Державно-правові погляди Канта

Кант Іммануїл (1724 — 1804 рр.) був сином сідельника з Кенігсберг і виріс у благочестивої сім'ї, яка призначила його до пастирської діяльності. Після закінчення гімназії надійшов Кенигсбергский університет, де він вивчав, переважно, філософські, математичні і цілком природні науки. Науковий ступінь одержав у 1755 р., а професуру — лише 1770 р., що збіглося з початком його «критичного» періоду, бо до цього року належить його дисертація «Про форми та принципи світу почуттєвого і интеллигибельного», у якій міститься критика вчення щодо простору і часу. На той час розвиток його думок — зокрема, з його знаменитої теорії розвитку трьох напрямів: як раціоналізму школи Лейбніца і Вольфа, а й математичного природознавства Ньютона і эмпиризма Юма. У 1781 року з’явилося головне твір Кант «Критика чистого розуму», яке заклало основи його нову теорію пізнання. У 1783 р. вийшли його «Пролегомени», в 1787 р. — друге доповнене і виправлене видання «Критики чистого розуму». Етика право розглядаються Кантом в «Основі метафізики моралі» (1785 р.) й у «Критиці практичного розуму» (1788 р.). Остання із трьох критик — «Критика судження» — з’явилася 1790 г.

Теорія пізнання Канта ставить завдання показати, що став саме людина почерпает з досвіду І що, навпаки того, дає їй чистий розум. Явища становлять лише ставить завдання показати, що став саме людина почерпает з досвіду І що, навпаки того, дає їй чистий розум. Явища становлять лише відчуття, що у людині від дії зовнішніх предметів, не мають у собі нічого загального і вартість необхідного. Почуття що неспроможні відкрити причинного зв’язку серед які здавалися нам явищ. Загальну і необхідну відкривається лише з допомогою розуму. Отже, досвід дає людині матеріал знання з вигляді різноманітних розрізнених явищ, а розум вносить у яких зв’язок і несумісність на певних формах познания.

Які ж розум встановлює зв’язок і несумісність на явлениях?

Тут може бути двоякий шлях: аналіз політики та синтез. Розум, аналізуючи якесь поняття, розкладає його й виводить потім із нього те що ньому полягає. Але як можна зробити синтез, т. е. як можна, пов’язуючи щось різне, цій підставі вивести деяке загальне обов’язкове становище чи синтетичне знання? Саме це питання Кант відповідає так:

Свідомість людини не можна уподібнювати восковій …, де відображається досвід. свідомість є духовна сила, має свою певну організацію. Уся духовне життя її неодмінно належить одного удаваному незмінному центру, до того що. що людина називає «я». У цьому вся виражається єдність сознани. Виходячи з цього центру, і треба показати, як єдність свідомості віддзеркалюється в діяльності різних органів пізнання, почуттів, розуму, разума.

Кожен орган пізнання має притаманні їй формальні умови можливості знання. У чуттєвої області такими формальними умовами є простір та палестинці час, у сфері розуму — категорії (кількості, якості, модальності, відносини) у сфері розуму — ідеї бога, душі, свободы.

З допомогою форм споглядання, т. е. простору й часу, з одного боку, і категорій розуму, — з іншого. чоловік і створює з почуттєвого матеріалу той світ явищ. з якою має справу. Тільки этт світ явищ чоловік і здатний пізнавати. За межами цієї миралежит світ речей самих собою, недоступний пізнання. Цей світ явищ не носить їх у собі закономірності, закономірність вносять у нього людиною. У природі немає законів; розум вносить у ній свої законы.

Почуття без розуму, як і розум непритомний, що неспроможні створити світу явищ, бо «споглядання без понять — сліпі, й поняття без споглядання — порожні». Отже, Кант поставив людину в зачароване коло обмеженого світу явищ; поза його то побачив світ непосзаваемых речей. куди помістив він свої абсолютні ідеї розуму: бога, душі і свободу. Між цими двох світів немає переходу. Перехід з-поміж них людина робить лише у практичної області. Тут людина приймає вимоги чистого, т. е. не що виходить із досвіду, розуму за керівне початок своєї діяльності отже змушує виявлятися в чуттєвому світі умоглядні ідеї на формі морального закону. Моральний закон, чи категорично йимператив, обумовлює вимоги (постулати) свободи волі, безсмертя душі, бога. Цей моральний закон панує й області права. Право є моральність, розглянута з зовнішнього боку. Тому загальна норма права наказує: зроби струм, щоб твоє поведінка перебував у закономірний злагоді із поведінкою всіх людей. Але тут, як й у моральності, справа не йде не про певний змісті, йдеться про формі поведінки. А форма ця у тому, поведінка людини представляється вільним. Зазначену хіба що загальну норму права можна тому інакше висловити в такий спосіб: зроби те щоб твоя свобода могла співіснувати зі свободою всіх людей. Це можна навіть розчленувати ми такі три, складові всіх правових обов’язків: бережи твоє особисте право, не порушувати чужого права, воздавай кожному по страведливости.

