Методичні вказівки до вивчення курсу " Історія виникнення преси

Методичні вказівки до вивчення курсу «Історія виникнення преси «

Міністерство освіти Ураїни Дніпропетровський державний університет Факультет систем й засобів масової комунікації.

Дніпропетровськ, 2000.

Курс «Історія виникнення преси» — відносно новий у низці учбових предметів, що пропонуються за планом із журналістських спеціальностей. Він складний із урахуванням діючих програм й робочих планів окремих курсів й розрахований на студентів 3 курсу.

На базі знань, отриманих студентами при вивченні ряду журналістських та літературознавчих дисциплін, й в першу чергу вступу до теорії журналітики, історії світової літератури, курс «Історія виникнення преси» дає поширене знання про етапи становлення зарубіжної преси, розкриває особливості зародження журналістики, розглядає потребу в інформації як головну рушійну силу комунікаційних процесів в історії та культурі.

В заподіяння курсу входять також розгляд прообразів періодичних видань, встановлення загальних особливостей та національної специфіки розвитку публіцистики та журналістики різних країн в Давній період й в Нові часи. Важливою метою дисципліни є формування навичок наукової роботи, оскільки вивчення курсу деякою мірою базується на архівних дослідженнях, на самостійному аналізі публіцистичних текстів.

Названий курс ще не підкріплений відповідними учбовими посібниками. Обмаль й додаткової літератури. Дослідження восновному зосереджувалися на історії публіцистики, літератури, ораторського мистецтва, аналізі релігійних трактатів ХІІ - ХV століть.

Представлені як самостійні дисципліни, ці складові нового курсу потребують логічної ув"язки й розширення. Цим визначається потреба в осмислені методологічних установок при вивченні курсу, формуванні певних рекомендацій при вивченні головних розділів.

До кожної частини пропонується додаткова література для самостійної роботи студентів.

Вступ

Починаючи дослідження історії преси, треба матір чітке уявлення про поняття інформації та її формуючі складові.

Інформація — це відомості чи дані, що об"єктивно відтворюють різні сторони та елементи навколишнього світу й діяльності людини на певному етапі розвитку суспільства, й матеріалізовані у зручній формі для передачі, збереження й обробки людиною чи ж автоматизованим засобом (1, з. 13).

Треба матір на увазі, що відрізняють поняття «інформація як засіб», «інформація як процес» й «інформація як результат"(див. докл. 2). У історії преси ці значення актуалізувалися в різній мірі, дожурналістські факти свідчать в основному про розуміння інформациї, як засобу контролю, впливу, популяризації та комерційного збагачення.

Масові інформаційні процеси органічно пов"язані із соціокультурною ситуацією, із формуванням суспільно-політичної структури. Їх розгляд неможливий поза історичним годиною та історичним простором. Та і розуміння проблем сучасного «інформаційного вибуху» вимагає наукового осмислення історії формування феномену впливу інформації на усі сфери суспільного життя (див.напр. 2, з. 19; 3, з. 40).

Багатофункціональність визначення терміну «масова інформація» зумовлює й специфічні труднощі курсу «Історія виникнення преси», серед які складність проблематики (особливо середьновічної публіцистики) недостатність емпіричного матеріалу, дискусійність в розумінні генези періодики.

Звертаючись до курсу «Історія виникнення преси», треба ясно уявляти, що й публіцистика, й журналістика, й комунікація своїми методологічними засідками спираються на загальні властивості мовлення й перш за усі комунікаційні якості мистецтва й мови. Тому, верогідно, є сенс починати історію засобів комунікації навіть із перших наскельних зображень епохи палеоліту (4,с.10). Потреба первісної людини виразити собі графічно, відсторонено зумовлена не лише вірою в магічність зображення, але й і потребою в експресивному самовираженні.

Треба звернути увагу, що комунікативність є головною соціальною функцією мови, а повідомлення інформації стає універсальною її характеристикою разом із експресивно-емотивною та регулятивною.

Разом із тім, уже в давній період формуються два типи мовних знаків: конвенціональний й неконвенціональний, котрі стануть проявами різних типів логічного мислення. Первинний синкретизм у відтворенні світу актуалізує уяву про слово — не як умовне позначення предмета, а як його частину (5,с.42). Ці різні прояви міфологічної свідомості на століття зумовлюють притаманну релігійним текстам сакральність та «словоцентричність» культур Сходу.

Другою после появи мови епохальною подією в історії комунікації був перехід від усної традиції до писемної й, як наслідок, зміну структури інформаційного повідомлення, його обсяг й направленість.

Треба ураховувати пряму залежність цого процесу від зміни в характері господарської діяльності й структурі соціуму. Дослідники вважають, що межами сімейного та внутрішньоплеменного спілкування задовольнялася потреба у повсякденній інформованості первісної людини. Вона (потреба) задовольнялася беспосередньо тими людьми, що були поряд. (6,с.46).

Разом із тім, синкретична поліфункціональність родового суспільства зумовлювала невідокремленість аудиторії від джерела інформації. У загальних обрядових й ритуальних святах усі члени родової спільноти виступали одночасно й як учасники, й як глядачі. «Інформаційні тексти, котрі смердоті створювали, носили форму міфів, легенд, казок, переказів, епосу, весільних пісень й поховальних обрядів. Вони ж були матеріально закріплені в побутових й ритуальних промовах, в архітектурі» (7,с. 10).

Поляризація інтересу до громадської інформації співпадає із годиною встановлення рабовласницького ладу, сус-пільство ділиться на виробників й споживачів інформації.

Причому керуючі системи спеціалізувалися на переробці й регуляції оперативної інформації, а тих, кого було б вилучено із діяльності соціального управління, обходилися повсякденною інформацією. новини із галузі суспільно-політичного життя доводилися до відома пересічних громадян неоперативно й нерегулярно. Якраз ці передумови сформують структуру авторитарної преси.

Розділ й. Попередники преси в давні часи

Масові інформаційні процеси мають, як відомо, професійну й непрофесійну основу. Деякі із них виникають стихійно в народному середовищі, інші органідуються по одній, професіонально. Верогідно, є сенс розглядати різні аспекти «високої» й «побутової» культури. Адже із співіснування цих двох регістрів культури й складається «єдина поліфонія історії» (Г.С.Кнабе).

Первинні форми збору та поширення інформації й навіть її коментування дослідники пов"язують із історією Давнього Єгипту. як свідчить французький дослідник Фернанд Міттон в Луврській колекції папірусів знайдено документ, датований 1750р. до н.е. (епоха фараона Тутмоса ІІІ), в якому міністр Размара коментує кілька статей якогось офіційного органу єгипетського уряду.

Посилаючись на Геродота й Міттона, П. М. Федченко висуває гіпотезу про існування рукописного єгипетського Палацового журналу. Верогідність існування такого щоденника місцевих подій підкріплюється історіографічними писемними пам"ятками (докл.див. 2, с.19−20).

Крім того, студентам слід згадати уже відомі їм із курсу «Історії світової культури» грецькі фасти, ефемеріди, анали, китайські дібао, «Літа й осені» та ін.

