Функции інституту освіти у суспільстві

Функции інституту освіти у обществе Рассмотрим докладніше функції, що їх у суспільстві інститутом освіти. Їх досить багато, й різні автори акцентують увагу до різні аспекти діяльності інституту освіти.

Наиболее важливі з соціальних функцій інституту образования.

1) Трансляція і розповсюдження культури у суспільстві - перша і найсуттєвіша їх. Вона у цьому, що з допомогою інституту освіти відбувається передача від покоління до покоління цінностей культури, витлумачених у якнайширшому буквальному розумінні (наукові знання, досягнення у галузі мистецтва, моральні цінності й норми, правил поведінки, досвід минулого і навички, властиві різним професіями й т.п.). Протягом усієї історії всього людства освіту було головним джерелом знань, інструментом освіти суспільства. Також не забувати у тому, що культура кожного народу має свої національно-етнічні особливості, отже, система освіти грає винятково важливу роль підтримці і збереження національної культури, її неповторних і унікальних чорт, прилучаючись яких, індивід стає носієм національної свідомості та національної психологии.

2) Формування молодого покоління установок, ціннісних орієнтацій, взірцевого життя, які панують у даному суспільстві. Завдяки цьому, молодь прилучається до життя суспільства, соціалізується і інтегрується на соціальну систему. Навчання мови, історії батьківщини, літературі, принципам моралі служить передумовою на формування молодого покоління общеразделяемой системи цінностей, завдяки чого це навчаються розуміти іншим людям та тіла себе, стають свідомими громадянами країни. Зміст здійснюваного освіти процесу соціалізації та дітей значною мірою залежить від які панують у суспільстві ціннісних стандартів, моралі, релігії, ідеології. У доиндустриальных суспільствах релігійне виховання було складовою шкільного навчання. У сучасному індустріальному суспільстві релігія (церква) відокремлена від держави, під медичним наглядом якого перебуває система формальної освіти, тому релігійна освіта і виховання здійснюється або у рамках сім'ї, або у спеціальних недержавних навчальних закладах.

3) Соціальна селекція — одну з найважливіших функцій інституту формальної освіти. Структура процесу творення влаштована в такий спосіб, що вона дає можливість вже в початкових етапах здійснити диференційований підхід до які навчаються (змінити профіль навчання для несправляющихся учнів, і студентів, заохочувати талановитих і здібних). У деяких країнах, зокрема й у нашій країні, існують спеціальні освітні програми для творчо обдарованої молоді, навчальний працю якої неодмінно заохочується, а максимального розвитку з їх задатків складаються сприятливі умови.

В суспільстві пошук і освоєння виховання талановитої молоді зводиться у ранг державної політики у сфері освіти, оскільки бурхливий розвиток науку й технічного прогресу в багатьох інших галузях вимагає постійної припливу талановитої молодежи.

Процесс селекції, відбору найталановитіших до навчання учнів здійснюється сучасної школою хіба що авоматически, оскільки сама внутрішня мікроструктура освіти таки має власної головне завдання добір і диференціацію молоді як за здібностями і талантам, а й у відповідність до індивідуальними інтересами, можливостями, ціннісними орієнтаціями. Після обов’язкового восьмилетного освіти значної частини молоді надходить навчання в технічні училища, інші продовжують навчання у середньої школи, і частину їх випускників вступають у вузи. Після закінчення вузу одні починають діяльність в народному господарстві, інші вступають у аспірантуру, роблять наукову карьеру.

С погляду соціологічною, надважливими наслідки здійснюваного інститутом освіти процесу селекції, оскільки його кінцевим результатом (коли різні групи молоді завершують освіту у різних навчальних закладах) є проживання людей різноманітні позиціям в соціальну структуру суспільства. З цього досягається відтворення в відновлення соціальної структури суспільства, без чого неможливо нормальне функціонування останнього. Інша важлива сторона процесу соціального розміщення у тому, що він запускає механізм соціальної мобільності; отримання професії, заняття соціальної позиції з структурі тій чи іншій організації, зазвичай відкриває багатьом людей шлях професійної кар'єри, просування сходами посадових ієрархій і владних повноважень. Систему освіти України, переважно вищого, в сучасному індустріальному суспільстві служить найважливішим каналом соціальної мобільності, бо без вузівського диплома неможливо отримати престижну і високооплачувану роботу. Рівень освіти, поруч із владою, власністю і доходом є найважливішим показником соціального статусу людини у сучасному обществе.

