Українізації

В початку ХХ століття радянським урядом проводилася політика українізації, що викликала свого часу дуже інтенсивне обговорення. Активна дискусія з цього питання триває й у наші дні як оскільки це запитання цікавить вчених-істориків, а й оскільки цю тему дуже актуальна в наші дні. І на час проводиться політика українізації. Здійснення цієї політики проводить український уряд. У нашій країні закриваються російськомовні школи, більшість телекомпаній перекладається українська мова. Минає спроба впровадити українська мова у всі сфери життя суспільства. У садках, школах, університетах вводяться, як обов’язкові предмети, українська мова, історія України, українська література. Вчителі більшості шкіл зобов’язані викладати свій предмет українською. Навіть у лікарнях проводиться переатестація лікарів, де основним критерієм, є знання лікарських термінів українською. На жаль, професіоналізм немає особливого значення. З 1 січня 2001 р. ліки можуть продаватися тільки з маркіруванням й інструкціями українською. Уся документація має проводитися українською. Відбувається спроба запровадити українську мову на світі початку й зробити, щоб усе говорили саме у українському. Але, як і радянські часи, ця політика немає дуже сильного успіху. Як і минулому, вона проводиться в такий спосіб, що викликає чимало протестів із боку російськомовного населення нашої країни.

Однією з чинників, визначальних особливості мовної ситуації у Україні, є національний склад населення. За переписом населення (1989 р.), біля республіки проживає 72,7% українців, 22,1% російських, 5,2% інших национальностей.

Сьогодні этносоциологи виділяють кілька регіонів України в, які відрізняються одна від друга за національним складом, мови оригіналу й навіть із типу культури. Що ж до мови, то даному критерію виділяються два переважно українські регіони: захід і центр країни, де живе 24 млн. людина, і двоє переважно російськомовних регіону — південь і схід — 27,6 млн. человек.

Російськомовне населення зосереджено більше коштів у найбільших містах і Сході країни. Специфіка їх поселення у тому, що майже три чверті російських зосереджено п’яти найбільш індустріально розвинених областях (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Харківська), де їх перевищують населення, та Криму, де російське населення преобладает.

Тут же підкреслити, що російська культура займає величезний сектор в духовному просторі української спільноти. Значна частина коштів етнічних українців зорієнтовані у виборів і перевагах на російську культуру. Всеукраїнські соціологічні опитування стійко показують, що україномовних українців у складі населення — лише 40%, російськомовних українців — 33−34%. Так плюс 22,1% російськомовних російських. Це багатомільйонна російськомовна соціокультурна спільність в багатонаціональній державі.

Тема політики українізації дуже часі в наші дні і було актуальна радянські часи. У зв’язку з цим кількість літератури з цієї темі досить велика. Є багато джерел, у тому числі можливо дізнатися про ситуацію з цієї проблеми. І це підручники історії України, й монографії сучасників даної події. З різних джерел можна почути різні факти політики українізації. З одних джерел видно лише плюси такої політики, з деяких інших лише мінуси, але у будь-якому разі основні риси згадуються переважають у всіх источниках.

Основне завдання моєї роботи є підставою розгляд досягнень, труднощів і причин згортання політики українізації.

Причини і змістом украинизации.

Лібералізація радянського суспільства в часи непу, стабілізація національнодержавного процесу шляхом освіти Союзу РСР супроводжувалася самоправністю більшовиків у Раді національної політиці. Збуджену у роки революції українське національно-визвольного руху залишалося реальним чинником, з тривалим існуванням якого мала вважатися комуністична власть.

Більшовики бачили природних союзників серед про «пригноблених націй ». Ленін не раз підкреслював, що «необхідно відрізняти націоналізм нації гнітючої і націоналізм нації пригнобленої, націоналізм великий нації, вищі націоналізм нації маленькій » .

Партія більшовиків від початку вважала головною небезпекою у питанні так званий «великодержавний російський шовінізм «і намагалася залучити до свій бік національні меншини. І тому, відразу після освіти СРСР головною лінією національної політики стала політика «коренізації «. У 1923 р. XII з'їзд РКП (б) оголосив «коренізацію «офіційним курсом партії, у питанні, що передбачала залучення представників корінних національностей в партійний апарат, і державні органи, застосування національних мов у партійної, господарської роботі, освіті, пресі, видавничої сфері. У цьому з'їзді було засуджено «великороссийский шовінізм і колонізаторські тенденції «. У тому ж місяці VII конференція КП (б)У заявили про політиці «українізації «, українські ЦВК, і Раднарком відразу ж потрапити оформили декретами.

