Борис Олійник

Борис Олійник

Ім «я Бориса Олійника із «явилося на сторінках республіканської преси в середині 50-х років. Час його літературного по-чатківства припала того годину, коли в радянському письменстві, — поезії, прозі, драматургії, — дедалі інтенсивніше розгорталися творчі шукання, обумовлені новими процесами в житті, зокрема піднесенням громадянської й творчої активності радянських людей.

У творчости видатних поетів-майстрів старшого покоління (назвемо М. Рильського, П. Тичину, М. Бажана, А. Малишка, Л. Первомайського, У. Мисика, І. Мурато-ва) та обдарованих «новобранців» поетичного жанру стає помітнішим поглиблення ліричного осмислення людини у вирі суспільного буття, її духовного «статусу», її моральних цінностей, отже, і поглиблення особистісного характеру лірики.

Б. Олійникові, як й багатьом його літературним ровесникам, були органічно близькі згадані зміни в суспільному житті й літературному процесі. На формування його особистості великий вплив малі дитячі та юнацькі враження, винесені із років Великої Вітчизняної війни та повоєнної відбудови.

Народився Борис Ілліч Олійник 22 жовтня 1935 р. в з. Зачепилівка на Полтавщині. Вірші почав писати в шкільному віці. Він «топтав стібку до п «ятого класу Зачепилівської семирічки», коли побачив у новосанжарівській райгазеті «Ленінським шляхом» свій невеличкий вірш й своє прізвище.

1953 p., после закінчення шкільного навчання, вступивши на факультет журналістики Київського університету імені Т. Р. Шевченка, а уже 1958 р. розпочав роботу в редакції газети «Молодь України». Співає й журналіст, Олійник часто їздив у відрядження, зокрема на ударну комсомольську будову — Лисичанський хімкомбінат, про неї ж й про молоде місто Сєвєродо-нецьк надрукував у газеті серію нарисів й видав документальну повість «За Сівер-ським Дінцем» (1959).

Пережите в дитинстві та в рокта комсомольської молодості вилилось у теплі, щирі рядки поезій, котрі склали першу його збірку «Б «ють у крицю ковалі» (1962). Автор із годиною самокритично скаже про неї: «Була вон така собі, за винятком кількох віршів» «.

Разом із тім книга засвідчувала, що в особі її автора до літератури йде перспективний молодий співає. У його віршах, нехай годиною по-молодечому наївних, правдиво передано настрої та переконання, широчінь та серйозність громадянських інтересів поетового покоління, й головне — вагомо сказано про спільність долі та ідеалів «батьків й дітей». Мотиви цієї непорушної спільності голосно пролунали у віршах «Портрет леніна» й «Б «ють у крицю ковалі».

Образ вождя революції бачиться авторові вірша «Портрет леніна» й на тлі подій епохальної ваги, й невіддільним від долі конкретної, окремої людини. У цьому щиро своєму, конкретно-особистісно-му плані, в «переведенні» значущих соціальних зрозуміти на регістри найщиріших особистих переживань — ключ до творчого успіху поета. Нагадаємо основні мотиви цого художньо-невишуканого авторового монологу. Ліричний герой дає зрозуміти — йому дорозі захоплення старого хлібороба тім, хто «поборів царя» й давши біднякам землю, тому і він сам зберігає отриманий у спадок од того хлібороба «Великого Вождя малесенький портрет» й обіцяє, як чисту совість, пронести його через усє життя, щоб потім передати нащадкам. Таким чином, загальне й конкретне, історичне й сьогоденне, стаючи неабияким надбанням духовного буття нашого молодого героя, стає водночас й фактом поезії.

Уже на цій порі в Олійника визріває усвідомлення того, що історичний годину країни і окремої людини неподільний, злитий «воєдино. Його вірш «Б «ють у крицю ковалі» переконливо підтверджує цю думку. як у фольклорних зразках, молодого автора із «являється прийом трикратної повторюваності дії: в його батьківщину тричі приходити горі й тричі змоізкає веселощ передзвін мирної роботи. (Спочатку, каже ліричний оповідач, «не кували ковалі: Мого діда серед ночі вбили кляті куркулі», потім, у сорок іншому, фашисти вбили брата, затим прийшла сумна звістка із фронту про батька.) Чи ж розділити тут історію країни і історію окремої родини?

