Улас Самчук. 
Життя невпинно й творчість

Улас Самчук. Життя невпинно й творчество

ВСТУП

Історія української літератури двадцятого століття майже не досліджена. Окрім того, що українська література розвивалася на територї України, багато письменників творили й за межами батьківщини.

Імена цих патріотів повертаються на рідну землю, а співвітчизники дізнаються про них лише тепер. Уласа Самчука називали літописцем свого години й свого народу. Він із юнацьких літ був відірваний від материнського лона, опинившись поза межами рідного краю. На чужих землях письменник набагато глибше й болючіше відчував й переживав трагедії братів й сестер із України.

Улас Самчук — це видатна постать у нашій літературі, збагнути її можна лише тоді, коли видати його багатотомник. Ми можемо ознайомитися із мізером, який залишив по собі письменник: журнал «Дзвін» із оповідання Уласа Самчука «Віднайдений рай», у тому ж 1991 році повість «Марія», видрукована «Українським письменником» у 1991 році, журналом «Дніпро» у 1991 році, опубліковано другий тому епопеї «Волинь». Окремим виданням у видавництві «Дніпро» в 1993 році вийшла трилогія «Волинь», а журнал «Дзвін опублікував спогади письменника «На білому коней» /№ 1−3, 1993р./. тієї ж таки «Дзвін» через рік продарував нам ще самі спогади Уласа Самчука «На коней вороному» /№ 6−8, 1994р./, а й у 1995 році - «Записки на бігу» /№ 4−7/. У 1994 році «Український письменник» видав роман Уласа Самчука «Чого не гоїть вогонь». Звичайно, є ще фонд залі україніки у Центральної Національної Бібліотеки ім.В.Вернадського, але нажаль, й в ній немає повного зібрання творів Уласа Самчука. Частка Уласа Самчука типова для українського письмменника-еміґранта. Талант Самчука, багаторічна праця на літературному полі, более ніж десяток видрукованих творів за кордоном й невідомість в Україні.

Улас Олексійович Самчук народився у селі Дермань, у Волинській області. Його батьки були селянами. Непереливки та виснажливо працювали біля землі та славного господарства. Вони передавали своїм дітям любов до життя, і роботи. Бажання вирватися із соціально обмеженого, окупованого суспільства привело молодого жовняра (вояку) польського війська до дезертирства у Німеччину. Це сталося у 1927 році. Почалися скитання молодого хлопця із Волині по закордонних землях. Куди б не закинула частка Уласа, головною темою його творчости був рідна земля та брати і сестри із України. Усе свідоме життя письменник ставив собі за заподіяння бути літописцем українського народу, того години, який сам бачив, переживав.

Публіцистика Уласа Самчука — це спогади, з статтею, фейлетони, нариси, подорожні нотатки. А Власенко-Бойцун називав такі періоди публіцистичної діяльності автора «Волині»: воєнний 1938;1944 — репортерська, редакційна діяльність — й повоєнний, який ділиться на два часові відтінки: 1945;1948 — ідеологічно-програмова публіцистика МУРівського періоду: осінь 1948 — до кінця життя — публіцистика «канадського» періоду[1] .

З 1938 року Улас Самчук почав працювати як публіцист. Завдяки йому, світло дізнався про героїчну боротьбу українців Закарпаття за незалежну українську державу.

У 1939 році, после розгрому Карпатської Січі молодий публіцист повертається до Праги. Звідти він у 1940 році переїжджає до Кракова й із похідними групами ОУН у липні 1941 року — на Україну. По приїзді до Рівного, Улас Самчук ставши редактором газети «Волинь». Ініціатором цого видання був Степан Скрипник (згодом Патріарх УАПЦ Мстислав). «Перша справжня газета на територї окупованої України, видана незалежними силами й засобами"[2] почала свій шлях людям 1 вересня 1941 року.