Становлення публіцистики й журналістики в античній культурі

Осмислення появи особливого виду художньої діяльності - мистецтва переконувати — неможливе без урахування агоністичного (від грн. — змагання, гра, бій, судовий процес) характеру грецької метальності. Агоністика як фундаментальний принцип грецької культури зумовила не лише посилення колективістських тенденцій, але й і поставила на небачену висоту роль усного слова. Формується діалектика як мистецтво роздуму й риторика як мистецтво красномовства.

Треба звернути увагу, що ораторське слово було б невід"ємною частиною державної системи, а вміння володіти ораторською майстерністю стало визначною рисою образу «громадської людини», як ідеала демократичної Греції (див. 3). Становлення судової та юридичної системи, захист державності, усування порушників полісної ідеології через остракізм відбувалися на загальних зборах — віче (екклесіях), де право слова мав кожний вільний громадянин.

Розвиток риторичного типу публіцистики зробив престижною професію логографа (- тієї, що пише промови для інших) й супроводжувався становленням мистецтва створення епопеї (характеру), теорії правдоподібності як типу аргументації, винаходом чисельних прийомів й фігур: «загальні місця», ентімема (риторичні силогізми), софізми, енкоміея (хвалебна промова), погос (гнівне обвинувачення), іронія (див. напр. 4, з. 19−105).

Треба звернути увагу на появу діалога як форми філософської публіцистики (Сократ, Платон) й діатріби — жанрової форми філософсько-моралістичного «увіщування». Їх підкреслена спорідненість із усною мовою («діатріба представляла імітацію діалога…"(С.М.Аверінцев)) свідчить не лише про історичну поєднаність, але й і про певну невиокремленість слова усного й писемного для античної культури. Схожі приклади типологічної тотожньості присутні в епідектичному красномовстві й жанрі «риторичної біографії». Сучасні дослідники жанру анекдоту звертають увагу на риторичність цого різновиду, який не може сприйматися як замкнений самодостатній текст й живе лише в діалозі, розмові (6,с. 7−8).

Показові й факти масової апробації письмових текстів. Так, текст законів Солона можна було б прочитати на табличках й обговорити на площі, навіть, звернувшись до Солона, внести певні зміни. Письмовий текст, ще не набув статусу «останьої інстанції», це було б теж саме усне слово, викарбоване на камінні, дошці, мурмурі. як будь-який діалог, своєю спрямованістю на читача антична історіографія, епістолографія, публіцистика закладали основу майбутньої періодичності письмових текстів.

На відміну від грецького полісу, римська культура (753 р. до н.е. — рік заснування Риму) сприймалася як цивілізація індивідуальностей (6, з. 274). Це, на свій чергу, зумовлює пріоритет писемної культури. Звідси жанрове розмаїття історичних записів (скрижалі, фасти, анали,"Ефемеріди"), активний розвиток літературно-публіцистичних форм (памфлет, сатира). Змінюються форми передачі побутової та офіційної інформації. Особливу увагу треба приділити римським афішам. «Corpus inscriptionum Latinarum» налічує 120 тисяч надписів (докл. див. 8).

Ці засоби інформування були достатніми для жителів Риму. Алі ж велика територія Римської імперії вимагала нових форм комунікації. Функції інформаторів, як свідчать історичні документи, виконували довірені особини, абож operarii. Такі приватні інформатори-репортери стежили за громадським життям й складали донесіння патрону. Ос-кільки це були восновному декласовані елементи абож вільновідпущені рабі, (а царина їхнього інтересів — чуйні, скандали, плітки) — то ж професія не викликала особливої поваги. Інформаторів називали ремісниками, compilatio (крадіжник, плагіатор).

Іншим джерелом інформації було б приватне листування. Епістоли Цицерона й Цезаря, Горація й Овідія сприяли багатофункціональності жанрової форми аркуша. Слід відзначити, що суб"єктивність викладення матеріалу, непідвладність державній цензурі зробили епістолярну творчість аналогом газетного повідомлення. На це вказує й наявність особливого жанру відкритого аркуша — іn publico propositae, — текст якого розмножувався й вивішувався на стінах в людних місцях (4, с.151).

Створення офіційної газета пов"язане із ім"ям Гая Юлія Цезаря. Отримавши консульство, Цезар доручивши складати й публікувати як сенатські, то й народні щоденні відомості. Звертаємо увагу на принципову різницю між «Acta senatus» — протоколів сенатові, котрі направлялися в архіви й носили суворо секретний характер, — й «Acta diurna senatus ac populi» («Щоденні протоколи сенатові й римського народу»), «настінна газета» Цезаря, що поширювала інформацію про діяльність сенатові серед населення Риму й усієї імперії.

Змістом «acta diurna» були не лише звіти про засідання сенатові, але й і промови, навіть зауваження окремих виступаючих, відомості про судові засідання (9,с.10). Крім цього у aктaх можна було б прочитати про народження дітей у високих осіб, про різні надзвичайні події («у час захисту Тита Анния Милона з неба валилися цеглини, як і занесено в відомості саме цього року» (Пліній)(9,с. 10).

За часів імперії в газетах можна було б прочитати про более менш важливі події міського життя: згадки про накази імператора, нові призначення, перелік осіб, що привітали імператриць Лівію й Агриппіну, повідомлення про одруження.

Мова газети не різнилася особливою правильністю (Малеин 13). Зміни в абетці (за часів правління імператора Клавдія) в тієї ж годину ураховувалися переписувачами. Газета розповсюджувалася різними засобами. Бажаючі могли переписати її із оригіналу, який вивішували в публічних місцях, Ціцерон отримував «газету» із приватними лисицями. Крім того, у Римі існувала пошта й спеціальні рабі -поштарі (talellarii) чи ж гінці (publicani) розвозили римський вісник.

Особливу увагу слід приділити двом дискусійним моментів цієї тими. перший стосується загального характеру газета, причин її відкриття. Частина дослідників додержується точки зору французького історика Гастона Буасс`є про антисенатський характер газети. Інші (Корнілова О.Н., Малеін А.І.) более обережні в висновках, сприймаючи «Acta diurna» скоріше як модернізацію актів сенату.

Інша низька проблем пов"язана із методологічним визначенням газети Цезаря як Першого періодичного видання. Серьозні доводь проти цієї думи наводити Теодор Моммзен, який вважає, що журналістики як такої римляни не знали. Acta diurna — цінне історичне джерело, але й ця газета, не мала вирішального політичного й літературного значення (цит. за 4, с.156).

Це підтверджується й подальшою генезою газета. Вже Октавіан Цезар зменшить обсяг офіційної інформації, значно розширить відділ пригод, котрі сам римляни назвуть «пустощами» (ineptiae) (4,с.156). А после імператора Августа газета (вона називатиметься «Acta senatus at populi») перетвориться в опис церемоній при дворі, дискредитувавши остаточно громадську просвітницьку функцію цезарівського видання. «Acta diurna» використовували як офіційний документ без огидливості та глузування, а нові «Acta senatus» стали об"єктом сатири в меніпеї Петронія (4,с.156−157).

Не менш актуальною залишається й проблема виникнення цензурних органів. Сам інститут цензури, як контролюючого органу, що встановлює громаду й формує склад сенатові, було б впроваджено у 443 р. до н.е. як наслідок дроблення патріціями консульської влади (7,с. 256). Складання acta diurna належало до обов"язки квестора — представника громадської магістратури. Алі разом із квестором в римську магістратуру входили два цензори, обов"язками які були перевірка складу общини й її освячення, а косвено цензори здійснювали нагляд за громадською моральністю. Цензори переобиралися кожне п"ятиріччя. Цією високою ціллю забеспечувати морально-етичне здоров"я общини та держави виправдовувалася не лише поява цензури, але й і її подалі існування.

