Типы соціологічних конфликтов

1.

ВВЕДЕНИЕ

.

Кожна мисляча людина упродовж життя неодноразово стикається з конфліктами різноманітних. Ми ще хочемо щось вибороти, але мета виявляється важко достигаемой. Ми переживаємо невдачу і готові звинуватити навколишніх людей тому, що ми змогли досягти бажаної мети. А оточуючі - чи це родичі або ті, з ким ви разом працюєте, вважають, що ви самі у власному невдачі. Або мета була вами не так сформульована, або кошти її досягнення обрані невдало, або ви змогли оцінити вірно наявну ситуацію і обставини вам завадили. Виникає взаємне нерозуміння, яке поступово переростає в невдоволення, створюється обстановка незадоволеності, соціальнопсихологічної напруги і конфликта.

Як із означеної ситуації? Чи треба робити якіабо спеціальні зусилля задля того, аби здолати кривду її й знову завоювати розташування оточуючих вас людей? Вони ж непотрібно цього; просто більше не слід звернути увагу, як після того ставляться другие?

Щоб знайти правильне розв’язання цієї дилеми дуже корисно знати, що таке конфлікт, як і розгортається, які фази проходить як і дозволяється. У цьому вся сенс вивчення конфликтов.

Зіткнення точок зору, думок, позицій — дуже часте явище виробничу краще й життя. Можна сміливо сказати, що таке роду конфлікти існують скрізь — у ній, на роботі, у шкільництві. Щоб виробити вірну лінію поведінки у різних конфліктних ситуаціях, дуже корисно знати, що таке конфлікти як і люди доходять згоди. Знання конфліктів підвищує культуру спілкування, і робить життя людини як спокійнішого, але й стійкою в психологічному отношении.

Найважливіші конфлікти для людей і соціальними групами концентруються у сфері політики. Політика не що інше, як сфера діяльності з вирішенню і відтворення конфліктів. Невипадково довге час у історії будь-якої людської спільноти спостерігається з'єднання в одній особі функцій правителя і судді. Князь в давньоруському державі не лише військовий захисник і складальник данини, а й суддя. Він визначає, хто має рацію і хто винен у конфліктах, виникаючих між позикодавцем і боржником, продавцем і покупцем, претендентами на спадщину, виросли дітьми, бажаючими відокремитися від своїх всупереч їхнім волі, й у масі інших повсякденних ситуаций.

Разом про те політика як область примирення конфліктуючих сторін. Дуже часто виявляється засобом провокування конфліктів. Політика пов’язані з владою. До влади прагнуть в усіх, але нам дуже багато, в особливості соціально-активні люди. Та кількість владних позицій у суспільстві обмежена. Якщо такі владні позиції не визначаються нормами наслідування, як це має місце при монархічному політичному устрої, то обов’язково виникає конфлікт серед тих, хто має й певні шанси та можливості займати ті чи інші владні позиції. Боротьба за та кого роду позиції дуже поширена в усякому суспільстві. Характер її залежить від політичного режиму, що існує у цьому суспільстві у цей момент.

Власне, суть будь-якої політичної режиму полягає у тому, що він визначає форми політичного конфлікту боротьбі владні 4 повноваження. Він визначає ті способи, користуючись якими учасники політичних змагань чи конкуренції домагаються своєї мети, головна з яких — перемога над своїм противником, опонентом, соперником.

Вивчати конфлікти треба задля здобуття права навчитися розуміти політичного життя суспільства, ніж виявитися пішаком у політичних іграх, щоб розумітися на хаосі політичних діянь П. Лазаренка та та напрямів і брати участь у політичного життя, навіть якщо це участь обмежується виборами у до Державної думи — цілком свідомо, віддаючи усвідомлювали в тому, що ідеальних правителів не може, що це обрані чи призначувані за державні посади люди — звичайні смертні. Їх якості і політичні, і людські багато чому визначаються тим, як вони поводяться у політичних конфліктах, що їх особистості розкриваються в конфліктних ситуациях.

Отже, завдання вивчення конфліктів багатогранні. Кожен витягує зі цього вивчення підмогу в себе. Підприємець отримує дані про те, як конкуренція за умов ринку, профспілковий діяч дізнається про методи захисту національних інтересів своєї фахової групи. Політичний діяч і юрист одержують відомості про прецеденти, мають для представників цих пологів діяльності особливе значення. Вони отримують тут і теоретичні знання, оскільки конфлікти у суспільстві розвиваються не лише з побутовому рівні, вони пронизують відносини як держави, і між государствами.

А «простій людині» вивчення конфліктів треба задля здобуття права позбутися своєї «простоти» й одержати факти, без яких неможливо бути громадянином своєї країни, своєї батьківщини і продовжує діяти відповідно до принципам громадянськості у різних, інколи дуже складних суспільно-політичних ситуациях.