«…насторожені, хвилюючі дні виняткового в історії світу години. Біля нашій нас руїни… Ми розбиті, розкидані, приголомшені… хотілося б, щоб газета був максимально своя, не лише мовою, а і змістом… Стільки років казьонщини, штампованої балаканини, сірої пропаганди, нещирові патетики. й раптом щось інше, безпосереднє, щире, кольоритне. Усі, що ми писали, — писали від глибини серця й глибини потреби, й читач це одразу відчував"3. У виданні вміщувалася офіційна німецька хроніка, бо німці забороняли писати про українську державність, міжпартійні (між ОУН-мельниківцями й ОУН-бендерівцями) справ. Газета не могла проводити незалежну від окупаційної влади лінію, в ній залишались тими налагодження господарського й культурного життя, а головне — «піднесення рівня свідомісті - інтелектуальної, культурної, політичної"3.

Перший номер «Волині»: передовиця «За мужню дійсність», репортаж «Сян!» й стаття «Завойовуймо міста» Уласа Самчука, ілюстроване есе Ніла Хосевича «Про графіку», розвідка Юрія Шумовського «Про охорону мистецтва і пам’яток», відділ Демо-Довгопільського «Фізичне виховання», дописи, огляд, інформація, хроніка. Наклад газета був 12 тисяч екземплярів. Їх розбирали прямо на вулицях. Протягом двох із половиною років існування було б випущено більше, ніж 7 млн. примірників. Періодичність із жовтня місяця — 2 примірники на тиждень, середній тираж — 30 тисяч, максимальний (у січні 1942 року) — 60 тисяч. Щоб зрозуміти значення «Волині» для окупованої України, досить лише прочитати назви статей («Київ», «Шевченка», «Свідомо жити»,"Більше ініціативи", «Війна й ми», «Вимоги твердого години», «Зрозуміло і одверто»).

Ось кілька уривків із них:

«Наша ціль дуже виразна. Витримати морально, не випустити із ініціативи у справах, котрі торкаються нас безпосередньо…».

«Розбудова України і організація українського народу — вісь основне гасли нашого години… праця, солідарна, творча, будуюча й організуюча праця. Праця всього народу, праця кожної творчої одиниці» («За мужню дійсність» Волинь. 1941.-1 вересня).

«Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?.. Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без’язиких й безликих постатей?[3].

В наш годину стаття вражає гострою тематикою, вмінням не лише означити проблему, а і проаналізувати її, вказати на заподій й можливі шляхи розв’язання та блискучою стилістикою. Усі це міститься у якійсь сотні рядків. Хто такі українці? Відповісти однозначно на це запитання без вагання не можна. Неможна впевнено сказати, що ми — народ, величезна частина населення, особливо міського, не розмовляє російською мовою, національні почуття, національні святині їм чужі. Найбільше це стосується молоді. Засилля на телебаченні чужоземної музики, фільмів, не кращим чином позначаються на її свідомості. Молоді не прививається любов до власної держави, культури. Деяка молодь не знає своєї історії й не може відповісти на запитання «Хто були їхнього предки?».

«Почувати собі людиною, почувати собі тім, як ще колися показували, першим творінням найбільшого творця, почувати собі свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — вісь основна заповідь людини… Зламати цю заповідь — означати зламати основний стрижень буття, що означати перекреслити своє моральне обличчя"4. Не можна не погодитися із автором. Справді, почуття власної гідності може спонукати її до самозахисту й підвести людину й країну із колін. Людина якщо здатна захистити своєї батьківщини, свої землі. Бо саме людина є основою життя, і від того, якою її виховають, залежить яким якщо подалі життя. Скільки б ми не проголошували будь-який клас гегемоном, які бі пільг йому не надавали, але й що він «складається із юрби бандитів чи людського шумовиння… — він сам по собі не має найменшої вартості"4. Без людської й національної свідомості людина не може творити, діяти, іти на подвиг, «не може матір морального хребта, не може бути повним характером"4. Саме тому, подчеркивает Улас Самчук, нищення національної свідомості було б першим завданням будь-якї влади, котра приходила на Україну. Духовне насильство стало особливо тотальним за більшовиків: не лише вказувалось, що робити, як робити, не лише нав’язувались чужі оцінки, навіть «тих чи інші Літери показували вимовляти так, як хочуть вони4. Саме тому й стали ми не неробом, а чорню, «безликою, без’язиковою юрбою». Тому національний нігілізм, почуття меншовартості - це «перше й основне зло, яку треба вирвати із коренем!». Вчитавшись в слова великого українця, відчувши їхній біль й внутрішній запал, задумаєшся, наскільки актуально смердоті звучати й тепер. й запитуєш собі: то хто ж ми є сьогодні - нарід чи чернь? «…в повному обсязі одне, хто як говорити, яким богам молитися, котрі книжки читає. Не все одне, якими іменами названі вулиці наших міст, в усіх одна, чи домінуючим є для нас Шевченка чи Пушкін. Не все одне, як це часто доводитися чути, яку наше ставлення до російської літератури. Ні! Це в усіх оджно… Але смільчаків як лише те це означати, що усе задля нас, хто є ми сам! Це означати, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без будь-яких ідеалів чернь"4.