Виникнення журналістики в Давньому Китаї

Означена тема вперше вводитися до структури курсу й, безумовно, вимагає широкої апробації. У руслі сучасних досліджень із проблем співвідношень Схід-Захід (див. напр. 12, 13) виникає потреба у формуванні об"єктивованих універсальних історико-журналістських критеріїв.

Гегелівський класичний вислів «схід й захід присутні в кожній речі» афористично подчеркивает «нерозривність й незлиття» цих різних моделей світу. Особливу увагу слід привернути до класичних філософем східної ментальності, орієнтованих не так на дієвий вухо (як в грецькій філософії, наприклад), але в принцип Увей — «недіяння», на реальність психічного як головної й унікальної сутності існуючого"(Юнг). Світ в китайській рефлексії сприймається як досконалий, із іманентною йому гармонією, перетворювати його не можна — порушиться природний ритм космосу. Це змінює заподіяння оратора: не перемогти опонента, а просвітити його, досягти гармонії. Цим зумовлюється й сувора регламентованість, навіть ритуальність поведінки оратора.

Що ж стосується писемної журналістики, то її предісторію починають зі збірки «Весни та осені» (VIIст. до н.е.). Звичай збирати інформацію в найбільш важливі пори року — весною та восени — мав розповсюджену практику. Крім того, існували офіційні бюлетені (дао), що видавалися правителями у випадках важливих церемоній, тексти наносилися на бронзові вироби. як вважає дослідник китайської журналістики Г. Сергєєв, ці документи (пізніше смердоті увійдуть до книги «Шуцзін») використовували родові функції журналістики. Такі офіційні повідомлення, копії імператорських декретів стануть змістом китайських газет періоду правління Танської династії (618−907 р. н.е.) — дібао, потім офіційно санкціонованих чжоубао (для всіх), сяобао. Ос-кільки більша частина підданих були неосвічені, їм спеціально вивішувалися ілюстровані новини.

Що ж до цензури, то засобом формування та контролю суспільної думи ще у І ст. до н.е. був «Музична палата» (Юефу), Яка вивчала народні пісня, перероблювала їхні в потрібному напрямі, породивши особливу форму передачі інформації - через музичну епіграму, баладу. Крім того, до функцій «секретаріатів» імператорських урядів входила цензуровка офіційних вісників.

Традиційність, інтровертивність китайського національного менталітету, авторитарність влади гальмували поширення ксілографічного й книгодрукарського досвіду, залишили незмінними періодичні видання майже до ХІХ століття.

Контрольні запитання

Специфіка формування давньогрецької та давньоримської риторичної публіцистики.

Газети Давнього Риму й Китаю. Порівняльна характеристика.

Особливості функціонування неофіційних повідомлень й каналиїх розповсюдження.

Середньовіччя

Починаючи розгляд середьновічної словесності й її вплив на еволюцію публіцистики, треба одразу окреслити специфічність історичного моменту, свого роду розвою світової культури. Панування релігійної ідеології зменшило діапазон публіцистичної творчости, дистанціювало вчену культуру кліриків від народної переважно усної культури. Майбутнім журналістам слід звернути увагу на залежність становлення масових комунікативних процесів від специфіки культури та картини світу у досліджуваний період.

Співвідношення народної («фольклорної») й офіційної («вченої») традиції є продовженям проблеми існування усної та писемної культури. Середньовіччя чітко протиставило два регістри культури: високу елітарну та побутову низьку. На думку А. Я. Гуревича «розподіл суспільства до неосвічених illitterati, idiotae і грамотних, освічених людей відбивало специфічну культурну ситуацію: книжкова, письмова культура існувала вигляді свого роду острівців у морі систем усній комунікації і трансляції культурних цінностей» (1,с.161).

Реальність світу небесного в уяві середьновічної людини поєднувалася із побутовою життєвою практикою, зумовлюючи особливу сакральну та профанну змішаність, чи ж просторову «неперервність» (термін Ле Гоффа) (2,с.155). У відповідності із ним формується й певна безперервність та лінійність божественного години. На зміну постійно новому циклічному години античності приходити тривалий, аграрний та церковний годину середньовіччя, ознаками якого вчені вважають подієву ненасиченість, сувору підпорядкованість літургійним святам, залежність від економічних та соціальних структур. Ці епохальні подробиці дозволяють пояснити майже повну відсутність інформаційних інституцій: саме розуміння періодичності і точної фіксації години — необходимых характеристик повідомлення — знаходилося в прямій залежності від соціальної ієрархії. як й писемність, міра години був власністю могутніх верхів. «Народна маса не володіла власним годиною й був неспроможна навіть визначити його» (2, С.167).

Феодально замкнене господарство у середні віки звузило можливості громадських та культурних зв"язків, але й не знищило потребу в інформаційному обміні, впровадженні нових типів комунікативних стосунків.

Дуалістична модель світосприйняття в середні віки змінила загальну картину світу, перевела мистецтво з зовнішнього простору у простір внутрішній. Не випадково найпоширенішим жанром стає агіографія та історичні хроніки. Слід звернути увагу, що саме хроніки та літописи за своїм призначенням близькі до сучасних газет, оскільки схожими засобами фіксували важливі поточні події, для більшої зацікавленості читачів описували фантастичні чуйні й пригоди, суб"єктивно оцінювали своїх героїв.

Разом із тім зауважимо, що історіографічні пам"ятки були не єдиними чинниками писемного поширення інформації. Якщо сага, літопис повертав читача до минулого, то конкретна сучасність, подробиці життя пересічних громадян відбилися в моралізаторських «прикладах» (exempla), в міській політичній пісня, в «покаянних книгах», в інших неофіційних текстах, що створювалися на противагу феодальній пропаганді. Для декого створення таких текстів й їхні поширення стали професією (барди, мінезингери, скальди, трубадури, рапсоди, кобзарі, блазні, жонглери).

Але в процесі соціалізації особистості, пристосуванні її до вимог колективу церква усе ж таки таки відігравала головну роль. Проповідь й повчання дозволяли наблизити релігійний ідеал й життєву практику. Своєрідним кодексом такої поведінки були «покаянні книжки», котрі містили переліки гріхів й покарання, що них належали (докл.3). А. Я. Гуревич звертає увагу на масовий характер «покаянних книжок», справу із якими малі усі члени суспільства й тому смердоті, певною мірою, відтворювали головні риси морального життя середньовічного жителя. Пенітенціалії описували й народні забобони, магічні обряди, ворожіння, чаклунство. Ці марновірства, на думку дослідників, були фактами колективної свідомості й поведінки, а доля в масових діях (ритуалах, святах, жертвоприношеннях) сприяли усталеності цих колективів в аграрному суспільстві.

