Йохан Хейзінга Гра

«Весь світ театр і у ньому актеры».

Шекспір. Людство у процесі еволюції активним способом використовувало використовує гру. Вона створила собі гри: військові, олімпійські, театральні, політичні. На погляд, авторитетом в узагальненні зв’язок між людством і грою є відомий філософ сучасності Йохан Хейзінга, який написав книжку під назвою «Homo ludens» (людина граюча). Він розглянув процес життєдіяльності через гру. Книжка присвячена всеосяжної сутності феномена ігри та зовсім универсальному значенням їх у людської цивілізації. Культура, котра рятує нас від наступу варварства, потребує осмислення. Виправдання історії, без чого немислимо існування релігійним усвідомленням (саме свідомості, а чи не світогляду, яке в людини мислячого не має бути ірраціональним!), ми черпаємо в одухотворених і одухотворяющих плодах творчого генія. Але потрібно знайти якесь універсальне правило, якусь універсальну сферу діяльності, скажімо якусь універсальне простір, примирне людей, дає їм хоч якісь шанси, що виправдує їх часом нестерпне існування. Йдеться щодо моральному виправданні історії, йдеться про незнищенною потреби докласти мірило людського розуму до космічної безмежності духовної складової людського життя. Споконвічному парадоксу свободи, реально досяжною тільки мнимої лінії горизонту, дає вражаюче дозвіл феномен гри. Людина є людиною лише доти, оскільки вона може з власної волі виступатимуть і проти перебувати суб'єктом гри. І це дійсно «створений за образу й подоби Божої «, на ключове питання про своє імені він, несвідомо включаючись в змалку нав’язану йому гру, безхитрісно називає ім'я, йому присвоєне, будь-коли відповідаючи на це запитання всерйоз, саме: «азъ сім сущiй ». Під личиною своє ім'я кожен із нас розігрує своє життя, в універсальної сутності гри аналогічну набагато серйозним маскарадним танців первісних племен. У сфері існування бажання себе показати першим проявляється у стількох формах, скільки можливостей надає дане суспільство. Способи, якими люди змагаються друг з одним, так само різні, як і речі, які борються, і дії, у яких беруть участь. Вирішує все жереб, або сила і спритність, або кривава сутичка. Змагаються в мужність чи витривалості, вправності чи знанні, в хвастощах та хитрощів. Дається завдання помірятися силами чи умінням, зробити щось особливо важке, якусь складну річ, викувати меч, знайти незвичну риму. Бере Участь ставлять запитання, куди потрібно відповісти. Змагання може приймати таких форм, мов білий суд, парі, судовий розгляд, дача обітниці чи загадування загадок. В усіх цих видах воно, по суті, залишається грою, й у ролі гри лежить вихідна точка розуміння функції змагання на культурі. На початку будь-якого змагання стоїть гра, тобто домовленість у тому, щоб у межах місця й часу, за правилами, у певному формі зробити щось таке, що дає дозвіл якогось напруження і перебуває у своїй поза звичайного течії життя. Що має скоєний і що станеться виграшем питання, що у ігровий завданню вимальовується як вторинний. Незвичайним подібністю відзначені переважають у всіх культурах звичаї змагання та значення, яку їм надають. Це майже досконале формальне подібність вже саме собою доводить, як сильно вся ігрова, агональная діяльність пов’язані з глибинної основою душевному житті чоловіки й життя суспільства. Що таке гра? До цього часу ми незмінно намагалися виходити із категорії гри як даності і величини загальноприйнятої. Як один з важливих умов і ознак гри ми від початку встановили межі ігрового простору, якийсь свідомо обмежене коло, усередині якого і відбувається дію, у відповідність до проголошеними правилами. Виникає схильність тому хіба що всередині кожної выгороженной території вже заздалегідь бачити ігрове простір. Якщо ж ми постараємося дотримуватися очевидного й прийнятного для неупередженого мислення поняття гри, те що кваліфікувати ту чи іншу явище за гру, знадобиться щось більше, ніж лише ігрове простір. Гра фіксується у часі, саму себе собою вичерпується і «поза себе немає ніякої власної мети. Її підтримує свідомість радісного відпочинку, поза вимог повсякденною життя. Якщо ж ми, нарешті, звернімося визначенню ігрового змісту нинішньої життя