2. ФАЗИ КОНФЛИКТА.

Отже, конфлікт — це найважливіша сторона взаємодії людей суспільстві, свого роду клітинка соціального буття. Це форма відносин між потенційними чи актуальними суб'єктами соціальної дії мотивація яких обумовлена ворогуючими цінностей і нормами, інтересами і потребами. Істотна сторона соціального конфлікту у тому що ці суб'єкти діють у рамках деякою ширшим системи зв’язків, яка модифікується (зміцнюється чи руйнується) під впливом конфликта.

Кожна сторона сприймає конфліктну ситуації у вигляді деякою проблеми, у вирішенні якої переважна значення мають три головних моменту: по-перше, ступінь значимості ширшим системи зв’язків, переваги та втрати, які з попереднього гніву й його дестабілізації - це може бути позначений як оцінка доконфликтной ситуації; по-друге, ступінь усвідомлення особистих і готовність вдатися до ризик заради їхнього здійснення; по-третє, сприйняття ворогуючими сторонами одне одного, здатність враховувати інтереси своїх оппонента.

Отже, основні етапи чи фази конфлікту може бути є такі так: 5 1. Вихідний стан справ; інтереси сторін, що у конфлікті; ступінь їх порозуміння. 2. Ініціююча сторона — причини характер її дій. 3. Відповідні заходи; ступінь готовності до переговорним процесом; можливість розвитку та ліквідації конфлікту — зміни вихідного становища справ. 4. Відсутність порозуміння, тобто. розуміння інтересів протилежної боку. 5. Мобілізація ресурсів у відстоюванні власних інтересів. 6. Використання сили, чи загрози силою (демонстрація сили) під час відстоювання власних інтересів; жертви насильства. 7. Мобілізація контрресурсов; идеологизация конфлікту з допомогою ідей справедливості і шляхом створення образу ворога; проникнення конфлікту в усі структури та відносини; домінування конфлікту свідомості сторін з усіх іншими відносинами. 8. Тупикова ситуація, її саморазрушающее вплив. 9. Усвідомлення безвиході; пошуку нових підходів; зміна лідерів конфліктуючих сторін. 10. Переосмислення, переформулировка власних з урахуванням досвіду безвиході й розуміння інтересів яка протистоїть боку. 11. Новий етап соціального взаимодействия.

3. ПОХОДЖЕННЯ КОНФЛИКТОВ.

Джерелом загострення конфліктів між великими групами є накопичення незадоволеності існуючим станом справ, зростанням домагань, радикальне зміна самосвідомості і міністерства соціального самопочуття. Зазвичай спочатку процес накопичення незадоволеності йде повільно й підспудно, поки що немає деяке подія, яке ж виконує функцію свого роду спускового механізму котрий виводить назовні це почуття незадоволеності. Невдоволеність, приобретающая відкриту форму, стимулює виникнення соціального руху, під час якого висуваються лідери, відпрацьовуються програми розвитку й гасла, формується ідеологія захисту інтересів. Аналізуючи цей етап конфлікт стає відкритим і необоротним. Він або перетворюється на самостійний та постійний компонент громадської життя, або завершується перемогою яка ініціює боку, або вирішується на основі взаємних поступок сторон.

Адекватну аналіз конфліктної ситуації передбачає ретельне виділення обставин дозрівання конфлікту. Тут можуть діяти історичні, соціально-економічні і культурних чинники, завершающиеся в діях політичних структур і институтов.

Питання, як і природа конфлікту, здається здавалося б дуже ясним і простим. Але, як і часто може бути, він містить у собі дещо інших питань. Це, по-перше, запитання про причини конфліктів, удругих, про їхньої керівної ролі у суспільства й у житті окремої людини й утретіх, про можливості регулювання конфликтов.

Багато в чому відповіді опікується цими питаннями залежить від більш загальних світоглядних установок, прийнятих у ролі вихідної бази на рамках відповідних соціологічних теорій. Насамперед понимание.

6 конфлікту пов’язані з розумінням природи самої людини. Людина? Що це таке? І на чому полягає його власна природа?

Конфлікти виключно різноманітні зі способів свого існування й розгортання, за найважливішими джерелами свого походження, по рушійним силам, які у певної міри визначають спосіб їхні діяння, і, нарешті, по мотивації, у тій життєву енергію, яка втягується в динаміку конфліктам та виявляється їм свого роду поживним материалом.

Суто раціоналістичні підходи до пояснення конфліктів навряд чи можуть бути надійним інструментом їх аналізу, а й виняток раціональності, здатність до пізнання і осмисленню власних із боку діючих сил теж можуть призвести до успіху у цьому поприще.

