Культ науково-технічного разума

Культ науково-технічного розуму і його супротивники.

Наш століття — це епоха науково-технічної революції, небаченого злету наукової думки. Соціально-історичні передумови віри чоловіки й людства в розум і науку в XX столітті щонайменше, причому більше міцні і широкі, ніж у попередньої історії. Раціональне знання, особливо наукове, стало найважливішою складовою нововведень, кардинальних соціально-історичних перетворень, основний формою підвищення продуктивність праці та всіх форм людського буття.

Сциентизм і антисциентизм.

Научно-техническая революція, широко кампанія у другій половині ХХ століття, породила як проблеми освіти й протиріччя, а й те що, що з допомогою нових наукових дисциплін і від нової техніки будуть нарешті дозволені важкі ж проблеми і протиріччя людського життя. Такі умонастрої отримали час назва «сциентистских» (від латів. scienlia — наука) і «техницистских». Форми їх була різні:

существовали різновиду «кібернетичного», «генетичного», «комп'ютерного» тощо. буд. техніцизму і сцієнтизму. Натомість, різні види сцієнтизму покладено у підвалини концепцій індустріального, постіндустріального, інформаційного суспільства, які у 50−80-х роках зміняли один одного арені ідейній боротьби. Культ суто сучасного науково-технічного знання і набутий був «новим виданням» культу розуму.

В відомому відношенні культ науково-технічного розуму, «функціональної раціональності» (поняття, запроваджене ужиток помітними соціологами і філософами ХХ століття Еге. Дюркгеймом і М. Вебером) в XX столітті напружений вище, ніж у епоху класики. Вплив науково-технічного розуму на зарплату, життя людей вимальовувалося як сильніша і небезпечніша пряме. У 50−60-ті роки — хвилі високої економічної кон’юнктури — придбала широкого впливу концепція «суспільства загального благоденства», побудованого за принципами «раціональної ефективності».

Наиболее популярні на той час західні автори (У. У. Ростоу, Д. Белл та інших.), обіцяючи «суспільство загального благоденства», покладалися саме у злет — і хіба що на чудодійну силу науково-технічного розуму, на «розумність», «науковість» управління, до зростання освітнього рівня великих мас населення й т. буд. Техницистские і сциентистские ілюзії сплелися і з технократичної утопією, з наданням про прийдешньої влади (від грецьк. «кратос» — влада) компетентних науково-технічних фахівців, експертів, тобто, власне, з наданням про ту ж безроздільної влади науково-технічного розуму.

Сторонники сциентистских і техницистских концепцій в 50−60 роках поспішили навіть назвати терміни виконання своїх понад оптимістичних «пророцтв»: благоденство, влада технократів «призначалися» на 70−80-х роках. Ілюзії були розвінчано. 70−80-х роках суспільство зустріло небаченими науково-технічними досягненнями, підвищенням продуктивність праці і рівня життя у низці країн, а й актуальними проблемами і протиріччями, що призвели сьогодення людей до межі самого, мабуть, небезпечного кризи у його історію. Зникли сьогодні техницистско-сциентистские, технократичні концепції? Ні. Вони, щоправда, помітно видозмінили свою форму.

В 50−60-ті роки сциентизм і техницизм виступали головним чином вигляді суто оптимістичних поглядів на сьогодення та майбутнє. Останніми десятиліттями сциентисты і техницисты розкололися на два табору. Одні, розчарувавшись у можливостях науку й техніки, але з вбачаючи інших рівноцінних їм стимулів і немає механізмів соціального прогресу, висувають ідеї свого роду поміркованого, критичного оптимізму і навіть сциентистского песимізму. Інші, піддаючи критиці занадто благодушний сциентизм минулого, охоче нагадуючи про соціальні протиріччя, конфлікти, прогнозуючи їх у майбутньому, як і покладають головні сподівання нові хвилю науково-технічного прогресу, на перетворюючу роль знання, на економічні зміни (і з велику увагу, ніж попередні техницисты і сциентисты, ставляться до політичних, духовно-нравственным і гуманістичним чинникам). Між концепціями індустріального, постіндустріального нашого суспільства та, наприклад, новітніми концепціями інформаційного суспільства існує безсумнівна наступність — плані вона складається саме на вірності методам прийоми техніцизму, сцієнтизму. Знову — й у «новітніх» варіантах — стверджується культ розуму та.