Перед читачем збірки Б. Олійника постає співає чітко визначених громадянських інтересів, довірливо-розважливого тону, одвертого й нерідко пристрасного публіцистичного слова. Вже тут досить чітко виявилася схильність автора до певного кола ідей й естетичних принципів. Не «Легенді про гілку бузкову» він повідав — у дусі «Гренади» М. Свєт-лова — про смерть українського хлопця, воїна інтербригад, у далекій революційній Іспанії. У наступні рокта тема героїки молодих інтернаціоналістів, борців проти фашизму стані однією із найважливіших у поетовій творчості.

Друга його збірка — «Двадцятий вал» (1964), відзначена Республіканською комсомольською премією ім. М. Островсько-го, — засвідчила й розширення ідейно-тематичних обріїв автора, й помітне його художнє зростання. «Степового роздолля сін, Повен ніжного співи», співає суворий, суворий у ставленні до своїх ровесників й разом із тім захоплений романтикою дерзань й новотворення. Хоч ця світла захопленість, піднесений тон, яскрава, нерідко сповнена драматичного змісту образність — ще в усіх визначальне, що характеризує найбільш романтичні Олійникові вірші із перших його збірок. То в них помітне окрилено-романтичне ставлення до життя, але й все «високе», масштабне автор аби коригує, «заземлює», намічаючи другий план, другу течію ліричної розповіді, що захоплює в своє річище звичні та буденні факти, деталі наших буднів. Для поета стає творчим принципом поєднання героїчного й будьонного, високого й приземленого. У «Тяжінні серця» він говорити: «Земне тяжіння можна побороти, Тяжіння серця — просто немає збороть!».

В добу видатних науково-технічних відкриттів Олійник прагне сказати вагоме слово про людину, здатну прокладати дороги до космосу, пізнавати мікросвіт фізичних промов й водночас якнайглибше вкорінюватися в ридний грунт, в історичний досвід народного життя. Якщо Є. Меже-лайтіс у циклі віршів «Людина» уславлював свого сучасника на фоні цілої планети, то автор «Тяжіння серця», не заперечуючи такої поетичної концепції, разом із тім переносив наголос на конкретику буднів, на непоказний щоденний працю хлібороба й вченого, сталевара, лікаря, вчителя. Скажімо, докопуючись суті такого поняття, як щастя (цим словом й назв один із ранніх його віршів), співає поряд з досягненнями космонавтів («Найкращі пісня — героям, й квіти найкращі — їм») високо ставити працю й конструктора ракет, й тракториста, що «плугами Гортає рахманні скиби» землі.

В своїх естетичних уподобаннях й пристрастях Б. Олійник здебільшого близький до побратимів-ровесників — У. Симо-ненка, який гаряче утверджував думку про цінність й неповторність кожної окремої людини, І. Драча, У. Коротича, Р. Третьякова та інших. І, треба сказати, його творчість сприяла переборенню в поезії 60-х років таких тенденцій, як абстрактний космізм й «глобальність», нерідко позбавлених конкретнішого життєвого змісту. Олійник обстоював у поезії «права громадянства» таких ознак, як життєва конкретність, предметність слова, зрештою, тієї ж таки принцип «тяжіння серця». Він переконливо виступав проти шаблонних «романтичних», а, по суті риторичних й порожніх слів про велич роботи і водночас влучно вказував на джерела романтики справжньої, тієї, що йде од живого життя, а чи не від екзотичних примар:

Синій птах над мареві Атлантики, І над екзотичному Коломбо… Косять жито стомлені романтики У неромантичних робах 2.

Творче втручання поета в проблеми літературного процесу не втратило непоміченим. Умудрений досвідом П. Тичина занотував у своїх щоденникових записах: «Правильно протестує проти наших діляг молодий співає Борис Олійник, — протестує проти того, що деякі діляги-поети хочуть шукати романтики у наслідуванні ділягам закордонним» 3.