Родова потреба в колективі й в колективному абсолюті формувала структуру літературних дидактичних жанрів. Exempla (ХІІІст.) являли собою моралізаторську ілюстрацію проповіді. Складалися навіть збірки таких «прикладів», методички для проповідників. Такі «картинки із життя» надавали повчанню переконливості, а історику — можливість зазирнути на «зворотій бік» існування середьновічної людини. У свою чергу, ці живі образи грішників, святих, демонів, апостолів, чортів відтворювали парадоксальну ситуацію причетності людини й до світу земного й до царства Божого (див. докл. 4).

Особливе місце в середньовічній публіцистиці займали полемічні трактати про авторитет світської та духовної влади. Суперечка про два мечі не обмежилася жанрами офіційної культури (памфлети Петра Красса, П"єра Дюбуа, юридичні трактати легістів, епістолярії релігійних діячів), але й і виплеснулася на вулиці міст, набуваючи гарячих прихильників й серйозних опозиціонерів.

Питання інвеститури (інвестит — урочистий акт вручення каблучки та посоху князю церкви) обговорювались у церквах та школах, на площах та у замках. «Книжки про суперечку», інвективи, папські булли, королівські листи набувають значного поширення, і опосередковані пісенною формою, набувають характеру масового повідомлення.

Що ж до усного поширення інформації, то воно та набувало різних форм відповідно до загального характеру середньовічного мислення. «Усна газета», хоча й в зредукованій формі, пройшла через усє середньовіччя. К. П. Федченко вказує на існування у Франції «громадського гомеродрома», до обов"язків якого входило щоденне оповіщення жителів про найважливіші міські новини (9, С.32). Великою популярністю користувалися також жонглери — «ходячі хроніки» свого години (7. С.46). Цих головних носіїв поетичної творчости до появи у ХІІІ ст. міської поезії в Іспанії називали — хугларами, в Германії - шпільманами. До речі, інформаційні функції професії відбилися й на жанрових ознаках деяких форм поезії трубадурів. Так, тенсона виникла із діалогу двох жонглерів — «потішників»; сірвента своєю полемічною стилістикою нагадує середньовічні політичні дискусії.

Що ж стосується молитви та проповіді, то ці жанри стають головними формами релігійної усної комунікації. Загальнодоступність змісту, використання знайомих образів та порівнянь робить проповідь універсальною, близькою до народу.

Так, аналізуючи промови популярного німецького проповідника ХІІІ ст. Бертольда Регенсбурзького, А. Я. Гуревич звертає увагу на оригінальну мову цих писемних історичних пам"яток. З метою активізації уваги слухачів, проповідник вводити елементи діалогу, «фіктивні запитання» («Про, брат Бертольд, що саме нам робити?..»), звернення до певної аудиторії («Ти, розпусник», «Виженіть, скупец»,"Вы, шевці"), загадки, порівняння, що інтригують читача. Зміст проповіді німецькою мовою приводити дослідника до висновку про призначеність виступу перш на для пересічних парафіян. Не випадково Бертольд Регенсбурзький отримав прізвисько Rusticanus («простонародний») (5,с.180−198).

Але ж усний тип культури вимагав постійних зв"язків. Тут ми стикаємося із одним з парадоксів Середньовіччя. Власність як матеріальна й психологічна реальність, повністю залежала від сеньйора. Тому більшість людей обмежувала своє життя стінами замків чи межами земельні володінь. Алі мобільність інших стає «крупним феноменом середьновічної демографії й суспільства» (2,с.127;див.також 10,11,13).

Слід звернути увагу тих, що проповідь супроводжувалася мандрами та аскезою. Крім того, відлучені за релігійні подивися від монастиря клірики також удавалися до подорожувань. Лицарі й селяни, прочани й волоцюги, вчені й колоністи, жонглери й школярі, співці й прокажені стають пілігримами Середньовіччя. Особливе місце в цих пересуваннях малі візити королівських та духовних осіб до Візантії, військові та хрестові походи (див.напр. 10).

До того межі ХІІ - ХІVст. у Західній Європі з"являються заклади на зразок вищої школи. У густозаселених місцях вчителі-бакалаври та школярі - студеї об"єднувались у своєрідні корпорації - прообрази перших університетів. Так було в Італії в 1189 р. виник Болонський університет, у 1224 — Неапольський, у 1303 -Римський. Англійській Оксфордський діяв із ХІІ століття, Кембріджський відкрився у 1202. Паризька Сорбонна почала діяти в 1257 році, а іспанський Сієнський університет- у 1240. Згодом виникли Краківський (Ягеллонський), Віденський, Гейдельберзький, Лейпцігський, Кенігсберзький та інші університети.

Поступове формування у ХІІІ-ХVст. міської культури майже в всіх країнах Західної Європи викликало значні зміни й в типології культури, й в становленні книговидавничої справ. Поширення паперу в Європі, вдосконаленя технологічного процесу паперового виробництва (особливо в Італії ХІІст.) підвищило значення міста як головного постачальника сировини (ганчір"я), й як основного споживача готової продукції. Різко зростає кількість рукописних книжок: за період, трохи більший від століття (1400 — 1520 рокта), вийшло значно понад книжок-кодексів, ніж на попереднє тисячоліття (400−1400 роки).

Книжка стає певною мірою масовим засобом спілкування, а її виготовлення започатковує нову галузь міської економіки. як вважають дослідники, становлення гуманістичних ідей сприяло комерціалізації книжкової справ. Вже не тількі замовлення, а і вільний ринок формують нову видавничу політику. З"являються видавці-комерсанти європейського масштабу (флорентієць Веспасіано так Бістіччі), формуються міжнародні центри книжкової торгівлі (Флоренція, Венеція).

Не менш значні події відбуваються й в розвитку публіцистики. Жанр політичної промови відроджує традиції античної риторики, оратор замінює середньовічного проповідника. Публіцистика стає широко визнаним засобом суспільного впливу.

Особливо це стосується публіцистики народного руху та антифеодальних повстань. Критицизм віруючих, що виливався в єресі, втілювався як в традиційні, то й в нові жанри: єретичні проповіді (Арнольд Брежіанський) та промови (єресі патарів), «підметні листи», богословько-публіцистичні трактати (Джон Уікліф «Про громадянське рабство», «Про посади короля»), прокламації, звернення (послання Джона Болла). Кола ді Рієнці, очоливши антифеодальне повстання у Римі (1347), оголосив собі народним трибуном й проголосив у Римі республіку. Його листування із Петраркою стало значною подією в політичному житті Італії, а послання поета читалися навіть на Капітолії.

Помітними були й факти поєднання красномовства з зображувальною публіцистикою. Вживання малюнків й народних гравюр як «ілюстративного матеріалу» відомі ще із середніх віків (тексти промов містили зображення святих, але й догори ногами, щоб при перегортанні сторінки паства із амвону бачила правильний малюнок). Алі витоки жанру політичного плакату дослідники пов"язують з настінним живописом вже згадуваного Кола ді Рієнці, який використовував малюнок для пропаганди своїх ідей. Алегоричність образів (море, корабель-Рим, що гине под буйними хвилями) повністю підпорядковувалася тематиці виступу (див. докл. 9).

Загальне пожвавлення життя в період Відродження, розвиток торгівлі (головний шлях якої у ХУ-ХУІ ст. проходив уздовж Рейну), релігійні конфлікти, Реформація пробуджували інтерес до ширших мас народів Європи.