Приведем за приклад концепцію японського автора Є. Масуды, викладену у книзі під назвою, що чітко розкриває згадану наступність: «Інформаційне суспільство як постіндустріальне суспільство», вперше опублікованій у 1986 року. Було б принципово не так недооцінювати практичне вплив подібних концепцій — і вони служать як «своє роду «філософії дії» під час здійснення великомасштабних науково-технічних нововведень і що з ними соціальних перетворень. Є. Масуда був серед тих, хто розробив план-прогноз інформаційного суспільства, який, по крайнього заходу у його науково-технічної й організаційної частини, не була безуспішні реалізований у Японії, інших індустріально розвинених країн капіталізму. Зазвичай що така вчення містять цілі розділи, ідеї, й висновки яких представляють чималий теоретичний практичним інтерес. То в Є. Масуды (і навіть авторам інших концепцій інформаційного суспільства — Д. Белла, А. Тофлера у тому останніх роботах, Дж. Нэсбита та інших.) вихідним є аналіз особливостей науку й техніки на «інформаційної» стадії розвитку суспільства (інтеграція комп’ютера та коштів телекомунікації), і навіть з’ясування специфіки інформації, як першооснови новітньої науково-технічну діяльність. Переваги та специфіку інформації Є. Масуда бачить у тому, що вона зникає за місячного споживання, не передається повністю під час обміну (залишаючись у інформаційній системи та у користувача), є «неподільної», тобто має сенс тільки за досить повному наборі відомостей, і що якість її підвищується з додаванням нову інформацію. Справді, суспільство, науково-технічна, производственно-практическая, теоретична діяльність якого полягає полягає в оперативно накапливаемой, розумно використовуваної інформації, у принципі одержує у своє розпорядження ресурси неабиякій значущості, доступні багаторазовому і багатостороннього використанню, подальшому «поновленню» у вдосконаленому вигляді й швидкому створення нових інформаційних систем. Інформація — це, по-перше, знання щодо нових типів, придатне використання, а по-друге, знання, виробництво, збереження і застосування якого насправді стає дедалі важливою суспільству діяльністю, породжує відповідні йому технико-организационные структури. Зростаюча роль інформації та інформаційних систем — історичний факт, лежить у підставі концепцій інформаційного суспільства. Інший факт — швидке, воістину революційний вплив «інформаційного розуму» виробництва, управління, все життя людей.

Е. Масуда обговорює й інших реальні проблеми: формування «нової середовища» життя людей, маю на увазі «компью-тополис» — місто з цими «інформаційними системами», як кабельне багатоканальне телебачення; про транспортної рейкової системі пасажирських двомісних екіпажів; про автоматизованої доставці товарів; то комп’ютерних системах здоров’я та навчання; про автоматичному контролю над забрудненням довкілля; про центрах наукової, управлінської інформації, професійної орієнтації й т. буд. Слід зазначити, що це утопічні мріяння, а проекти, перебувають у стадії експерименту, реалізації чи проектування.

С науково-технічної, організаційно-управлінської точок зору вивчення новітніх концепцій інформаційного суспільства представляє великий позитивний інтерес. Що ж до соціально-філософських передумов і висновків цих концепцій, їх загальними рисами залишаються техницизм і сциентизм, культ «інформаційного розуму», від прогресу якого знову очікують прямого і кардинального перетворення громадських відносин, зокрема відносин власності і місцевої влади.

Реакцией на сциентистские і техницистские утопії є посилення антитехницистской, антисциентистской хвилі. Вона, втім, протягом усього ХХ століття досягала досить високої позначки. Розвінчування ілюзій техницистско-сциентистского оптимізму викликало і до життя «антиутопії».

В XX столітті створено безліч антиутопій. Чимало відомих письменників працювало у цьому жанрі - це Р. Уеллс, А. Франк, Еге. Сінклер, Дж. Лондон («Залізна п’ята»), До. Воннегут («Механічне піаніно», у російському перекладі «Утопія 14»), Р. Бредбері («451° за Фаренгейтом»), брати Стругацькі та інших. Класичними вважаються твори Є. Замятина «Ми», англійських письменників Про. Хакслі «Про чудовий у новий світ» і Дж. Оруелла «1984 рік». Вони намальовані різко критичні образи «машинизированного» майбутнього, ототожненого з тоталітарним державою, де наука, техніка доведені до досконалості і придушені свобода, індивідуальність. Вигаданій Океанією в антиутопії Оруелла управляє Великий Брат, який — завдяки наисовершеннейшим технічним пристроям і службі нагляду — контролює все. Океанія — світ виконавців, яких з дитинства навчає у дусі слухняності, нездатності до мисленню, чому служать спеціально сконструйовані язик, і ідеологія. На них викорінюються словосполучення, подібні «політичної свободі». І хоча у 1984 року «орузлловский світ» повною мірою «не відбувся», чимало західних авторів, відсуваючи «термін приходу Великого Брата», вважають, що антиутопії ще стануть реальністю.

Создатели антиутопій разом із техницистами і сциентистами, але суті, походять від ідеї всевладдя науку й техніки, хоча сприймають техницистского оптимізму, замінюючи його антитехницистским песимізмом. Ідейно-теоретичні підстави техницистско-сциентистских і антитехницистских концепцій, утопій і антиутопій виявляються, в такий спосіб, дуже подібними. І тільки емоційні оцінки змінюються на протилежні. Цими крайнощами, які розходяться, але це і йдеться сходяться, немарксистські філософія і соціологія ХХ століття найчастіше й оберталися до світу соціально-політичних дискусій, до світу культури. І все-таки не не рахуватися роль антиутопій як специфічного виду соціальної критики, як гуманістичного застереження, наверненого до людини і людству: дивіться, що може статися, а то й контролювати розвиток науку й техніки, якщо на чільне місце не поставити людській потребі, його духовно-моральні цілі й цінності.

Особого уваги заслуговує ще й та складна робота над проблемами розуму, техніки, науки, йдучи у професійному середовищі філософії. Вона часом була малопонятна «із боку», так який завжди і виливався в в цінні й адекватні результати. І все-таки внесок немарксистській філософії ХХ століття в чому полягає насамперед у незавершеному і сьогодні, не позбавленому протиріч та неясностей, але перспективному пошуку нового цілісного образу чоловіки й людського духу. Його включав у себе та нове розуміння раціональності взагалі, науково-технічної раціональності особливо. Постановка проблеми науку й техніки, одне слово, було включено в філософію людини. Для немарксистській філософії ХХ століття дуже важливо докладніше розглянути досконалий нею «антропологічний поворот».