Цінна рису творчости Б. Олійника — концептуальність у підході до найважливіших соціальних тим й проблем художніх. Ведучи мову про чесну й сумлінну працю, ширше — народне її розуміння, він у вірші «А люди йдуть сьогодні…» уславлює «царицю Роботу», стародавнішу за «богів й царів». Відповідно й образ її в авторовій інтерпретації наче утворює концентричні кола, що охоплюють великі просторові і часові «масиви», то поширюючись до вимірів вселюдських, глобальних, то зводячись до конкретного шматочка землі й конкретного людського «ми». Та при всій глобальності цого концептуального образу автор наголошує на соціально-класових його вимірах, кажучи про сучасну Царицю Роботу, Яка бере свій вушко од «рубікону Неві», — тепер перед нею відкрите щасливе майбутнє:

Ми звершим Роботу!

На радісне новосілля.

Нові покоління увійдуть до нового Дня.

Незмінно червоним лиш якщо високе Вітрило, Бо притулок комуністів кольору не міня.4.

І співає у ряді віршів продемонстрував плідні пошуки художніх засобів, придатних для «окреслення» внутрішніх, психологічних портретів рядових трудівників, котрі чесно несуть «на кованих бронзою м «язах Царицю Роботу». Він «приземлює» свою художню фантазію, ведучи лірично-довірливі монологи про сільських трудівників, як-от хворого хлібороба («Про хоробрість») чи інваліда із фронту, кришталево чесну людину («Дядько Яків»), чи ж «співрозмову» зі скромною вчителькою У. І. Левкович («Формула»), із художньою тонкістю й етичною делікатністю відтінює тих риси, завдяки яким ці люди здобувають право бути героями життя, і письменства.

Тим самим він, один із представників літературного покоління 60-х років, збагачує досвід української радянської поезії, котра в 30-х роках й в наступні десятиліття цікаво розроблялажанр своєрідних віршованих «портретів» («Корній», «Вчителька», «Зачепилівка» До. Герасименка, «Дядько мой Микита-чорнокнижник», «Врожай», «Балада про Зозулю» А. Малишка та ін.).

У згаданих творах Б. Олійник переконливо реалізує концепцію героя як трудівника й борця, громадянина, людини духовно красивої й скромної. Відданість такому героєві, щиру в нього залюбленість він підтвердив й в автобіографічних нотатках «Про собі»: «Мабуть, саме тому мої вірші, як це помітили і критики, мають конкретних адресатів: адже народ — це не безликий натовп, а поєднані воєдино люди, особистості, -кожна зі своєю індивідуальністю, характером й нахилами. Кожна із них несе визначальні риси свого народу, як й народ — риси кожної із них» 5.

Водночас на перших порах у поетовій творчости відчувався шлюб філософської глибини та різнобічності в погляді на світло, вільної розкутості та природності в ліричних роздумах над подіями та явищами сучасності. З цого погляду уже його збірки «Вибір» (1965), «Коло» (1968), «Відлуння» (1970), «Рух» (1973), укладені за принципом ідейно-тематичної та композиційної цільності, засвідчили якісно вищий рівень поетичної змістовності і, майстерності.

Художній пошук на цьому етапі концентрується довкола важливих громадянських, морально-етичних питань. Це, зокрема, проблема вибору — залишкового й непохибного — громадянської позиції; це втілена в образі кола проблема про «єднання помислів, поривань та інтересів людей різних поколінь, зрештою, це образ руху, історичного й соціального, що втілює ідею безперервності нашого радянського життя.

В художньому осмисленні цих й подібних проблем бачиться й ширший ідейний план, про «ємніший мотив, а саме: думка про ті, що вибір шляху та громадянської позиції для його покоління передусім заговорили українською у «язаний із ім «ям й діяльністю У. І. леніна, з звершеннями героїв Жовтня й Великої Вітчизняної війни; їм, людей революційної мислі й дії, не було б альтернативних «варіантів» у ситуаціях вибору, окрім одного — самовідданої боротьби й самопожертви в ім «я щастя прийдешніх поколінь.