Україна має політика коренізації полягала в українізації суспільно-політичного життя. Суть її полягає був у следующем:

* українська мова розпочала широко використовуватися у публічних виступах, державної влади і у партійну діяльність, зовнішніх атрибутах влади (зокрема у різних написах, вивісках, печатках).

* українською мовою також було переведено судочинство, загальноосвітні та вищі навчальними закладами, театри, періодична преса.

* для службовців було встановлено термін (у межах року) до переходу українською мовою, з’явилася навіть мережу державних курсів з його вивченню.

* відбулася українізація окремих військових частин.

* з’явилася Українська автокефальна церква.

Велику роль проведенні українізації зіграли Всеукраїнська Центральна комісія при РНК УРСР та наркомат освіти, який очолював Скрипник. Його підтримували більшість місцевої творчої і з наукового интеллигенции.

Спочатку українізація фактично стосувалася лише культурної галузі. Лідери КП (б)У дуже важко сприймали її. Багатьом, як Дмитру Лебєдю, здавалося, що стати набік українського села перед культурно більшу розвиненість російським містом — це крок тому 42.

Більшовики всіляко прагнули довести, що метою нової національної політики є сприяння розвитку культур і мов колишніх пригноблених народів. На першому плані структурі державної влади виступило розширення соціальної бази більшовиків з допомогою місцевого корінного населення. Так було в 1922 р. українці становили лише 23% членів КП (б)У. Питома вага українців у складі державної машини не перевищував 35%. Щоб забезпечити прихильне ставлення місцевого населення, потрібно було надати партійним і державних структур УРСР більш національний характер.

Проте партійно-державний апарат, що складалася з неукраїнською чи й зрусифікована верхівки, активно протидіяв політиці українізації, всіляко гальмував запровадження української мови. Так, секретар ЦККП (б)У Д. Лебєдь виступив однією з засновників теорії «боротьби двох культур », через яку «передова пролетарська російська культура «мала перемогти «відсталу, пов’язану з селянством українську ». Втім, подібні шовіністичні ідеї, маскировавшиеся під гаслами «пролетарського інтернаціоналізму «і разделявшиеся багатьма партійними функціонерами, політично були преждевременными.

Вирішили про українізації держструктур і, яку планувалося закінчити до 1 січня 1926 року. Проте тодішнє керівництво УРСР не виявило особливої ревності, а квітні 1925 р. Еммануїл Квірінґ був з посади першого секретаря ЦК КПУ, але в його місце призначили вірний сталинец — Лазар Каганович. Почалася форсована українізація. Каганович призначив наркомом освіти УРСР колишнього есера Олександра Шумського. Новий нарком, погано котра розмовляла українською, почав фанатично проводити рішення партії й у жизнь.

Почалася тотальна українізація. Українізували все: пресу, школи, вузи, театри, установи, діловодство, штампи, вивіски тощо. буд. Наприклад, Одеси, де учащиеся-украинцы становили менше третини, були українізовано всі школи. В Україні був практично знищено російський театр. У 1930 р. в Україні залишалося тільки 3 великі російськомовні газети (за однією Одеси, Сталіно і Мариуполе).

Відтепер прийом на вузи, аспірантуру, захист наукових ступенів, просування службовими східцями залежало тільки від класового походження, а й від національності.

Українізація було також такою ж насильством та контроль українським народом і мовою. Ніхто не запитував в українців, хочуть вони відмовитися від російської культури і мови, і вважає вони їх задля себе чужими. Політика українізації у народі підтримки не имела.

Тільки 1938 р. російськомовного населення зітхнула кілька вільніше. Російську мову запроваджено як обов’язковий до шкіл, а Києві з’явилася єдина загальноукраїнська російськомовна газета «Щоправда України » .

Не в школах та інших навчальних закладах, а й у закладах державної і у побуті українська мова вводився методами насильственно-революционными і темпами стахановськими. Були роки, коли у Києві було заборонено все видання російською, та якщо з установ немилосердно виганяли старі службовці за недостатнє знання української, навіть українці з народженню і походженню, вільно які володіли розмовним українською мовою. Українська «свідомість «була головною і єдиний критерій при занятті різних посад.

Українізація мала змусити чекістів, вчителів, професорів і пропагандистів перейти українською мовою. Після встановлення радянської влади в Україні було оголошено рівноправність російського й українського языков.