Поява власне журналістики пов"язана зі зміною феодального принципу локального обмеження. як вважають дослідники, для виокремлення журналістики в оригінальну форму недостатньо просто налагодження шляхів передачі інформації. «Необхідний певний рівень розвитку громадськіх відношень, економіки, науки й техніки «(1,с.5).

Для розвитку преси важливим якщо вирішення наступних завдань: формування міжнародного ринку, розширення комунікаційних зв"язків, технічна й матеріальна готовність до газетного виробництва, створення «соціального замовлення» на періодичну інформацію.

Перші журналістські спроби багато в чому нагадували специфіку спорідненой книжкової справ. Цій первісній епосі був притаманий своєрідний «персональний «журналізм, коли видавець, збирач новин, автор, редактор поєднувалися в одній особі.

Потреба в регулярній інформації викликала до життя рукописну газету. Історія цих видань пов"язана із активною діяльністю торгівельних, портових міст, культурних центрів. Першість Італії в цьому процесі пояснюється як економічним розвитком країни, то й тім, що протягом майже двох століть Італія був «законодавницею мод» в ренесансній Європі.

Тут у ХУ столітті, як указує П. К. Федченко, розмножувалися й продавалися звіти-оголошення про діяльність Верховної заради республіки — брольєтти. Венеціанські зведені відомості - фольї д"аввізі (аркуші новин) розсилалися у вигляді депеш іноземним послам. Комерційні за характером аввізі розповсюджувалися серед купців й були поширені в багатьох містах Італії (див. 2, с.41−45). Отож саме назва «газета», як вважають, скидатися від венеціанської розмінної срібної монети Gazetta: саме скільки коштували рукописні аркуші новин (notizie scritte), котрі готувало особливе бюро збору, систематизації і поширення інформації (3,с.7).

Разом із рукописними газетами та листами ходили і летючі листки-фельєтони — пасквіль й гоббо — що зберегли свою родову спорідненість із епістолярними жанрами «відкритих листів». Приклад Італії швидко поширюватиметься у Європі, стимулюючи як розвиток журналістики, то й становлення цензури.

У 1572 булла папи Пія У кваліфікувала рукописні аркуші як вигадки диявола, і авторам цих видань загрожувало відлучення від церкви, таврування та висилка на галери. У 1488 в Англії почне діяльність дітище Генріха УІІІ - Зоряна палата, що підпорядкує собі абсолютні права на видання друкованої продукції. Значною мірою це обмежило циркуляцію рукописних видань, але й навряд чи знищило нагальну потребу в розширенні інформаційних джерел та пожвавлені комунікаційних відношень.

Винахід Гутенберга (середина ХУ століття) значно стимулював розвиток ЗМІ, поклавши вушко ери друкарства, етапу відчуження аудиторії від джерела інформації. Алі перехід до друкованої періодики у ХУІ - ХУІІ століттях багато в чому був обумовлений національною специфікою. Студентам необхідно матір уявлення як про загальне тло журнально-публіцистичних процесів, то й про соціокультурні політичні національні реалії, котрі починаючи із ХУ ст. особливо гостро зумовлюють різностадіальність розвитку світової преси.

Виникнення преси в Германії

Упереджуючи розгляд витоків німецької журналістики, слід звернути увагу того факт, що середньовічна Германія багато в чому був спадкоємицею традицій Римської імперії, запозичив, наприклад, структуру первісної преси. Цим зумовлене і тривале функціонування рукописних видань, котрі паралельно із друкованими існуватимуть до 18ст.

Листи-новини й листи-газети — попередники періодичних видань — іменувалися по-різному («aviso», «novo», «Zeddell»), але й найбільш поширеною був назва «цайтунг» (Zeitung), від «цайт" — годину. Хоча, як вважають дослідники, слово «газета» у значенні «повідомлення» вживалося в кельнському регіоні ще в 1300р., але й вперше з"явилося в заголовку видання в 1502 «Newe Zeуtung von orient und affgange» (цит.за 4, с.75).

Як й в Римській імперії, заможні люди утримували платних кореспондентів у велеких торгівельних містах й завдяки цьому одержували оперативну інформацію.

Вирішальним для розвитку такої «індивідуальної» інформаційної комунікації було б геополітичне становище Германії. Роззосередженість мілких самостійних міст, не зацікавлених в економічних, а тім паче політичній централізації сприяли збереженню національної роздробленості із ХІУ століття (у 1356 «Золота булла» Карла ІУ надала необмежені права князям) майже до кінця ХІХ століття, разом із тім сформувала регіональність як загальний принцип розвитку. Його основою стала міська культура.

На ХІУ — ХУ століття припадає розквіт окремих німецьких міст із особливо розвиненим ремісництвом, торгівлею й пов"язаних промислово-культурними стосунками зі столицею ренесансної Європи — Італією. Аугзбург, Стразбург, Нюрнберга стають не лише осередками німецького гуманізму, а і інформаційними й видавничими центрами. Листи-газети стають помітними ознаками цого години. Листування купців Міхаеля Бехайма (1443), Штефана Раблера, поява наукових листів-газет, різних додатків — свідчать про систематичний характер такі форми комунікації.

Реформація продовжує традицію писемної публіцистики різноманітними листівками, зверненнями, промовами, летючими листками. Особливо високі тиражі, неодноразові перевидання творів Мартіна Лютера значно розширюють межі індивідуального спілкування, втягують у вір релігійних дискусій численних представників різних прошарків населення. Проповіді Мюнцера й Меланхтона, «Листи темних людей «Гуттена започатковують традиції політичної журналістики.

Масовість та періодичність стають невід"ємними рисами й рукописних газет ХУІст., із появою які дослідники й пов"язують зародження німецької преси. Причому, підготовка, переписування та поширення цого виду газета тісно пов"язане із діяльністю поштових станцій, осередків інформаційного обміну. Це дійсно був годину, «коли пошта робила газету», й чиякий бажаючий міг замовити й передплатити ці видання.

Менш розповсюдженими були так звані «фуггер-газети». Локальний характер їхні повідомлень, наявність приватного листування, секретної інформації, цензурний контроль не дали можливості поширитися цьому різновиду рукописної преси. Алі їхнього учредитель — банкір й лихвар Якоб Фуггер увійшов в історію й як перший монополіст у торгівлі індульгенціями. Відомий чернець Тецель, який викликав гнів й обурення Мартіна Лютера, був одним із агентів банкірського дому Фуггерів (5, с.91).Торгівельний будинок Фуггерів в Лейпцигу мав численні комерційні зв"язки практично із усіма європейськими державами, королівськими дворами, й навіть із римською курією. Інформація стала них звичайним товаром, як й все інше (докл. див.1, з. 5).

Поступовий розвиток засобів масової інформації відбувався паралельно зі становленням інституту цензури. Причому світська влада виявила собі значно пізніше, ніж духовна. Книгодрукарство з"явилося в Кельні у 1469, а у 1475 книжки стали виходити із цензурними позначками місцевого університету. Знаходячись под владою католицького духівництва, університети виконували цензорні функції, але й із початку ХУІ століття створюються власне цензурні комісії в окремих округах. Проти «зловживання божественним мистецтвом книгодрукування» виступили й архієпископ Бертольд (Майнц), й тато ОлександрУІ, який зробив спробу поширити регіональні цензурні закони протягом усього територію країни. Лев Х Медічі, проти якого виступив Лютер зі свома 95 тезами, впровадив цензуру всіх католицьких державах й підпорядковав друкарське мистецтво інквізиції та духовній цензурі. Пізніше контроль над пресою стані ознакою влади й перейде до місцевих рад.

