Феномен старообрядництва історія России

С древніх століть на Русі пануючій релігією було християнство, а після остаточного розподілу на дві родинні віри? православ’я. Але навіть за, начебто, повному переважання цієї релігії з інших силою різних історичних причин можна спостерігати ?відхилення? у підпорядкуванні народних мас прийнятої ними ж вірі.

Реформа російської православній церкві 1960;х років XVII століття і наступну далі церковний розкол дали життя такого складного і суперечливого явища, як російське старообрядництво. Розколотої виявилося лише церква, а й суспільство, держава, і навіть культура. За трьохсотрічну історію свого існування старообрядництво проникло в найвіддаленіші кутки Російської імперії і розділилося силою-силенною віровчень, часто дуже вирізнялися. Тож не дивно, і дослідниками знову і знову виникає запитання про сутності старообрядництва. А, щоб зрозуміти цьому, необхідно знать, а що саме передувало розколу.

Російська церква незалежності до середини XVII века.

Хрещення Русі у 988 р. при князя Володимира було найбільшим подією нашої Батьківщини. Прагнення щиру віру Христової давно жило у душі російського народу. Ще княгиню Ольгу, бабуся князю Володимиру, прийняла святе хрещення, і за словами літописця, ?багатьох до вірі приведе?.

З часу князю Володимиру російська церкву у впродовж понад шестисот років розширювалася і процвітала, й у єдності та мире.

Христового віру на Русі було неможливо похитнути ніякі замаху ворогів, що неодноразово намагалися підкорити собі чи розколоти російську церква: ярмо татарське, більш 200 років тяготевшее над російської землею, не змогло знищити чи спотворити православ’я. Неодноразово тата римські прагнули підпорядкувати російську церква своєму престолу. Вірний православній церкві, російський народ завжди давав відсіч католикам.

Управління російської церквою спочатку перебував у Києві. На чолі церкви стояв Митрополит. Першими митрополитами на Русі були греки, які надсилались з Константинополя грецьким патріархами. Пізніше російські митрополити стали обиратися собором російського духівництва і до Константинополя до ухвалення хіротонії від грецького патріарха. Київський митрополит ставив єпископів найважливіші російські города.

Після руйнування Києва військами татарського хана Батия (1240 р.) місцеперебування митрополита перенесли у Володимир. При митрополиті Петра кафедра митрополита було покладено в Москву.

У 1439 р. у Флоренції (Італія) скликано церковний собор у справі сполуки церков — західну та східну. Цього сполуки бажали візантійський імператор і патріарх у тому, щоб заручитися допомогою від римського тата побороти турків, дедалі більше теснивших Візантію. На Флорентійському соборі було прийнято унія (союз), через яку тато зізнавався главою обох церков: католицької і православної, причому він мусить визнати і католицькі догмати. За Православною Церквою зберігалися лише її богослужбові обряди. На собор до Флоренції прибув та московською суперкнигарнею митрополит Ісидор, грек, присланий незадовго перед собором Константинопольським патріархом. Він відверто приєднався до унії. Після повернення митрополита Ісидора у Москві відбувся собор російського духівництва, який знайшов дії митрополита неправильними, і він був усунутий з кафедри митрополита. Після цього собором російських єпископів був обраний митрополити архієпископ Рязані Іона, який поставив у 1448 р. вже без затвердження Константинопольського Патріарха. Відтоді російські митрополити стали обиратися собором російського духівництва самостійно, без затвердження, ідучи хіротонії Візантійським патріархом. Отже, російська церква придбала незалежність від греческой.

При митрополиті Іоні також сталося відділення південно-західної російської церкви від північно-східній. Литовські князі із невдоволенням дивилися на залежність духівництва та його земель від московського митрополита. З їхнього наполяганню у Києві було заснована особлива митрополія. Митрополит київський продовжував призначатися константинопольським патриархом.

Так утворилися дві російські митрополії: одна керувала північно-східній частиною Росії, інша? південно-західним краєм. Південно-західна церква невдовзі підпала під агресивний вплив католицької. Російська ж Православна Церква на сході Росії із центром у Москві, церква незалежного, сильного, дедалі міцнішого держави, зберегла чистоту православия.

У 1453 р. Константинополь узяли турками, і весь Візантія підпала під турецьку власть.

У 1551 р. за царя Жанні Васильовича Грозному у Москві відбувся знаменитий церковний собор, який отримав назву? Стоглавый?, т.к. збірник постанов його складалася з ста глав. Цей собор підтвердив правильність старих церковних книжок, вказавши лише з незначні похибки в розділові знаки і деякі описки, і навіть призвів до єдності статуту і наклав суворі церковні покарання тим, хто порушує правила святих апостолів, противитися здійсненню служби по церковному уставу.

У 1589 р. за царя Федора Иоанновиче у Москві приїхав східний патріарх Ієремія. Хоча фактично Московський митрополит був незалежний від Константинопольського Патріарха, перебування на Москві патріарха Ієремії російська церква використовувала закладу патріархії, і того рік митрополит московський Іов був зведений у сан всеросійського патріарха. Звертаючись до царя Федору, патріарх Ієремія сказав: ?Старий Рим загинув від єресей, другим Римом? Константинополем заволоділи турки; твоє ж велике Російське царство? третій Рим? всіх перевершив благочестием?.