Конфлікт — є одночасне розгортання дії і контрдействия. Це реалізація намірів разом із тим подолання опору, що неминуче є у ході цієї реалізації. Це винятково складна спільну дію по меншою мірою обох сторін, об'єднаних протистоянням. У специфічної літератури з аналізу конфліктів ми можемо зустріти переважно дві погляду на природу конфлікту. Перша можна назвати ресурсної думками, друга — ціннісної. У теоріях першого типу домінує матеріалістичний пояснення конфлікту. Він розгортається за істотно значимі кошти життєдіяльності, чи це територія, сировинні і енергетичні ресурси, сфери політичного домінування. Теорії другого типу може бути ціннісними. На першому плані тут є системи вірувань й переконань, несумісні принципи організації суспільного ладу, взаємовиключні культурні стереотипы.

Будь-яке соціальне напруження може перетворитися на соціальний конфлікт при відповідні умови. Проте хід цього перетворення, спосіб осмислення цього процесу, характер його спектаклі у свідомості чинного суб'єкта буде водночас розвиватися з певних правилам. У цьому зберігатиметься певна послідовність в аргументації, у висуванні домагань й у обгрунтуванні своїх требований.

У діях протиборчих сторін завжди матиме місце апеляція до того що, що життєво необхідне відповідного суб'єкта, до з того що є варіації коштів задоволення відповідних життєвих потреб і до того що, що з нього істотно й важливо з погляду збереження власної ідентичності. Ці три лінії аргументації, висунуті обидві сторони конфлікту, може бути є такі як апеляції для потреб, інтересам і ценностям.

4. ПЛАНИ КОНФЛИКТОВ.

Використовуючи схематику, запропоновану М. Смелсером, можна вибудувати наступний ряд рівнів конфліктуючих сторін, піднімаючись від простих до все складнішим суб'єктам действия:

1. Межиндивидуальные конфликты.

2. Межгрупповые конфлікти, причому у числі груп можна виділити: а) групи інтересів, б) групи этно-национального характеру, до груп, об'єднані спільністю становища. 7.

3. Конфлікти між асоціаціями (партиями).

4. Усередині та міжінституційні конфликты.

5. Конфлікти між секторами громадського поділу труда.

6. Конфлікти між державними образованиями.

7. Конфлікт між культурами чи типами культур.

Важливо звернути увагу, що з суб'єктів дії може бути стороною конфлікту, у своїй стосовно даному суб'єкту конфлікт може розгортатися в усіх галузях його життєдіяльності та з усією повнотою мотивації чи із включенням всієї сукупності його рушійних сил.

Розглянемо докладніше найважливіші проблеми детермінації конфлікту через вибудувану систему рушійних сил. КОНФЛІКТ ЩОДО ЖИТТЄВИХ ЗАСОБІВ АБО КОНФЛІКТ ПОТРЕБНОСТЕЙ.

Ситуація у світі висуває проблему ресурсів чи життєвих потреб одне з чільних місць. Як відомо, є різні оцінки стану економічних пріоритетів і демографічних ресурсів як стосовно світу, і стосовно його окремих регіонах, країн і народам. Ці оцінки розпадаються, зазвичай, на дві крайні групи — аларміські і оптимістичні. Кожна з цих крайніх позицій намагається впливати сформовану ситуацію в такий спосіб, щоб надати арґументів на користь своєї погляду певним політичних сил і угрупованням й хочуть вплинути на стан суспільної думки. Це, зрозуміло, значить, що проблем я не існує насправді. У полеміці з питань екології розглядаються справді суттєві питання, вирішення яких пов’язані з забезпеченням перспектив життєдіяльності зі відповідних громадських груп, і людства загалом. Росії найважливішими проблемами екологічного порядку виявляються забруднення атмосфери та головних водних масивів, виснаження грунту, порушення екологічного рівноваги у низці регіонів країни внаслідок індустріалізації і хімізації народного господарства. Величезний збитки життєвим інтересам населення колишнього Радянського Союзу завдала Чорнобильська аварія. Як кілька днів після цього аварії, біля Росії є низку районів, уражених радіоактивне випромінювання та практично непридатних не для життя. Проте застосування засобів контролю радіаційної обстановки не розвинене. Населення в цілому, крім порівняно вузьких привілейованих груп, немає доступу до інформації з цим вопросам.

Конфлікти щодо потреб може бути підрозділені на два типу: по-перше, конфлікт через реальної чи здавалося б обмеженості ресурсів; по-друге, через співвідношення короткострокових і частка довгострокових потреб. Безсумнівно, що числу найістотніших довгострокових потреб людства належить освоєння навколоземного космічного простору. Проте реалізація відповідних програм — справа надзвичайно дороге. У разі кризи це додатковий навантаження бюджет, у зв’язку з ніж з’являються аргументи проти розгортання відповідних програм. Приблизно так само само і з питаннями фінансування фундаментальних наукових досліджень про, які можуть дати безпосередньої віддачі в короткостроковій перспективі. Проте згортання цих програм означає 8 певний виграш з погляду найближчій перспективи якої і програш в довгостроковому варианте.