Тема українського села — це важлива проблема, якої піднімав письменник у своїх статтях. «Належу до тихий — казав Улас Самчук — що ніколи не були насичені селом. Належу до тихий, що де б смердоті не були — в Берліні, Парижі, Римі- скрізь й завжди так чи інакше згадали про наше село» («Село, де серце відпочине»). Саме це, на його думку, грає визначальну роль у збереженні української ідентичність, культури, самобутності. Через вивчення й використання прадавніх традицій, морально-естетичних основ лежить шлях до вдосконадення людини. Замкнутість людини лише у сільському просторі неминуче призведе до відчуження її від міста. Своєрідна культура, психологія сільської людини віддаляє її від міста, де із розвитком цивілізації все понад концентрується інтелектуальний потенціал нації. «Місто — це розум народу й тієї розум має бути наш… Передовсім мусимо завоювати і психологічно освоїти наше місто» («Завойовуймо міста» Волинь.-1941р.-1 вересня). Так через усвідомлення нерозривності, духовної єдності, із місцем, де ти народився, із селом, де ти виріс, до усвідомлення необхідності вживання в ширший простір, до усвідомлення широкого й всеохоплюючого поняття «Батьківщина» Веде свого читача Улас Самчук. «Вищим, незмінним й нейсвятішим без винятку людини є Батьківщина… Чи маємо Батьківщину ми? Українці? Чи чуємо її? Чи розуміємо? Не завжди! Це основа тої розгубленості, в якої потрапили безліч синів якраз нашої Батьківщини. Бо хто має Батьківщину, хто чує її, любити, тієї має для чого жити… Жити для Батьківщини — це означати жити для собі, для своїх предків й нащадків» («Свідомо жити» Волинь.-1941р.-16 листопаду). Роздумами про рідну землю Уласа Самчука наповнив все своє творчість. У 1941 році, через 14 років после свого добровільного самовигнання, письменник, ступивши на грішну землю предків. «Постають в уяві батьки, дім, рід, у цій землі їхнього дух, а тім самим й моє коріння, й мой дух… Це та точка планети, що дала Мені перше опертя із ембріону моєї матері й мого батька, із атома їхнього духу й тіла… І саме тому ця точка планети для мене така дорога"[4] .

Культура рідного краю, пов’язувала письменника із рідною землею. «Запоріжжя мало для мене також велике чуттєве, емоційне значення, воно та було б пов’язане із великою історією, про нього було б багато легенд та переказів, його предки скидалися із запоріжців … Кубрячили, Белаби, Середи та мої Гупи здавалися Мені іншими від решти наших селян"[5]. І, нарешті, люди: «приємно й радісно бути в такому товаристві, це ж бо все «герої» моїх писань, найближчі варти роду. Дермань та його Запоріжжя завжди тримали мене при житті, наповняли мене надією, й коли я буваю між цими людьми, здається, що зробив у якійсь старовинній, барвистій легенді, переповнений чудодійними пригодами, мов бі із оповідань Одіссея"[6] .

Результатом поїздки Уласа Самчука, восени 1941 року до Києва, ставши репортаж «Крізь бурю й сніг». Побачене й описане можна висловити одне слово — спустошеність. Спустошені поля й села, спустошений Житомир, «підстрелений, спаралізований, трагічний» Київ, спустошені душі людей. «…найкращим покажчиком настрою і свідомості населення є мова. Яку мову ві чуєте на вулицях Києва? Російську. Скрізь й завжди, за малими розуміється винятками…» («Крізь бурю й сніг» Волинь.-1941р.-18 грудня). «Денаціоналізація — страшна виразка, — написавши письменник после війни. — Вона роз'їдає не лише мову. Вона паралізує саму субстанцію людини: її свідомість. Без свідомості це лише порожня форма, без змісту"[7] .