Це — провідна ідея не лише вірша «Вибір» та однойменної збірки, але й й всієї поезії Б. Олійника.

Звичайно, конкретна тематика її різноманітна. Співає присвячує свій вірш М. Рильському («Пісня»), мовить задушевно-ліричне слово про матір («Маті»), філософськи роздумує про непорушність зв «язку людини з землею («Заземлення»), щиро, інколи із добрим усміхом із себе, оповідає про сокровенне, інтимне («Дума про Аеліту», «Ті чекай…»). Алі в цілому поетичному масиві Б. Олійника громадянські, філософські, морально-психологічні проблеми посідають першорядне місце, стають ідейною домінантою світовідчуття ліричного героя, його головною характерністю.

Безупинність поступу, збагачення людини, покоління, народу цінними набутками духовного досвіду — ідея, для художнього утвердження якої автор знаходить оригінальні художні засоби. Це із особливою наочністю виявилось в ряді віршів, зокрема, в громадянськи наснаженій поезії «бацьки й діти!..», в якій співає од імені свого покоління висловлює думку про вірність молоді наших днів справі батьків Разом із тім Олійник не зупиняється на самому лише позитивному утвердженні важливих ідей та істин у своїх пристрасних віршах-деклараціях. Уважний до зіткнення доброго й лютого почав у житті, він створює й лірику, сповнену драматизмом та конфліктності. У цьому плані вирізняються поетові твори «Балада про вогонь й принципи», «Ринг», «Триптих пильності», «Засторога» та ін., ряд віршів зі згадуваного циклу «Коло», зокрема тих, де ідеї і почуття громадянської чесності, патріотизму утверджуються в непримиренних зіткненнях із їхніми антиподами — пристосовництвом, егоїзмом, міщанською ницістю, корисливістю тощо. Люди, віддані народній справі, читаємо у вірші «Про ві, із одвертим поблиском очей…», «собі жбурляли часток на терези», накладали життям в ім «я ідеалів людяності і справедливості, тоді як пристосуванці скрізь й в усьому шукають власної вигоди, прагнуть години народної скрути пересидіти в затишку, а слушний момент — й тут авторова іронія стає особливо знущальною, — виступити уже в ролі суддів-поцінювачів й самих подій, й їхніх героїв: мовляв, «полеглим — слава. Нам — тесати хрести».

Поезії Б. Олійника притаманний художньо змістовний поліфонізм вираження й зображення, що добро видно, наприклад, у вірші «Пам «ять».

Користуючись прийомами художньої умовності (зведення у єдину часову площину «берега вічності» — днів Вітчизняної війни — й нашого сьогодення), він створює про «ємну картину: ліричний оповідач, дружини, матері, діти бачать незвичайне — «крізь попіл, й бронзу, й мармур» проходять найрідніші їм люди, полеглі герої, тих, хто відстояв соціалістичну Вітчизни й світ на планеті. Болюче переживання оповідачем втрати батька, втрати мільйонів співвітчизників породжує не лише торб, а і мужню просвітленість філософської думи. Спізнані в ліричних роздумах істини поетизуються як громадянські, політичні, моральні набутки молодого сучасника:

Нам випало, сину, досіяти й долюбити Отецькеє полі —.

і статі нового початком… І я відчуваю, як частка великого світу На наші раменаляга, Наче батькова скатка.8.

З роками Олійник дедалі понад цінує рух й драматизм думи, почуття, внутрішню конфліктність тими. Ці риси притаманні таким віршам, як «Мавзолей Володимира леніна», «Пізнання», «Гора (Роздум)», «Комуністи», «Кредо (Кантата)».

Кожен радянський співає, прагнучи сказати своє слово про леніна, замислюється над питаннями — в чому полягали його мудрість, геніальність, прозірливість, зрештою, простота, людяність й найповніше, найідеальніше злиття із мільйонними масами? Олійник, теж знаючи ці турботи, знаходить свій шлях до образу Ілліча. Його підхід до вирішення цієї творчої проблеми — власний й своєрідний — характеризується проникненням в сутнє, відшукуванням першовитоків й надзвичайної величі, й, водночас, простоти, земної людяності вождя.

