірим і убогим», крім моральної норми, засіб порятунку душі. Не випадково милостиня проситься «христа ради».

Политики XVI — XVII століть, будучи синами свого часу, вміло використовують ці елементи ментальності при поширенні чуток, при підбурюванні до бунту, для створення потрібного суспільної думки. Спробуємо розглянути на конкретних історичних прикладах використання нечесних політичних технологій у вищевказаний период.

Слухи і підбурювання до заколоту надали серйозне впливом геть політичну обстановку у державі у середині XVI століття. У 1547 року Іван VI вінчався на царство і одружився з Анастасії Романової, що означає йому досягнення повноліття і самостійне правління, і навіть поява нової боярської прізвища поблизу престола.

Случайный пожежа, спалахнув столиці 21 червня 1547 року, забрав понад тисячу людських життів і знищив майже всі дерев’яні постройки.

Далее, як свідчать джерела, у народі з’явився слух у тому, причиною пожежі було чаклунство бабки царя Анни Глинской, причому Царствена книга прямо вказує, що авторами цього слуху були бояри, які робили розшук. 26 червня бояри князі Ф. Шуйський і Ю. Ростовський, Р. РомановЗахарьин і І.П. Федоров збирають народ площею у Успенського собору та друзі проводять своєрідне розслідування. Відповідаючи на запитання: «Хто підпалював Москву?» натовп звинувачує в чаклунстві Ганну Глинскую — бабку Івана Грозного, боярське розслідування закінчується заколотом, розправою над Глинскими і сторонніми северскими боярами, столичні ж бояри не понесли шкоди. (Глинские, найближча родина царя, довгий час не відігравали вирішальну роль управлінні державою). Політичний виграш у цій ситуації отримують Шуйские, Ростовські і родичі цариці Анастасії бояри Романови ті, хто проводив слідство про причини пожежі. Глинские ж втрачають своє політичний вплив і намагаються бігти в Литву.

Ложное обвинувачення у чаклунстві приносить великі політичні дивіденди нової боярської партії, рветься до партії влади при молодому царя. Заколот як допомагає усунути Глинских, а й настільки лякає Івана IV, що ще багато років жив з нього вспоминать.

Власти царської також була властива виправдовувати свої дії з допомогою потрібного ракурсу подачі інформації: легенда про Василя Блаженному виправдовувала завоювання Казанського царства, надаючи їй значення божої воли.

Не лише аристократія загрожує царю бунтами, Грозний, який одержав урок у червні 1547 року, сам скористається їм перед запровадженням опричнини. Листи, надіслані Грозним з Олександрівській слободи в 1565 року, де він у своєму суперечці з боярами апелює мешканцям столиці, фактично провокували соціальні виступи міського населення і ще стали запорукою до виконання вимог царя і формального початку опричнины.

Следует відзначити, для Грозного такі дії характерні: протягом усього царювання він дуже любив «захиститися перед народом, скласти провину всього минулого зла на людей, що їх не переставав називати своїми ворогами…» [2], тобто. бояр.

Но все описане не йде у жодне порівнювати з масштабом політичних баталій, що розгорталися під час Смутних часів. Ставка у цій політичної грі царська корона. У 1591 року у Угличеві загинув царевич Дмитро, а 1598 року помер, не залишивши заповіту, цар Федір Иоанович — династія, котра правила в Росією протягом кількох сторіч, перервалася. Вперше Росії стояла необхідність вибору нового царя. Саме поєднання «цар» і «вибори» до цього сумісно. Вже за життя Федора Иоановича країною фактично править його шурин Бориса Годунова, «чоловік чудесний і солодкомовний», як у про нього С. М. Соловйов. З погляду боярської аристократії, він лише худородный вискочка, а пушкінської інтерпретації зовсім «…вчорашній раб, татарин, зять Малюти…» [3]. На престол претендували бояри Федір і Олександр Самсонович Никитичи Романови, князь Федір Мстиславский, князі Шуйские, що перебували на різного рівня кревності з останніми государями.

Земский собор 1598 року будує на престол Бориса Годунова. Технології, які використовував Годунов шляху до влади, настільки знайомі, що може видатися нам сучасними. 17 лютого 1598 року закінчився траур по Фёдору, Москва розпочала выборам.

Оппозиция засідала в Боярської Думі, але з змогла висунути єдиного кандидата від, здатного протистояти Годунову. Соборний нараду, зібране патріархом Іовом, прийняло рішення про обрання Бориса, але цурається корони і видаляється в Новодівичий монастир, де перебуває його сестра, вдова Федора Иоановича, цариця Ірина. 20 лютого прибічник Годунова патріарх Іов розпоряджається відкрити столичні церкви для нічного молебню. Нічне богослужіння залучило багато народу. Вранці з церков виносять найбільш шановані ікони, і яку очолюють духівництвом натовп вирушає до Новодевичьему монастирю. Вийшовши з келії Годунов обернув навколо шиї хустку, показавши, що він скоріш вдавиться, ніж прийме царський вінець. Це призвело до натовп захоплення. Пізніше на сцені з’являється невідомий хлопчик, выкрикивавший через стіну монастиря: «Нехай цариця дозволить братові бути царем» [4]. Расчётливо виждавши момент, Годунов вийшов із келії і оголосив про своє злагоді стати государем. Не зволікаючи, патріарх повів правителя у найближчий монастирський собор і нарёк його за царство.