Однією із центральних тим «Волині» був турбота про людину, бій за українську людину. Письменник звертався, просив, закликав: «Героїчна молодь! Колі ти і надалі будеш лише шити мазепинки та носити жовтосині стрічки… ніколи не бачити тобі України такої, якої бі ти хотіла, героїзм нашої доби — це праця. Чорна і біла. Мозку і рук». Зараз, у наше не простий годину становлення молодої держави України, не зайвим було б б послухати й пройнятися цими словами нашій молоді й почати самій будувати власну державу, власний добробут у своєму домі.

Статті Уласа Самчука будили приспану національну свідомість історичну пам’ять, навівали віру у власні сили: «…вірмо! Про, як треба вірити! як багато віри мусить вмістити в собі наша наболіла душа» («Слово письменника"//Волинь.-1942р.-7 січня).

«…Будьмо! Бо ми були й бути хочемо! Будьмо!, бо найвища воля поставила нас стало на сторожі нашої вічности, як живого непідкупного свідка» («Шевченко"//Волинь.-1942р.-8 березня). «…видержати, не піднести догори рук, не здатися й не впасти… Історія, якої звемо своєю, кожною… сторінкою підтверджує нам одну дуже важливу істину: ще ніколи негаразд, щоб хтось нас скреслив… Народ України був, є й вічно буде!».

Створюється нова сторінка історії. На мапі Європи закреслюється новий простір под назвою Україна… Від нашого хотіння й нашої волі у великій мірі залежить частка нашої батьківщини. «…Ні. в повному обсязі одне, як й коли треба прислухатися до думи українського народу. Не все одне, як хто із ним поводитись. Не все одне, бути із нею в приязні, чи оголосити йому війну. Бо Український Народ, як й усі решта народів нашого континенту має свою гордість, має свої життєві потреби. І горі тім, котрі хочуть їхні так чи інакше заперечити… Так було б, то й так якщо…» («Так було б — так буде!"//Волинь.-1942р.-22 березня). Статтю «так було б — так якщо!» найуважніше прочитали й зрозуміли свої, українці, але й тих, для які слово «Україна» було б чужим й ворожимо. Саме за їхні доносом, хоча стаття пройшла цензуру, її у тихий номерах, котрі не були забрані із редакції, замінено на іншу, а Уласа Самчука було б заарештовано. Свідчення, допити, місяць тюрми. Письменника амністують, але й за умови співпрацю у Німецькому Пресовому Бюро (ДПБ). Ця співпраця передбачала не менше двох дописів неполітичного змісту щотижнево. Тема обиралася самостійно. Вибирати чи відмовлятися не випадало., — поряд із деякими іншими часописами («Українське слово"//Київ, редактор І.Рогач; «Литаври» Київ, редактор Олена Теліга; «Український засів» Харків, редактори В. Домонтович й Петров в перший період свого існування осінь 1941;весна 1942рр.) важливим чинником національної свідомості населення України, об'єктивно готуючи ґрунт для збройної боротьби в краї за незалежність української держави у межах УПА"[8]. Газета існувала до початку 1944 року. Вона все понад й понад ставала рупором німецької адміністрації. У тихий умовах — по-іншому і бути були. Свій відхід від «нової «Волині» письменник сприйняв з полегшенням. Восени 1942 року Улас Самчук вдруге поїхав на східну Україну. Враження про цю поїздку письменник висловив такими словами «…Усі, все без винятку із червоточею, облізле, вилиняне, почорніле… І такі ж люди, із їхнього нечистою, зіпсованою російщиною… («Заславський вісник"//Кременчук.-1942 р.-13 вересня) .

«Кожний предмет… Ті такі недороблені, приблизні, маловартісні речі, як моя пренаївна, добряча інтернаціоналка Ніна, як безліч інших на цій землі „товаришів й товаришок“. Людина й нелюдина… Предмет й непредмет. Будинок й не-будинок. Мова й не-мова. Життя й не життя…» («Товариш Ніна"//Волинь.-1942р.-16 вересня).