Сприйнявши плідне й перспективне із досвіду попередників, Б. Олійник у 70-х роках наголошує не так на таких рисах образу леніна, як державність мислення, соціальна мудрість, але в демократизмі, на таланті спілкування із масами, злиття із ними. «Він Мені навстріч — небуденний й різний: Молодий й древній, м «який й грізний», — стверджувати автор «Пізнання». І далі: «як він саркастично сміявся, хлопці, Колі прирівняли його до сонця!»; вождь трудящих рішуче виступає проти спроб створити культ його особини: «Відвертавсь від мене, як од поліна, Колі аж свербіло пройтися на колінах…».

У поезії-роздумі «Гора» автор також звертається до актуальних проблем: людина й народ, людина та її годину, особистість й вічність. У вірші панує одверто умовна форма вираження: відчувши «віщий поклик Великої міські», оповідач під-до вічності і разом із тім — до безгоміння та безлюддя (інакше кажучи, одривається від землі, від людей). Постать леніна співає вводити у твір як приклад й вимір іншого досвіду: Ленін «стояв под… планетарним вітром Буденно і просто», він із нею нарівні стояв на цій землі".

Є тут й певні прорахунки, що на них слушно зауважувала критика. В частности, вказувалось на небезпеку раціоналістичного переведення ідеї в образ тощо.

В одночас твір цікавий й значущістю утверджуваної автором ідеї, й художньою своєрідністю деяких картин та епізодів, — наприклад, крижаного мороку та безгоміння на останніх щаблях сходження героя-опо-відача на гірську вершину.

Розгляд поезій на ленінську тему (внесок Б. Олійника в українську поетичну Ленініану безсумнівний) дає підстави сказати, що авторова концепція образу У. І. леніна як людини, революціонера, мислителя допомагає йому в осмисленні інших актуальних питань й мотивів. У циклі «Комуністи», в кантаті «Кредо», у віршах «Істина», «Комсомолу» відчувається предметність й точність застосовуваного ленінського критерію в оцінках соціальних й політичних явищ сучасності. У циклі «Комуністи» автор чітко окреслює два мотиви, невіддільні один від одного: комуністи — це звичайні люди, як усі («Мирно сіють жито, Мерзнути восени на буряках», «розпікають хитрунів» й т. буд. і т. буд.); разом із тім «за годину критичних ситуацій. Особливі їм дано права». Лаконічний висновок стосується отих «пільг й прав»: «як усі, комуністи уміють жити, Та не усі, як смердоті, уміють вмирати» — віддавати життя за найвищі вселюдські ідеали добра, світу, щастя.

Кантата «Кредо» також належить до кращих зразків патріотичної лірики Олійника. Цей твір поета молодшого покоління можна поставити до кількох таких високо-пафосних громадянських віршів, як «Я єсть народ» Павла Тичини, «Я — сін Країни Радий» Максима Рильського, «Ім «ям людини й народу» Миколи Бажана — творів, у які голос автора й голос самого народу злиті в монолітну цілість. Звичайно, в Олійника тема людини й партії, людини й народу виправлена по-своєму, індивідуальності.

Громадянська його лірика майже завжди йде від особистості автора, від його ліричного переживання (загальних, безособових декларацій він здебільшого уникає). Відповідно до цого й лексичний соковитістю та змістовністю, багатошаровістю вислову, й стилістика художнього мовлення проста, прозора, гнучка, й смислові і емоційні переходь від зображення до вираження найчастіше природні, психологічно обумовлені, як, наприклад, у закомпозиційній замкнутості циклу: на повершальній строфі «Кредо»:

Гуде планета в буднях, як вокзал, Встають проблеми, тихі й великі. Рішуче написавши в анкеті віку: «Я — комуніст». І цим усє сказав.9.

