Экономика В'єтнаму

Экономика Вьетнама

К 1988 р. емісія у В'єтнамі досягла величезних масштабів: за деякими оцінками, маса грошей до зверненні до кінця 1987 р. зріс у 400 раз проти 1980 г. (в 1976;1980гг. — лише 3 разу). Емісія 1987 р. втричі перевищила цей показник за 1986 р. і було перекрита лише місяці 1988 р.

Разрыв цін організованого і неорганізованого ринку виробництва і постійний його зростання характерні для періоду 1976;1980гг., а й ціни на держсекторі залишалися щодо стабільними, інфляція не перевищувала 25% на рік, Витрати дотацію були щодо невеликі (5−10% видатків бюджету проти 31% в 1987 р.), частка дефіциту бюджету загальних витратах не перевищувала 1%. Проте повинна була прихована інфляція із її типовими проявами: постійно скудеющим асортиментом товарів хороших і матеріально-технічних ресурсів, тиском на селян політикою примусових закупівель, соціальної напруженістю, погіршенням умов діяльності підприємства (зношування потребує матеріальних та «проїдання «фінансових фондов).

В початку 80-х років у процесі економічних реформ періодичні одноразові підвищення цін державному обігу залишалися і зарплати зайнятих у держсекторі разом із підвищенням ціни товари нормованого постачання та скорочення їх асортименту проводились 1981;1982, 1985, 1987 рр., наприкінці 1988 — початку 1989 г. У проміжках фіксувався рівень базових цін, і зарплати, бо як діяли згадані вище ланцюжка інфляції і наростав розрив цін державного устрою і вільного ринку (під час перегляду ціни встановлювалися приблизно за рівні ринкових), усі спочатку. Потреба дотаціях і емісії ширилася, але з новим ціновим пропорціям, а зростаючих абсолютних розмірах, що знову зумовлювало переглядам, зменшувало проміжки з-поміж них. Це вело до скачкообразному зростання цін та розвитку інфляційної психології. Знецінювалися грошові накопичення, а вигравали власники товарів хороших і матеріалів, що стимулювало зростання запасів, уповільнення обороту. Гіперінфляція багато в чому ініціювалася державної економічної политикой.

Шок по — вьетнамски

После широкого обговорення інфляції всіх рівнях і експертів МВФ був швидко включений механізм отсоса «гарячих «грошей при істотною лібералізації торгових зв’язків на внутрішньому, а зовнішньому рынках.

С початку 1989 г. стала проводитися значно більше жорстка бюджетна політика у сфері фінансування капітального будівництва, державного сектора економіки в цілому. Майже увосьмеро, рівня ринкових, підвищили ціни на всі сировину й матеріали, скорочені дотації, більшість оборотних засобів підприємств переведено кредитну основу. Одночасно різко підвищено відсоткові ставки залучені вклади підприємств та населення і кредити, т. е. подолано те що протягом 80-х заважало залучати тимчасово вільні в народногосподарському обороті средств.

Перестраивалась банківсько системо. З квітня 1988 р вона почала дворівневої: Державний (центральный)банки комерційні банку і кредитні установи різних укладов.

Отвлечению знецінених грошей із звернення сприяв імпорт золота і дозвіл вільних операцій із золотому й дорогоцінними металами у країні. По різним оцінкам, у країну швидко завезено близько 10−15 т золота із Гонконгу. Поповнення ринку золотому й свобода його ринкового обороту паралельно з відволіканням коштів через банку істотно знизили ціни на всі золото, сприяли стабілізації донга. Це була сильна мера.

Повысился курс донга до долара: у лютому 1989 р. долар обмінювався над ринком п’ять, 6 тис. донгов, у жовтні 1989 г. — на 3, 7−4 тис. донгов.

Одновременно було здійснено комплекс заходів зі скорочення попиту валюту: з’ясування умотивованості й підтримку лише на рівні ринкових поточних курсів донга до основним вільно конвертовані валютам, придбання й продаж валюти за цими курсів підприємствам та населення, скорочення сфери прямого директивного планового розподілу валюты.

Понижение курсу донга стимулювало експорт, давши можливість організаціям, які виходять ринку, розширити імпорт, зокрема контрабандним шляхом. Широкі масштаби придбала прикордонна торгівля із Китаєм. Конкуренція щодо дешевих імпортних товарів, у ціну яких немає у умовах надбавки за втрати від експорту, вагалася реалізацію продукції внутрішнього виробництва. З огляду на зростання попиту на донги та ліквідації з середини 1988 р. приватної інвестиційної діяльності торгівля стала зацікавленої у масі прибутку (т. е. у цьому, аби здати побільше і подешевле).