Первоначальный відмова Годунова зійти престол, з погляду, переслідує мету: по-перше, законність його влади базуватиметься на всенародну підтримку, тобто влада йому дається непросто земським собором, а усім світом та отже, богом; по-друге, ця показна скромність спосіб довести, що звинувачення у його адресу про давніх претензії на престол лише наклеп недоброжелателей.

Боярская Дума, своєю чергою, згадала про Симеоне Бекбулатовиче, татарською царевичі, кілька днів обіймав Московський трон за примхою Івана Грозного. Борис не став заперечувати Думі. 1 квітня (!) 1598 року Разрядний наказ оголосив у тому, що Кримська орда рухається на Русь, бояри мали зайняти вищі командні посади до армій, альтернативою було б обвинувачення у зраді. А Годунов, розігруючи рятівника батьківщини, виїхав разом із дворянським ополченням до міста Серпухов, на Оку. Татари, щоправда, не прийшли, натомість у Серпухові були відбудовано білокамінні палати, що й дали бенкет із нагоди щасливого позбавлення від татарської загрози. Фактично Годунов створює подія, покликане відвернути та її противників та городян від реальній політичній боротьби. Результат «виборчої» кампанії у вересні цього ж року Борис вінчається на царство в Успенському соборе.

Ожесточенность сутички влади відбилася у взаємних обвинуваченнях сторін. Противники Годунова звинуватив його у вбивстві двох царів, Івана Канівця та Федора, царевича Дмитра, його ж власної племінниці. Натомість, Годунов звинуватив бояр Романових в чаклунстві і намір отруїти його різними зіллями і піддав членів цього сімейства стратам, опалі і засланні. Але справжнім прапором боротьби з Годуновым стають чутки про чудово спасшемся царевичі Дмитра. Василь Шуйський, який проводив слідство в Угличеві, витягує зі цієї обставини безсумнівну вигоду. Те він визнає в Григорія Отрепьеве царевича, то, прийшовши до влади, привозить мощі Дмитра у Москві, примушуючи брати участь у цих спектаклях нещасну мати — Марію Нагую.

Во всіх вищевикладених історичні факти проявляється певна загальна схема, створена боротьбі влада. Усі суперники шукали підтвердження легітимності своїх претензій на царський вінець. І тому необхідно мати родинні зв’язки й з попередньої династією і громадську підтримку широких шарів. Створюючи потрібне думку, Годунов і політичні противники навішують друг на друга ярлики, дають популістські обіцянки (Годунов при вінчанні на царство клянеться, що з ньому нічого очікувати найбідніших і найбільш він останню сорочку віддасть за це). Укази сменяющих на престолі одне одного Годунова, Отреп'єва, Шуйського спрямовані задоволення потреб і заспокоєння всіх соціально активних шарів населення. Вони намагаються бути приємні всім. Їх дії нагадують гру чи п'єсу, що не має сценарію, але є правила. Відхід від цих коштів правил означає смерть. І тому якщо Годунов але ненав’язливо та віртуозно розігрує своєї ролі, те політична гра Отреп'єва й Шуйського більш нагадує грубий фарс.

Ни одне із політичних суперників цього часу не зможе надовго утриматися престолі. Більше десятиліття Росії бушувати громадянська війна [5], ситуація ускладниться польської й шведської інтервенцією. Ця соціальна катастрофа, крім політичні й економічні причин, мала ще одну важливу причину моральну вичерпаний кредит довіри народу до своєї влади. Як писав протоієрей Георгій Флоровський, «…розруха були лише політичним кризою, але тільки соціальної катастрофою. Це було й душевне потрясіння, чи моральний перелом…» [6].

На протязі наступної Росії вітчизняні історики, письменники, філософи все соціальні потрясіння називатимуть терміном 17 століття — «Смута» і порівнювати сучасні їм події з трагедією рубежу XVIXVII століть. Події часів Смути стають якимось еталоном етнічних особливостей соціального і психічного поведінки у умовах гострої політичної боротьби і соціального кризи. У цей час виробляється схема й створили набір прийомів боротьби влади, застосовуються й пізніші періоди історії: в міських повстаннях другої половини XVII століття, стрілецьких бунтах та палацевих переворотах XVIII века.

Список литературы

1. Ключевський В. О. Про російської історії. М., 1993. С. 281.

2. Соловйов С. М. Твори. Т.6. М., 1989. С. 422.

3. Пушкін О.С. Твір у трьох томах. Т.2 М., 1986. З. 356.

4. Скрынников Р. Г. Історія Російська IX-XVII ст. М., 1997. З. 384.

5. Термін, запропонований С. Ф. Платоновим і Р. Г. Срынниковым стосовно Смуту і часто вживаний у сучасної историографии.

6. Флоровський Р. Шляхи Російського Богослов’я // З російської культури. Т.3. М., 2000. С. 300.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.