Українізації відтепер підлягали службовці всіх вищезгаданих закладів і, до прибиральниць і двірників. Небажаючі українізуватися або здали іспити з української мови, звільнялися без права отримання допомоги безробітним і з вовчим квитком.

Курси з української та культури проводилися 2 години на день роботи, причому відстаючі самі оплачували навчання, ці курси були 5-месячными тим, хто знав української мови і 3-месячными тим, кому потрібно поліпшити знання мови та культури.

Перевірку на підприємствах приймала комісія із тих представників влади, профспілкових і партійних органів, відділів Укрликбеза і викладачів української.

Переслідувана протягом сотень років рідна мова українці тепер почули школах, культурних і запровадження державних установах. Українізація здійснювалася за межами УСРР — у місцях компактного проживання украинцев.

На відміну від інших національних республік, де коренізація обмежувалася переважно завданнями зміцнення влади, України вона сприяла духовному відродженню. УРСР дорівнювала за своїм економічним і людським потенціалом, як інші національні республіки разом узяті. Саме тому конкуруючі клани у Кремлі приділяли їй підвищену внимание.

1925;го р, Еммануїла Квиринга, який перебуває посаді першого секретаря ЦККП (б)У, змінив Лазар Каганович, який взявся по-чиновьичьи ретельно втілювати у життя офіційні курс партії. За нього політика українізації досягла великих успіхів. Своєрідним форпостом посиленою українізації в 20-х рр. став наркомат освіти, якому було підпорядкована вся культура. Наркомом освіти в 1924;1927 рр. був Олександр Шумський, а після нього — Микола Скрыпник.

Наслідки украинизации.

Результати українізації 20-х рр. були справді вагомими. У результаті проведення політики українізації досягнуто неабиякі успіхи. І так було в 1926 року діловодство вже було на 65% переведено українською мовою, українською видавалося 60% періодики. Кількість українців серед службовців державної машини з 1923 по1927 р. зросла з 35 до 54%. Частка корінний національності серед членів КП (б)У до того ж час зросла з 23 до 52%. Українська, попри протидія противників українізації («русотяпов »), перетворився на основне засіб спілкування, мову офіційного діловодства і гуманітарної освіти. У 1929 р. до УРСР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Розширювалася мережу україномовної преси, та видавництв: більше половини книжок, газет та журналів стали друкуватися українською. До 1930 року співвідношення українських і росіян шкіл становила 10:1, українською велося викладання 2/3 технукумов і 1/3 вузов.

Однак у здійсненні цієї політики були й труднощі. Дехто з керівників партії (на чолі із Сталіним) вважали, що не можна давати республікам самостійності у проведенні цієї політики, т.к. вона стимулює самосвідомість нації, вищі може викликати прагнення реальному суверенітету. Тому наприкінці 20-х почалося серйозне викривлення політики коренізації. Генеральний секретар КП (б)У Л. Каганович з 1925 року, спираючись ось на підтримку Сталіна, у вигляді боротьби з націоналізмом починає утиски авторитетних і неугодних партійних працівників. Першим постраждав колишній нарком освіти Шумський. У 1929 року було «викрита ворожа «Спілка Визволення України », яка реально навіть існувала. ГПУ назвало її керівником академіка Єфремова, та її учасниками відомих українських професорів, письменників, вчителів, службовців. Проведено були судових справ «Української національної центру », «Блоку українських націоналістичних партій », «Троцкистско-националистического блоку ». Обвинувачення, які висунуті, полягали в яка встигла стати стандартної формулюванні - «буржуазний націоналізм » .

Отже, поступово під тиском Сталіна українізація стала розглядатися як вияв націоналізму з якою необхідно боротися. Цю боротьбу розпочали місцеві партійні та державні органи. Вже на початку 1930;х як уже почалися русификации.

З ініціативи М. Скрипника національний мову впроваджувався до шкіл начальницького складу, в червоноармійських частинах. Процес українізації охопив регіони інших республік, де компактно мешкали українці (Північний Кавказ, Казахстан, Далекий Схід). Тут також відкривалися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. Усе це сприяло зростанню національної свідомості українського народа.

У той самий час здійснення політики українізації супроводжувалося створенням сприятливих умов національних меншин, компактно мешкали біля Радянської України. У 1924 р. у складі була створена Молдавська Автономна Республіка. Походив інтенсивний процес національно-територіального районування: виділили 13 національних районів, існували сотні національних сільрад і селищних рад, працювали сотні шкіл із німецьким, єврейським, болгарським, польським, татарським та інші мовами обучения.