Наконец, слід зазначити фактичне скасування монополії держзакупівель рису нормованого постачання рисом в містах, легальне дозвіл часткової торгівлі. У 1988;1989гг. впроваджені нові форми підрядних і орендних відносин, що з гарний урожай рису в 1989 г. справила сприятливий впливом геть ринок продовольства. Збільшилося пропозицію відкинув і скоротився штучний попит на рис, неминучий при нормированном постачанні. Поліпшення ситуації над ринком продовольства, стабілізація і падіння ціни рис збили і зростання ціни продукцію промисловості. Це ускладнювало реалізацію в пов’язаних із сільським господарством промислових отраслях.

Неплатежеспособность споживачів змусила уряд дозволити преприятиям-поставщика продавати продукцію платоспроможним клієнтам, зокрема і приватним. Багато їх них активно скористалися наданої свободою, почавши шукати вихід із становища. Проте значної частини, особливо у держсекторі, була дуже пасивної. Найбільш загостреною була у перших через півроку після масованого застосування методів «широкої терапії «.

Новая нестабільність: як його преодолеть?

Краткая історія послешокового розвитку В'єтнаму — це й історія поступового відступу на старі позиції. Поставивши державний сектор спочатку у жорсткі умови, цим підштовхнули його для пошуку методів діяльності. Проте пристосуватися до цих умов змогли лише ті. До до того ж при цьому переходу характерно значне згортання радянської допомоги. Так, за даними в'єтнамських економістів, в 1990 р. проти 1989 г. пропозицію над ринком бензину, і стали зменшилося на 15−20%, удару-сирцю — 40, добрив — на 50% знизився на 40% обсяг товарів, завезених у країну в'єтнамськими робітниками і СРСР і східноєвропейських країн. За оцінками, 1991 р може бути ще більше тяжелым.

Компенсация подібних втрат, пошуку нових партнерів, і ринків, нових принципів зв’язку з радянськими підприємствами і районами — справа складна, він вирішується відразу і вимагає зростання власної експортної бази. Держава пустило у хід охоронні заходи: знизили для держсектора відсотки за банківських кредитів, оборот, збільшили субсидії, взяли на бюджет частина боргів предприятий.

Все більше й в'єтнамських, і зарубіжних економістів усвідомлюють необхідність рішуче збільшити ефективність роботи держсектора, зокрема з допомогою приватизації. Це пов’язана з питанням про владу, проте рішення виконувати проблеми за критеріями ефективності, очевидно, лише питання времени.

Злоупотребление друкованим верстатом покриття дефіциту бюджету (і всіх етапах розвитку був дуже великий й у час становить 20% від ВВП) доповнюється недостатньою ефективністю банківської системи в відкачування тимчасово вільних грошей немає та зверненні в працюючий капітал. Формування раціональних співвідношень між відсотком на вклади, кредити, банківської прибутком і рентабельністю виробництва та звернення — серйозний камінь спотикання для Вьетнама.

Установление відсотка на вклади вище рівня інфляції під час стабілізаційної політики змогло зв’язати «гарячі «гроші, однак у динаміці не вдалося підкріпити реальної прибутком від кредитної діяльності. З кінця 1989 г. спостерігаються періодичні масові банкрутства кредитних кооперативів, неплатежноспособность банків, оплата збитків з бюджету та взагалі відтік грошей із банків, зниження відсотків по кредит і втрата стимулюючої ролі відсотки надходжень у заощадженнях. У 1990 р. обсяг грошової маси зверненні виріс понад 60%, а внески населення і у банках навіть знизилися, причому принаймні розвитку інфляції відтік заощаджень усиливался.

Следует справити й слабку матеріально-технічної бази банківської сфери, нерозвиненість мережі банків, недостатню кваліфікацію працівників. Бистре розв’язання цих проблем без залучення іноземного капіталу і місцевого досвіду малоймовірно, проте до останнього часу в'єтнамський керівництво з великою побоюванням належала до змішаним чи цілком іноземним банкам, особливо коли це стосувалося внутрішніх фінансових операцій із донгом.

Естественно, що стосовно слабкий боїться сильного, проте саме життя підштовхує до пошуку компромиссов.

Что стосується КНР, то відповідність до розробленої стратегією модернізації країни у «три кроку «(1980;1990, 1991;2000, 2001;2050г.) передбачається вихід Китаю до середини наступного століття на третє місце у світі з «комплексної мощі держави «-в слід за навіть Японией.

Несомненно, успішна поки у цілому політика реформування і відкритості в КНР дає вагомі сподівання реалізацію цих планів. Разом про те, необхідно ухвалити у увага фахівців і серйозний вплив чинників, обмежують економічного зростання Китаю, як-от демографічна і ресурсна ситуація, стан довкілля. Наприклад, за існуючими оцінкам, тоді як 80 роках площа орної землі на людини становило КНР 2 му (1, 5 му — 1 га), то 2000 року, за прогнозом, вона скоротитися до 1, 46, а 2020 г. — до 1, 27 му. Про жорстких обмеженнях можливостей економічного зростання з використання ресурсів, витлумачених у самому широкому значенні слова, каже ряд китайських авторів, підкреслюючи, що «нинішнє і такі покоління китайців повинні мати почуттям кризи існування, почуттям.. .. історичної відповідальності «.