Проблема орієнтації на найближчі віддалені мети є загальнолюдської і «вічної проблемою. Вона стосується як людства в цілому, а й життєдіяльності будь-яких співтовариств, соціальних інститутів, соціальних груп, життєвих потреб кожної сім'ї і кожного окремого індивіда. В усіх життєвих структурах людського взаємодії цю проблему виникає знову і знову, вирішується й знову перерешается. Приклади, що ілюструють значення цієї проблеми, можуть бути приведені із різних областей. Так, кожна родина в суспільстві самостійно вирішує питання про кількість дітей, т. е. про продовження свого життя на прийдешнім. При цьому сімейна політика покликана враховувати з допомогою сімейного планування «якість» майбутніх нових членів сім'ї - здоров’я, рівень освіти буде, характер житлових умов тощо. Усе це пов’язані з довгостроковими потребами відтворення на індивідуальному рівні. Вибір Кучми на користь цих потреб безсумнівно позначає певний збитки поточному добробуту сім'ї. У кризових умовах збитки цей може бути істотним. Сукупний результат рішень, прийнятих на индивидуально-семейном рівні, може стати стає часом найважливішим чинником якого несприятливої демографічній ситуації населенню цієї країни чи даної етнічної группы.

Наступна лінія конфлікту, що з динамікою потреб, проходить через форми і знаходять способи організації спільного життя людей. Самі ці способи не так представляти як деякою зовнішньої сили стосовно до цього співтовариству. Випадки нав’язування політичного устрою мають місце у історії, але лише окремих випадках вони надають що б вплив на потреби людей. По більшу частину ці форми спільного життя виробляються суспільством, і є істотною характеристикою народного життя. У сучасному політологічній літературі застосовується розподіл політичних систем чотирма групи: ліберальні, демократичні, авторитарні і тоталітарні. Кожен із варіантів політичною системою спирається на певну суму стереотипів політичної поведінки, які становлять потреби певного рода.

Сучасна Росія розглядається політикою переважно як суспільство перехідного типу — натомість є у вигляді, що перехід здійснюється від тоталітаризму до політичної демократії. Важливо звернути увагу, що тоталітарний політичний режим від початку виникнення спирався визначені стереотипи масової свідомості, на широко поширені забобони, превращавшиеся в звички й на свого роду політичні потреби. Тоталітаризм, сталінський політичний режим, починаючи з кінця 30-х рр., акумулював у собі гірші політичні умонастрої її звички. Він спирався на заздрість, трактовавшуюся як вимога справедливості, на домінування ворожості, витлумаченої в ролі здорового класового інстинкту, на некритичне сприйняття влади, витлумачене як єдність у її підтримці, на політичний розшук, доносительство і таємницю, трактовавшиеся як вищих проявів державної лояльності і почуття громадського боргу. Інакше кажучи, будь-яка здорова людська потреба деформувалася безроздільним пануванням тоталітарної влади й перетворюватися на свою протилежність. У цьому й укладався феномен політичного відчуження — у формуванні 9 псевдопотребностей, поощрявшихся політичним режимом. У цьому держава могло наділяти будь-яку низькість і підлість, будь-яке зрадництво в шляхетну і навіть жертовну мотивацію. У цьому вся полягав головний моральний парадокс сталінського політичного режиму, який виявляється важко преодолеваемым масовим політичним сознанием.

Нові політичні потреби — потреба участі у політичного життя — складаються з великими труднощами. Головне питання тут полягає у формуванні нового морально цілісного ставлення до влади, що сама собі далекою від демократичного ідеалу. Конфлікт між моральністю і політичною практикою сьогодні виявляється глибинним конфліктом, мерехтливим лише на рівні життєвих потреб людини. Цей конфлікт не відразу дається масовій свідомості, хіба що відступаючи другого план проти жорсткої боротьбою політичних інтересів, разыгрывающихся на поверхности.