4) Функція соціального і охорони культурної зміни є прерогативою сучасного інституту освіти. Ця функція реалізується двома взаємопов'язаними способами. По-перше, у процесі наукових досліджень про, наукових здобутків і традицій відкриттів, які у стінах ВНЗ. Сприяючи науковому прогресу, вища школа водночас вносить свій значний внесок у збагачення і розширення культурної спадщини суспільства. З іншого боку, з тісних зв’язків університетів з промисловістю відбувається характерна країн інтеграція науки, вищої освіти і виробництва, результатом якої прискорення науково-технічного прогресу. Університети дедалі більшою мірою стають науково-дослідними центрами, выпоняющими теоретичні і прикладні дослідження, експериментальні розробки з замовлення державних відомств і промислових фірм. Поруч із розвиток наукових досліджень стінах вузів сприяє вдосконаленню системи вищої освіти, оскільки нові наукові ідеї, й відкриття входять у навчальні програми, забезпечують підвищення якості специалистов.

Модель соціальної організації (структури) освіти може бути предтставлена як що складається з з трьох основних соціальних позицій: 1) керівників Західної й організатори освіти, 2) педагоги і трьох) учні. Ця структурна модель, значно спрощує і огрубляет реальної картини, оскільки існують різноманітні типи навчальних закладів (початкова й відповідна середня школи, середні спеціальні навчальними закладами, вища школа тощо.), з властивою їм особливостями управління і педагогічною діяльності, контингентом викладачів і учнів. Проте з соціологічною погляду цілком припустимо виділити відповідні трьом зазначеним соціальним позиціям узагальнені зразки поведінки, нормативні вимоги, і рольові розпорядження, з яких регулюється соціальне взаємодія у процесі образования.

Итак, вищу позицію у соціальній структурі освіти займають керівники різних рангів: працівники міністерства, співробітники департаментів, ректори і декани, директора шкіл й та т.д. Відволікаючись від складної ієрархічної залежності зазначених посад, слід звернути увагу до ту роль, що виконують адміністративні працівники у системі освіти. Їх головним завданням у тому, аби приймати відповідальні рішення і формувати стратегію процесу творення: визначати перелік основних дисциплін і послідовність вивчення, забезпечити матеріально-технічної бази освітніх закладів тощо. Вони несуть відповідальність за формування викладацького корпусу, визначають нормативні вимоги до діяльності викладачів і працівників, і навіть — критерії оцінки їхньої праці. Представники вищого управлінського ланки формують державної політики у природничо-технічній освіті, розробляють універсальні вимоги до змісту і якістю навчальні програми відповідно до изменяющимися соціально-економічними і стають політичними умовами. Поруч із вони здійснюють соціальний контроль над освіти, визначають систему формальних санкцій у навчальних закладах. Адміністративні працівники нижньої ланки (ректори вузів і декани, директора шкіл й училищ, завідуючі навчальними частинами тощо.) визначають здійснення процесу освіти, коректують і уточнюють стратегію навчання стосовно даному навчального закладу, здійснюють оперативне керівництво контроль над роботою викладачів і поведінкою учащихся.

Центральное в структурі системи освіти занимае вчитель. Нормативні вимоги до адекватному виконання ролі вчителя зводяться до таких моментів: повинен бути фахівцем у певній галузі науки й Міністерство культури (історії, літератури, математики, фізики та т.п.), мати лекторскими здібностями й умінням спілкуватися із аудиторією, володіти методикою навчання студентів чи школярів, навчити їх почати самостійним прийомів навчання (запис уроків, лекцій, роботу з літературою, вирішення завдань та інших.), вміти популярне й дохідливо пояснювати важкі запитання, допомогти виправити помилки і т.д.

Эти нормативні вимоги соціальної ролі вчителя є найзагальнішими, де вони розкривають багатьох особливостей учительській професії, й у першу чергу діяльності педагогів, котрі домагаються видатних успіхів у працювати з учнями, зокрема з так званими важкими подростками.

