Палестина

Палестина

Палестина — країна, що лежить між Єгиптом і Сирією, в природному відношенні ділиться сталася на кілька областей. У узбережжя Середземного моря тягнеться родюча низовину, що відкрита вологим морським вітрам. Низовину ця відділена Фінікії, яка перебуває північніше, гірським хребтом Кармел, пересекающим північну частина Палестини навскіс і що створює скелястий мис. На схід від низовини розміщено горбкувате нагір'я, яким у ранні століття стали можливими землеробство і скотарство. Ще Схід країна розсічена глибокої, вузької долиною річки Йордан, що впадає в солоне і мертве Мертве море. Саме там розташовані сухі степу, що переходять у Сірійську пустыню.

Страна і його население Палестина — країна, що лежить між Єгиптом і Сирією, в природному відношенні ділиться сталася на кілька областей. У узбережжя Середземного моря тягнеться родюча низовину, що відкрита вологим морським вітрам. Низовину ця відділена Фінікії, яка перебуває північніше, гірським хребтом Кармел, пересекающим північну частина Палестини навскіс і що створює скелястий мис. На схід від низовини розміщено горбкувате нагір'я, яким у ранні століття стало можливим землеробство і скотарство. Ще Схід країна розсічена глибокої, вузької долиною річки Йордан, що впадає в солоне і мертве Мертве море. Саме там розташовані сухі степу, що переходять у Сірійську пустыню.

С півночі до Палестини проникають відроги гір Лівану і Антиливана. Між цими відрогами і поперечним хребтом Кармела розташована Есдраелеонская долина. На крайній південь Палестина перетворюється на суху гористу пустелю, яка тягнеться до бік гір Синайского півострова. Суха і пустельна смуга низовин займає перешийок, що відокремлює Палестину від Єгипту. Аж по кінця IV тисячоліття е. клімат Палестини був вологим, а частина Західної низовини була заболочена; Заиорданье працювали пишними пасовищами; на полонинах річки Йордан та її приток росли густі лісу. Країна була зручна для землеробства, що й виникло тут у найдавніші часи, — ще з часів мезоліту чи раннього неолита.

Гораздо пізніше клімат стає більш сухим, поступово зникають лісу й до болота, степу бідніють. Густі лісу й до чагарники зберігаються лише у долині Йордану, проте, ця глибока западина не перетворилася, як інші річкові долини у сусідніх країнах, в життєво важливу артерію країни, а послужила бар'єром між її західну та східну частью.

Уже древні єгипетські дані, що датуються III тисячоліттям е., свідчить про заселенности Палестини семітами, які займалися частиною скотарством, частиною осілим землеробством. Жили вони межі IV і III тисячоліття е. в укріплених поселеннях, знали мідні знаряддя праці. Траплялося, сюди робили походи єгипетські війська. У період Середнього царства палестинські племена пастухів і осілі племена підпорядковувалися єгипетським фараонам. Вочевидь, приплив пастушачих племен з степів сусідньої Аравії відбувався періодично, накатами. Нові прибульці, осідаючи тут, переходили до земледелию.

Большие зміни у життя Палестини сталися під II тисячолітті е. Населення Заиорданья переходить до занять кочовим скотарством; із півночі проникають нові племена — хуррити, і найшвидше, в малому кількості ще й носії того індоєвропейського мови, який близько цього на той час мала місце в хурритском державі Північної Месопотамії — Митанни.

Однако ж населення залишалося, швидше за все, як й раніше, переважно, западно-семитическим по языку.

Образование племінних спілок в Палестине Племенные пересування, які відбувалися початку II тисячоліття е. були почасти пов’язані з допомогою коня як і транспортних цілях, і у військовій справі, й виробництвом призвели до створення протягом XVIII в. е. великого і, можливо, різнорідного в етнічному плані союзу племен, які називали гиксосами. Конкретні причини створення спілки та її історія не зрозумілі, але, у разі, відомо, що він охопив територію від Північної Сирії до Єгипту, а центром його, очевидно, стала Палестина. Видобуток, награбована гиксосами в Єгипті, збагатила племена, брали участь у гиксосском союзі, особливо племінну знати. Археологічні знахідки в Палестині зазначеного періоду, особливо багаті поховання, показують, зростали накопичення та майнове неравенство.