Але саме у той час, коли російська церква досягла найбільшої величі і розквіту, у ній стався розкол, розділивши російських людей. Це сумне подія свого роду царювання Олексія Михайловича й у патріаршество Никона у другій половині XVII століття.

Реформи патріарха Никона і розкол російської церкви.

У 1652 року Никон, ставши патріархом, із властивою йому пристрасністю взявся здійснювати життя реформу в обрядової області, не чіпаючи канонічної.

Вже у лютому 1653 року він наказав переважають у всіх московських церквах заборонити віруючим ?творити поклони? стоячи навколішки, допускалися лише поясні поклони. Хресне знамення допускалося лише троеперстное. Пізніше патріарх рішуче замінив налаштувалася на нові ті старовинні обряди, які збігалися з грецькими: наказали співати ?алілуя? не на два, а через три разу; під час хресного ходу рухатися за сонцю, а проти; інакше стало писатися ім'я Христа — ?Ісус? замість традиційного ?Ісус?. Окремі слова богослужіння було замінено налаштувалася на нові, все богослужбові книжки листувалися по грецьким зразкам, несправні підлягали исправлению.

Влітку 1654 року Никон зайнявся виправленням ікон. За наказом відібрали серед населення ікони, що вирізнялися деяким реалізмом. Він наказав виколоти очі зображеним на таких іконах святим, або ж зішкребти і знову переписати лики. Сталося отож у цей час у Москві спалахнула сильна епідемія чуми. У народі поповзли чутки про божої каре за скоєне блюзнірство. А сонячне затемнення 2 серпня дало ще більшу їжу для толков.

Намагаючись завадити Никону, ?ревнителі? подали чолобитну царю, у якій доводили незаконність нововведень. У у відповідь чолобитну, Никон дав хід обвинуваченням і скаргам парафіян на членів гуртка. Сили були нерівні. Невдовзі багато? ревнителі древнього благочестя? заарештували, заслані. А деякі позбавлені сану. Ув’язнені, принижені тільки укріплювалися у своїй ?подвиг?, впадали в релігійний екстаз, пророчествовали.

Переконавшись, однією владою не зуміє поставити справа реформи на міцну основу, Никон навесні 1654 року скликав у Москві загальросіянин церковний собор, який прибуло понад двадцять видатних діячів російської церкви. Патріарх, у присутності царя, звертаючись до Собору, перерахував багато неточності і відступу від грецьких церковних порядків, які були на практиці Російської Церкви. Проте завбачливий патріарх не виніс до обговорення найбільш ?слизькі? моменти, питання — насамперед про? троеперстии?. Через війну тривалого обговорення було вирішено ?гідно і праведно виправити книжки проти старих харатейных (тобто написаних на пергаменті) і грецьких?. Під запобігання нових помилок порадитися з константинопольським патріархом Паїсієм. Позитивний відповідь доставили Москву чи в 1665 року у вигляді дуже важливою й знаменитої згодом грамоти. Тоді ж у Москву прибутку два східних патріарха — Антиохейский Макарій і Сербський Гавриїл. У зв’язку з цим у 1656 року скликано новий Собор. Нею розглядалися такі російські церковних обрядів, як літію, літургія, проскомидия та інші. Також було затверджений російський переклад грецького церковного Служебника і ?Троеперстия?. Через війну переслідувана Ніконом мета було досягнуто — він заручився підтримкою відомих иерархов.

Та поступово реформаторський запал Никона Став остигати. Придворні Інтриги й надмірний самовладдя призвели до того, що марнославний Олексій Михайлович став тяготитися патріархом. Конфлікт стався у 1658 року, після якого ображений Никон відмовився бути патріархом на Москві і у мурований за його проектом Ново-Иерусалимский монастир. Столиця, та й годі Московське держава був у великому сум’ятті, З усіх боків приходили чолобитні на? многомятежного? Никона. Стару віру підтримували широкий загал народу, частина духівництва. Впливові московський сім'ї (такі, як Морозови, Урусовы). Церкви залишалися порожніми. Тому священики змушені були повернутися до служби за старими книгам. Але цар Олексій Михайлович був запеклим прибічником реформи і хотів, щоб усе повернулося до старим обычаям.

У 1666 року цар скликав Собор для суду над противниками реформи. Своїми рішеннями цей Собор практично цілком підтримав дії царя. Патріарх був і засланий в віддалений монастир, Разом водночас дедалі книжкові виправлення схвалено. Собор знову підтвердив колишні постанови: вимовляти? аллилуйю? тричі, творити хресне знамення трьома першими перстами правої руки, друкувати проскури четырехконечным хрестом, хресні ходи проводити проти сонця. Усіх, хто визнав цих уложений, церковний собор назвав розкольниками і єретиками, оголосили анафему і відлучили від церкви. Усіх прибічників старої віри пізніше зрадили світському суду. По що діяв тоді цивільному закону за злочин проти віри покладалася смертну кару.