Третя сфера конфлікту лише на рівні потреб пов’язані з виробленням балансу раціонально осмислених і эмотивных прагнень, в яких проявляються часом підсвідомі сфери мотивації. Тут ми також зіткнулися з загальнолюдськими властивостями. Конфлікт раціонального і емоційного пронизує все структури людського життя. Вона лежить в основі поділу між собою вищих сфер духовної діяльності - науку й мистецтва, які намагаються знайти компроміс між собою з допомогою філософії і релігійним усвідомленням. У сучасному кризової ситуації емоційне початок у людському поведінці - цілком необхідна складова мотивації - дедалі більше відступає від з'єднання з мотивацією, заснованої на здібності людини до пізнання та мисленню. Воно хіба що відмежовується від раціональних імпульсів штучно створюваної стіною і стає дедалі більшою мірою основою ірраціональною мотивації, для невмотивованого поведінки, яке хоче узгоджувати власні дії з вимогами розуму, тоді й там ставлячи його передачі під сумнів. Спостерігається повсюдне звернення до забобонам, до сил і міркувань потойбічного характеру, до підвищення — безпосереднього почуття, інтуїції над розумом. Ця тенденція веде до примітивізації культури, до обґрунтування швидкої реакцію ситуацію. Вона стимулює в такий спосіб насильство, яке виступає як реакцію не посередні чувства.

Рівень складності процесів, пережитих в критичних ситуаціях і властивих соціальному кризи, переважає ефективність тих схеми раціонального пояснення дії і вчинків людей, які працювали раніше й які викидали з полем зору масової свідомості не бажані події, факти, тенденції, відносини. Криза свідомості, в такий спосіб, слід розглядати не як криза раціональності взагалі, бо як криза певних обмежених форм раціональності, котрі задавали прийнятні форми інтерпретації соціальних відносин. Раціональність, як ще М. Бобер, органічно пов’язані з проблемою влади у суспільстві. Вона покликана впорядкувати існуючі способи панування і підпорядкування і запропонувати людям певні варіанти мислення, що виправдовують їх законопослушание.

Зі зміною типу влади, що відбувається нині в Росії, змінюється від і тип раціональності. Становлення нових типів — це процес й не так соціалізації, скільки процес розробку форм культури, заснованої на інших ціннісних характеристиках і параметрах.

Розгляд конфлікту потреб у трьох взаємодіючих між собою і злочини самостійні сферах життєдіяльності чоловіки й суспільства показує, потреби не можна зводити тільки в сумі зовнішніх вимог, що випливають з соціальних і нових економічних умов. Вони є певні стрижневі лінії організації всієї системи взаємодії соціумі. Вони виявляється у масових звички і навичках культури, які засвоюються людьми під час соціалізації, індивідуального розвитку, воспитания.

Дослідження конфлікту сфері задоволення потреб людей (харчування, житло, обслуговування, співвідношення заробітної плати цін, пенсійне обслуговування, сімейна політика, вирішення екологічних проблем) передбачає перегляд нормативистского підходу, тривалий час доминировавшего розробки основних проблем соціальної полі-тики. Суть цього підходу полягало у визначенні деякого середньодушового показника забезпечення життєвих потреб (приміром, науково обгрунтованого метражу житлової площі на людини чи науково обгрунтованих нормативів споживання м’яса, овочів тощо) і перевірки цим показником досягнутого на цього року показника реального споживання знов-таки на подушному измерении.

Такий підхід було покладено основою соціальної статистики. Власне справи він виходив з зрівняльної трактування потреб. Він враховував реальних механізмів і розподілу і споживання як складових компонентів загальної економічної процесса.

Теоретична модель задоволення потреб населення і побудову реальний процес перебувають у кричущому протиріччі друг з одним. Відповідно до теоретичної моделі у економіці мав діяти принцип матеріальну зацікавленість працівника внаслідок своєї праці, проте практично переваги у сфері споживання діставалися тим верствам суспільства, які контролювали процес розподілу життєвих благ. На основі формувалася тіньова економіка як наслідок зрощування торгової мафії з партийно-бюрократическими структурами. Цей шар більшою мірою опановував механізмами присвоєння громадського багатства і ставав стрижнем номенклатури, які забезпечують собі високий рівень життя, заснований на використанні гласних і негласних привілеїв. КОНФЛІКТ ИНТЕРЕСОВ.

Загальне між потребами і якими інтересами у тому, що у обох випадках ми маємо справу з прагненнями людей, безпосередньо які впливають з їхньої соціальне і економічне поведінка. Але якщо потреби орієнтують поведінка людей володіння тими благами, які виявляються життєво необхідними чи стимулюють життєво значимі способи діяльності, то інтереси — це стимули дії, які є наслідком взаємного відносини людей друг до друга. Безпосередній предмет соціального інтересу — це саме благо як такий, інші ж позиції індивіда чи соціального шару, що забезпечують можливість отримання цього блага. Позаяк ці позиції нерівні, остільки інтереси у певному сенсі конфликтогенны, ніж потреби. Як у повсякденної промови, і у теоретичному аналізі інтереси набагато частіше поєднано з аналітичними соціальним становищем, яке фіксує на певне час сукупність возможностей,.