Складаються переліки заборонених книжок, более чітко формулюються вимоги до видань, встановлюються міри покарання для порушників (поліцейський статут 1548, покажчик недозволених книжок 1540, 1550, 1579рр.). Мабуть вперше в історії преси, репресіям (цензурний статут 1570) піддають покупців й читачів нецензурованої продукції (2, С.96−97). До речі, досить жорсткі заборони змінили хід розвитку преси: франкфуртський книжковий ярмарків закривається й переїздить до Лейпціга; друкарі над змозі знайти роботу, цілими друкарнями переїздять у сусідні країни: Італію, Францію.

Незважаючи на це, Германія стала однією із перших країн, де з"явилася друкована газета. Слід звернути увагу, що німецька побутова культура уже був знайома із періодичністю як інформаційною ознакою. Історіографічні збірки «мессреляції» («ярмаркові звіти») досить регулярно восени й навесні виходили в ХУІ столітті й були пов"язані із видавничою діяльністю австрійця Михаїла фон Айнцінга, який зібрав й оприлюднив історію сенсаційного Кельнського собору (1588), рішенням якого архієпіскоп курфюста Гебгарда був оголошений поза законом. Успіх цого видання заохотив Айнцінга, й він почав регулярно складати звіти (реляції) про громадські події, додаючі власні спостереження. Ос-кільки їхні вихід співпадав із годиною Франкфуртської ярмарки, то їхнього й назвали «ярмарковими звітами» (3, с.12−19). Поступово годину між виданням зменшувався, доки, за логікою такого типу видань, смердоті не перетворилися на тижневики.

Незалежно від цого з"являються офіційні тижневі газети. Поява першої багатосторінкової газета, що містила суспільно важливу інформацію із усього світу, датується в Германії 1605 фатальністю. Йоханн Каролус, книготорговець, засновує у Страгзбургу тижневик «Авізо». З 1609 відомі тижневики — «реляції», що виходили в Вольфенбюттелі. За своїм змістом це були різні рукописні (потім друковані) видання, де на виборах 4 сторінках протягом усього площину шпальти містилася суха інформація та повідомлення. Незважаючи на обмежений тираж, ці видання малі поширення й за межами Германії.

Найактивніше розвивалася преса в саксонських феодальних князівствах, де книжки звільнялися від акцизів й пресингу цензури. як й в інших країнах, тут поширюється практика надання друкарських привілеів. То в 1650 році Тімотеус Рітцш, отримавши привілей, починає видавати щоденну газету «Айнкомменде цайтунг» (Газета, що надходить), першу друковану газету такого типу в світі. Невисокими були тиражі первісних газет — 350 — 400 примірників.

Разом із тім, розпад «Священої римської імперії» для Германії був особливо болісний. Тридцятирічна війна, жорстке протистояння Євангельської унії та Католицької ліги, розгул Контрреформації, феодальна реакція, селянські повстання 1620−1670 років, морова виразка зменшують населення майже втричі, гальмують розвиток не лише преси, а і культури й господарства в цілому.

Історія виникнення преси в Англії

В Англії, на відміну від Германії, появі преси передував розвиток книговидавничої справ й складання загально-національного ринку, ліквідація адміністративної та господарчої роздробленості. Інша специфічна рису — коммерціалізація газетярської справ, пов"язана зі стримким розвитком ринкових стосунків й зі складанням політичної системи. Слід звернути увагу й на особливості англійської цензури, котра активно впроваджувалася фанатичними «захисниками», а й за часів правління Марії Кривавої та Єлізавети набула найбільш страшних форм.

Як й в інших країнах, в Англії традиції просвітництва й культурного ренесансу започатковувались у тиші монастирів. У наукових кабінетах («скрипторіях») складаються літописи, переписуються та ілюструються твори класиків, обговорюються релігійні тексти. Не останню роль у просвітницькому пожвавленні й розповсюдженні інформації відігравали університети та приватні бібліотеки.

Стаючи осередками гуманістичної думи, університети активно впроваджують нові знання й технології. Невдовзі после створення друкарського верстату, Уільям Какстон у Кельні вивчає книгодрукарську справу й відкриває у Вестмінстерському абатстві першу друкарню (1477). Через рік справу продовжують Оксфордська та Лондонська друкарні. Запозичений нідерландський шрифт зусиллями учнів Какстона змінюється на власний англійський; всього за чверть століття виходить близько 400 друкованих творів.

Особливої національної специфіки набуває й цензура. Створена у 1488 Генріхом УІІ Зоряна палата чиселенними ордонансами намагалася повністю регламентувати усі галузі друкарського промислу. Обмеження кількості друкарень й навіть друкарських верстатів (ордонанс 1585р.), підтримка Компанії друкарів — абсолютного монополіста в галузі видавництва, заборона на ввіз книжок з-за кордону (королівський статут 1530р.), на поширення летючих листків (1559р.) та книжок, «що ображали порядок і організацію англійської церкви, її звичаїв та обрядів» (королівська прокламація 1589р.) — такими є напрями діяльності цензурних органів Англії протягом століття (див.докл.1,с.131−137).

Слід зазначити, що така активна діяльність цензури значно обмежувала можливості офіційних засобів масової інформації. Книги, як й друковані офіційні видання, були привілеєм багатих.

Показова історія офіційного вістника «Англійський меркурій», видання якого було б інспіроване міністром Бурлеєм под годину іспанської облоги у 1588. Урядові відомості, що містилися в цьому першому періодичному органі, давали «правильну» інформацію щодо воєнних подій й розсилалися в усі частини країни. Поодинокі згадки в історичних роботів «Англійського меркурія» пов"язані із недоведеністю аутентичності пам"яток, що збереглися.

Чисельні збори, мита та податки серйозно впливали на масштаби книжково-газетярської справ. Бо более масовими були рукописні «ходячі новини» та «збірки новин». Хоча поширення такі афіши чи летючі аркуші набули в останні рокта царювання Єлізавети і особливо в часи правління Іакова І, на наш погляд, їхнього передісторія пов"язана із розквітом міської культури Англії ХІУ — початку ХУІ століття й із особливим синкретизмом поетичної творчости, де інформативний вухо невід"ємний від індивідуалізованої емоційно-зображувальної форми.

Попередниками таких повідомлень були досить розвинені жанри політичної поезії Середньовіччя. «Світськість та актуальність тематики політичних пісень й співаємо, їхні насиченість реаліями сучасності в поєднанні із масовим характером …» дозволяють дослідникам вбачати в політичній поезії важливий чинник світосприйняття міського жителя (3,с.81). Анонімність, мовний демократизм (англійський у ХІУ — ХУст. був мовою нижчого стану), загострена реакція на політичні події (запитання податків — «Пісня проти королівських податків»), розгляд актуальних тим (критика вад суспільства, проблема гармонії в королівстві, критика судових чинновників, важке положення бідних і.т.ін.) — усе це максимально наближає політичну поезію до власне інформаційних жанрів.