Обмежуючи сферу свободи кожної людини, право створює область зовнішніх відносин людей. Такі стосунки можуть встановлюватися передусім тільки між розумними, здатними до свободи, істотами, тільки між особистостями. Остільки право є передусім лише приватним правом. Бо за цьому йдеться про речі, говоримо про речовому праві. Право на особисту послугу (за договором) становить особисте право. Нарешті, речове і особисте право так можуть переплестись, що речове право в той час і особистим, і навпаки. У разі ми називаємо його вещно-личным првом, як. наприклад, шлюб. Джерела права приватної власності, чи, як виражається Кант, право «мати щось зовнішнє, своє», лежать у тієї недосяжною області, де невідомим чином, формуються поняття і ідеї. Розглядати кожен предмет мого сваволі, каже Кант, й обходитися з нею, і з об'єктивно можливим моїм чи твоїм, є апраорная передумова практичного розуму. Усі правові становища суть становища апріорі, оскільки є законами розуму, існуючими до будь-якого досвіду. Слід., право приватної власності, існуюче, як стверджують Канта, апріорі, виникає раніше будь-якого досвіду і прирождено людині, як таковому.

Будь-яке приватне право носить примусовий характер. У організованою громаді людей воно захищається сукупної загальної волею, що називається у разі державою. У держави не завдяки державі всяке право стає публичным.

Держава (тут він іде стопами Платона) має на одне: забезпечити право і зробити ідею справедливості. Усі зміст суспільно-політичного життя, вся сутність держави у тому слові. Щастя і добробут окремих осіб, або цілих груп у державі що неспроможні будуватися з допомогою справедливості, бо щастя, а справедливості вимагає категоричний імператив. Тому Кант приймає суворе правило середньовічних інтерпретаторів римського права: fiat justitia, pereat mundus (хай живе справедливість, так загине світ!) і переводить його так: хай живе справедливість, так загинуть все шахраї в мире!

Суворість Кантової етики у сфері права ніде позначається з такою прямолінійністю, як і вченні його про кримінальному праві. Мета покарання він бачить тільки у ограждени справделивости, у відновленні порушеного права. що, на його думку, може бути зроблене тільки із відплати: око за око, зуб за зуб. Тому їм відхиляється всяке прво помилування і пропонується смертну кару за убийство.

Держава виникає виходячи з договору. У цьому вся Кант слід за стопами Руссо, який, як відомо, увів у науковий обіг теорію громадського договору. «Початковий договір» є тією актом, завдяки якому вона сам народ конституюється на державу. Загальна воля — творець держави, та був владар і законодавець у державі. Для Руссо, писав у середині XVIII ст., народ, це — третє стан, т. е. усе, що не є дворянство і духовенство. Сюди належать факти й буржуазія, і пролетаріат, і селянство. Суспільно-економічні і політичні відносини промышленно-отсталой Німеччини кінця XVIII ст. цьому плані відрізнялися від французьких середини століття. Але, поза тим, — коли Кант писав свою «Метафізику моралі» (1797 р.) — буржуазія мови у Франції вже робила свою революцію, і під час цієї реовлюции виявилася вже боротьба дрібної буржуазії і пролетаріату проти великої буржуазії (епоха терору). Тож Кант цілісного «третього стану» Руссо вже немає. Він займає точно класову позицію і вирушити вслід за французькими лібералами революційних років і думає у тому, щоб дати політичні права нижчим верствам, хоча й самі німецькі буржуа тое ще у ланцюгах полуфеодального рабства.