11 наданих чинному особі суспільством. Саме соціальне становище окреслює кордону доступного і можливому для індивіда та соціальній групи. Через можливе й у принципі доступне воно впливає на формування реалістичних бажань, і прагнень. Становище, отрефлексированное в бажаннях, почуттях, умонастрої і життєвих планах, перетворюється на сукупність складних стимулів діяльності - в інтереси, що й ви ступають як безпосередньої причини соціального поведения.

З боку суспільства до формування інтересів надають найбільше вплив інститути та системи розподілу життєвих благ, сформовані у ньому. Так чи інакше через системи розподілу вирішується найсуттєвіша завдання організації будь-якої соціальної спільності: співвіднесення результату роботи і при знання цього результату через винагороду. У цьому годі було пам’ятати лише матеріальне чи фінансове винагороду. Це — лише окремий випадок загальнішого соціального механізму мобілізації мотивації діяльності індивідів і соціальних груп. Як винагорода можна використовувати дуже широкий, спектр як майнових, а й духовних благ, надання яких означає підвищення престижу вознаграждаемого особи чи соціального групи через те, що вважається чи визнається корисним суспільству. Грошове винагороду за умов ринкової економіки виступає як «узагальненого» кошти винагороди, оскільки він надає людині велику свободу вибору витраті отриманих коштів. Конкретне благо, одержуване задоволення у межах системи, стає приватним справою. У межах бюрократичної системи значно більше значення як кошти винагороди має, наприклад, просування по службе.

Через певні види сполуки користі і гради суспільство організує інтереси соціальних груп, спрямовуючи їх за деяким є або менш стабільним каналам. Інтереси тому спрямовані не так на абстрактне суспільство взагалі, але в систему соціальних інститутів власності та насамперед інститути розподілу, які знаходяться головними інструментами регулювання соціального становища. Через ці інститути та закріплюється (відтворюється) змінюється сукупність соціальних положень в обществе.

Будь-які соціальні інститути, особливо інститути розподілу, дуже тісно пов’язані улаштуванням економічного життя. Але з тим вони теж мають продовження у сфері політичних, тобто. владних, відносин. Тож і ми економічних інтересів мають тенденцію до перетворення в інтереси політичні. Це відбувається у тому випадку, коли напруженість, що виникає з урахуванням невдоволених економічних домагань, не отримує дозволу поїхав у своєї сфері, коли стає зрозуміло, що політична нібито влада спрямовано збереження колись існували економічних інститутів власності та, передусім, інститутів розподілу, які розглядають у широкому значенні слова. З одного боку, вони регулюють розподіл благ, з другого , — розподіл маси населення даного суспільства на відповідність до наявними у суспільстві позиціями, соціальними ролями, положеннями. Інститути політичної влада має більш безпосередній стосунок саме до цього другому виду розподілу, скріплюючи з допомогою права, законодавства, звичаю і авторитета.

12 соціальну структуру. У цьому здійснюється або інтегрування суспільства, або його розшарування і раскол.

Природно, що ні всяке розшарування веде до розколу. Навпаки, у часто органічна солідарність, яку писав Дюркгейм, забезпечується соціальної диференціацією. Розкол виникає у разі нелегітимною диференціації, що грунтується на дисфункциях розподільних і розширення політичних інститутів. Соціальні інтереси у цьому разі доповнюють одне одного, а стають антагоністичними, взаємовиключними. Власне все соціальні революції, радикальні суспільних перетворень народжуються глибинними конфліктами інтересів: діяльність соціальних груп у цьому випадку виявляється різноскерованою насамперед із відношення до найсуттєвіше економічним інститутам — власності й системами розподілу, — і навіть до засобів і способам використання політичної влади. Низи у разі не бажають жити застарому, а верхи що неспроможні управляти суспільством із допомогою колишніх політичних, економічних та соціальних институтов.

З погляду соціології конфлікту інтереси, отже, не можна зводити лише до економічним відносинам. Вони пронизують все сфери життєдіяльності і всі життєві відправлення людини, розкриваючи їх соціальну природу, постійно демонструючи, що кожен життєвий акт котрі чи інакше зачіпає відносини коїться з іншими людьми, станеться з суспільством, з соціальними групами. У духовного життя інтереси отримують своє завершення, оформлення через формування певних стереотипів культури, через визнання нормальними певних форм життєдіяльності людей.

Небажання жити «по-старому» означає злам старих стереотипів культурного поведінки й формування нових «зразків», куди орієнтується масове сознание.