З тактичних міркувань офіційна влада дозволила здійснити українізацію навіть у церковному житті, що обумовлено діяльністю Української православної автокефальної (незалежної) православній церкві (УАПЦ). Офіційно вона у листопаді 1921 р. на Всеукраїнському православному соборі в Києві й очолювалася митрополитом Василем Лыпкивским. Релігійна служба у ній проходила українською, церковна організація визначалася демократичними змінами, активної участі мирян під управлінням. УАПЦ критично ставилася до радянської влади й умовах розгортання бурхливої атеїстичної пропаганди «була офіційно ліквідована в 1930 г.

Українське культурне возрождение.

20-ті роки. були періодом небувалого підйому української культури та науки. Важливий напрямок культурного будівництва у цей час стала ліквідація неграмотності населення. 1923;го р. України було створено суспільство «Геть неграмотність », яке очолював голова ВУЦВК Р. Петровський. Через війну активної просвітницькою кампанії до 1927 р. республіки навчилися читати і писати 2 млн людина. Наприкінці десятиліття кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43% дорослого населения.

Інтенсивно розвивалася мережу просвітницьких закладів. 1925;го р. в УСCP налічувалося близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів, 30 робфаків. Важливим умовою дальшого поступу освіти стала українізація, відкривали масам українців доступом до знань з допомогою рідної мови. Той самий чинник, і навіть стабілізація соціально-економічного життя у період непу позначились в важливих здобутки у сьогоденні наукової сфери. Головним науковим центром республіки стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН).

Яскраве і нестримне розвиток українських і мистецтва — у 20-ті роки. дозволило дослідникам порівнювати його з епохою Відродження. Головними особливостями цього часу стало розмаїтість літературних напрямів, течій, виникнення і розпад багатьох письменницьких груп.

Початок згортання украинизации.

Проте паралельно з успіхами політики українізації, національно-культурним розвитком українського народу зростало спротив з боку «русотяпов ». Зросійщена партійно-господарська номенклатура, користуючись допомогою з єдиного центру, у другій половині 20-х рр. перейшов у наступ на політику українізації. Під виглядом боротьби з українським націоналізмом, що його погрожував монолітному єдності РСР, республіканське керівництво на чолі з Л. Кагановичем, що його блискавично змінював орієнтири, сумлінно виконуючи завдання центру, розпочинає нове кампанії. Вона була спрямована на дискредитацію, цькування прибічників українізації, поступову ліквідацію політики коренизации.

Симптоматично, що першою жертвою новому сталінському національної політики став відомий українським письменником, політичний діяч, член більшовицької партії з 1919 р. Микола Хвильовий. Обмеження творчої свободи української інтелігенції, навішування ідеологічних ярликів «буржуазний націоналізм «з'явилися першим кроком сталінського режиму по дорозі згортання політики українізації, затвердження командно-адміністративної системи у Московській духовній сфере.

Наступним об'єктом критики став А. Шуйський, що у 1954;1926 рр. був наркомом освіти і відповідав при проведенні українізації. Як одне із ініціаторів цієї політики, він вважав, що вона здійснюється занадто повільними темпами внаслідок протидії зрусифікована номенклатури. А. Шуйський наполягав на необхідності відкликання із «України Л. Кагановича, виявляв схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно тормозившего процес українізації. У відповідь перший секретар КП (б)У Л. Каганович організував кампанію критики наркома освіти. Февральско-мартовский об'єднаний Пленум і ЦКК КП (б)У 1927 р. розцінив погляди А. Шумського як «націоналістичного ухилу ». Він быв звільнений з посади наркома і висланий межі України. Лише учасник пленуму — представник Компартії Західної України (КПЗУ) Карл Саврич (Максимович) не підтримав це рішення, що було привід Кагановичу звинуватити в «шумскизме «весь ЦК КПЗУ, а партія пізніше було ліквідовано виконкомом Комінтерну.

Діяльність Л. Кагановича посаді лідера українських більшовиків була високо оцінена кремлівським керівництвом. У 1928 р. його відкликали для підвищення у Москві. Першим секретарем ЦККП (б)У став Станіслав Косіор — відомий партійний і державний діяч, одне із активних прибічників сталінської політики у Україні. Саме за його особистої участі було розгорнуто остаточний етап згортання політики українізації за умов становлення тоталітарної диктатури. Трагічним фіналом українського національно-культурного відродження 20-х рр. стало самогубство у липні 1933 р. М. Скрипника — однієї з останніх прибічників бандерівців і захисників політики украинизации.