Зрілий досвід Олійника-поета й громадянина вагомо заявляє про собі у публіцистичному «Триптиху пильності», в такому ж чілійському триптиху «На тривожній струні». У останньому, вдавшись до художньо-умовної форми розмови із Пабло Нерудою, автор утверджує ідею незламної солідарності трудящих у боротьбі із фашизмом минулих й нинішніх часів.

У збірці «Заклинання вогню» (1978) співає вмістив цикл віршів «Від Білої хати до Білого дому…», основою якого лягли враження від його перебування США у складі делегації Української РСР на XXX сесії Генеральної асамблеї ООН. І хоча автор не прагнув у невеличкому циклі податі різноаспектне зображення американської дійсності, одначе тут знайдено чимало влучних штрихів для її характеристики.

Слід віддати належне спостережливості, гостроті громадянського бачення, виявленим поетом у віршах «У рамі прицілу», «Прометей приручений», «Про черги». Вони він виступає як аналітик й викривач буржуазного суспільства, непримиренний до лжедемократії, лицемірства, політичного ошуканства тощо. У щедрому на гострі афоризми вірші «У рамі прицілу» йдеться про «пристріляну зону», що пролягає перед поняттям «моє» й що її не може порушити навіть президент — він сам ревно служити великому капіталу, постійно перебуваючи под його контролем, точніше кажучи — «в рамі прицілу».

У циклі віршів «Від Білої хати до Білого дому…» бачимо окремі суто олійників-вські художні особливості. Перша із них полягає до того, що автор чутливо і майстерно змінює регістри, тембри та ритми свого мовлення, досягаючи таким чином поліфонічності ліричного виразу тими. Друга особливість бачиться в строгій продуманості та викінченості форми, зокрема, на чатку йдеться про знайомство із чужим світом, а наприкінці — про рідну землю й силу її тяжіння, про жадане Повернення на Батьківщину.

Чіткість розгортання ліричної тими характерна і для інших циклів Олійника — «Сковорода й світло», «Досвід», «На лінії тиші», «При гончарному крузі. Олесеві Гончару», «Сиве сонце моє. Пам «яті матері».

Поетові однаково добро вдаються вірші монологічного характеру із їхні сповідями, деклараціями, й вірші епічно-оповідні, де тих чи інші істини відкриваються в результаті осмислення різних колізій й випадків із життя. Для творів Першого роду характерний вірш-роздум «Був Чоловік… І — немає…», пройнятий щемким болем за людину, якої забирає невблаганна смерть: «Літо і весна — по палі. А чоловіка — немає… Страшно не ті, що немає, А якщо ж ніколи!». Вдумливим й оригінальним майстром постає Олійник й в поезії «Гонитва… І постріл…», витриманій у дусі фольклорної притчі, й в притчевому, виконаному із тонким відчуттям іронічно-сатиричних засобів вірші «Між у будні і свята…», де психологічний портрет «героя» вражає майстерно відтвореним холодом байдужості, душевного спустошення, бездуховності.

Притчевість загалом й у творчости Б. Олійника. Вільно почуваючись у розгортанні сюжету, вибагливо опрацьовуючи композицію шкірного твору, він вдало використовує форму віршованого інакомовлення для вирішення актуальних ідейних завдань. Поетові притчі — це здебільшого художні роздуми про людину в системі її історично-соціальних зв «язків, про набуті попередніми поколіннями моральні уроки, що входять у духовний світло сучасності і збагачуються її досвідом.

Поет художньо відтворює й осмислює цілу систему поглядів на містке поняття — Дорога. І найперше важливо відзначити, що на шляхах утвердження добра не забувається найменша людська частка, якщо вона — справді людська. У розповіді про частку сільської трудівниці баби Катерини говоритися начебто про «окремість» та «малість» її життя, водночас нагадується й про ті, «Коли чотири шляхи почались у дворі…» У материнській пам «яті — чотири дороги, ганьби швидше навіть малі стежини, але й і смердоті не одмежовані од великої дороги: «Невисока їхня орбіта Починається з-під воріт. Та по них непорочні діти Йдуть безпечно в широкий світ».