Вероятно, що у майбутньому ситуація бракуватиме патової, якщо Китаю у стислі історичні терміни вдасться докорінно від нинішньої екстенсивної загалом модель зростання, перенести центр тяжкості розвитку на ресурсозберігаючі трудоинтенсивные технології. Проте й цю завдання обсязі доведеться решить.

Как би там не було, і российско-китайским відносинам, аби залишати дружніми і добросусідськими, рівноправними і взаємовигідними, та східної політиці Росії у цілому потрібна надійна матеріальну основу як з розвитком, технічно сучасної народної хозяйства.

Экономическая реформа у Вьетнаме

Динамика продуктивних сил кожної країни перебуває у прямої залежності від трьох чинників, ніж формою власності на кошти виробництва. організаційну структуру і механізм управління економікою. Раз у раз між тими чинниками виникають протиріччя. Нині головною формою дозволу таких протиріч є економічних реформ. Економічні реформи стають об'єктивної тенденцією розвитку продуктивних сил у багатьох країн світу, найважливішим чинником якого їх структурної перестройки.

Несмотря на істотні розбіжності, залежать від рівня виробничих сил, національних особливостей виробництва, у колишніх країнах соціалізму, соціальній та тих, які формально ще відкинули зроблений свого часу соціалістичний вибір (Китай, В'єтнам, Куба), економічних реформ мають низку схожих чорт, сукупність яких об'єктивно свідчить про кардинальному перегляді ролі різних форм власності у розвитку виробництва, про усунення абсолютизації корінного ознаки социализма-общественности коштом виробництва, і навіть від котрого вважали непорушним принципу управління господарством з урахуванням державного директивного планирования.

Во другий етап (1989) економічна реформа у В'єтнамі вступила, коли контури социально-организационных форм господарювання в основних рисах вже визначилися. До переліку основних господарських укладів входили: соціалістичний уклад (державний і кооперативний сектори), мелкотоварный сектор — кустарне виробництво одноосібного селянського господарства, дрібна приватна торговля.

Капиталистический уклад у своїх основних різновидах — приватної і государственно-капиталистической. Натуральний уклад, що зберігся у деяких віддалених важкодоступних районах.

Курс держави щодо диверсифікацію економічних відносин в селі було підтверджено і рішенням Політбюро КПУ від 5 квітня 1988 р., яким намічалися шляху подальшого поглиблення системи сімейного підряду (як і - у межах сільськогосподарських кооперативов).

Сроки закріплення земельних ділянок за селянами було збільшено з п’ятьма до 20−30 років. Подовження ж термінів користування землею мало стимулювати селянство робити інвестиції в землю, щоб підвищити її родючість, поліпшити структуру грунтів та т. п.

Формально земля повинна залишатися у держави 50 років. Але відтепер селянин може передавати свою ділянку в спадщину або здати в аренду.

Сельскохозяйственные кооперативи нічого не винні були перешкоджати селянинові викуповуватиме в них же в своє володіння такі величезні кошти виробництва, як сільгоспінвентар, тягловий худобу, будівлі виробничого призначення. Функції кооперативів зведені до організації обміну сільськогосподарської своєї продукції промислові товари. Іншими словами, виробнича кооперація в селі придбала постачально-збутової характер.

Тем щонайменше в селі посилився фактичний розділ землі, що належить кооперативу. По повідомленням центральної друку, стала явною експлуатація найманої робочої сили в, вона прикривалася родинними зв’язками, і виникає база для соціальної дифференциации.

Вызвав підйом виробничої активності селян, керівництво країни, проте, не змогло перебудувати систему зрівняльного розподілу землі. У селах, особливо у Півдні, виникли численні земельні суперечки: селяни, апелюючи до Закону, почали вимагати землю і для роботи з підряді відповідно до своїми можливостями. Наприкінці літа 1988 р. ситуація навколо земельних суперечок надзвичайно загострилася. Для зняття напруженості 31 серпня Політбюро ЦК КПУ прийняло Директиву «Про вирішення ряду важливих земельних проблем ». У ньому був визнано помилковою принцип зрівняльного земельних наділів для, поспішність і насильственность методів кооперування півдні, повільне рішення земельний суперечок, засуджувалися зловживання та чиновницьку сваволю партійних чиновників і управленцев.

В той час в найважливішому розділі запропоновані заходи полягали в «ретельному вивченню обстановки », «неприпустимість поспішних дій », «дружньому і товариському обговоренню питань з народом ». У багатьох випадків допускалося адміністративне вилучення земель. У цілому нині все-таки, не було запропоновано конкретно економічний механізм передачі до рук міцних і працьовитих селян, хоча документ відкривав перспективу поступового врегулювання виробничих взаємин у селі, означав підвищення уваги до індивідуальному хозяйству.