Изгнание гиксосов з Єгипту й наступне завоювання єгиптянами Палестини, що у першій половині XVI в. е., призвело до руйнування країни, що засвідчено археологічними даними. Палестина не було включено у складі єгипетського держави Нового царства. Єгиптяни грабували Палестину, що була ласої здобиччю і поставляла рабів. У різних фортецях Палестини, серед яких вже виділялися Єрусалим і Мегиддо в Есдраелеонской долині, продовжували сидіти і власні царки, представляючи місцеву знати, від якою вони повністю залежали. Громадське і державне пристрій цих микроцарств було подібне влаштуванню аналогічних держав Фінікії. Щоправда, на минулих великої ваги мало землеробство й у меншою ступеня — ремесло і торгівля. Що ж до матеріальної культури, то Палестина тепер значно відставала Фінікії. Єгипет выкачивал з цих царств досить, щоб населення Палестини вкрай тяготилось єгипетським пануванням. Тільки постійними військовими походами і змістом військових гарнізонів, підлеглих єгипетським намісникам, Єгипет підтримував тут свою власть.

Переселение «народів моря». XIII в. до н.э.

Кроме осідлого ханаанейско-хурритского населення, якого, можливо, під час хеттско-египетских війн додалися і хети, які з території Хетського царства. У Палестині, як й у Сирії, було населення іншого, що з кочівниками пустелі. Деяка його частину, певне, крім скотарства, займалася що й землеробством, поступово осідаючи і зберігаючи первобытнообщинные порядки. З цих людей, які у писемних відомостях називаються хапиру, а шумерською сагаз (подрезатели жив, головорізи), з’являлися ми інколи з світом, як наймані сельхозрабочие, іноді ж із війною, намагаючись захопити землі і фортеці осідлого населення. Вони представляли досить серйозну небезпеку обману єгиптян й органи місцевої ханаанейско-хурритской знаті ще й тому, що місцеве населення шукало союзу з хапиру побороти своїх колег та чужих владик. Особливо значним центром осідання хапиру були східні і південні райони Ліванських гор.

Возможно, що з хапиру, що відбувалися з западно-семитических з мови племен, які жили в Сирійською степу від Палестини до Євфрату і Месопотамської рівнини (у певних нам вавилонських джерелах під назвою суту, амореев), були й предки євреїв, у майбутньому основного населення Палестини I тисячоліття до н.э.

Огромный удару пануванню Єгипту Азії був нанесений навалою «народів моря» — племен узбережжя і островів Малої Азії, і навіть Егейського моря, почали рух у другій половині XIII в. е. Ці племена пройшли вогнем і мечем вздовж Східного узбережжя Середземного моря, спустошивши південні області Хетської держави. Наприкінці XIII в. е. в Палестині починають домінувати нові племена, які склали єврейський союз під назвою Ізраїль. Вперше він згадується у одній з єгипетських написів (близько 1230 р. е.), де названо при перерахування країн, жертв ударів «народів моря». На відміну з інших назв Ізраїль визначається написи як народ, плем’я, а чи не країна. Тому можна припустити, стародавні ізраїльтяни ще залишалися кочівниками і осідали у якійсь конкретної області. Однак у цьому випадку Ізраїль мав з’явитися у районі Палестини дещо раніше, проте, незадовго до 1230 р. е. Про це свідчать і виправдатись нібито відсутністю пізніших переказах, зібраних у Біблії, вказівок на панування єгиптян в Палестині. Як планують окремі вчені, якби ізраїльтяни побачили землях Палестини вже у період так званої амарнской листування, то всієї ймовірності, десятки разів збереглися б якісь відомості або розпорядження те що, що єгиптяни перебували у Палестині та боролися з Израилем.

Религия і «культуру найдавнішої Палестины Культура перших жителів Палестини — ханаанеев — була перша з своєму рівню нижче культури єгиптян. Перші палестинці за умов первісного суспільства було неможливо створити мистецтва, яка могла б зрівнятися з мистецтвом Єгипту. Звідси випливає, що художня творчість ханаанеев, володіючи поруч оригінальних чорт, до того ж саме час відчувала дуже сильний вплив Єгипту. Характерним при цьому часу є факт імітації єгипетських виробів. Родичі палестинських ханаанеев у сучасній Сирії, що з давнини контактували з Двуречьем, несли до Палестини впливу шумеро-аккадской культуры.