Чисельні News містили переклади із аналогічних європейських видань німецькою, фламандською, італійською мовами. На кшталт римських operarii в Англії існувала професія збирача новин, працювали агентства, що друкували зібрані новини на продажів (2, с.380). Заможні люди утримували для собі таких складачів рукописних газет.

Наприкінці ХУІ ст. рукописні аркуші потіснили друковані збірки новин — news-ballads й news-pamphlets (4,р.3). На шкода, ці попередники газет залишили нам лише назви: «новини із Фландрії»,"Новини із Германії й Голандії «, «Жахливі новини з західної Англії про пожежу Тівертон».

Збирачем новин за професією був й Наталіель Баттер, який почав видавати власний листок новин «Weekly News» (1622). Публікував він лише факти (більшість перекладених із голандських видань), небезпідставно побоюючись цензурних перепонів. Інформаційні лакуни доводилося заповнювати текстами із Біблії, вигаданими новинами, розповідями про сирен та морських тварин. як свідчать історики преси, судячи із усього, в Лондоні виходила ще одна одноіменна газета, що видавалася Томасом Аргером (3,с.21). Ця плутанина зумовлена формальною й тематичною невизначеністю перших газет, більшість які були загублені. У первісних виданнях постійно змінювалися назви, цензурні заборони змушували видаців робити перерви в друкуванні газет (докл.див. 5).

Недосконалість первісної газета викликала незадоволення читачів й навіть дошкульні сатиричні випади, як-то комедія Бена Джонсона «Постачання новин» (1626). Більш популярними були епістолярні жанри. «News letters», як різновид рукописних видань, були набагато різноманітнішими, ніж Перші друковані газети. Приватне листування давало змогу виражати політичні вподобання, уникаючи цензурних репресій.

Стримкий розвиток преси у 30−40-х рр. ХУІ ст. був пов"язаний з політичною самоідентифікацією англійського суспільства. У листопаді 1641р. у формі газета було б опубліковано звіт про парламентські засідання, а період 1642−1649р. виходило не менш 170 щотижневих газет.

Контрольні запитання

Передумови виникнення англійської друкованої газети.

«Зоряна палата»: специфіка діяльності цензури в Англії ХУІ-ХУП століть Типологія рукописних й друкованих видань на початку ХУП століття.

Історія виникнення преси у Франції

На відміну від інших країн, Франція мала давній й усталений ринок рукописної продукції. У 1323 році в Парижі було б 29 книготорговців, на які працювали тисячі переписувачів. Копіювання було б відповідальною справою й регулювалося особливими статутами. Між іншим, як свідчить Н. Новомбергський, в одному із них (статут 1342 року) було б вказано, щоб книготорговці завжди малі в достатній кількості якісні навчальні посібники (1.С 4.).

Слід звернути увагу на співвідношення приватного й державного сектора економіки в управлінні друкарською справою. Приватні ініціативи в Англії, Італії, Германії жорстко обмежувалися державною політикою в галузі друку. У Франції, навпаки, університетська влада прийняла рішення викликати із Германії друкарів.

Першу друкарню було б встановлено в одному із приміщень Сорбонни в 1470. Прихильними до «божественного мистецтва друку» були й Людовік ХІ, й Людовік ХІІ. Останній взагалі звільнив друкарів від щорічного податку в 30 тис. ліврів й дозволив вільний обіг книг.

Протиріччя між католиками і протестантами, посилення світської влади при Франциску І сприяли впровадженню релігійної цензури. Твори, що виказували єритичні думи, спалювалися, складалися офіційні каталоги дозволених й недозволених до друку книжок, за порушення правил попередньої цензури можна було б заплатити не лише ув"язненням й втратою майна, а навіть тортурами й смертю.

Наслідком такої суворої політики стали появи таємних (інколи нелегальних) вісників, реляцій та ін. Особливо активно за часів правління Генріха ІІІ (1570−1589) розвивалася карикатура. Стіни Парижа щоденно вкривалися сатиричними творами. Зникнення авторитету короля викликало хвилю політичних памфлетів й співаємо (Дю Бартас, Агріппа д"Обіньє), релігійно-філософських трактатів (Монтень), історіографічних творів (Брантом).

Крім того, політичними інформаторами й тлумачами законів, як й в середньовіччя, виступали священики. Проповідь залишалася головною масовою формою громадського виховання. Історики французької преси згадують рознощиків дрібної друкованої продукції, котрі в Перші половині ХУІІ століття розповсюджували Новини й політичні думи. У обігу були й друковані аркуші, що містили один якийсь факт .

Елементи журналістики присутні й в «Газеті паризького буржуа» (1409−1444), й в «Скандальній хрониці» Жана де Труайє (1461−1483), й в «Газеті паризького буржуа» часів Франциска І.

Дослідниця Золотуха Л. звертає увагу також на національне явище французької прапреси- canard — журналістський фольклор. Сенсаційні повідомлення, фантастичні оповідання, курйозні випадки, незвичайні факти, опис кримінальних подій друкувалися не лише у «Французькому Меркурії», але й і стали окремою жанровою формою. Існували друкарні, що спеціалізувалися на випусках збірок canard (докл. див.2, з. 21−22).

Цензурні обмеження й заборони зумовили популярність усної та рукописної газети (нувелль червона мін), котра мала в Парижі особливо впорядковані й регламентовані форми. Вулиця Пон-неф ще за часів Фронди стала своєрідним народним форумом, де щовечора громадяни обговорювали важливі політичні події.

Розростання мережі інформаторів призводило, як свідчать дослідники, до створення редакційних та копіювальних бюро (3, с. 73 — 74). Нелегальний й опозиційний характер таких самодіяльних агентів сприяв популярності газет, а XVIII столітті міністерство закордоннних справ не лише офіційно визнало засну газету, а навіть використовувало її в своїх інтересах. Поступово, як свідчить П. К. Федченко, приходила навіть певна диференціація усних газет за тематикою й за колом учасників (4, с. 75 — 76).

Слід звернути увагу тих, що усна газета існувала паралельно із друкованими виданнями, конкуруючи із ними рівнем своєї злободенності й темпераменту, заповнюючи лакуни в інформаційному процесі.

Розповсюдження друку та схожі темпи розвитку країн Європи сприяли майже одночасному виникненню періодичних видань. Якщо в інших країнах становлення преси пов"язане із розвитком буржуазних відносин, то винятком з цієї закономірності був поява друку й газет у Франції. Там Перші видання не відносилися прямо до дій молодої буржуазії, а були інспіровані абсолютистською владою і особливо кардиналом Рішельє.

Незрілість французької буржуазії, її відсталість порівняно із італійською й англійською дослідники пов"язують із відсутністю зручних ринків великої зовнішньої торгівлі, віддаючи перевагу спокійному та вірному прибутку (5, з. 246). Французькі буржуа займалися в основному лихварською діяльністю, реалізовували державні займи. Нова політика Рішельє по укріпленню французького абсолютизму передбачала й певну популяризацію ідей національної єдності, централізації політичної влади.