Между селянством й державою почали складатися принципово інші, ніж колись, взаємовідносини: обидва суб'єкта поступово ставали рівноправними торговими партнерами.

В січня 1989 г. було прийнято закон про сільськогосподарському налоге (новая редакція), який встановив загальний порядок оподаткування всіх типів господарств: кооперативів, госхозов, одноосібників. Додаткове оподаткування останніх, якщо вони обробляли земельну ділянку площею, перевищує половину гектара, скасували. Розрахунок податкових ставок проводився залежно від розміру земельної ділянки й валових зборів зерна, а садівників і середніх виробників багаторічних культур — від вартості продукції. Сплата могла виробляється у натуральної (рис) і лише частково, в грошової форме.

По суті, зміни у соціально-економічної структурі в'єтнамської села були логічним продовженням розвитку підряду на кінцеву продукцію у попередні годы.

Считается, що став саме поглиблення ринкових відносин лінією государство-крестьянство-общество принесло країні великий економічний виграш. Справді, вже у 1989 р., т. е. впродовж року, проблема постачання населення рисом в СРВ було вирішено. За збереження стабільних внутрішніх ціни рис його виробництво перевищила рівень попереднього року більш ніж мільйон тонн. Виходячи з цього, окремі фахівці дійшли висновку про винятково високою ефективності реформи, у сільське господарство. Проте автор схильний до поміркованішої її оцінці: суто економічних важелів на підйом продуктивність праці у виробництві рису було замало. Річ у тому, що у 1989 г. сталося розширення посівних площ під рисові посадки, з одного боку, з другого, — тривало перерозподіл трудових ресурсів шляхом організованого перекладу з надлишків в сільські місцевості. У 11 986 г. виробництво рису душу населення становило 247, 3 кг, приблизно стільки ж — в 1988 р, в 1989 г. -239, 6 кг, а й за вирахуванням експорту (1, 4 млн. т) 271, 0 кг, що всього на 34 кг більше, ніж у попередній період. Це означало надбавку до рисовому раціону кожного жителя загалом на 2, 8 кг на місяць, тобто невідь що істотну, у разі таку, щоб кваліфікувати ситуацію як створення у країні необхідних резервів риса.

Наш висновок підтверджується даними про виробництві цієї зерновий культури з урахуванням зростання чисельності населення: при абсолютному збільшенні зборів рису зростання населення (1989г-64, 7, 1990г—66, 2, 1991г-67, 6млн. людина), природно, знизив споживання рису з 290, 4 кг в 1990 р. до 287, 3 кг 1991 р. Щоправда, є дані у тому, що у 1992 р. виробництво продовольства (певне, враховуючи рис) становило 24 млн. т, що дозволяє 342 кг душу населення, притому, що у світової ринок поставлено 2, 4 млн. т. рису. Але вже невідомо, чи суперечать ці цифри нашому висновку, оскільки невідомо, яка частина з 342 кг продовольства представлена рисовим зерном в натурі. Вочевидь, що економічне реформа дала односторонній ефект, відкрила селянинові можливість продавати надлишки рису на вільний ринок. Звідси виникнув можливість закупівель її експортних операцій, перерозподілу зерна у регіонах через ринок. Проте реформа також не викликала до життя інтенсивних факторів виробництва. Очікується, звісно, що економічна реформа сільському господарстві згодом призведе потребою застосування нової техніки і технології. Але це — у майбутньому. До того часу доки вичерпані резерви екстенсивного типу виробництва, розвиток виробництва рису інших продовольчих культур, певне, відбуватиметься традиційнимиекстенсивним шляхом.

Осуществление економічної реформи супроводжувалося ще низку інших рішень в'єтнамського керівництва, вкладених у легалізацію приватногосподарських укладів, які відкривали можливість державі здійснювати цьому плані свої відповідну політику. У червні 1988 р. прийнято рішення про новий відношенні держави до виробничим одиницям недержавних (несоціалістичних) укладів і новому механізмі керування їхньою діяльністю. Це була чергова рішуча спроба вписати несоціалістичні форми власності і виникаючі з їхньої основі ринкові відносини у звичну схему будівництва соціалізму. У що з’явилися навколо цього заходу численних виступах у пресі та наукової літературі, як у самому В'єтнамі, і там, розгорнулася ціла дискусія,, в ході якого обговорювалася необхідність економічної багатоукладності на стадії будівництва соціалізму при чільному становищі громадської власності, що практично ототожнювалася з государственной.

Аргументировалось це тим, що ринкові відносини притаманні не лише капіталістичному суспільству, з зачатки були й при феодалізмі, тому соціалізм він може використовувати їх. У цих ідеях певною мірою відчувався наліт впливу політики переходу Китаю до ринкової экономике.