взагалі, зокрема і політичною життя, то тут потрібно буде прийняти із початку розрізняти дві можливості. По-перше, і є підстави думати, що ігрові форми більш-менш свідомо йдуть на приховування намірів громадського чи політичного характеру. І тут не про вічне ігровому елементі культури, який ми намагалися виявити цих сторінках, йдеться про удаваної грі. По-друге, зіштовхуючись із явищами, лежить на поверхні які видимість властивостей гри, можна піти брехливому сліду. Буденність сучасного суспільства в все зростаючій мірою визначається властивістю, що має деякі загальні риси із яким почуттям гри й якому, як здається, криється надзвичайно багатий ігровий елемент сучасної культури. Це властивість можна краще всього позначити як плюралізм. У Великобританії дух товариства досі дозволяє навіть найбільш жорстким противникам обмінюватися дружніми жартами відразу після дебатів (Лорд Г’ю Сесил, з гумором заявивши про небажаності присутності єпископів в Верхній палаті, як у що бувало продовжував приємну розмову з архієпископом Кентерберийским. У ігровий сфері парламентаризму перебуває і постать gentlemen «p.s agreement [джентльменська соглашеяие]. Не здається диким вбачати у реформі цьому елементі гри однією з найбільш сильних сторін нині настільки поносимого англійського парламентаризму. Це забезпечує гнучкість відносин, допускає напруги, які інакше було б нестерпні; відмирання гумору саме якраз і вбиває. Наявність ігрового чинника в англійської парламентського життя як випливає з дискусій ще й з традиційних форм організації зборів, але пов’язано й з усією системою виборів. Ще яскраво, ніж у британському парламентаризмі, ігровий елемент проявляється у американських політичних моралі. Задовго доти, як двопартійна система Сполучених Штатів набула характеру майже двох протиборчих спортивних команд, чиє політичне відмінність чи уловимо для стороннього, виборча кампанія де вже нагадувала зі свого виглядом великі національні гри. Наприклад: чи президентські вибори 1840 р. спричинили всім наступним. Кандидатом тоді був популярний генерал Харрісон. Програми в його прибічників був, але випадок спорядив їх символом log-cabin, грубої бревенчатой хатиною піонерів, і з цим знаком вони перемогли. Висування кандидата силою більшості голосів, тобто всієї міццю крику, завершилося інавгурацією під час виборів 1860 р., коли Лінкольн отримав посаду Президента. Емоційний характер американської політики закладено вже у самих витоках національного темпераменту. Менш простий, ніж у обох названих країнах, виглядає гра у політиці Франції. Безсумнівно, є нагода розглядати під знаком гри практику численних політичних партій, які здебільшого представляють інтереси окремих осіб чи груп, і, усупереч усяким державним інтересам, своєї тактикою повалення кабінетів раз у раз піддають країну на небезпеки політичних криз. Проте занадто очевидні корисливу мету колективної чи індивідуальної вигоди у діяльності партій, певне, погано узгоджуються з сутністю справжньої гри. Сліди ігрового чинника досить помітні у внутрішній політиці нинішніх держав, їх зовнішня політика здавалося б дає мало приводів думати скоріш про сфері гри. І все-таки сам собою факт, політичні відносини між націями впали до нечуваних крайнощів насильства, й найнебезпечнішого ризику, ще є необхідною підставою заздалегідь виключати тут чинник гри. Ми вже бачили, що гра то, можливо жорстокою та авторитарною кривавої, і навіть що вона часто буває удаваної. Будь-яке правове чи політичну спільноту по своїй — природі має низку ознак, пов’язуваних його з співтовариством ігровим. Система міжнародного права підтримується взаємним визнанням принципів, і правил, які, хоч би які були підстави їх укорінені в метафізиці, практично діють як правил гри. Виразний твердження pacta sunt servanda [договори їх необхідно виконувати] фактично містить у собі визнання, що цілісність системи спочиває тільки волі до спільному брати участь у загальної грі. Щойно одне з причетних сторін перестає дотримуватися правил цією системою, тоді чи руйнується всю систему міжнародного права (навіть тимчасово), чи порушник має бути як шпильбрехер вигнаний межі співтовариства. Дотримання норм міжнародного права завжди у