Гуманістська культура ХУІ ст., торжество французької зброї й зовнішньої політики в 30-річній війні - усє це сприяло гегемонії Франції в політичному житті Європи. Особливе місце в культурі Франції й в історії світової преси посідає Теофраст Ренодо, особистий лікар короля, власник Адресного бюро, ініціатор відкриття безкоштовної лікарні для бідних, головний керівник державних благодійних установ й, нарешті, видавець першої друкованої французької газети «Ла газетт» («Gazette»)*.

Перший номер з"явився 30 травня 1631р. Чотири сторінки формату 23×15 містили інформацію із Іспанії, Германії, Італії. «Газетт» виходила разів замірялися вбити тиждень тиражем 1200 прим. Збільшуючи поступово кількість сторінок (до 12) й змінюючи якість графічного оформлення: покращується друк, з"являються малюнки.

Лише із шостого номери з"явилися повідомлення з самої Франції в рубриці «З Сен-Жерменського передмістя Парижа». Поступово кількість внутрішньої інормації збільшувалася за рахунок придворної хроніки, дипломатичних, військових повідомлень. Офіційний характер газеті надавали й тексти укладених політичних, торгівельних угод, дипломатичних доповідей, добутих не без допомоги Рішельє, а потім кардинала Мазаріні. як вважають дослідники, Людовік ХІІІ був автором воєнних кореспонденцій із описом походу королівських військ у 1633 — 1644 роках в Лотарингію, Пікардію та Лангедок (3, с.89).

Широко користувався Ренодо й матеріалами із іноземних газет. Це навіть привело до порушення судової справ проти журналіста у 1634. Паризьке товариство друкарів й видавців вимагали скасувати привілеї, наданіі «Газетт», й Дозволити всім вільно публікувати усякі новини.

Ренодо видавав й додатки до газета. Місячні оглянь «Реляціон де нувелль дю монд» (поточні Новини світу) містили навіть коментарі до старих й нових повідомлень в газеті.

*Хоча слід сказати, що попередниками цого видання вважають «Газетт франсуаз» (1604р.), збірку різноманітної інформації, що видавалася Марселіно Алларом, й «Меркюр франсуа» (1611), щорічник Рімера.

Контрольні запитання.

Специфіка видавничої справ у Франції в ХУІ-ХУП століттях.

Усні і писемні форми поширення інформації у Франції періоду Відродження.

«Газетт» Ренодо в історії становлення французької журналістики.

Список литературы

Fox Bourne H.R. English Newspaper. Vol. 1 N.Y. 1966. 391р.

The Encyclopedia of the British press 1422−1922 Besingstoke; 1992. 644р.

Аверинцев С. Поетика ренневизантийской літератури. М., 1977. 320 с.

Буассье Гастон Газети Стародавнього Риму // Картини давньоримському життя. Нариси громадських настроїв часів римських цезарів. СПб., 1896.

Від кременя до кремнію. Історія засобів масової інформації. Львів, 1987.

Воройский Ф. С. Систематизований тлумачний словник по інформатики. М., 1998. 190 с.

Вороненково Г. Ф. Путь, длиною до п’яти століть: від рукописного листка до інформаційного суспільства. М., 1999.

Гаспаров М. Л. Цицерон і антична риторика //Цицерон Марк Туллій. Три трактату про ораторському мистецтві. М., 1994.

Грабельников А.А. Масові інформаційні процессы: от первісного до сучасного громадянського общества//Журналистика. Історія Комсомольця та сучасність. М., 1993. С.6−19.

Гуревич А.Я. «Хронотоп» народного християнства: exempla // А. Я. Гуревич Середньовічний світ: культура безмолвствующего більшості. М., 1990. 395 с.

Гуревич А.Я. Категорії середньовічної культури. М., 1972. 318 с.

Гуревич А. Я. Народна культура раннього середньовіччя у дзеркалі «покаянних книжок"// Середні століття. Збірник АН СРСР. М., 1973. З. 28−54.

Гуревич А. Я. Усна і письмова культура середньовіччя: два «селянських бачення» кінця ХП -початку ХШ века//А.Я.Гуревич Середньовічний світ: культура безмолвствующего більшості. М., 1990. З. 161−178.

Древние цивилизации: от Єгипту до Китаю М., 1997. 1264 с.

Дюби Жан Європа в Середньовіччі. Смоленськ, 1994.

Зелинский Ф.Ф. Історія античної культури. СПб., 1995. 380 с.

Золотуха Л. Н. Виникнення та розвитку журналістики за доби становлення капіталізму М., 1987. 58с.

История зарубіжної літератури. Середньовіччі та «Відродження: Учеб. для филол. спец.вузов. М., 1987. 415с.

Кардини Ф. Витоки середньовічного лицарства. М., 1987. 360 с.

Киселева Л. И. Про ніж розповідають рукописи (рукописні книжки на Західної Європи). Л., 1978.

Кнабе Г. С. Двуединство культуры//Г.С.Кнабе Матеріали до лекцій із загальної теорії культури та культурі античного Риму. М., 1994. З. 17−25.

Корнилова О. Н. Риторика — мистецтво переконувати. Уч. посібник. М., 1998. 208 с.

Культура середньовіччя. До., 1995. 208 с.

Курганов Еге. Анекдот як жанр. СПб., 1997. 123с.

Ле Гофф Жак Цивілізація середньовічного Заходу. М., 1992 376 с.

Малеин А.І. Газети в давніх римлян. СПб., 1893.

Мечковская Н. Б. Мова і релігія. М., 1998. 352с.

Мкртчян А. А. Виникнення англійської друку. Журналістика у роки буржуазної революції" і реакції ХУП століття // Журналістика. Історія Комсомольця та сучасність. Рб. наук. Тр. М., 1993. З 20−29.

Москаленко О.З., Губерський Л. В. Масова комунікація. До., 1997. 217с.

Мяло К.Г. Космологічні образи світу: між Заходом та Сходом // Культура, человек і картина світу. М., 1987. З 268 — 299.

Новомбергський М Звільнення друку, у про Франції, Німеччини, Англії й Росії., СПб, 1906.

Пименова М Нарис розвитку англійської журналістики //Нариси історії прессы Поньон Едмонд Буденність Європи на 1000 року. М., 1999.

Попов Ю. В. Теофраст Ренодо — засновник французької журналистики//Вестн.Моск. ун-ту. Сер. 10. Журналістика, № 4. С.37- 52.

Сергеев Г.І. Від дибао до «Женьминь жибао»: шлях у 1200 років. М., 1987. 224 с.

Смирнов А.А. Відродження мови у Франції// Історія зарубіжної літератури. Середньовіччі і Відродження. М., 1987. С.246−278.

Трубицына І.В. Англійська журналістика ХУП століття — від рукописних листків до друкованої газеті // Вест. Моск. ун-ту. Сер. 10. Журналістика. 1978. № 2. С.83−92.

Ученова У. У. Історичні витоки сучасної публіцистики. М., 1972. 150 с.

Ученова В.В. У витоків публіцистики. М., МДУ, 1989. 214 с.

Федченко П. М. Преса та її попередники. До., 1969.

Фихтеус Ерік Десять заповідей журналістики. Стокгольм, 1999. 155 с.

Эпштейн М. Інформаційний вибух і постмодерн//Русский постмодерн. Теорія і практика. М., 2000.

Юефу. З древніх китайських пісень. М., Л., 1959.

Юнг К.Г. Різниця Східного і Західного мислення // Філософські науки. 1988 № 10.