Зародження партійно-радянської преси України

Зародження партійно-радянської преси України

Реферат Чернівецький гурток молодих журналістів Преса більшовиків спочатку, від ленінської «Іскри», завозилася в Україну, здебільшого із Росії. Алі невдовзі после лютневої (1917 р.) революції в Києві, Харкові, Катеринославі, Луганську почали виходити Перші газета комуністів. В частности, в червні 1917 р. розпочала свою історію газета «Донецький пролетарій», що, змінивши кілька разів назву, виходить й в наші дні як «Луганська щоправда», одна із провідних газет Донбасу. Першим редактором її ставши До. Ворошилов, майбутній відомий державний й політичний діяч УСРР та СРСР.

Але «першою ластівкою» слід вважати харківську газету «Пролетар», Яка вийшла в світло 10 лютого 1917 р. й випускалася до кінця вересня через нестачу коштів — после ряду невдалих спроб зібрати, за прикладом російських видань, гроші із робітників. Від початку і до кінця вона витримувала ленінську лінію «Правди», на відміну від деяких інших видань, що допускали «хитання» в бік націонал-комунізму. Так, київський «Голос соціал-демократа» дозволяв собі не передруковувати ленінські з статтею із петроградських видань, натомість видрукував так звану Київську платформу, що містила сумнівні, із точки зору ортодоксальних комуністів, положення.

Несхибну правдистську лінію обрала від 4 апреля катеринославська «Зірка». Вона, перейменована згодом на «Зорю», лишилася до відома наших днів одним із флагманів обласної преси Придніпров'я.

Перші ж видання зіткнулися із шаленим опором газет всіх політичних партій України. Їм відмовляли друкувати тиражі, лагодили перешкоди у їхні розповсюдженні. Несприйняття більшовизму як ідеології та особливо як способу вирішення політичних проблем відразу було б в Україні дивуюче одностайним. Це добро знавши У. Ленін, який неодноразово писавши щодо масштабів усієї Росії: «Ми працюємо в кільці ворогів», — адже усі можливі союзники відсахнулися від них. Недемократизм, непримиренність, схильність до масового насильства відштовхнули від них українську громадську думку. Алі ці ж якості допомогли їм вихопити перемогу у 1921;му — хоч саме смердоті спричинили крах держави реального соціалізму у 1991;му. Розгроми в редакціях й друкарнях, арешти й навіть розстріли редакторів й журналістів у Сумах, Полтаві, Харкові не додали поваги в демократичних кілках країни. У. Антонов-Овсеєнко, сам організатор й учасник багатьох революційних подій, від командування штурмом Зимового палацу в Петрограді до розгрому селянських повстань на Тамбовщині - под годину Першого походу більшовиків на Україну збагнув, якої жахливу «скриню Пандори» було б відкрито, й надіслав У. Леніну аркуша, в якому описавши масовий терор й звинуватив особисто вождя революції у потуранні злочинам.

Кількісно видання більшовиків у 1917;1918 рр. значно поступалися часописам інших партій. Так, вчені І. Курас та У. Солдатенка подають такі дані. У Одесі у 1917 р. із 117 часописів лише 4 підтримували більшовиків, у Києві із березня по серпень того ж року із 106 періодичних видань лише «Голос соціал-демократа» на те нечітко, відстоював ленінську лінію.

Єдиного центрального видання в Україні большевики довгий годину не малі. Нетривалий годину виходила газета Першого українського радянського уряду ЦИКУК (Центральний Виконавчий комітет України) «Вісник Української Народньої Республіки» на двох мовах, спочатку у Харкові, а й у Києві, обидва випуски очолювали правдисти, й «диригували» виданням через вірну соратницю Є. Бош із ЦК РКП (б).

Основною темою більшовицької преси були критика буржуазних урядів, пропаганда марксистсько-ленінських ідей та захоплення політичної влади, відомості про робітничий рух. Найвпливовішим гаслом було б припинення І Світової (імперіалістичної) війни, світ без анексій та контрибуцій. Постійно, із номери як у номер на всіх сторінках тут друкувалися матеріали про необхідність переходу політичної влади до рук пролетаріату, керованого партією більшовиків, та про єдність історичних доль пролетарів України й Росії, про необхідність возз'єднання їхні в новому інтернаціоналістичному пролетарському союзі.

Втім, ані ідеї більшовизму, ані преса цієї партії поки що великого впливу на перебіг подій не мали.

Певна аудиторія був у більшовицької преси великі промислових центрах, але й головними рушійними силами історії в Україні були селянство та армія, отже редакції цих видань наполегливо шукали контактів із ними, друкували корисну для собі інформацію із сіл, із війська.

Весною 1918 року в Таганрозі і Москві проходив перший з"їзд компартії України. На ньому очевидно, що серед українських комуністів існувало дві платформи, помітним ставши розкол ще не створеної партії на ленінців-інтернаціоналістів й комуністів-націоналістів, які московські ортодокси вважали «хитрими українцями» та закликали уважно пильнувати за їхніми діями, оскільки смердоті у будь-яких обставинах все одне повертали до запитання про встановлення і зміцнення незалежності України. Врешті перемогла лінія інтернаціоналістів, й із тихий часів організаційно КП (б)У трактувалася в Москві як обласна організація РКП (б). Відповідним було б ставлення і до преси.