Одночасне перетворення економічних, політичних вимог і культурних інститутів під напором відповідних потреб та інтересів означає щодо справи переструктурування суспільства, формування нових соціальних груп. Але теоретично той процес то, можливо представлений двояким чином. Перший варіант у тому, що виникнення нових груп відбувається у старому соціальному просторі. Каркас суспільства залишається незмінною, а змінюються лише взаємовідносини груп: той, хто обіймав обмаль місця у старому соціальному просторі, став займати більше, і навпаки. Те, що відбувається у Росії зараз, означає інший тип змін. Змінюється сама «кривизна» простору, змінюється каркас нашого суспільства та основи його суспільно-політичного устрою. Тому колишні схеми соціально-політичних перетворень не пояснюють всю складність що відбуваються перемен.

Змінюються як групи у суспільстві, змінюється від і саме суспільство. І виявляється насамперед у зміні критеріїв соціальних відмінностей, що пов’язана зі зміною ціннісних параметрів громадської життя, духовної культури, способів організації економічної, соціальної, політичної діяльності людей. Перетворення Росії немає, повидимому, аналогів у світовій історії, тому їх настільки складно пояснити, апелюючи поваги минулому досвіду і до теоретичним побудов, узагальнюючим колишні перетворення. ЦІННІСНИЙ КОНФЛІКТ 13.

Стосовно конфліктів, розвиток яких залежить побуждается потребами і якими інтересами, ціннісний конфлікт має як точно виражений ідеологічний характер. Тут зіштовхуються різні, а точніше кажучи, протилежні інтерпретації цілей у суспільному розвиткові. Один із найістотніших проблем перехідного суспільства залежить від прагненні вийти з хаосу. Природно, що хаосу й порядок поняття відносні. І все-таки необхідною передумовою порядку є певний рівень раціоналізації громадських відносин, заснований спільною для визнання деякою системи цінностей. Йдеться щодо єдиною системою вартостей. Визнання допустимості світського світогляду значить вимоги його повного домінування, як і навпаки. Сучасна культура передбачає досить широкі рамки терпимості, тобто можливості спілкування, і спільної дії осіб або груп, схильних до різним системам світогляду й різним ціннісним орієнтації. Проте терпимість і взаємне визнання поки що є домінуючими способами відносин між ціннісними установками. Досить часто системи цінностей виступають самодостатніх джерел мотивації, діючих з урахуванням розподілу людських співтовариств у своїх і чужих. Саме у цьому разі, ми спостерігаємо ціннісний конфлікт. Відмінності між своїми і чужими, між нами і набувають визначальне значення і стають домінуючим чинником індивідуальної приватизації та груповий мотивации.

У чотирьох російських умови спостерігали протягом XX в. потужні ціннісні протистояння експлуататорів й трудовий маси, білих хусток і червоних, ортодоксальних марксистів і отступников-ревизионистов, демократів і представників номенклатури, прихильників і противників реформ. Всі ці політичні протистояння пов’язані з конфліктами політичних інтересів. Але річ у цьому, будь-які політичні й економічні інтереси отримують певне ціннісне обрамлення, що з інтерпретацією корінних питань світогляду, взаємовідносини чоловіки й суспільства, проблем особистої свободи, роль держави тощо. Ціннісні протистояння, і пріоритети — і у цьому їхніх особливість — засновані на вірі. Люди вірить у можливість досягнення кращого життя, у те, саме ця група політичним лідерам знає правильний шлях виходу з кризи. Вони вірить у той чи інший варіант ідеї справедливості і свободи. Відповідно до вірою вибудовується і знання, тобто. система раціональних аргументів, пояснюють і виправдувальних вихідні символи віри — постулати, основі яких будується дана система цінностей. Наприклад, якщо одна політична угруповання орієнтована створення ринкових відносин, іншу — на державний соціалізм, хоч би яким словом це називали, то за аргументи в користь зі ответствующих точок зору використовуватиметься широкий, спектр доказів економічного, соціально-політичного, філософського і психологічного характеру. І все-таки зрештою основу самих цих систем аргументації буде переконаність, віра у те, що найкращий спосіб організації суспільного ладу є така, що забезпечує пріоритет індивіда стосовно громадському цілому чи, навпаки, пріоритет громадського цілого над індивідуальними прагненнями. Як ми вже бачили з утримання першого розділу, суперечка цей є вічним. Це суперечку вирішено на рамках європейської культурної традиції. І він у кінцевому підсумку висловлює дві системи ціннісними орієнтаціями, формирующих.

14 різну чи протилежну інтерпретацію проблеми взаємовідносини індивіда і общества.