Письменность в Палестині з’являється у II тисячолітті до н.е. Здебільшого ханаанеи використовували аккадский язик, і клинопис, а також єгипетську ієрогліфіку. Проте їм був відомий і писемність Фінікії, пристосована до ханаанейскому мови. У Палестині розповсюдили й дуже зване синайское лист, як зазначалось, можливо — прототип фінікійського алфавіту. Ученим відомі ділові документи з Ханаану, тому цілком можливо, що панувала і письмова література, яка перед нашим часу чомусь не дошла.

Каждая громада, плем’я, кожне місто ханаанеев зазвичай мали власного заступника від імені богів, який найчастіше значився ім'ям Ваал, що означає «пан, господар». З культом Ваала поєднувалися культи і інших божеств, які вважалися його дружинами, дітьми тощо. Значне поширення мали культи богинь родючості — Аштарт (Астарта), Анат, а також дощу, грому й блискавки — Хадада. Робота із вшанування богів будувалися храми, але поклонялися і дерев’яним і кам’яним стовпах, які мали назви ашерів, массебов. Жінка, отдающаяся багатьом чоловікам, цим восславляла культ бога родючості. Широко поширено людські жертвопринесення. При спорудженні якогось важливого будівлі, наприклад, фортеці у підвалини закладалася людська жертва. Часто це був дитина. Під час воєнної небезпеки чи природних катаклізмів вважалося за потрібне давати у жертву власних дітей, народжених первыми.

Появление ізраїльських племен в Палестине В I тисячолітті е. історія Палестини перебуває у тісного зв’язку з історією таких країн, як Єгипет, Вавилон і Ассирія, колишніх основними центрами тодішньої цивилизации.

В протягом XIII — XII ст., під час ослаблення єгипетського впливу Палестину, у країні існувала безліч дрібних міст-держав, які населяли племена ханаанеев. Очевидно, У першій половині XIII в. е. біля Палестини з’явилося об'єднання родинних племен, що носило назву Ізраїль. Корінне населення у сільських місцевостях при вторгненні ізраїльтян бігло, а чи не встигло бігти чи знищувалося, чи зливалося зрештою з новими прибульцями. Захоплення міст давався із набагато більшим працею, і ханаанейские місті довго продовжували існувати серед ізраїльського населения.

Оседая на місце проживання, кочівники перетворювалися на хліборобів. У цей час жителі Палестини освоїли мистецтво споруди кам’яних цистерн, які оштукатуривались зсередини вапняним цементом, що дозволяло збирати тривалий час зберігати дощову воду. Це дозволило б хліборобам, які раніше оселялися тільки в струмків і джерел, освоїти центральне нагір'я. Тут і було швидке осідання прибульців. Та поступово вони захоплювали і долини, займаючи міста — опорні центри ханаанеев.

Переход ізраїльських племен до оседлости В боротьби з корінним ханаанейским населенням за нові землі міцніли тимчасові войовничі об'єднання ізраїльських племен. З іншого боку, розселення ізраїльських племен на порівняно значній території згодом зіграло великій ролі у тому неминуче роз'єднанні. Наприклад, плем’я іудеїв, яке осіло Півдні у гірничій області привертає заходу від Мертвого моря, через кілька днів названої Іудеєю, раніш від усіх відокремилося від основного ядра ізраїльських племен. Це плем’я перехопило північ від найбільшу і найбільш родючу частина Палестины.

Израильские племена досить легко, швидко завоювали Палестину, оскільки корінне населення цієї країни — ханаанеи були дуже ослаблені хозяйничаньем єгипетських поневолювачів, безперервними війнами, нескінченними вторгненнями і набігами хапиру, та був і «народів моря».

Иудеи всю захоплену силою зброї землю розділили, як і належить завойовникам, на наділи. Ці наділи було передано окремим сімействам чи кланам. Колишніх власників землі ізраїльтяни повсюдно обертали на своїх рабів. Деякій ж частини населення ханаанеев, очевидно, тієї, яка підкорилася добровільно, ізраїльські племена залишили землі і майно, і вони жили, в тісному контакту з ізраїльтянами, але вважалися неполноправной частиною населения.

