Тынянов Юрій

Тынянов Юрій

Ев. Тагер

Тынянов Юрію Миколайовичу (1894—) — радянський письменник, літературознавець, перекладач. Р. в р. Режице, Вітебської губ., у ній лікаря. У 1904—1912 навчався у псковській гімназії, в 1918 закінчив історико-філологічний ф-т Петербурзького ун-ту. З 1921 по 1930 читав лекцій з історії російської поезії XVIII—XX ст. в Ленінградському ін-ті історії мистецтв. Друкується з 1921. 1939;го нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Т. почав своє літературну діяльність у ролі літературознавця. Учасник групи «Опояз», Т. невдовзі висунувся як із лідерів російської формалістичної школи. Формалістична методологія з її внесоциальной трактуванням мистецтва, прагненням відокремити «замкнутий літературний ряд» від України всього змісту життя людства сприяла розумінню мистецького твору як «чистої форми», як «конструкції», елементи якої функціонально співвіднесені між собою. Зазначені принципи формалізму було неможливо шукати свій відбиток й у літературознавчих роботах Т. Але властиве Т. тонке розуміння особливостей художньої промови збагатило дослідження поруч цінних спостережень. Так було в книзі «Проблема віршованого мови» (1924) є багато цікавих зауважень про зв’язок між семантичними значеннями слова ритмико-интонационными чинниками вірша; тонкий аналіз ролі «витийственного» ораторського синтаксису в одичної конструкції ми зустрічаємо у статті «Ода як ораторський жанр» (див. збірник «Поетика», випуск III, Л., 1927), ряд гострих стилістичних характеристик розкиданий в статтях Т. про Пушкіна, Тютчеву, Некрасова, Брюсову, Блока, Хлєбнікова ін., зібраних пізніше у книзі «Архаисты і новатори» (1929).

Значительную цінність мають численні историко-литературные роботи, написані Т., його конкретні спостереження низки історико-літературних фактів, які нові існують, та специфічні боку у розвитку російської літератури в XIX ст. Так, наприклад, Тынянову належить заслуга встановлення «Сіла Степанчикова» Достоєвського з «Обраними місцями з листування з давніми друзями» Гоголя, публікація і обстеження низки матеріалів, що стосуються діяльності поета-декабриста, друга Пушкіна, Кюхельбекера, розробка складного й надзвичайно істотного моменту літературної історії 20-х рр. ХІХ ст. — боротьби так зв. «молодших архаистов» з карамзинистами, нове висвітлення низки поетичні твори Пушкіна («Відповідь Катенину», строфи з «Євгенія Онєгіна», «Ода його сіятельству графу Д. І. Хвостову») тощо. буд.

Начиная з 1925—1927, Т. поступово відступає від літературознавства заради власнехудожньої літературній діяльності. У радянської літературі Т. посідає помітне місце. 1925;го з’являється його перший роман «Кюхля», 1927;го — «Смерть Вазір-Мухтара», в 1936— два частини роману «Пушкін». З іншого боку, в 1930—1933 ним написані повісті — «Підпоручик Кіже», «Воскова персона», «Малолітній Витушишников». Всі ці твори Т. ставляться історичного жанру. Чудове знання матеріалу, наукова, майже документальна точність історичного розповіді, тонке відчуття мови і стилю описуваної епохи, нарешті чудовий такт, дозволяє уникнути позбавленою смаку модернізації у виконанні минулого, — усе це висунуло Т. до лав кращих майстрів радянського історичного роману.

В романі «Кюхля», заслужено що надзвичайно широку популярність, Т. створив глибоко драматичний і правдивий образ У. Кюхельбекера. Т. вдалося виділити у своїй герої лише доступне у ньому історично знаменною і типовим, те, що «Кюхлю» зробило декабристом, й у основна цінність роману. Чудаковатое донкіхотство Кюхли, його шляхетна й полум’яне серце тираноборца, становище ізгоя в помещичье-бюрократических колах, саме самотність його й трагічна доля невдахи — всі ці цілком конкретні риси його біографії розкриваються до того ж час як індивідуальне прояв широкої громадської руху — декабризму з його героїчним революційним пафосом і історично зумовленим безсиллям. Життя особистості дана художником в злагоді із провідними тенденціями часу. Саме тому у своєму оповіданні про життя Кюхельбекера до історії його ідейно-психологічного розвитку таким легким шляхом і органічно вплітаються факти і що образи общеисторического і социально-значимого порядку, чи це повстання Греції чи бунт Семеновського полку, аракчеевские екзекуції чи Німеччина Занда і Тугендбунда.

