Хрущовська «відлига» в Україні

У 50-х рр. у розвинених країнах світу розгорнулася науково-технічна революція (НТР), наслідком якої стало активне запровадження у виробництво найновіших досягнень науки і техніки.

Аналогічному процесу в СРСР та в Україні перешкоджала централізована система управління, і тому прогресивні технології та розробки не впроваджувалися, техніка фізично і морально застарівала. Ініціатором змін в Україні став Хрущов.

З приходом до влади в СРСР М. Хрущова було проведено реформи в управлінні народним господарством — міністерства у 1957 р. реорганізовано у раднаргоспи (здійснено перехід від принципу галузевого управління господарством до територіального). Внаслідок цього розвиток економіки дещо пожвавився.

Головним наслідком цих перетворень було те, що Україна стала керувати 70% своєї економіки.

За Хрущова було поліпшено становище села:

• — скасовано фактичне прикріплення селян до місця проживання й роботи, колгоспники одержали паспорти і можливість самостійно вирішувати, де їм жити і працювати;
• — у 5−7 разів підвищилися закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, у 2,5 рази зменшено суму податків з колгоспних дворів, списана заборгованість їх перед державою;
• — для зміцнення кадрів у відсталі колгоспи на посади голів направлено з міст 30 тис. чоловік (в Україні - 7 тисяч);
• — робилися перші спроби впровадження господарського розрахунку. Почали застосовувати нові технологи, заохочувався зарубіжний досвід.

Наслідками цих змін стало незначне зростання виробництва продукції рослинництва, що оцінювалося як величезне досягнення соціалістичної системи господарювання.

Після створення раднаргоспів місцева політична еліта вперше дістала змогу тримати під власним контролем розвиток економічного потенціалу республіки, що, безперечно, значно змінювало її політичне становище. Економічні новації особливо підвищували авторитет і вплив секретарів обкомів, у руках яких були зосереджені основні важелі керування створеними раднаргоспами.

Зрозуміло, що партійні керівники областей, у яких раднаргоспів не було, намагалися створити їх у своїх регіонах. Як наслідок, у 1960 р. в республіці було сформовано додатково ще три нових ради народного господарства — Кримська, Полтавська і Черкаська.

Здійснивши рішучу зміну галузевого керування промисловістю територіальним, Хрущов мав можливість зробити і наступальний реформаційний крок — перевести підприємства на господарський розрахунок. Для цього необхідно було впровадити новий господарський механізм, який мав забезпечити максимум самостійності підприємств і активізувати матеріальне стимулювання і заохочення трудівників. Але на цей важкий крок на шляху реформ М. Хрущов так і не зважився.

У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель Казахстану і Сибіру, яке вимагало великих людських і матеріальних ресурсів, що негативно вплинуло на економіку України. На цілину з УРСР відправляли кошти, механізаторські кадри, техніку, як правило, у примусовому, директивному порядку. Надзвичайно слабким місцем цілинної політики стала величезна збитковість виробництва зерна, що в результаті виявилося на 20% дорожче, ніж у середньому по країні.

Інший експеримент передбачав перехід до пріоритетного вирощування кукурудзи на загальній площі 28 млн. га по всьому Радянському Союзу. Її повинні були використовувати як корм для збільшення продукції тваринництва. За вказівкою «зверху» кукурудзою засівали території без урахування кліматичних умов і можливостей її вирощування. Однак спроба пристосувати українське господарство до цієї запозиченої в Америці культури увінчалася лише незначним успіхом. У 1961 р. був зібраний непоганий врожай кукурудзи.

Але 1963 р. через посуху виявився небувало неврожайним у цілому. Щоб зняти гостру проблему з нестачею хліба, почали випікати хліб зі значною домішкою кукурудзяного борошна.

Через свій специфічний смак він не подобався населенню, і його споживали тільки тому, що іншого не було. Того ж року Радянський Союз уперше почав закуповувати і ввозити зерно з-за кордону. У 1958 р. було прийняте рішення про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) у ремонтно-тракторні станції (РТС) і про обов’язковий викуп колгоспами техніки, що належала МТС.

Негативну роль відіграло укрупнення, а потім розукрупнення колгоспів, злиття або ліквідація так званих безперспективних сіл, не завжди обґрунтоване перетворення колгоспів у радгоспи.

Хвиля нових утисків обрушилася на приватні підсобні господарства. Селян змушували продавати колгоспам худобу, обмежувалися розміри присадибних ділянок. Це ще більше ускладнило і без того напружену продовольчу ситуацію, оскільки невеликі, але дуже ефективні присадибні господарства завжди були надзвичайно важливим джерелом постачання сільськогосподарської продукції для населення.

Незважаючи на істотні зміни і грандіозні експерименти, уряду не вдалося домогтися такого швидкого, як планувалося, збільшення сільськогосподарської продукції.

Реформи Хрущова мали як позитивні, так і негативні результати. З одного боку, 50-ті роки, особливо їхня друга половина, виявилися найбільш успішними за довгі роки в розвитку народного господарства як радянської України зокрема, так і СРСР у цілому. Але з другого боку, унаслідок непослідовності реформ (вони не торкалися основ командно-адміністративної системи, економічні перетворення не доповнювалися глибокою демократизацією суспільства) кардинальних змін в економіці не відбулося. Народне господарство продовжувало розвиватися екстенсивним шляхом. Смерть И. Сталіна і початок періоду «відлиги» у суспільно-політичному житті відкрили перед українською національною культурою перспективи активного відродження, нерозривно пов’язаного з ослабленням тоталітарного режиму.

Почалася реабілітація українських письменників, репресованих за часів сталінського терору: В. Еллана-Блакитного, Г. Косинки, М. Ірчана, В. Чумака, О. Досвітнього, І. Микитенка та інших. У цей період почалася кампанія за повернення чесних імен видатним діячам української культури — драматургу М. Кулішу, кінорежисеру О. Довженку, режисеру Я. Курбасу та іншим. На хвилі боротьби зі сталінізмом і тоталітаризмом в Україні з початку 60-х рр. формується і поєднується покоління молодих літераторів і художників — так званих «шістдесятників» (учасники руху за оновлення радянського суспільства 60-х рр.).

Паралельно в цей час починає зароджуватися інший різновид опозиційного руху, що згодом здобув назву «дисидентського».

Діяльність політичної опозиції другої половини 50-х — першої половини 60-х рр. підготувала міцну основу для наступної боротьби за демократизацію суспільно-політичного життя в республіці. Представники опозиційних правлячому режиму сил переконали громадськість у можливості реального існування опору тоталітаризму.