В відповідність з вищезгаданим рішенням вкотре було визначено економічний статус підприємств і закупівельних організацій, базирующих на різним формах власності. Співіснування цих укладів намагалися застосувати з марксистськими уявленнями про соціалістичну економіку, що призвело до заборону приватним компаніям на спеціалізацію у сфері імпортно-експортної діяльності, хоча й заборонялося встановлення прямих зв’язку з іноземними фірмами для разових операцій, що з експортом своєї продукції і на імпортом необхідного устаткування, машин, матеріалів і сировини виробничого назначения.

На пленумі ЦК КПУ (червень 1988 р) внесли зміни у ставленні до торгової буржуазії. Їй було розв’язано про операції, хоч і під державним контролер. При цьому зазначалося, що краще переводити накапливающиеся кошти в сферу звернення, а галузі матеріального производства.

В цілях підвищення ефективності багатоукладної економіки Пленум рекомендував органам структурі державної влади стояти осторонь в виробничу діяльність всіх господарюючих суб'єктів, зокрема і госсектора.

Поддержка несоціалістичних укладів невдовзі принесла свої плоди. Вже 1990 р. офіційно зареєстрованими виявилися 770 приватних підприємств і майже 377 тис. ремісничих, індивідуальних і сімейних предприятий.

Важно відзначити, що приватне підприємництво у різноманітних формах стало укорінятися не лише у галузі звернення, а й у електроенергетиці, машинобудуванні, чорної і кольорової металургії. Крім приватної дрібної і щонайменшої роздрібної торгівлі продовжувала функціонувати кооперативна торгівля, хоча чисельність таких торгових точок скоротилася з 30, 5 тис. в 1988 р. до 12, 8 тис. — в 1990 р. Причини були різні: злиття, укрупнення, перехід у інші господарські уклади тощо. д.

Важное місце у справі перетворення форм власності посіла розробка і впровадження в практику законів і юридичиних норм, регулюючих приватне підприємництво. У 1991 р. було прийнято блок з цих двох законів. Одне з них — про охорону правий і інтересів приватних власників, другий — щодо правил створення різноманітних компаний.

В відповідність з цим законом за підприємцями закріплювалося право вибору сфери докладання капіталів, пошуку партнерів, найму робочої сили в, створених можливостей використання валютних надходжень, розпорядження залишком прибыли.

В обов’язки приватника включено такі становища: використовувати передусім національну робочої сили, дотримуватися права найманих працівників, виробляти продукцію, відповідну державним стандартам.

Закон про компаніях упорядкував процес формування, скеровуючи її по найбільш раціональним напрямам. Рекомендувалося створювати компанії, у основному двох формах, — з обмеженою відповідальністю і пайових началах.

Компании з обмеженою відповідальністю повинен мати певний статутний фонд, утворюваний паевыми внесками її засновників. Допускається можливість передачі частки одного компаньйона іншому. Але вони що немає правом випуску цінних бумаг.

Акционерные компанії, навпаки, отримали право випуску своїх акцій, облігацій та інших видів цінних паперів. За поданням обгрунтованих програм господарської діяльності, вони можуть одержати кредити — у банке.

В зв’язки й з змінами у соціально-економічної структурі виробництва виникла потреба диверсифікації податкової системы.

В СРВ податки ще стали чинником, регулюючим підйом виробництва та виконання інших економічних труднощів. Їх призначення поки що обмежується функцією перерозподілу коштів на соціальних потреб. У зв’язку з поліпшенням умов розвитку підприємницької діяльності поступово почали виникати джерела великих накопичень, з’явилася помітна прошарок багатих сімей. Податкова система держави відреагувала цього прийняттям у грудні 1991 р. закону про податок з на осіб із високим достатком, під якими мається на увазі постійний сукупний прибуток (вести, прибуток за побічних промислів, комерційної приватної діяльності тощо.), перевищує 500 тис. донгов на місяць громадянам країни й 2, 4 млн. донгов — для іноземних громадян. Податками оподатковуються також грошові надходжень від реалізації технологій і проектів, разові доходи — грошові переклади і посилки з-за кордону, вартість яких перевищує 1, 5 млн. донгов.

Размеры ставок визначаються по прогресивної шкале.

Изменилось ставлення держави й до госсектору народного господарства. Це притаманно більшості постсоціалістичних країн та є закономірною реакцією суспільства до тривале многопольное становище державної власності на кошти виробництва. Хоча, за загальним правилом, у країнах не поставлено завдання тотальної ліквідації державного сектора, тим щонайменше існують різноманітні погляди з його масштаби і у економіці. Так було в Китаї деякі провідні вчені стверджують, державні підприємства надають анчар на економіку, І що настане час, як у Китаї доведеться розпочати демонтажу підприємств держсектора, «що нині представляють собою головну перешкоду по дорозі припинення Китаю до небачений колись найбільший економічний феномен » .