Другая особливість рольового поведінки вчителя, значною мірою що з традиційними нормативними вимогами — це вміння об'єктивно оцінювати знання учнів, використовувати оцінку в виховних цілях. Річ у тому, що виставляючи оцінку, вчитель як визначає правильність знань учня, а й «створює учневі певну репутацію у п’ятому класі «, і саме оцінювання має велику особисте значення, оскільки виступає учня мотиватором навчальної діяльності. Оцінка учителем досягнутих учням знань є, в такий спосіб, своєрідною нормативної шкалою «соціальної стратифікації «у п’ятому класі, чи це школа, чи студентська група у ВНЗ. З допомогою неї всі учні ранжируются визначені підгрупи: відмінники, «хорошисты », просто успішних і відставали у навчанні. Тому деякі соціологи вважають, що взаємне оцінювання — учителем знань учнів, а учнями компетентності вчителя та її фахівців — визначає своєрідність міжособистісного взаємодії школе.

Переживаемый у суспільстві криза дуже зачепив і сферу освіти, що із найбільшою виразністю проявилося під час падінні громадської цінності освіти і тісно пов’язаних із цим падінням престижу вчительського праці, які деформацію навчального процесса.

В роботі Ф. Г. Зиятдиновой, що базується на матеріалах соціологічних опитувань і присвяченої аналізу соціального становища вчительства, відзначається, що престиж професії вчителя значно знизився в останні 2−3 року. По-перше, серед самих вчителів paстет частка осіб, скептично оцінюють культурно-освітні можливості свою професію. За даними опитувань вчителів регіонів Сибіру, Далекого Сходу, деяких центральних районів, близько сорока% негативно налаштовані стосовно своєї професії, а 30,6% важко було відповісти. Мотивація учительської праці, налаштованість творчий працю також істотно змінилися в негативний бік: 4% вчителів йдуть до школи охоче і радісно, 2% відбувають час, 19% - з текучим мінливим настроєм, 19% - із яким почуттям важкої повинності, а більшість 61% - з їх постійним занепокоєнням і тривогою. В наявності криза професії вчителя, величезна незадоволеність своєю працею величезної армії працівників школи. Головна причина цього — кризові явища в економіці, політиці, основі моралі й культурі, відсутність чіткої державної програми перебудови школи, яка тільки була б здатної досить рівні забезпечити фінансування школи, а й, найголовніше — створити умови для для соціальну затребуваність освіти і якості знань, які сприятимуть зростання їх престижу і консультації безумовно, підвищать соціальний статус учителя.

А що відбувається насправді? Понад 60% опитаних з чинників, важливих для на успіх життя, поставили освіту на передостаннє - 14-те місце. Найсумніше, що саме в молодих людей віці до 20 років, що й купуються знання, цінність освіти слід за передостанньому місці, від батьків воно третьому місці від кінця з 14-ти позицій. Як слідство, близько половини учнів старшої школи і вузів слабко налаштовані отримання знань. Падіння цінності освіти у суспільстві закономірно викликає і неприйнятно низький рейтинг учительській професії у громадському свідомості. Це і соціологічні опитування. Так було в 1989 р. у відповідях питанням, поставлене учащимся-старшеклассникам «Як багато оцінюєте престиж професії вчителя у суспільстві? «4,6% визнали його «високим », 61,5% - «середнім «і майже одна третину респондентів «низьким «і «дуже низьким «(32,8%). За дві року (1991 р.) ці оцінки знизилися: вже 45,3% опитаних учнів визнали престиж професії вчителя у суспільстві «низьким «і 21% - «дуже низьким ». Опитування батьків свідчать і про різке зниження авторитету вчителя у суспільстві: лише 35% вважають престиж учительській професії високим, близько половини, 46% — «середнім », а 51% - «низьким «і «дуже низьким » .

Теперь ми поговоримо про інший ключову роль у структурі процесу творення — «учня «(учні шкіл, училищ, студенти і люди ін.). Які вимоги до її поведінки пред’являє нормативно-ценностная система освіти? Вони дуже очевидні: вивчати різні предмети відповідно до програми курсу (класу), засвоювати і запам’ятовувати інформацію, опановувати навичками самостійного вивчення і його використання вивчених фактів, сумлінно відвідувати навчальні заняття, уміти слухати людей педагога і під час занять, лекцій тощо. Неодмінна умова просування учня по багатоступінчастої драбині освіти — успішне складання іспитів-заліків. Стосовно недбайливому учневі діє система санкцій — незадовільна оцінка поточних занять, й зауваження і запис у щоденнику, виклик батьків тощо., до винятки з школи. У вузі система санкцій більш формалізовано: отлынивающий від занять студент може мати простий догану від деканату, у разі незадовільною здачі сесії, він карається позбавленням стипендії, не перекладається наступний курс. У нормативної структурі формальної освіти існують, звісно, і певний набір позитивних санкцій, вкладених у заохочення сумлінної навчання, стимулюючих учня до досягнень у навчанні. Передусім це чудові оцінки, видача атестата з відзнакою і пільги, що він дає при вступі до середні та вищі навчальними закладами, підвищена чи іменна стипендії у ВНЗ, диплом з відзнакою, рекомендація до вступу до аспірантури і т.д.