В «Кюхле» чітко висловилися основні особливості радянського історичного роману, прагне у конкретних образах минулого року пізнати загальні закономірності епохи, рушійні сили історії, котрі пов’язують минуле з нашої сучасністю. Написаний «Кюхля» прозорими, ясними фарбами, психологічні контури персонажів прості та чітко обкреслені.

В наступних творах Т. його художня манера різко змінюється. Значно виростає майстерність відтворення характерного історичного колориту, витончується психологічний малюнок художника. Відчуття минулого, інтимне і безпосереднє почуття епохи, своєрідність архаїчного світосприймання досягають у передачі Т. виняткової свіжості та гостроти. Автор хіба що розчиняється в психології знає своїх героїв, його зір впритул наближена до описуваної дійсності.

Речь «від автора» часто поступається місце «внутрішньому монологу» персонажа, вбирающему в себе функцію розповіді й описи і суб'єктивно окрашивающему їх. Ясність і простота, «графічність» Кюхли поступається місце імпресіоністичній багатобарвності, психологічної ускладненості. Т. приваблюють несподівані повороти, примхливі вигини, парадоксальні руху людської психіки.

Это переміщення центру художнього уваги позначилося у романі про Грибоєдову «Смерть Вазір-Мухтара». Т. цікавлять й не так подія, вчинок, думку, як такі, скільки їх психологічна забарвлення, специфічну «тембр» і «звучання». Центральної темою роману стає задушлива й двозначна атмосфера зрадництва, ренегатства, низькопоклонства, характеризує покоління, пережившее розгром грудневого повстання. Найбільш образ Грибоєдова дано в несподіваному і гострому ракурсі: маємо не автор «Горя з розуму», а дипломат, неминуче приречений пристосування до миколаївському режиму, одночасно представник і жертва свого часу. Його трагедія — це трагедія Чацького, вимушеного на роль Молчалина. Його загибель, його творче безплідність після катастрофи 14 грудня, у чужому і нав’язаному світі Нессельроде і Родофиникиных вирішені часом.

«Людям двадцятих років дісталася важка смерть, оскільки століття помер перший. Але вони був у тридцятих роках правильне чуття, коли померти. Вони, як пси, вибирали для смерті кут зручніше. І не вимагали перед смертю ні любові, ні дружби».

В романі чудово дано історичне побутописання, колоритно і переконливо виліплені окремі постаті — Булгарина, Сенковского, Єрмолова, але основне в ньому — це майстерне відтворення з незліченних, импрессионистически поданих деталей загального психологічного тонусу часу, «оцтового бродіння» тридцятих років, який змінив легке хмільне «винне бродіння» двадцятих.

Художественные тенденції «Вазір-Мухтара» отримали свій розвиток в історичних повістях Т. Образ епохи — петровській, павлівської, миколаївської — постає у яких в переломленні через дрібниці віддаленого ми і тому майже екзотичного побутового укладу. Загострений інтерес до історично характерною деталі призводить до культивування різного роду раритетів, гротескних подробиць, парадоксальних і анекдотичних випадків. Повісті перевантажені вещно-бытовыми мотивами, показаними великим планом й стають основним змістом твори. Не археологічний реквізит і побутове живописання цікавлять Т. У хиткою імпресіоністичній тканини авторського розповіді ці гротескні подробиці перетворюються на подобу символічних образів, пародійно які розкривають загальний характер часу. Повітря епохи, вірніше, відсутність повітря, історична «задуха» похмурого і азиатски-варварского минулого Росії, відтворено Т. вкрай виразно.

Но у його повістях не можна відчути «розуму історії», її руху, вони не містять відображення прогресивних сил епохи. Минуле нерухомо, — більше: воно немає сенсу й незмістовно. Так було в «Підпоручику Кіже» анекдотичний сюжет кар'єру неіснуючого офіцера виростає в символічний образ удаваності, «подмененности», «порожнечі» всього змісту російського життя часів Павла I. Ще гостріше цей скептицизм виражений в «Восковій персони», де потворні «натуралии» повідомляють всієї петровській епосі характер жахливої «куншткаморы». Исторически-прогрессивный сенс реформаторської діяльності Петра зведений в повісті немає. Доля восковій статуї, виліпленої з Петра після смерті Леніна, нікому непотрібної, всіх лякаючої і наприкінці кінців відправленої в «куншткамору», хіба що передрікає долю петровского «справи», яке дано тут як історично марна і выморочное.