Масштабна за темою, поема із художнього погляду різнобарвна, поліфонічна. У ній природно взаємодіють ліричне і епічне початок, словесним барвам властиві гумористичні, іронічні, сатиричні відтінки. «Дорога» був першим серйозним успіхом автора у великій віршованій формі. Один із дослідників назвавши поему дорогою до зрілості поета. Філософічність поеми, вказує він, «виростає не із умоглядних положень, наперед заданих й деклараційне проголошених тез, а із потоку життя, із крупинок великого досвіду історії» ш.

Теми поступу народу, запитання єдності історичного години, духовного багатства сучасника, спадкоємності поколінь — постійно важливі і актуальні для поета. У поемах «Рух», «Частка», «Урок» він продовжив філософсько-моральні роздуми над явищами і проблемами, якими захоплювався і раніше, звичайно, обираючи нові аспекти в осмисленні народного досвіду, народного життя. Скажімо, в поемі «Рух» автор утверджує думку про безупинність поступу людського, про громадянську цільність особистості, патріота і інтернаціоналіста, й разом із тім в іронічно-сатиричному тоні осуджує «громадянина планети Земля», позбавленого чуття Батьківщини.

Заглиблюючись у «філософські» розумування «всесвітнього громадянина», Олійник здійснив цікаве художнє дослідження цого типу, який, слова, то біліє, то чорніє, то жовтіє, «відповідно до кольору рас й ландшафтів».

«Доля» — теж поема-роздум, поема-по-шук; йдеться в ній про духовно-моральне багатство людини соціалістичного суспільства, про єдність у її духовному бутті історії й сучасності. Ця ідея, що перебуває в центрі авторської уваги, значною мірою обумовлює композиційну багатоплановість поеми — перенесення дії із міста, де живе герой-оповідач, у село, до матері, екскурси в минулому минуле, де оповідачеві відкриваються сторінки боротьби народу за соціальне Визволення. як й в попередніх поемах, часова різноплощин-ність й просторова широчінь дії потребували відповідних образних рішень. Саме тому співає послуговується умовними, прит-чевими засобами, вводячи у твір образ «білого-білого» коня, подаючи сон-видін-ня, що Веде нас, у минулі століття, вдається до ускладненої композиції.

Завдяки аналітичності і масштабності авторського погляду на дійсність художній образ нашого сьогодення спирається в поемі на міцну основу — історію народного життя. Так народжується та соціально-історична видющість сучасника, котра гаряче стверджується автором:

На Дніпровій горі гей одкрився ж Мені неокрай: Я відчув собі жолудем вічного дерева планети. І кивав Мені а пам «яті схвально несмертний Мамо оце, Опираючись спиною в стовбур нової ракети. (2, 134).

Заслужено високу оцінку критики й читача дістала поема Олійника «Урок». У співрозмові наших сучасників — батька і сина — наче сама собою виникає розповідь батька про трагічну подію 1941 р. в сербському містечку Крагуєвац — знищення гітлерівцями тисяч мешканців, серед них й учнів гімназії. Кінцева ідея розповіді й всієї поеми: жива пам «ять про минуле, про досвід боротьби із фашизмом є також й сьогоднішньою нашою зброєю в боротьбі проти загрози термоядерної війни.

Змістовність цієї поеми, в якій поєднано різні часові площини — дні другої світової війни й сучасність, полягає насамперед у бо через суперечку батька із сином, спочатку досить індиферентним доти, що було б в попередніх поколіннях, простежується процес засвоєння нашим молодим сучасником великих істин, важливих для нього не менше, ніж для його батьків. Один із поцінувачів Олійникових співаємо влучно характеризує основні особливості цого твору: «Поема «Урок» як цілісний твір, — стверджувати він, — побудована надзвичайно тонко. Автор підноситься в ній до широкого узагальнення, міцно змонтовує віддалене минуле й гостро сьогоденне… Легка іронія й трагізм тону, реалістична деталь й символіка тісно переплетені у творі. Зміна настроїв, переміни в позиції героїв — батька і сина, мотивування цих перемін — все окреслено із великою переконливістю"и. І пройняте все, як й загалом творчість Бориса Олійника, глибоко сучасним пафосом.