Фейлетони Уласа Самчука, — як пише А. Василенко-Бойцун, — були не розваговим матеріалом, але й радше невідрадним й болючим ствердженням матеріального й духовного спустошення, заподіяного комуністичним терором…, «голосінням» над зруйнованою російською мовою, землею, де кожний дім й кожна вулиця свідчать про жорстоку й довгу окупацію, й голосним риданням над вбогою російською людиною, зведеною до ролі раба на власній землі"[9]. Останнім з воєнних репортажів ставши репортаж «Колеса мусять крутитися». Він був написань на основі вражень від поїздки на захід у липні 1943 року. На відміну від попередніх, він нагадує радше протокольний звіт, ніж розповідь про побачене й пережите. «Загалом, — як підрахував А. Жив'юк, — воєнний доробок Уласа Самчука, — це 78 матеріалів: 30% передовиць, 4 нарисові матеріали, 40 інших (з статтею, рецензії, замітки, фейлетони), 4 уривки із художніх творів"[10]. Те було б слова Є.Маланюка, — «єдине живе слово». Поїздка по східній Україні дала письменникові матеріал для написання другої частини «Осту» — роману «Темрява». До репортажів А. Власенко-Бойцун зараховує й щоденникові записи, зроблені 1945 році в Німеччини й видані у 1954 році в Буенос-Айресі окремою книжкою под назвою «Пість по дванадцятій. Записки на бігу». Композиційно — це п’ять окремих розділів, сюжетна-історія втікачів від «радянського раю», куди їхні силоміць хотіли вивезти «визволителі» Європи. Письменник ділиться враженнями від побаченого за останні воєнні й Перші повоєнні дні в Німеччині. Його вражає зустрічі із іншим світом, який прийшов у Європу в образі американського солдата. Уся книга — це роздуми над минулим, сучасним й майбутнім українців, над феноменом української людини, позитивами й негативами її характеру.

1945 рік. Різдво. «уся соборна Україна з нас, між нами повно історії, чуємо вічність, згадуємо Христа, ступаємо через межі добра й зла, переживаємо «нову «Європу» в її фіналі, саме до того «п'ять по дванадцятій», коли то «за словами її вождя, мав бі наступити остаточний присуд"[11] .

20 июля. «Бути за годину українцем нелегко, але й я гордий, що ми несемо це одіозне ім'я із такою переконаною самозрозумілістю. Люди не хочуть скоритися перед злобою й неправдою"[12] .

7 января. «Треба лише дивуватися силі, незламності, витривалості людині нашої народності, що ніде й ніколи марнувати ані мужності, ані надії"[13]. Алі сила ця щоразу ударяється про іншу силу: індивідуалізм, породжену почуттям меншовартості української людини.

25 лютого. Наші політики тут… Їх сковують… комплекси почуття нідності, їхнього партії, їхнього замкненість у собі…Поки не вигоїться наша людина із цого стенозу, все дарма"[14] .

Туга за батьківщиною, розуміння неможливості Повернення породжували роздуми про сутність більшовизму як основної заподій всіх бід й нещасть.

4 березня. «Знайти дефініцію більшовицького голого терору… це навіть не терор. Головне, що це не видумана, а стихійна… Росіян будуть завжди боятися, як боялися татар, монголів, Чінгісхана, Атили…"[15] .

26 апреля. «Бухенвальд… У Бухенвальді, що ставши совітським табором, багато розстрілюють невинних"[16] .

14 апреля. «Над деякими будівлями гордо і демонстративно повисли їхнього (комуністів й їхні симпатиків — А.Ф.) найдовші червоні полотнища, живцем перероблені із готових гітлерівських. Тільки замість такого зреста пишажться серп й молот"[17] .

Символічна деталь, Яка розкриває глибинну спорідненість нацизму й більшовизму, як й використання Бухенвальду у вже радянського табору, як й людоловства ХХ століття — насильна репартація. Люди викидалися із вікон, вішались, ладні були зарубати сам собі, аби лише не справді сліпе знаряддя чужої волі. Промовним підтвердженням цого є занотована письменником розмова із радянським офіцером.