Поскольку завойовники перебувають у постійних тісних зносинах із ханаанейским населенням, з тією частиною його, яка зберегла свою господарської самостійності, вони невдовзі асимілювали его.

Язык ізраїльтян мав спільне коріння з ханаанейским, що сприяло злиттю до однієї народність завойовників і скореного населения.

В зв’язки й з завоюванням Палестини іудеями і переходом до землеробства, багатство завойовників зросла, й у ізраїльських племенах стала виділятися племінна знать.

Хотя спочатку завоювання ізраїльськими племенами Палестини призвело до значного занепаду продуктивних зусиль і культури, але з часом вплив більш культурного корінного населення Палестини на господарське життя кочівників, вибороли їх, призвело до економічному розквіту страны.

На півночі країни розвивалося орне землеробство, садівництво (особливо розведення олив, винограду, інших культур), стало процвітати виноробство і осіле скотарство. Поступово освоюються рудники, і вироби з заліза стають як необхідністю у господарстві, а й предметом торговли.

Количество рабів до початку I тисячоліття е. у зв’язку з завойовницькими війнами збільшилося. Раби були тільки у складі військовополонених, а й купувалися, як товар. Ізраїль на той час вже вступив у міжнародні торгові связи.

Управление в Ізраїльському державі майже початку ХІ ст. е. здійснювалося порадами родової знаті й дуже званими «суддями» — виборними посадовими особами. Іноді «суддями» ставали просто щасливі військові вожді. Також існували народні зборів. Тривалий час зберігалися сільські громади, як це було в Палестині. Однак зростання продуктивних наснаги в реалізації новому Ізраїльському державі вів до розвитку і зміцненню рабовласницького ладу, створювалося потужне рабовласницьке держава, які мали тримати у підпорядкуванні як рабів, а й скорені їм ханаанейские народи. Ці народи були неповноправними, хоч і вважалися вільним населением.

Кроме того, довелося б захищати та зміцнювати владу у завойованому держави не від зазіхань зовнішніх врагов.

Войны з филистимлянами Существовали ще й зовнішні чинники, які прискорили освіту Ізраїльського держави. На межі XIII і XII ст. е. вздовж узбережжя Середземного моря осіли філістимляни, що обрушилися ще раніше включилися на східне узбережжі Середземного моря, и Єгипет у числі «народів моря». Саме від нього й відбувається грецьке назва «Палестина», що означає «країну филистимлян», згодом цю назву поширилося як на узбережжі, а й у примыкавшую щодо нього країну. На той час філістимляни вже знали залізне зброю, і тому їх воїни були потужним противником для ізраїльських племен, в яких було лише бронзове зброю. Є легенди, з яких став відомий, що філістимляни мали своєрідну монополію на виготовлення зброї з заліза і допускали здобуття права їм користувалися скорені племена. Філістимляни оволоділи укріпленими містами, у тому числі самим значним був Газа.

Никто неспроможна стверджувати, що філістимляни були частиною тієї ж народності, відомої грекам під назвою пеласгов. Не варто не вивчений запитання поставив і про мову, якою розмовляли філістимляни. Оскільки носіїв його було мало, незабаром він замінили мовою найбільшого корінного ханаанейского населення. Ще що час филистимлянам вдалося зберігати ряд особливостей матеріальної культури, наприклад, в кераміці, що стала подальшим розвитком позднемикенской кераміки, що була поширена по узбережжям Егейського моря.

Во другої половини ХІ ст. е. загони союзу филистимлянских міст направляють свої воєнних дій на сусідню із нею область племені іудеїв. Були завойовані деякі фортеці, зокрема і Лахиш, де археологи виявили значну кількість кераміки филистимлян. Оскільки у глибині ця територія була гористій, малородючої, тому бідної, то філістимляни тією частиною не цікавилися, а свої основних сил посилали на північний схід. Філістимляни були сильними і тому змогли завдати ряд серйозних поразок ізраїльтянам, підкорили багато міст, зокрема і святилище Ізраїлю — місто Силом.