В останньому своєму романі «Пушкін» Т. долає і импрессионистичность художньої манери і фаталістичний скептицизм, звуженість історичного кругозору нічого такого, як «Воскова персона» чи «Підпоручик Кіже». У відомої мері — це повернення до принципів «Кюхли», для її реалістичної простоті і прямолінійності трактування історичної теми, але повернення, збагачене досвідом психологічної живопису «Вазір-Мухтара» і історичних повістей.

Первые частини роману охоплюють дитячі і отрочні роки Пушкіна, закінчуючи знаменитим ліцейським іспитом у присутності Державіна. Повільне розгортання дії дозволило Т. дати надзвичайно широко і соковито виписану картину побутової, літературною та політичного життя дворянства на початку ХІХ в. Роман нагадує своєрідну художню енциклопедію, вобравшую у собі величезне кількість портретів і характеристик різних історичних діячів й з, які становлять безпосереднє оточення юного поета. Винятково але ненав’язливо та розумно дано образи старого Аннибала, батьків поета, Василя Львовича Пушкіна, Карамзіна, Сперанського, майбутніх «арзамасцев» — А. Тургенєва, Блудова, Дашкова, ліцейських вихователів, старого Державіна і мн. ін., окреслених часом побіжно і лаконічно, але вичерпно гостротою соціально-політичної характеристики.

Но основне гідність роману — в правильному вирішенні важкої і відповідальної завдання зображення самого Пушкіна. На відміну від «обхідної» тактики «Вазір-Мухтара», Т. до образу Пушкіна підходить прямо, прагнучи колись всього розкрити у ньому великого поета. Відповідно до цим тема пушкінського дитинства в опублікованих частинах роману постає як тема виховання генія, як історія накопичення того емоційного і ідеологічного матеріалу, який реалізується у подальшому в створіннях поета. Розповідаючи перші лит-ных читаннях Пушкіна, про його знайомстві із віршами Батюшкова, лекціях Куніцина, про національному підйомі війни 1812, нарешті просто про його друзів і зустрічах, Т. оголює перед читачем виключно інтенсивну внутрішнє життя поета у її зіткнення з мистецтвом, громадської життям, політичної й філософської думкою, зіткненнях напружених і не проходять йому безслідно.

Т. будує образ Пушкіна, спираючись на творчість самого поета, з глибоким розумінням використовуючи теми, думки й настрої його власних віршів. Від життєвих вражень молодого Пушкіна тягнуться нитки для її майбутнім творам, «біографічне» дається як грунт, де органічно виникає «поетичне». Тим самим було знищується узаконений другосортною белетристикою розрив «біографією» і творчістю, між Пушкіним «в життя» і Пушкіним зі сторінок його книжок. Людина розкривається як, й у поета виявляється жива особистість. У цьому вся поглиблення методів историко-биографического роману — безперечна принципова заслуга Т. перед радянської літературою.

В висновок слід сказати про Т.-переводчике. Т. належить ряд віршованих перекладів Гейне («Німеччина», політична лірика). Блискуча іронія Гейне як політичного поета, своєрідність його ритміки і поетичного мови, переповненого прозаизмами, передані Т. який і близько до оригіналом.

Список літератури

Литературоведческие роботи Т.: Достоєвський і Гоголь, вид. «Опояз», (П.), 1921.

Проблема віршованого мови, вид. «Academia», Л., 1924.

Архаисты і новатори (Рб. статей), вид. «Прибій», (Л.), 1929.

Пушкін і Кюхельбекер, в рб.: Літературний спадщину, кн. 16—18, М., 1934. Художні твори: Кюхля, Л., 1925.

Смерть Вазір-Мухтара, Гіз, (Л.), 1929.

Підпоручик Кіже, вид-во Писат. у Ленінграді, (1930).

Історичні розповіді, «Зірка», М. — Л., 1930, № 6.

Воскова персона, ГИХЛ, Л. — М., 1931.

Малолітній Витушишников, Л., (1933).

Чернігівський полк чекає, вид. ОГИЗ — «Молода гвардія», (М.), 1932.

Пушкін, год. I—II, Гослитиздат, М., 1936. Переклади: Гейне Р., Сатири, Л., 1927.

Гейне Р., Німеччина, ГИХЛ, Л. — М., 1933.

Гейне Р., Вірші (Л., 1934). У розділі ст. «Як я зрозумів працюю», в рб.: Як пишемо, Л., 1930.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.