Безсумнівно, що з цим погляду дуже важливе місце у європейської культурної традиції відіграє і питання ставлення до структурі державної влади. Безсумнівно, що саме влада опиниться суспільно значимим благом чи цінністю. Але це цінність можна розглядати в ролі інструментальної, тобто. як засіб задля досягнення розв’язання тих чи іншої мети, або ж ролі самодостатньою пріоритетним цінності. У умовах зламу однієї політичної системи та заміни її інший широке поширення масовій свідомості набуває негативне ставлення до влади. Як свідчать численні опитування за через це, існує схильність саме при владі як такої бачити головне джерело зла. Таке сприйняття влади, зазвичай, пов’язане з ілюзорною самооцінкою, з наданням у тому, які можна нібито зберегти моральну чистоту, порядність й інші особистісні чесноти, забезпечивши собі найбільш найвіддаленіші із можливих дистанцію від здатності влади. Проте річ у тому, що неусвідомлювані владні відносини є у будь-якому акті життєдіяльності, зокрема й у акті і розподілу і споживання. Владні відносини пронизують всі громадські структури у тоталітарному суспільстві, а й у найдемократичнішою громадської системі. Різниця лише у цьому, як якраз і яка частину цих відносин усвідомлюється. І за умов демократії людина, творча особистість неспроможна бути незалежною від джерел свого існування. Вільним на справі може лише патріархальний селянин, продукує сам велику частина споживаної їм продукції і на не що потребує сучасної системі зв’язків, інформації, засобах пересування і спілкування. Для демократичного вибору важливо, якою мірою мотивація соціального поведінки є саморегульованій самоопределяемой, а якій мірі ця мотивація задається і управляється засобами масової інформації та зі тимчасового соціального контролю. Істина у тому" що людина почувається тим паче вільним, ніж у меншою мірою вона відчуває наполегливе тиск владних структур. Будь-яке примус — пряме чи непряме ущемляє права особистості, обмежує можливості індивідуального вибору, а оскільки саме влада як інститут має реальними засобами примусу і підтримує їх у стані готовності, остільки кожною окремою людиною вона сприймається як джерело угрозы.

Принциповим з погляду демократичних цінностей і загальнолюдської моральності є питання засобах і засобах, які владу у ролі інструментів мобілізації та високого соціального контролю. Наскільки ці гроші виявляються все загальними — розповсюджуваними усім однаково, а якій мірі вони мають виборчий характер? Якщо вони самі носять вибіркового характеру, то які критерії вибірковості? Нарешті, які форми участі при владі громадянам, які способи на неї з боку тих, опинившись в підпорядкованому становищі? Саме відповідях ці запитання і відбувається вододіл між цінностями демократичного нашого суспільства та демократично орієнтованої особи і особистості недемократичної, авторитарної, антидемократичної. 15.

Ще одна рівень ціннісного конфлікту проявляється у сфері духовного життя. Почасти ми його вже стосувалися, розглядаючи питання співвідношенні знання і набутий віри як кінцевих підстав систем цінностей. Важливо підкреслити, що цю проблему перехрещується з стосунками раціонального і емоційного початку, але лінії перехрещування виявляються далеко ще не збігаються. Опозиція ще віри і знання проявляється у історії людської культури з різною мірою напруженості. У той самий час синтез емоційної і раціональної мотивації може здійснюватися у різних формах духовної творчості по-різному. Принаймні у духовному житті і в культурному просторі полягає невичерпний й постійно існуючий джерело мотивації соціального поведінки, джерело мотивації особистості, визначальний нескінченно різноманітні переходи суто особистісної, приватній і інтимній мотивації до суспільно значимої - соціально одобряемой чи відкидається системі діянь П. Лазаренка та вчинків. Це означає, як і джерела розбіжностей і політичних конфліктів для людей у цій сфері нескінченно різноманітні. Але відразу ж перебувають і величезних ресурсів регулювання конфліктів, оскільки цінності як роз'єднують людей, а й з'єднують їх. Перспективи стабілізації соціально-політичної системи вирішальним чином пов’язані з включенням цінностей духовної культури — в усьому їхньому різноманітті - в регулювання тих конфліктів, що грунтуються на протистоянні потреб і интересов.

5.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

Більшість проблематики конфлікту розробляється на макрорівні у тих великомасштабних теоретичних побудов, що з завданнями пояснення соціокультурних змін — у сучасному обществе.

Разом про те, проблематика конфлікту носить суто прикладної характер. Вона користується широким попитом під час вирішення цілком конкретних ситуацій, у яких спостерігається зіткнення інтересів двох або більшого числа сторін. За суттю на практиці організації сучасного менеджменту, в дипломатії, в юриспруденції, комерційної роботи і інших галузях життя, де спостерігається безпосереднє зіткнення інтересів протиборчих сторін, склалося прикладне напрям, котра одержала назва конфликтология. Конфликтолог — це спеціальна професія, представники якій беруть участь у багатьох переговорних процесах, виїжджають в «гарячих точок », де працюють у ролі консультантів і у переговорний процес різних рівнях в різних ситуациях.