Волі народу, по Кант, визначає конституцію держави. Але така законодавчої волею мають далеко ще не все. Нею мають лише активні «громадяни», т. е. члени громадянського общеста, соединившиеся для законодавства, і лише цим громадянам належать «атрибути» «законної свободи», «громадянського рівності» і «громадянської самостійності». До їх входять прикажчик у купця, підмайстер у майстра, службовець, домашня обслуга, неповнолітній і «узагалі будь-який. хто власним спонуканням, а розпорядженням іншого понуждается до підтримки свого існування». «Існування їх есь тлько, як кажуть, доважок» для існування інших, — каже Кант, і тому вони «не потребують правах горажданской особистості». Далі, дроворуб, «якого примушую колоти дрова в мене надворі», коваль, «який ходить додому з молотом, ковадлом і гірському… на відміну європейського столяра чи коваля, котрі можуть виставити продаж продукти своєї праці, як товар», вихователь, оброчний селянин «на відміну орендаря», усі вони суть «лише підручні», залежать від чужій волі, «отже, ніякої громадянської самостійністю що немає». У цьому Кант тонко розрізняє загальні «прав людини» й особливі «права буржуа-гражданина»: «Проте ця залежність від волі іншого і несвобода анітрохи вона каже проти волі народів і рівності їх, як людей». У основу державної організації Кант покладено принцип поділу влади. скрізь выдвигавшийся буржуазією на противагу феодалізму: у державі існує незалежно одна одної влади — законодавча, судова і виконавча. «У цьому поєднанні їх полягає благоденство держави», під яким треба розуміти не добробут громадянина, не щастя його, оскільки це можлива й у природному змозі або навіть у деспотичну державу, а таке «стан найбільшої узгодженості державних устроїв до основних засад права, якого прагнути зобов’язує нас категоричний імператив розуму». ці «три сили у державі… представляють відносини об'єднаної з розуму, апріорі що відбувається народної волі і потрібна чисту ідею глави держави ви, має об'єктивну практичну реальність». Отже, знамениті кантовские категоричний імператив та її становища апріорі в політико-правової області перетворюються на захист політичних прав німецької буржуазии.

Що й казати Кант вважає ідеалом державних устроїв? А ще Кант дає наступний відповідь: «Те, які можна подати лише з допомогою чистого розуму, що має зарахувати до ідей, якою то, можливо адэкватного предмета в досвіді, є річ як така. Такий річчю самої собою між людьми є досконала правова конституція». Доконаний державний лад — річ недосяжна, світла точка в нескінченному відстані, до котрої я потрапляє у вічному бігу. Однак далі слід конкретніше визначення: «Будь-яка справжня республіка може бути чим іншим, як представницької системою народу задля забезпечення його прав від імені від імені всіх які об'єдналися громадян, і через його обранців (депутатів)». Хоча відразу під республікою зрозуміло не республіканський лад, а держава взагалі, тим щонайменше симпатії Кант до республіки, як певному державному ладу, не підлягати сумніву. Щоправда, не зізнається прямо: інше був, аби розмовляти вголос про такі крамольних речах. Але це зрозуміло і з деяких інших, зовні суперечать, місць, де робляться досить прозорі натяки. Наприклад: «Що ж до розради, яким має задовольнитися народ, розрадою у цьому, що став саме монархія найкраще державним строєм, якщо монарх добрий, це належить до тавтологічним виреченням і нічого іншого вона каже, ще, що найкращий лад той, з допомогою якого правитель держави стає найкращим правителем, інакше кажучи, найкращий лад той, що є найкращим». Кант розуміє, звісно, що така розрада нагадує обман. Республіканська форма державного будівництва, — розмірковує Кант іншому місці, — єдина форма, яка з ідеї початкового договра, у якому має грунтуватися всяке справедливе законодавство народу, оскільки він побудована, по-перше, на принципі свободи членів товариства (як людей), по-друге, на засадах залежності всіх від єдиного загального законодавства (як підданих) і він, зв азаконе рівності їх (як громадян). Але Кант зовсім не від схильний розуміти під республіканським строєм лад демократичний: у його епоху німецька буржуазія ще дозріла до свідомості цієї вищу форму буржуазно йже державної організації. Форми держави можуть підрозділятися залежно від розбіжності у числі осіб, які тримають у руках вищу влада, суверенітет, чи з способу управління, незалежно від цього, хто перебуває на чолі держави. Можливі три форми суверенітету: 1) коли лише одне утримує влада — автократія, 2) коли кілька людей, які об'єдналися між собою. панує - аристокрития і трьох) коли всі разом, складові громадянське суспільство особи, є одночасно носіями влади — демократія. По способу ж управління держава має бути республіканським, чи деспотичним. Державний принцип республіканізму — відділення виконавчої (управління) від законодавчій і система представництва. Принцип деспотизму — самовладдя. Із трьох державних фор демократія у цьому визначенні, що дає їй Кант, на думку його, є також деспотизмом, позаяк у ній усі вирішують, по крайнього заходу, проти одного (незгодного з іншим), влед., вирішують, яка є насправді усіма, унаслідок чого загальна воля входить у в протиріччя з собою і з свободою. Чим менший число осіб, їхнім виокремленням суверенітет, і більше, навпаки, представництво у державній влади, то більше вписувалося державний лад схиляється до «чистої республіці», до якої він може розраховувати піднятися, нарешті, шляхом поступових реформ. Тож досягти цього єдино досконалого, справедливого державних устроїв в «аристократії» жу важче, ніж у монархії а настільки багатоликої формі суверенітету, як демократія, можливо не інакше, як шляхом насильницької революції. Оскільки Кант виходить із правової природи буржуазного держави, отримує своє висвітлення сфері регулятивних ідей, — ним досить докладно й всебічно розглядаються й відчуття міри для збереження існуючого ладу, заходи попередження можливих, але неправомірних революцій. «Підданий» ні «умствовать» щодо походження вищої української влади. Для народу це «цілком безцільно», а, тим часом, такі «мудрування» можуть загрожувати «небезпекою для держави». Закон — «святий» і «практично вже є злочином хоча б сумнів щодо ньому й, слід., призупинення дії його хоча б на момент». Ось чому представляється що виходить хоч як мене людей, як від якогось вищого, непорочного законодавця, і таке саме значення становища: «Будь-яка владу від бога», яке висловлює не історичне підставу державних устроїв, а ідею, як практичний принцип розуму: «Існуюча законодавчої влади підкорися, яке було її происхождение».