високого рівня чого залежало від прямування поняттям честі, пристойності й загалом хорошого тону. Не в розвитку європейського військового права значна частина належала кодексу лицарських понять про честь. У міжнародне право діяло мовчазне припущення, що переможене держава має поводитися, як good loser — джентльмен, вміє «красиво програвати », хоча робило воно це дуже рідко. Обов’язок офіційного оголошення війни, хоча вона часто і порушувалася, входило у норми воюючих держав. Одне слово, старі ігрові елементи війни, які потрібні всюди зустрічались у архаїчні епохи й куди в значній своїй частині спиралася безумовна обов’язковість правил ведення війн, певною мірою існували до недавньому минулому й у європейських війнах Нового часу. Думка гра неспроможна спасти на думку, ставши на позицію які піддалися нападу, тих, і хто бореться за правничий та свободу. Але чому ні? Чому у разі неможлива асоціація між боротьбою і грою? — оскільки тут боротьба має моральної цінністю і що саме моральне зміст її є тим пунктом, де кваліфікація гри втрачає своє значення. Розв’язати споконвічне сумнів «гра чи серйозність «за кожному окремому разі лише з допомогою критерію етичної цінності. Тому, хто заперечує об'єктивну цінність правничий та моральних норм, будь-коли вдасться вирішити це сумнів. Політика всіма своїми корінням глибоко іде у первісну грунт состязательно-игровой культури. Звільнитися від нього і піднятися над нею політика може лише за етос, який відкидає правомочність підходу «друг чи ворог «і приймає домагань власного народу за найвищу норму. Крок по кроку ми стоїмо навіть поблизу висновку: справжня культура стає не може існувати без якогось ігрового змісту, бо культура передбачає певне самообмеження і самоприборкання, певну здатність не сприймати свої власні устремління чимось граничне і найвищу, але бачити себе відгородженою деякими добровільно прийнятими межами. Культура досі хоче, щоб їх у сенсі грали по взаємному угоді щодо певних правил. Справжня культура вимагає ніколи й у кожному відношенні fair play [чесної гри], a fair play не що інше, як виражений в термінах гри еквівалент добропорядності. Шпильбрехер руйнує саме культуру. Щоб це ігрове зміст культури було культуросозидающим чищо його, він повинен залишатися чистим. Воно на повинен належати до обтісуванні чи відступництві від норм, предписываемых розумом, людяністю чи вірою. Воно повинно бути хибним фантомом, маскирующим задум здійснення певних цілей з допомогою свідомо культивованих ігрових форм. Справжня гра виключає будь-яку пропаганду. Мета програми у ній самій. Її подих і її настрій — атмосфера радісного піднесення, а чи не істеричній напруженості. Нині пропаганда, що хоче поринути у кожна дільниця життя, діє засобами, розрахованими на істеричні реакції мас, і тому навіть, де приймає ігрові форми неспроможна виступати як сучасне вираз духу гри, але тільки як він фальсифікація. Той, хто має голова піде колом від вічного звернення поняття гра — серйозне, знайде точку, замість ускользнувшей в логічному, якщо повернеться до етичного. Гра як така, говорили ми на самому початку, лежить поза сферою моральних норм. Сама собою вона може бути поганий, ні хорошою. Якщо, проте, людині доведеться вирішувати, наказано йому дію, якого тягне його воля, чимось серйозне або ж дозволено як, тоді її моральне почуття, його совість негайно надасть йому належний критерій. Щойно у рішенні діяти заговорять почуття істини та справедливості яких, про жаль і вибачення, питання позбавляється сенсу. Краплі співчуття досить, щоб підняти наші вчинки над відмінностями мислячого розуму. Ця традиція (присутність гри акторів-професіоналів у людського життя) була продовжено багатьма мислителями такі як: Ф. М Достоєвський «Гравець», Герман Гессе «Гра в бісер», Хуліо Кортасар «Гра в классики».

Список використовуваних інформаційних джерел: 1. Хейзінга Й. «Homo ludens». У тіні перед завтрашнім днем: Пер. з нідерландського./ Під загальною ред. Г.І. Тавризян.- І.: «Прогрес» 1992. 464 з. 2. Ф. М Достоєвський роман «Гравець» — games.kulichki.net/moshkow/what-s-new 3. Герман Гессе «Гра в бісер» — rostech.minsk.ru 4. Хуліо Кортасар «Гра в класики» — chat.ru/~ellib/whatsnew.html.