Українська комуністична преса внаслідок цого складалася як несамостійна, підпорядкована центральним партійним виданням. Наприклад, у 1917 році в Харкові виходила газета «Пролетар», в Катеринославі - «Зірка», котрі непохитно трималися ідеологічної лінії «Правди» та інших російських видань ленінської платформи. Розглянемо, що це було б за видання в тих часи.

Як відомо, перший номер «Правди» вийшов 5 травня 1912 року. Вже в ньому містилися рядки, що дозволяли передбачити майбутні політичні рішення їхні авторів: «Ми би мало бути непримиренні до врагамъ,… Війна врагамъ рабочаго движенія». Тривалий годину за умів царату ця газета виходила нелегально. 5 березня 1917 року стотисячним накладом виходить легальна «Щоправда» за рахунок коштів, зібраних на фабриках, заводах. Наприклад, за перший місяць надійшло приблизно 46 тисяч карбованців. Газета «Щоправда» виходила як орган центрального комітету партії.

В квітні 1917 року «Правду» очолив У. Ленін. Редакція повертає вістря пропаганди на підготовку до захоплення політичної влади в стране, на перехід від буржуазно-демократичної до соціалістичної революції. Цю тему газета заносити й на українську територію, тут її розвивають й місцеві комуністичні видання.

Справи «Правди» значно поліпшилися, коли газета придбала власну друкарню — «Праця». Однак 3−4 июля в Росії наставши кінець «двовладдю», тобто одночасній владі Тимчасового уряду та Радий. У цей біля Петербурзі та Москві відбувся розгін демонстрацій на підтримку більшовиків. З 6 июля «Щоправда» знов переходити у підпілля. Друкарня її був розгромлена. Використовуючи доволі вільні можливості видання нових газет, наданіі Тимчасовим урядом, газета реєструвалася щоразу як нібито нове видання («Листок правди», «Пролетар», «Робочий», «Робочий шлях», «Робочий солдатів» — назви «Правди» в підпіллі). З жовтня 1917 р. вона стає газетою? 1, флагманом й взірцем для всієї преси величезної країни. Усі, що було б героїчного й трагічного, відбувалося за безпосередньої участі цієї щоденної газети.

На жовтень 1917 року в Росії виходило понад 100 соціал-демократичних, тобто переважно комуністичних, газет. У Україні ж видавати таку кількість газет ця партія не могла. Треба було б застосовувати іншу тактику. Більшовики прагнули контролювати профспілки — а тому перехоплювали вплив на профспілкові видання й в такий спосіб посилювали свій вплив на маси.

З перемогою більшовиків у жовтні 1917 р. в Росії докорінно змінюється політична ситуація. Ця партія стає правлячою. Першими ж декретами нового уряду (Заради народних комісарів) було б заборонено діяльність «буржуазної» контрреволюційної преси, Яка робітничо-селянської революції не сприйняла й тому є «наймогутнішою зброєю буржуазії… вона не менш небезпечна в такі (критичні - ред.) хвилини, ніж бомби і кулемети». Беззаперечному закриттю підлягали тих органи преси, котрі закликатимуть до відкритого опору радянській владі - але й вирішувати, що й як трактувати з текстів, належало самій радянській владі. Згодом було б бачено декрет про державну монополію на оголошення, й це сильно погіршило позиції недержавної преси. У Росії існували певний годину від января 1918 р. навіть революційні трибунали преси, котрі малі право припиняти вихід газет за власним рішенням. Партійні комітети завжди дуже багато уваги прагнули приділяти саме пресі, добро знаючи її силу, особливо в екстремальних умовах. Про надзвичайно жорстке ставлення їхнього до преси і поліграфії свідчить історія «чорного тижня» у Києві, коли 31 жовтня 1917 року рішенням пробільшовицьких профспілок було б бойкотовано роботу друкарень, де видавалися монархічна «Киянин», буржуазні «Останні новини» та «Південна копійка». У цей день не вийшла навіть «Нова Рада». А уже 5 листопаду на цих друкарських потужностях почала виходити «Пролетарська мысль».

Преса Східної України із встановленням на цій територїї радянської влади стає виключно більшовицькою — чи, за прийнятою термінологією, партійно-радянською.

Історія цієї преси від 1918 р. по 1939 р. складається із кількох періодів:

газети часів громадянської війни та встановлення радянської влади (1918 — 1921 рр.);

видання періоду нової економічної політики (1921 — 1929 рр.);

ЗМІ років прискореного соціалістичного будівництва, перекручень культу особини, масових репресій.

Перший період відзначений закриттям часописів, котрі існували до встановлення радянської влади в Україні, та водночас створенням перших партійно-радянських видань, а саме армійської преси та «Звісток робочих, селянських (солдатських, козацьких) рад депутатів».