Разумеется, крім теоретичних пошуків, є й світова практика, а вона показує, що у високорозвинених індустріальних країнах Сходу держава залишає за собою галузі, насамперед що потребують про модернізацію й відмінні тому низькою рентабельністю. Це насамперед підприємства важкої індустрії, у яких мало зацікавлений приватний капітал через низькою норми прибутку, галузі, які б науково-технічному прогресу і зміцнення позицій країни на світовому ринку. Інакше кажучи, це галузі народного господарства, при допомоги яких зберігає ключові позиції з економіці. У світі, в такий спосіб, які вже втратила популярність ідея повного витіснення державної власності з комплексу економічних відносин. Щоправда, залишається питанням відкритим питання раціональної частці держсектора у національному виробництві загалом. Як свідчить нинішній міжнародного досвіду, за кордоном це запитання вирішується власним шляхом і від політики правлячих кіл і конкретної економічної ситуації в. У цілому цей досвід зараз вносять свій внесок слаборозвинені країни, зокрема СРВ, де тривалий час одним із головних завдань керівництва було активне формування державного сектора, як опори влади, здійснює функції диктатури пролетариата.

Во В'єтнамі політика денаціоналізації лише починає формуватися. Вона розмірковує так, що у СРВ був скопійовано механізм бюрократичного, розподільного управління, який підштовхував державні підприємства до расточительному ведення господарства, гальмував модернізацію виробництва. «Попри всебічні пільги, — пише в'єтнамський учений Нгуєн Куанг Тхуан, — державний сектор залишався низкоэффективным, яке збитковість стала серйозною причиною поглиблення бюджетного дефіциту і наростаючою інфляції «.

Действительно, ці обставини спонукали керівництво країни шукати шляху до перетворення державної економіки. Проте за першому етапі реалізації економічної реформи заходи у цій галузі полягали в розширенню виробничо-господарської самостійності підприємств й обмеження втручання вищих адміністративно-управлінських органів у тому діяльність. Але ці свіжі новації не принесли тоді помітних результатов.

На другому етапі економічної реформи із більшою виразністю виявилося, що масштаби держсектора та її значення не відповідають потребам країни, хоч до початку 90-х років держсектор забезпечував понад 60% всіх внутрішніх надходжень державного бюджету, споживаючи у своїй до 80% імпортованого сировини й матеріалів, що визначало високу залежність підприємств від зовнішньої политики.

1989 г. став переломним у сфері підходу держави до що у його віданні сектору: були істотно урізані бюджетні субсидії, зняті пільги за кредитами тощо., що призвело абсолютна більшість підприємств до банкрутства. У нових умов вони яскраво виявили нездатність пристосуватися до ситуації та самостійно вести справи. Тим паче, що маса підприємств держсектора вимагала, принаймні, реконструкції та технічного переоснащення, а, сутнісно , — нового будівництва. Про це свідчить зокрема, той факт, що навіть за спалах споживчого попиту 1989 г. продукція держпідприємств не знаходила попиту, продовжував зростати процес затоварення. І, тим щонайменше жодна державна підприємство не збанкрутувало і не зупинено. Втім, при цьому бо й відповідних юридичних норм: закону про її банкрутство, правил продажу з аукціону основних фондів тощо. п. Там, де були потрібні нетрадиційні рішення, керівництво країни з ідеологічних міркувань розпочало заходи для збереження держсектора — з допомогою пільг і дотацій з держбюджету. Криза охоплював всі галузі й українські підприємства, а інвестиційному комплексі він знайшов просто руйнівні масштабы.

Первые місяці після введення нової політики, що скасувала привілеї держсектора, більшість найбільших держпідприємств мусила все призупинити своєї діяльності. Спалахнула масове безробіття. Зросла загроза поглиблення соціальної нестабільності. Багато звільнені робочі поринули у єдину доступну їм сферу ділову активність — торгове посередництво, фінансові та валютні спекуляції. Після бюджетної підживлення стався деякий пожвавлення держсектора, що підвищило його у структурі національного доходу: з 22, 5 в 1988 р. до 29% 1991 р., в валовому громадському продукті, за 30, 5 до 37, 0, в валової продукції промисловості: з 56, 5 в 1988 р. до 58, 6% - в 1991 г.

Но ці дані, особливо позиції держсектора в ВОП і валової продукції промисловості, відбивають роль державного сектора лише як виведену за вартістю продукції, і щось говорять про змозі її реалізації. В'єтнамська преса рясніє прикладами, коли держсектор працює вхолосту, складу. Низька якість продукції позбавляє товари привабливості і як у внутрішньому, і на зовнішньому ринку. У 1990 р. чисельності державних підприємств у економіці СРВ скоротилася на 8, 6% проти 1988 р., склавши 2762 одиниці замість 3020 торік. Скорочення відбулося основному з допомогою перетворення частини державних підприємств у змішані. У 1992 р. почалася приватизація підприємств та інших господарських об'єктів, що належать госсектору. Зараз ми не маємо точними даними, котрі характеризують масштаби цього процесу, за винятком те, що як експеримент намічалося приватизувати кілька державних підприємств, шляхом акціонування, але, можливо, що подібні факти започаткують третьому етапу економічної реформы.