31 июля. Ві вісь силуєте нас туди їхати. Французи, італійці, норвежці, й усі, й усі, що не належати до совєтів, сам із ентузіазмом вертаються додому, й лише ми, лише усі тих, що под вами, под руськими, — поляками, балтійці, югослави, лише ми гниємо вісь у цих таборах, але й скоріше ми тут умремо, ніж повернемось до вас на повільне, болісно, умирання. Невже ві цого не розумієте.

— Так. Віжу… Ві наш ворог… І то злосний. Нічево. Всьо одно забєром. Всєх забєрьом й спрашівать не станєм"[18]. Хворий годину, хворе повітря, хворе сонце, земля у пропасниці. Живемо, але й у порожнечі й по інерції", — таку характеристику часові, свідком якого він був, дає Улас Самчук 10 березня й 20 июля. А 10 червня записує:

«Хвора епоха породила хворих людей. Наш вік породивши страх перед своєю Батьківщиною, перед Державою. Страх замінив авторирет й уладові. Страх стає на місце гідності й свободи. Боїмося бути громадянами СРСР. Бути безмовною, безправною, пониженою, гнаною істотою. Боїмося беззаконня й сваволі… не боїмося смерті. Боїмося повільного, у муках душі й тіла конання"[19]. Алі й тут письменник прагне залишатися вірним правді. Він розмірковує над природою, він вбачає його причину в дійсному стані промов, а й у вихованні, у минулому української людини, навіть у генетичній спадщині, коли страх стає невід'ємною рисою національного характеру. І усе ж таки реальна загроза «душі й тіла конання» змушує шукати рятунку. Дилема чітка й однозначна: «…чи ж то схід — Сибір, каторга, смерть, чи ж то захід: окен, Америка, Життя"[20]. Отже, знову на захід… З собою смердоті брали лише віру, надію, гордість й незламну волю.

Віру, що «країна, де альфою й омегою діяння є страх, де плеканням цого почуття займається найбільша в світі державна установа, така країна пожирає собі й їй не вистане сили вирватися із обіймів власного маразму"[21] .

Віру в непереможність людського духу: «…світло святкує «світ» …Ніби світ. Нам ж вічне скитання. Нас будуть далі гнати, ловити, нищити… Алі вісь ми все-таки живемо. Наперекір всім й всьому"[22] .

Надію: «…майбутнє зрозуміє нас й віддасть нам належне"[23] .

Гордість: «…тужимо… За рідними людьми, могилами, небом… І боремось. І люблять життя. І горді, що належимо до покоління борців, що не коримось перевазі чужої фізичної сили. Коли їй не скоримось"[24] .

Волю як «саме істотне людини: «Геть доктрині! Не слова, а діла вимагаємо» людино, чи людиною!"[25] .

«Кожний годину, кожна доба, навіть кожне покоління коли хоче жити буттям власного вияву, мусить спромогтися на своє питоме мислення й діяння"[26] .

«Без свободи, як без повітря, не може людина існувати… свобода — елемент людини майбутнього"[27] .

«Боротися з Правдою найневдячніше заняття"[28] .

На межі іншого ісходу в чужий світло, Улас Самчук ще раз оглядається на своє минуле, дивуватися на своє сучасне — зазирає в майбутнє. І в котре відчуває нерозривний зв’язок із рідною землею, із її світом, із її людьми.

Після цого він напише:

«Люблю цих моїх земляків, що йдуть у широкий світло, й радію, що частка зв’язала мене із ними. Коли ми боліємо, що ми тішимось, що ми боремось… Хочу бути свідком їхні буття, щоб їхні стопи не затерлися на цій землі, щоб їхні дух не розвіявся в часі й просторі. Про, як хотілося б знайти з й сказати про це понад! Біблію б дати! Книгу ісходу! Слово б пророче й міць віри та надії! І знайти таємницю рушійних сил, що керують долею країни, із якої приходимо!"[29] .

Ідеологічно-програмові з статтею Уласа Самчука А. Власенко-Бойцун відносить до «мурівського періоду». Він вважає їхнього «одним з найцінніших Самчукових вкладів у публіцистику"[30]. Загалом було б написано 8 статей. Тематично усі смердоті пов’язані між собою. Це плани й підсумки роботи МУРу, пропаганда й заклики до єдності, визначення основних засідок діяльності об'єднання, засудження групівщини, ідеологічної нетерпимості.