Пануюча владу у державі має стосовно підданому «лише правничий та ніяких обов’язків». Що стосується науршения законів виконавчої влади, підданий «може скаржитися, а не опиратися». Кант забороняє навіть до конституції вносити хоч би не пішли статтю, що відкриває який-небудь силі у державі можливість «опиратися вищої української влади і, слід., обмежувати її у разі порушення нею конституційного закону». Отже опір народу законодавчої влади держави може бути «правомірним». «Ніякого права на повстання, а тим більше бунт» в народу немає. Порушення державного порядку з допомогою цього вважається державної зрадою і карається смертної стратою. Зміна державній конституції може лише від суверена і функціонувати лише у вигляді реформи, а чи не у вигляді революции.

«Суверену, — вважає Кант , — треба надати можливість змінювати існуючий госудмрственный лад, коли цей лад відповідає ідеї початкового договору». Але це праов суверена має висунути у суворо окреслені межі: Кант невідь що довіряє сучасному феодального суверену. «Це зміна неспроможна, проте, належати до тому, щоб держава, має жодну з трьох згаданих форм (автократичну, аристократичну чи демократичну), саме конструировалось однієї із двох інших: щоб, наприклад, аристократи об'єдналися для підпорядкування автократії або заради перетворення на демократію». Вільної волі й розсуду суверена може бути надано вибір державних устроїв для народу. Бо навіть, що він (т. е. суверен) вирішив можливість перейти до демократії, міг би вступити несправедливо стосовно народу, оскільки народ сам може ненавидьте до цього строю і визначити собі кращим одне із двох інших". Отже, Кант пов’язує суверена через руки і ногах у сфері народу, бо, каже Кант, всяке зміна має відбуватися через народ, якщо він тому приєднався. Але якщо настане революція? Кант було ухилитися такого припущення. Французькі події занадто кололи очі, щоб було зовсім відмовитися від використання революції задля досягнення «правового» ладу. тому Кант має пропозицію відкинув і за показ такої випадок: «Втім, якщо вдасться революція, і буде введнеа нова конституція, то неправомірність початку будівництва і завершення її може звільнити підданих обов’язків підкоритися як добрих громадян новому порядку речей, і можуть не відмовлятися чесно коритися такої влади, у которйо є тепер сила». Це — безсумнівна поступка революції, але саме буржуазної революції. Проте Кант всіляко намагається пом’якшити її форми і його наслідки. Монарха годі було, говорить він про, переслідувати і страчувати, коли він повернулося на стан громадянина, коли він воздерживаетя від авантюри, аби повернутися до партії влади «з допомогою таємно організованою контрреволюції або за сприяння інших держав». Але монарху, каже Кант, не забороняється відновити свого права, «оскільки бунт, котрий його з Його володіння, був несправедливим». У цьому вся повному протиріч вченні Канта революцію відбивається вся безмежна напуганность дрібного німецького буржуа на той час, який, перебувають у періоді первісного нагромадження, щойно починав оперіться і тому жадав спокою і зітхав про вічне світі. Яке ставлення Канта до феодальним станам? Дворянство неспроможна на вічне існування. На відомий період є «дозволеним і, дивлячись для розслідування обставин, необхідним інститутом», але ці означає, що державна влада «має мати права цілком знищити цю станову привілей». Дворянство є «тимчасовий, державою авторизований, становий союз, який має сообразоватья з умовами часу й неспроможна заподіювати шкоди загальному праву людини, яку довго було суспендировано». Держава створює дворянина, тому держава робить у праві скасувати і дворянські привилении. Кант має на увазі зв етолько політичні привілеї, а й пов’язані із нею економічні переваги, конкретно — феодальні майораты. У сфері майоратного володіння держава проти неї, навіть обов’язок, принаймні наступу певних умов, звільняти землю з-під влади окремих дворянських семей.