Остаточний відмови від політики українізації.

На початку 30-х рр. централізація життя не обійшла і національно-культурної сфери. Попри певні позитивні зрушення до засобів масової культурі, у природничо-технічній освіті, науки, мистецтва, сталінський режим поступово бере курс — на згортання політики українізації, що була оголошено поступкою «націоналістичної контрреволюції «. Україна має в 30-х рр. стався повернення до традиційної імперської, русифікаторської політиці. Знову панівним мовою державних установ і закладів ставав російський, поменшало українських шкіл, україномовних газет та журналів, закривалися українські театри, скоротився питому вагу українських учителів і науковців. В1937 р. слово «українізація «раптово зникла з офіційної лексики. Русификаторские тенденції посилилися в 1938 р., коли першим секретарем КП (б)У став М. Хрущов. З на той час в українських школах 6ыло запроваджено обов’язкову вивчення мови, і алфавіт, граматика і словник були максимально наближений нього. Згортання українізації мало перевищення трагічних наслідків для культури, викликало як соціально-економічну, а й духовну асиміляцію українського народу, поставивши під загрозу сам собою факт його подальшого существование.

Розгром національної творчої интеллигенции.

Згортання українізації проявилося, у масовій знищенні інтелігенції, головною носительки національно-культурного відродження 20-х рр. Першим нищівним ударом з української науці став процес над «Союзом визволення України ». З кінця 20-х рр. почалося справжнє цькування видатного українського вченого, історика, президента УНР М. Грушевського, який звинуватили у організації «Української національної центру «(в 1924 р. М. Грушевський повернувся з еміграції, у радянську Україну). Чекістський пресинг, психологічне тиск прискорили загадкову смерть старого хворого академіка в Кисловодську у листопаді 1934 р. У ті самі останні роки були репресовані вчені-історики М. Слабченко, У. Пархоменко, М. Горбань, М. Яворський, філософ П. Демчук, геолог М. Свитальский, колишній президент АН УРСР біолог У. Вернадський і хіба що обраний президент республіканської Академії наук А. Богомолец.

Вывод.

У цілому нині, українізація сприяла загальному підйому національної самосвідомості, яке активізувалося серед українців під час революції та громадянської війни. Процес українізації як поширював серед народу досягнення культури, а й, за словами Про. Субтельного, ототожнював українську культуру, яка була суто народної, із заснуванням, модернізацією нашого суспільства та економіки та і з державою як таким. Однак згодом більшість досягнень українізації зійшли нанівець під впливом більшого посилення централізації влади у СССР.

Політика українізації призвела до двом, цілком непередбаченим наслідків. Вона швидко дійшло пункту, коли національне питання почав стимулювати політику самодіяльності України як государства.

По-перше, сприяння української мови та культури у містах та в партійно-державному апараті створило некрестьянские центри підтримки українських національних прагнень. З 1926 р. по 1932 р. частка українців у індустріальному пролетаріат зросла з 41% до 53%. На початку 1933 р., тобто напередодні краху українізації, 88% всіх заводських багатотиражок України друкувалися тільки українською мові. Це означало, що таке національний питання на Україні переростает суто селянського і мені стає що з розвитком продуктивних сил республіки, її индустриализацией.

По-друге, українізація надала легітимність національної самодіяльності комуністів. Так званий національний комунізм Шумського, Хвильового, Волобуєва, Скрипника становив лише деякі з цієї самодіяльності. Тоді, коли багато країн Європи не визнавали прав національних меншин, навіть у Галичині різко зростала полонізація, появу у Україні українських книжок, шкіл, інститутів створило ілюзію її еволюції до справжньої національної державності. Українізація переконала багатьох українських діячів, особливо у еміграції, що радянська Україна є останньою надією створити справжню державність, тому здавалася нісенітницею опозиція до неї, особливо коли селянські хвилювання почали загасати.

1. Шульга Н. А. Російська культура, в Україні: політико-правової, соціальний та ціннісний статус // Діалог українській та російській культур України. Матер. ІІ-й Межд. науково-практичної конференции.-Киев, 1998.-214 з.

42 Гирчак Е. Ф. На два фронту боротьби з націоналізмом. — М., Л., 1930. — С.20.