Образование Ізраїльського государства Все внутрішні перетворення, що відбувалися у те час у Ізраїльському державі, потребували упорядкування чи державної організації. Загарбницькі війни лише прискорили цей процесс.

В ХІ ст. е. починаються спроби освіти Ізраїльського держави, які завершуються до кінця нинішнього самого століття. Першим царем всього Ізраїлю став Саул з племені вениаминитов, якого обрали на народному зборах близько 1020 р. е. Цар Саул підпорядкував все ізраїльські племена, в тому однині і іудеїв, що дозволило йому неодноразово перемагати филистимлян. Але невдовзі почалися невдачі, наслідком яких стали поразка і смерть Саула і його старших синів на полі бою. Савлу відсікли голову, після чого вороги носили її «у всій землі филистимлян», а обезголовлене тіло було вивішено на стіні міста Бей-Шеана — колишньої єгипетської, нині филистимлянской фортеці в глибині Израиля.

Известно, що у загибелі Саула був винен і з його воєначальників з племені іудеїв — Давид. Він втікав із служби Саула, після чого очолив військовий загін Півдні країни, та був перейшов до бік филистимлян. У головному бої не брав участі, але, змінивши Савлу, вона значно послабив сили ізраїльтян та дозволив филистимлянам перемогти першого ізраїльського царя.

Смерть Саула призвела до його відсутності. Цим і скористався Давид, ще, відчував підтримку деякою невдоволеної частини знаті різних ізраїльських племен, особливо іудеїв, і іудейського жрецтва. Наступним царем Ізраїлю стає Давид. Єрусалим, старовинний місто, завойований вперше Давидом в 995 р. е. і що у межах території племені іудеїв, стає столицей.

Этот місто було споруджено на високій горі і являв собою природну фортеця. Який Учинив зрадництво цар анітрохи не довіряв народу, тому оточив себе гвардією, набраної з филистимлян. Утворене держава давало рабовласникам можливість тримати в підпорядкуванні рабів, чиє число збільшувалася внаслідок постійних війни з племенами Заиорданья (моавитянами, аммонитянами та інших.), эдомитянами, які селилися південніше Мертвого моря, и филистимлянами. Рабів у складі ізраїльтян тоді ще было.

И хоча релігійна легенда робить б усе, щоб згодом показати гідним нового царя, вдаючись до усіляким вихвалянням, насправді дійшли відомості, що вказують з його жорстокість і безжалісність. Відомо, що з завоюванні жодній області Заиорданья Давид наказав страчувати кожного третього жителя.

Согласно переказам, Давид підкорив деякі арамейські держави Сирії, панівні над караванними шляхами, серед них і Дамаск, потім перебував у союзі з царем Тіра Хирамом I. Цей Союз сприятливим для обох сторін у боротьби з филистимлянами суші і море, сприяв розширенню тирской та ізраїльською торговли.

Сын Давида (965 — 926 рр. е.), цар Соломон, чию мудрість вихваляла біблійна легенда, продовжував вести політику свого батька. Він уклав блок з останнім фараоном XXI династії Єгипту й одружився з його дочки. У результаті придбав одне з найважливіших міст Центральної Палестини — Гезер, який був тоді під владою Єгипту. З іншого боку, Соломон вступив у тісніші союзницькі відносини з царем Тіра Хирамом I і приймав найактивнішу в сухопутної і військовий морський торгівлі Фінікії, в частковості по Червоному морю.

Порт Эцион-Гебер, створений у затоки Акаба, став осередком красноморской торгівлі. Як засвідчили розкопки, тут існували ще й найбільші медеплавильные майстерні. Соломон займався будівельної діяльністю в основних містах Палестини, зокрема, у Єрусалимі. Для цього він викликав з Тіра талановитих архітекторів, та ремісників. Біблійна легенда вихваляла Соломона через те, що він спорудив храм основному божеству Ізраїлю — Богу Яхве.

Известно, що Соломон зробив значні перетворення на організації своєї країни. Він розділив його за 12 провінцій, кожна гілка яких зобов’язана була місяць на рік утримувати царський двір й усе державний апарат. Соломон ввів стабільну систему податків і повинностей. Було створено стала армія з міцними загонами колісничних. Під час розкопок знайшли царські стайні, які у своєму благоустрої мало відрізнялися від будинків населения.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.