Приватизации підлягають підприємства міста і господарства, не що витримують ринкової конкуренції. У аукціонах заслуговують брати участь іноземні підприємці. Централізоване планування, відповідно до новими нормативними актами, обмежується тепер макроуровнем, підприємствам не передбачаються директивні показники, крім самих общих.

Изменение методів планування торкнулося та Харківський державний порядок матеріально-технічного постачання підприємств. Практично, він припинив своє існування. З іншого боку, уряд відмовилося від практики постійного субсидування збиткових об'єктів, крім екстраординарних случаев.

Важной мірою по упорядкування державних фінансів було введення закону про податок на прибуток. Держсектор за новим законом прирівняли до решти суб'єктам господарювання, а податкові ставки визначалися лише тоді по галузевою ознакою. Так було в енергетиці, в металургії, гірничодобувної та хімічної промисловості, в виробництві мінеральних добрив, будівельних матеріалів і транспорті вони становлять 30%, на більш рентабельних галузях — легкої і харчової промисловості - до 40%, торгувати, громадському харчування й виробництві послуг — до 50%. Вперше почав застосовуватися податку користування та збільшити видобуток природних ресурсів (закон прийнятий у квітні 1990 р.) Цей податок нині поширюється попри всі національні й іноземні підприємства, використовують природні ресурсы.

После сплати податків у розпорядженні підприємств залишаються кошти, призначені для відновлення та реконструкції основних фондів, в як і для матеріального заохочення робітників і служащих.

Все вищесказане свідчить, що у СРВ формується новий підхід до державного сектора, схожий загалом із сучасною китайської практичної установкою для перетворення державного підприємства у самостійного виробника товарів хороших і услуг.

Стремясь оздоровити економіку, знизити інфляцію і створити сприятливі умови для модернізації існуючих і структурної перебудови народного господарства, керівництво В'єтнаму серйозно займається питаннями грошового звернення, фінансової систем, банківського дела.

Разрабатывая відповідні заходи, в'єтнамський керівництво враховувало ж досвід інших країн, рекомендації міжнародних фінансово-економічних організацій, але не всі ж схиляючись до того що, що СРВ необхідний свій шлях перетворень. Проте, як та у багатьох інших країнах, завданням першочергової ваги було визнано скорочення грошової маси, максимальне вилучення їх із звернення. У цих цілях були вжито такі меры.

Во перших, позбавляючи підприємства держсектора постійних бюджетних субсидій, держава позбулося необхідності заповнювати дефіцит бюджету емісією незабезпечених грошових знаків. У 1989 г. було заборонено дотувати експортно-імпортну діяльність, передусім закупівлі сільськогосподарської продукції на продаж зовнішньому ринках. У кілька разів підвищили ціни на всі сировину й матеріали, призначені для подальшої переробки, — рівня цін вільного ринку. Були скасовані між державною мовою і ринковими цінами на товари першої необходимости.

Во других, у квітні 1989 г підвищили відсоткову ставку за зберігання заощаджень в ощадкасах (9% - зі звичайних і по 12% по терміновим вкладах, причому у умовах, коли місячна інфляція становила 3, 3%). Це було однією з найважливіших заходів для «зв'язування «маси грошей, що зібрався на руках, — відкладеного попиту через дефіцит товарної массы.

В третіх, була змінена роль банків економічного життя країни. Перш банківсько системо була часткою єдиного централізованого механізму, управління народним господарством. Резерви Державного банку формувалися майже за рахунок зростаючій емісії. На думку в'єтнамських фахівців, витратні принципи діяльності Держбанку стали одній з причин інфляції. Наприкінці 1988 р в результаті реорганізації державної банківської системи Держбанк СРВ має 37 відділень на адміністративно-територіальному рівні - в провінціях і центрального підпорядкування. Було створено нові спеціалізовані банки: Торгово-промисловий банк, банк розвитку сільського господарства і 427 повітових і общинних банківських контор. Реорганізації зазнали Зовнішторгбанк і Инвестиционно-строительный банк. З іншого боку, переважають у всіх провінціях виникли акціонерні банки. в 1989 г. на одній із провінцій сталося юридичне оформлення першого приватного банку. Дедалі більше поширюється кредитна кооперація, метою котрої є боротьби з лихварством і мобілізація вільних готівкових коштів населення. Акціонування породило ринок цінних паперів, хоч і небольшой.

Увеличение чисельності суб'єктів банківської системи в СРВ логічно призвело до виникненню конкуренції з-поміж них, до боротьби за залучення клиентуры.

В 1990 р. був прийнято пакет документів, що стосуються статусу різних банків, у цьому, що Закон про Державному банку, і Закон про банки, кредитної кооперації та фінансових компаний.

В відповідність з тими законами Державний банк СРВурядового органу, який покладено управлінські функції у сфері грошового звернення, кредиту та т. д.