Решающее місце у системі соціального взаємодії, характеризуючого освітній процес, займають стосунки між вчителем історії та учнем. Слід зазначити, по-перше, властиве цим відносинам нерівність: статус вчителя незрівнянно вищий статусу учня, перший займає панування, другий — становище підлеглого. Домінуюче становище вчителя зумовлено тим, що він організує навчальний процес і керує ним, є джерелом знань для учнів, моральним авторитетом. Пануюча позиція вчителя у класі (чи навчальної групі) породжує авторитарний стиль в викладанні, що означає беззастережне підкорення учня авторитету вчителя. Цей стиль передбачає, що вчитель має бути суворий з учнями і винних. Саме це стиль взаємовідносин багато століть панував у системі формальної освіти до того. Змістовної основою авторитарного стилю викладання у педагогіці є традиційне розуміння цілей освіти як процесу передачі знань від вчителя до учня. Перше є фахівцем у певній галузі знань та світової культури, та її головним завданням в тому, щоб передати учневі певний обсяг знань і навчити ними користуватися. Роль учня полягала в пасивному засвоєнню і пам’ятанню інформації, яку давав йому педагог. Однак у сучасну епоху традиційний авторитарний стиль щодо навчання стає дедалі більш неефективним, втрачає свою колишню популярність. Пояснюється це тим чинником, що сучасний високорозвинене індустріальне суспільство, у силу великий складності господарського механізму, унікальності новітньої техніки, її величезного на усі сторони життя, зокрема й навколишню довкілля, вимагає нової типу фахівця чи це підприємець, інженер, економіст чи юрист. Цей фахівець має як мати великими пізнаннями у галузі, а й бути творчої, ініціативної особистістю, вміє приймати сміливі і нетрадиційні рішення, враховувати багато чинників, що з використанням новітньої техніки і технології, з її соціальними і культурними последствиями.

Новый, демократичний стиль у будівництві освітнього процесу характеризується такими особенностями:

1) формальний процес передачі знань замінюється рішенням конкретних завдань, які спільно обговорюють вчитель і ученик;

2) сутність переданого змісту не зводиться до пасивному пам’ятанню, а залежить від оволодінні різноманітної информацией;

3) формою спілкування вчителя з учнем стає научение, а взаємний обміну інформацією, що, природно передбачає велику самостійну роботу учня;

4) ініціатором і ведучим освітньому процесі виступає учень;

5) характер відношенні між учасниками — попеременное домінування чи рівність вчителя і учня;

6) у ролі який навчає може бути необов’язково учитель-профессионал, а будь-який носій цінної информации.

Очевидно, що така нетрадиційна, демократична модель процесу творення може успішно застосовуватися у процесі навчання дорослих людей, мають свідому мотивацію до утворення, бажаючих творчо опанувати изучаемыми предметами. До цій групі можна віднести старшокласники, студенти, фахівці, котрі навчаються у системі підвищення кваліфікації, і ін. Що ж до початковою та середньою школи, то своєї діяльності вдалося поєднати елементи демократичного і авторитарного стилів управління навчальним процесом. Без демократичного стилю, який передбачає шанобливе ставлення до учня, сочетаемое з прагненням допомагати йому співпереживати разом із, важко пробудити школярі інтерес до навчання, прищепити їм необхідні моральні качества.

Отмеченные вище труднощі у відносинах учнів і Учителів, безумовно, значною мірою знижують ефективність процесу творення. Перехід до нових, демократичним взаємовідносинам з-поміж них є найважливішим ланкою процесу перебудови освіти на гуманістичних засадах, але ці стане можливим лише тоді, коли суспільство, у цілому реформують за принципами ринкової економіки та демократичні інститути остаточно вкореняться країни. Тільки тоді зросте цінність освіти у країні, підвищиться престиж учительській професії, а учні та його батьки свідомо орієнтовані отримання образования.

При підготовці цієї праці були використані матеріали із російського сайту internet.