Філософські роздуми про найголовніші проблеми сучасності засвідчують міцний зв «язок між поемами Б. Олійника. Так й «Заклинання вогню» має точки дотикання до попередніх творів — «Дороги», «Долі», «Уроку», адже й в цій поемі відлунюють мотиви дороги, поступу, досвіду, хоча автора найперш цікавить проблема відповідальності поета перед сучасниками і нащадками. Тім годиною структура «Заклинання вогню» й способи вираження провідних думок інші, ніж у попередніх поемах: розповідь ведеться від імені ліричного героя, а моральні конфлікти переміщені в психологічну сферу, у внутрішній світло поетового «я».

Пристрасно утверджується в творі думка про внутрішній гарт людини, очищення душі живлющим вогнем правди, необхідність суворої відповідальності за похибки.

Начебто осібно стоїть у ряду Олійникових співаємо «Дума про місто», написана до 1500-ліття Києва. Твір цей історичний, автор звертається до життя та нелегких змагань наших далеких предків, котрі заснували місто на придніпровських пагор-бах. Та, вчитуючись у карбовані, афористично огранені рядки «Думи…», переконуємося: завісься «матеріал» історії охоплюється поглядом нашого сучасника-пат-ріота, співця братерства народів. Мова поета лаконічна й врочиста:

… є гора. І град у велелюдді. .

Вслухаюсь: дише. Отже, він росте.

Коли ж зростанні, не лише є — пребуде, :

Допоки Брами Золотої груди Голубить братства джерело святе! (2, 217).

Творчості Б. Олійника, поета невтомного в шуканні нових художніх ідей, то й форм їхні втілення, належить примітне місце в радянській поезії. Він — майстер пристрасної публіцистичної лірики й глибоко інтимних, втім, не дрібно-змістовних, ліричних поезій, роздумливих віршованих оповідань, віршів-притч, легенд тощо. Вагомий його внесок у розвиток Сучасної ліро-епічної та ліричної поеми — на цій ниві він постає митцем, що володіє аналітичне проникливим художнім мисленням й містким, гнучким словом.

Багатий й своєрідний арсенал Олійнико-вої поетики. Вона формувалась й нині збагачується под впливом фольклорних зразків, творчости Т. Шевченка, І. Франка, видатних радянських майстрів, зокрема П. Тичини й А. Малишка, корифеїв російської поезії, прогресивних зарубіжних поетів.

Поезія Б. Олійника здобула широке визнання. Він лауреат Державної премії СРСР (1975, книжку «Стою землі») й Державної премії УСРР ім. Т. Р. Шевченка (1983, за книжки «Сива ластівка», «У дзеркалі слова», «Дума про місто»). Свою творчу роботу митець поєднує із активною громадською діяльністю. У 1971 — 1973 pp. та із 1976;го року він — секретар правління спілки письменників України, секретар правління спілки письменників СРСР, секретар парткому Київської письменницької організації. Б. Олійник — депутат Верховної Заради УСРР 10-го й 11-го скликань, його творчість є одним із активних чинників у сучасному літературно-мистецькому процесі.

Список литературы

1. Ільницькип М На спокій права й не дано. Поезія Бориса Олійника.— До., 1980.— З. 83.

2. Олійник Б. Двадцятий вал.— До., 1964.—С. 51.

3. Олійник Б. Вибрані твори: У 2 т.— До., 1985.-С. 34. Далі посилання на це видання даються тексті.

4. Олійник Б. Істина.— До., 1976.— З. 17.

5. Співати своїм голосом // Олійник Б. Планета поезія.—К., 1983.—С. 181.

6. Сивокінь Р. «Урок» Бориса Олійника // Творчий світло письменника: Літературно-критичні матеріали про творчість українських радянських письменників.—К., 1982.— З. 200.

7. Тичина П. З щоденникових записів.— До., 1981.—С. 321.