«Нашим святимо й невідкладним обов’язком було б, є й завжди якщо возвеличити й утвердити наш народ живим словом у родині інших народів світу… Нищення триває далі. Не знаємо, як довго воно та потриває, але й як бі воно та не було б, ми були, ми є й ми будемо… Чуємося міцними, віримо й вірити будемо,» — писавши Улас Самчук у передмові до іншого числа «Літературного зошита».

«Формуємось у націю. Вичуваємо вивершення української духовності. Період розгортання крил нас. Передчуваємо простір, що манити до великого старту. Бути буттям людини, що чує под собою форму планети, — це означати бути українцем"[31] .

Як й в статтях «Волинського» періоду, відчувається турбота про ті, щоб українці зайняли достойне місце у світі: «…нас потребу не пускають у світло не бо ми не маємо чого світові сказати, а тому… що світло не хоче «ображати» тихий, що нас поневолюють"[32] .

«І шлях до цого насамперед — й лише! — через велику внутрішню роботу, переборення індивідуалізму, групівщини.

— Нам треба звісно мислити, виробляти, узгіднювати та усвідомлювати собі, свої духовні можливості…"[33] .

«Шлях не короткий, не прямий й не легкий… Він простує також через наші душі, через наші серця, наші нерви, наш розум. Розбудова нас самих, нашого духовного єства й нашого характеру — це розбудова України"[34] .

«…відчувати собі у часі й просторі, бути свідомо історичною функцією нашого світу"[35] .

«Період дискусії нас. Перед нами період дії"[36]. Саме в цей період Улас Самчук формулює свою вимогу синтезу мислення, сприйняття світу як основи дії: «Надходить годину, коли ми мусимо статі громадянами, членами суспільства, членами нації, повірити у собі як у живу дійсність… Всі ми сьогодні однакові націоналісти…"[37] .

У Канаді Улас Самчук стає одним з співзасновників часопису «Наш вік», мистецького об'єднання українських письменників «Слово» Свій невеликий спадок — 50 тис. доларів, він передає на видання чергового числа збірника цого об'єднання. Письменник бере активну доля в згрупуванні волинян США й Канади, діяльності товариства «Волинь», Інституту Дослідів Волині. Він допомагає відродженню давніх звичаїв й обрядів, поширенню їхні серед молоді, утвердженню думи про самобутність української культури. Письменник допомагає збирати кошти на видання книжок про історію Волині праць Івана Огієнка, Степана Кидимника. До 50-річчя капелі бандуристів ім.Тараса Шевченка укладає літопис, пише розділ до книжки про кобзарство України. Публікації Уласа Самчука з’являються в газеті «Свобода», альманасі «Слово», «Літопису Волині». Він видає, окрім згадуваних, книжки, котрі стояти «на межі мемуарних й публіцистичних жанрів» — «На білому коней» (Вінніпег — 1956р.), «На коней вороному» (Вінніпег — 1975р.), «Планета Ді-Пі» (Вінніпег — 1979р).

За неповними підрахунками А. Василенко-Бойцун, журналістська мемуарна творчість Уласа Самчука — це 112 дописів й статей[38]. І мають рацію дослідники, котрі стверджують, що «без неї критика його творчости був б неповна й неточна"[39], «неповним й неточним … був бі завісься період новітньої української історії[40] .

Список використаних джерел:

Пінчук З. «Улас Самчук» // Волинь — 1991р., № 1, стор.67−72.

«На білому коней» /Спомини й враження видатного українського письменника. // молода Волинь. — 1991р. — 6,13,20,27 грудня 1992р./.

Пінчук З. «Схід-Захід Уласа Самчука» // Голос України — 1991 р. — 28 грудня (№ 249) — стор. 12.

Курдук І. «Повернення Уласа Самчука» // Вістей Рівенщини — 1991 р. — 23 листки.

Зозуляк Є «Куди тече та річка…» (Про письменника У. Самчука) // Вільне життя. — 1991р. — 20 лист.