Гоніння й утиску розкольників після Никона.

Починаючи з 1676 року, почали з’являтися укази про розшуку розкольників і спалюванні в зрубах. У 1682 року було спалені пустозерские ссыльники на чолі з Аввакумом — загальновизнаним вождем старообрядництва на той час. На 1685 року було видано особливі статті про градском суді, якими потрібно було наполегливих розкольників палити в зрубах, перехресних у стару віру — бити батогом, а інших розкольників — засилати до монастиря. Для розшуку котрі втекли переслідування старовірів направлялися спеціальні військові команди. Однак ці заходи призводили до скільки-небудь відчутним результатам. Кількість прибічників ?старої віри? продовжувало неухильно зростати. Собор 1682 року, скликаний патріархом Иоакимом, намітив цілу систему репресій проти старообрядництва майже дусі західної інквізиції. На 1685 року царівна Софія видала дванадцять указів, предписывающих конфісковувати майно? старовірів?, вони самі бити батога і засилати, а перекрещивающих у стару віру казнить.

Багато тис. чоловік почали йти у глухі місця, де влаштовували нові поселення. Що й казати змушувало старообрядців залишати насиджених місць? Звісно, передусім твердість в вірі, у тому, що? никонианство? по-блюзнірському. Для них були характерними фанатична відданість давнини, шалений неприйняття всього нового, особливо іноземного, вороже ставлення до будь-якого світському знання, відмови від будь-якого спілкування з? никонианами?. Упевнені з воцарінні Антихриста і близькому кінець світу, старообрядческие проповідники вчили, що врятуватися можна лише? другим вогненному хрещенням? — самоспаленням. Ось у 1675 — 1695 рр. було зареєстровано 37 колективних самоспалень, під час яких щонайменше двадцяти тисяч человек.

Але як така впевненості у своєму праві сперечатися про віру з патріархом і вищим духівництвом? Щоб цей опитування, необхідно зрозуміти, хто ті люди, які сягало ще раскол.

Нерідко на чолі розколу ставали служителі церкви. Їх давно дратувало властолюбство Никона, ображала його презирливе, зневага до пересічному духовенству. До того ж, багато духовні обличчя були просто малограмотні і немає не підготовлені до того що, щоб освоювати нові тексти богослужбових книжок, тому ставилися до нововведень як до важкої повинности.

Серед розкольників було багато посадских людей. Відносини посаду з церковною владою ускладнилися через ворожості патріарха Никона до ліквідації ?білих? слобод. Купці були були незадоволені тим, що церква Косьми і монастирі вторгалися в торгівлю і промислові заняття. Серед розкольників були представники панівного стану. Особливо відомі імена боярині Морозової і княгині Урусовой.

Основну ж масу розкольників становили селяни. Що Ховалися від панських і монастирських поборів, сваволі влади, що шукали лишень старовини, а й воли.

Гоніння на старообрядців тривали більше двохсот років. При Петра I старообрядцям дозволили жити у у містах і селищах, але обклали масою додаткових податків і штрафів. При Катерині II переслідування вщухли, однак в двадцятих роках XIX століття знову почали розгортатися. Особливою жорстокості вони за царювання Миколи I. Тільки після 1905 року старообрядці отримали право організовувати громади, влаштовувати хресні ходи, мати дзвін. У 1971 року на помісному соборі Російської православній церкві було визнано, старі обряди? равночестны? послереформенным, тобто також канонічними (правомірні). Отже, Московська Патріархія здійснила значний крок до подолання розколу Російської Церкви, події століття назад.

Отже, розкол та оформлення старообрядницької церкви були головним показником падіння впливу офіційній церкві на народні маси в другої половини сімнадцятого века.

Царська влада активно підтримала церкву у боротьби з розколом і використовувала у своїй на всю потугу державного аппарата.

Розкол останній третині сімнадцятого століття — складне соціально-релігійне рух. Але ворожість розкольників офіційній церкві і держави визначалася зовсім на розбіжністю религиозно-обрядового характеру. Її зумовили прогресивні боку даного руху, його соціальний склад парламенту й характер.

До питання старообрядництва можна підходити різнобічно. Можна розглядати суть феномена і з боку духовної й матеріальної культури старообрядців. У цьому ключі написані роботи С. А. Зеньковского Частина питань вирішує розгляд відносини офіційній церкві і держави до прибічникам старої віри. У кожному разі питання це не закритий. Є багато неясностей, як про історичних причинах явища, і стосовно особи самого Никона, у тому, що його штовхнуло настільки значимий перелом. Подальші дослідження вчених внесуть ясність, тим більше старообрядництво досі не викоренено, у його історії не поставлена остання точка.

Використана литература.

1. Зеньковський С. А. Історія старообрядництва. М., 1995.

2. В.Сенатов. Філософія історії старообрядництва. Журнал? Церква? 1995.

3. Валуйская Є.І. Виступ на VI Всеросійських Платонівських чтениях.