При цьому Держбанк звільнено з управління державним бюджетом і фінансовими резервами. Вони покладено на спеціальне казначейство у міністерства финансов.

Закон про фінансових компаніях надає їм, незалежно від правого статусу державній чи акціонерної організації, право кредитування торгових угод власними чи зайнятих серед населення коштів, але з дозволяє виконувати суто банківські функції - зберігання грошових вкладів населення і побудову використання їх задля різноманітних расчетов.

Важную роль проведенні економічної реформи зіграв перегляд зовнішньоекономічної стратегії держави. Розширилося число учасників експортно-імпортних операцій, збільшився обсяг зовнішньої торгівлі. У країну початку надходити валютний виторг, а новий, більш справедливий, порядок її розподілу стимулював виникнення та розвитку виробництва, орієнтованого зовнішній рынок.

В останні чотири роки, другого етапу економічної реформи, в СРВ отримано непоганих результатів: відбулися помітні пожвавлення виробництва, особливо у нових господарських структурах, в торговле.

Справедливости треба зазначити, що насиченню внутрішнього ринку товарами сприяла контрабанда, з якою спочатку велася активна боротьба, не що увінчалася успіхом: дуже велика було тяжіння товарного вакууму. Контрабанда велася суші і море, переважно з-за кордону з Тайландом. Нині цей канал придбав хіба що неофіційне визнання в'єтнамських властей.

На другому етапі реформи було закладено основи стабілізації положення у народному господарстві. Про цьому каже багаторазове зниження інфляції наприкінці 1992 р. Замість 400−500 вона становила на той час 12−14%.

Выход СРВ на світовий ринок дозволив віднести загрозу припинення реформи, яка виникла після розпаду світового соціалістичного співтовариства, Радянського Союзу, у вигляді того, було припинено надання великих на міжнародні кредити на пільгових условиях.

По порівнянню з першим етапом підвищився матеріальний добробут населення страны.

Политики і вчені, відвідали В'єтнам наприкінці 80х — початку 90-х одностайно відзначають, що образ країни помітно змінилася на краще: населення, особливо у містах, полегшало харчуватися і вдягатися, підвищився загальний настрій, активно працюють магазини і їдальні ринкице важливе індикатор життєвий рівень народу. Національний дохід зросла з 17, 4 млрд. донгов (в поточних цінах) в 1989 г. до 45, 5 млрд. — 1991 р. З знижкою на інфляцію, збільшення було менше — приблизно півтора разу. У 1991 р. вироблено промислової своєї продукції суму 147, 6 млрд. донгов замість 133, 3 млрд. в 1989 г. Обсяг роздрібної торгівлі зростав наступним чином (у цінах відповідних років): 1987 р — 1453, 5 млрд. донгов, 1988 р. — 7233, 1989 г. -12 911, 0, 1990 р. — 19 031, 3, 1991 р. — 30 898, 0 млрд. донгов.

Одновременно відбувалося соціальне розшарування суспільства: з’явилися групи громадян із доходами, сторазово і більше перевищують середній рівень доходів городян, не кажучи вже про крестьянстве.

Среднемесячная вести робітників і службовців 1991 р. становила в середньому у державного сектора 76, 9 донга, зокрема у промисловості - 96, 1, в сільське господарство — 58, 1, у торгівлі та сфері матеріального постачання — 77, 3 донга. При високих, постійно зростаючих, цінах ці виплати були досить низькі, тому майже всі працівники мали побічні статті доходів за (ремесло, торгівля, сімейна економіка тощо. буд.).

В 1991 р. на одну особу було виконано (в кг): рису — 287, 3, чаю — 0, 33, цукру — 5, 1, морської риби — 10, 0, бавовняних тканей-4, 1 м. Отже, рівень життя в'єтнамського населення ще вкрай низьким, частка національного доходу одну людину вбирається у 200 доларів, що у два рази менше, ніж у Китаї і Індонезії, вп’ятеро менше проти Тайландом й у 20 раз — з Республікою Кореей.

По даним Організації об'єднаних Націй, середньорічний дохід душу населення у В'єтнамі також сягає 200 долларов.

Это викликає думка, що в'єтнамська модель економічної реформи поки що в недостатньою мері сприяє розкриття внутрішнього потенціалу СРВ.

Улучшение сталося, на погляд, з допомогою подолання колишньої РЕВ, втрата керованості народним господарством старими методами.

Действие ж великого комплексу довгострокових чинників, які обумовлюють кризовий стан продуктивних сил, може бути призупинено за дватри роки. Сюди входять вичерпання резервів екстенсивного зростання, найглибша структурна, технологічна і цінова расбалансированность.

В умовах можна очікувати, що з В'єтнамі буде зроблено нові спроби подальшого поглиблення реформи шляхом розробки власного специфічного сценарію формування економічної політики, зокрема структурной.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.