Ще впевненіше і радикальніше поводиться Кант стосовно церковним имуществам. «Сама церква є лише споруджений на вірі інститут, і когд обман, завдяки нароодному з освітою зникне, то відпаде і джерело якої в ньому страшна сила кліру і держави цілком резонно відбере в церкви привласнену нею власність». Право церкви на грішну землю, — каже Кант іншому місці, — грунтується лише з «думку народу» це має залишатися, поки що продовжує існувати така думка. Права на віки вічні церква не набуває. Ще чіткіше і різкіше висловлюється Кант про права різних корпорацій, станів і орденів. Одне слово, Кант хоч і несміливо, але досить вперто намагається провести ідею розкріпачення землі, звільнення його від численних середньовічних пут, накладених її у різними привілеями, правами і перевагами пануючих тоді станів. Така спроба була якнайбільше до речі. розвиток товарного капіталістичного виробництва повелительно вимагало перетворення землі на товар. Кант ішов у ногу зі своїми класом. Для нарождавшейся німецької буржуазії розкріпачення землі необхідною умовою її подальшого развития.

Маркс назвав тому вчення Канта про право і моралі німецької теорією французької революції" і так охарактеризував його: «Він (Кант), як і німецькі буржуа, адвокатом яких був, не помічав, що у цих теоретичних думок буржуа лежали матеріальні имтересы і волю, обумовлена й певна виробничими відносинами; й тому він відокремив це теоретичне вираз інтересів самих інтересів і перетворив матеріально обумовлене напрям волі французьких буржуа у чистий самовизначення вільної волі, волі самої собою, як людської волі, слелав з її. в такий спосіб, суто ідеологічне поняття і постулат моральності».

Ліберальний французький буржуа XVIII в. виставляв такий принцип: «Хто щось має, не належить до суспільства… Управління державою і законодавство справи, що стосуються власності, тому тільки власник має дійсний інтерес у яких» (див. мова Дюпон де-Немура від 22 1789 р.). Згадайте, кого виключає Кант зі складу повноправних громадян, і це знайдете повне спорідненість душ французької і німецької буржуазии.

Але Кант не тольок відокремив теоретичне вираз інтересів самих інтересів, перетворивши материалльно обумовлене напрям волі французького буржуа у чистий самовизначення волі взагалі. Німецький буржуа, за бабусиним рецептом Кант, повинен на придбання та питаннями захисту своїх політичних прав не робити революції. але тільки помахивать картонним мечем категоричного императива.

Вимога Кант про розкріпаченні землі методично випливає з його основного положення про те, що приватної власності є завжди апріорна передумова практичного розуму, т. е. у тому, що приватної власності є безумовну вимогу. категоричний імператив практичного розуму. Але розкріпачення землі під час Кант відповідало як інтересам буржуазних класів, — воно знаменувало собою прогрес суспільству загалом. Однакоже у тому знову протиріччя незрілої, відсталою у сфері промисловості, німецької буржуазії: у Кант ми знаходимо чітко вираженого заперечення самої форми кріпацтва, напр., стосовно злочинцям. «У державі може бути жодної людини це без будь-якого звання, оскільки кожен має, по крайнього заходу, звання громадянина, ще випадку, що він внаслідок злочину сягнув те, що хоч і не позбавляється життя, зате стає простим знаряддям волі іншого (держави або іншого громадянина). Хто стає таким знаряддям, той є фортечної і належить до власності іншого, що є як паном, а й власником його, котрі можуть відчужувати його як річ і користуватися ним на власний розсуд». Потрібно, втім, сказати, що саме ми мали працювати з винятком: німецька буржуазія і саме Кант, відразу поруч, вже висувають ідею «правами людини», яку освітлена в прусському земському статуті 1794 р. скасуванням кріпосного права.

1. Енциклопедія держави й права. М., 1925;1927 г.

2. Історія політичних вимог і правових навчань. М., 1995 г.