Ці газета починали видавати в обстановці загальної кризи. Громадянська війна привела до страшної скрути в друкарській справі. Не було б запасів паперу, фарби, поліграфістів, енергії, поліграфічного обладнання. Газети 1919 — 1920 рр, що збереглися до цого години, мають вигляд листівок: надруковані на сірому папері, збитими шрифтами, саморобною фарбою, що зсипається зі шпальт. Період відбудови країни после громадянської війни охопив й поновлення друкарської бази. Партія приділила цій справі надзвичайну увагу, проблеми відновлення в повному обсязі роботи друкарень обговорювалися на двох її з'їздах.

З початком непу, у 1922 році політика диктатури пролетаріату дещо слабшає. Втім, як зазначає А. Животко, саме у цьому році «українська некомуністична преса цілковито зникає». Цей автора відзначає, так бі мовити, «нульову відмітку», від якої починає зростати партійна України, при цьому він посилається на інших, радянських дослідників, У. Ігнатієнка та А. Русанова: «Року 1922 на 222 органів російською мовою, органів в українській мові було б 173, із які на комуністичну пресу припадає 21 назва».

Але навіть под годину непу, тобто после дозволу, за певних умів, капіталістичної форми власності (держкапіталізму), та із відновленням ринкових відносин не відбувається послаблення партійного контролю над пресою. «Командні висоти» большевики залишили за собою, перед тим було б зараховано і редакції газет. Однак неп привів до загального пожвавлення життя в містах й селах, й це, на свій чергу, були не позначитися й на стані журналістики.

В 1925;1926 роках починається поступове піднесення україномовної радянської преси. З’являються місцеві газети в численних невеликих містах, сільських районах, а також нові видання: спеціалізовані часописи окремо для робітників, селян, кооператорів, інженерів, для учителів й молоді, жінок, але й, на відміну від подібних численних видань 1917;1918 рр. смердоті знаходилися под партійним контролем й вели пропаганду виключно комуністичних ідей. Швидкими темпами створюється всеохоплююча мережа партійно-радянських газет. Деякі із них від початку друкуються російською мовою, інші були переведені на неї под годину політики українізації. З 1927 року починає свою історію масове радіомовлення.

З 1923;1924 рр. по 1930;1931 рр. преса в політиці українізації, коли вживання української мови, до того числі й в засобах масової інформації, було б форсовано. У цей годину навіть було б розроблено та запроваджено у повсякденний ужиток нову українську граматику, засновану на галицькому діалекті, який зле розуміли в центральних областях та на сході України саме через її перенасиченість полонізмами та діалектизмами.

Газети перекладали на українську мову за авторитарними рішеннями й не завжди обгрунтовано. З годиною, после відповідних змін в національній політиці, що почалися у 1930;х роках, зокрема посилення позицій російської мови в союзних республіках, — усі свої місця. В частности, обласна газета «Луганська щоправда» знову почала виходити російською мовою. Однак слід відзначити, що саме радянська влада створила розгалужену мережу україномовних газет, переважно районних, у південних й східних областях України, хоч й робилося це задля розвитку української мови, культури й т.п., стільки для піднесення рівня комуністичної пропаганди й агітації.

У цей період формується й заводська багатотиражна преса. Окрема постанова ЦК із цого запитання визначила, що кожен колектив, який має понад 1000 робітників, винен випускати свою газету. перший секретар парткому ставав особисто відповідальним за її випуск.

У всій справі керівництва пресою встановлюється надмірна централізація. І ідейно-політично, й організаційно, й в плані матеріально-технічного забезпечення редакції стають повністю підлеглими відповідним парткомам. Багато чого в ідейній сфері, в політичному устрої країни опиняється поза критикою преси. Свободі слова на багато десятиліть був покладений край — однак це подавалося як вищий форма пролетарської демократії: в якій обмежувалася лише «буржуазна» свобода боротьби із цією «вищою» свободою. А відтак ворожою пропагандою оголошувався кожний неузгоджений із партійним комітетом критичний виступ.

Як неспростовний доказ справедливості цого вироку можна навести тієї факт, що в газетах 1932;1933 років ані слова не було б сказано про страшний голодомор в Україні - лише на нараді в Москві у виступі міністра (народного комісара) сільського господарства, зміст якого наводився в «Правді», визнавалася наявність «труднощів» із харчуванням.

Згодом за різних політичних обставин радянсько-партійній пресі дозволялися більші чи менші ступені свободи — але й власне свободною вона не був ніколи. По-перше, через повну й принципову відсутність законодавчої бази такої свободи (вона лише проголошувалася в конституціях СРСР та УРСР), а по-друге, через ті, що партія ніколи не випускала ключових важелів керівництва пресою, зокрема підготовки і розстановки кадрів, ідеологічного та матеріального забезпечення, вимагаючи за це повної політичної, ідеологічної та всякої іншої скори із боці журналістів й редакторів.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.