Гром’як Р. «З вірою в майбутнє нації» (До 90-річчя від дня народження українського письменника Уласа Самчука) // Вільне життя — 1995р. — 21 лютого.

Бухало Р. «Улас Самчук про Дермань» // Червоній прапор — 1991р. — 13 грудня.

Горец М. «Улас Самчук й Закарпаття» // Вільне життя. — 1995р. — 10 березня.

Бачинський До. «Повернення на грішну землю предків» (До 90-ліття Уласа Самчука)// Просвіта — 1995рАйрес.

Божук Р. «Громадсько-політична діяльність Уласа Самчука в Карпатській Україні» // Вільне життя. — 1995р. — № 10, 9 березня, стор. 12.

Бачинська До. «…Вірю у сплюгавлену Україну: її будучність» // За вільну Україну. — 1995р. — 3 березня.

Жулинський М. «Я був повний Україною» // Літературній Україні. — 1995р. — 30 березня.

Бабій З. «Дермань, дорога до Самчука» // Дзвін. — 1995р. — № 1, стор. 105−107.

Палій Д. «Улас Самчук й незалежність України» // Освіта — 1995р. — № 9−10, стор. 7.

Кирилюк У. «Спадщина Уласа Самчука в Україні» // Літературній Україні - 1994р. — 1 грудня, стор. 6.

Нитченко Д. «Видатний прозаїк Улас Самчук» (1905;1987) // Березолю — 1998р, — № 7−8, стор. 79−85.

Жив’юк А. «Дерманські обереги Уласа Самчука» // Слово й годину. — 1993р — № 8, стор. 81−82.

Пінчук З. «Дві епохи Уласа Самчука» // Вітчизна — 1993р. — № 11−12, стор. 141−146.

Шевчук У. «Улас Самчук та його волинська сага» // Українська мова й література в школі. — 1992р. — № 11−12, стор. 30−33.

Поліщук Я. «Улас Самчук» (До 90-річчя від дня народження письменника: ювілейний збірник. Рівне. Азалія. — 1994р. — стор. 107.

«Улас Самчук — видатний Український прозаїк ХХ століття: Матеріали урочистої академії, присвяченої творчости митця», М. Тернопіль, 21 лютого 1993р. — Тернопіль/Кременець, 1994р. — стор. 73.

Самчук У. «П'ять по дванадцятій. Записки на бігу" — Буенос-. Вид-во Миколи Денисюка, 1954р.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали з сайта.

[1] Джерело № 1, стор. 121, 132.

[2] Джерело № 3, стор. 71.

[3] Джерело № 4, стор. 30.

[4] Джерело № 3, стор. 65.

[5] Джерело № 3, стор. 66.

[6] Джерело № 3, стор. 63.

[7] Джерело № 5, стор.58.

[8] Джерело № 7, стор.114.

[9] Джерело № 1, стор 128.

[10] Джерело № 8, стор.34.

[11] Джерело № 22, стор. 13.

[12] Джерело № 22, стор. 203.

[13] Джерело № 22, стор.15.

[14] Джерело № 22, стьор. 79−80.

[15] Джерело № 22, стор. 84.

[16] Джерело № 22, стор. 120.

[17] Джерело № 22, стор. 111.

[18] Джерело № 22, стор. 113.

[19] Джерело № 22, стор.153−154.

[20] Джерело № 22, стор 216.

[21] Джерело № 22, стор.226.

[22] Джерело № 22, стор. 129.

[23] Джерело № 22, стор. 217.

[24] Джерело № 22, стор. 217.

[25] Джерело № 22, стор. 217.

[26] Джерело № 22, стор. 225.

[27] Джерело № 22, стор. 227.

[28] Джерело № 22, стор. 230.

[29] Джерело № 22, стор. 217−218.

[30] Джерело № 1, стор. 30.

[31] Джерело № 10, стор. 1.

[32] Джерело № 11, стор. 2.

[33] Джерело № 12, стор. 7.

[34] Джерело № 12, стор. 9−10.

[35] Джерело № 12, стор. 11.

[36] Джерело № 12, стор.10.

[37] Джерело № 12, стор. 12.

[38] Джерело № 1, стор.132.

[39] Джерело № 1, стор.132.

[40] Джерело № 8, стор. 36.