Політична доктрина більшовиків у 20-50 роках (WinWord (укр языке0)

Міністерство освіти й науки України.

Рівненський державний гуманітарний університет.

Кафедра соціології та політології.

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

Політична доктрина більшовиків у.

20−50 роках.

Підготувала: Лаворик Марія.

Юріївна.

Рівне 2000.

У З0-ті рокта остаточно оформилася та адміністративно-командна система керування радянським суспільством, що тісно зв «язана із функціонуванням державної партії, що володіє повноваженнями верховної влади в стране. Процес перетворення комуністичної партії Росії в державну партію почався в рокта громадянської війни, коли поряд із Радами, покликаними после Жовтня 1917 року здійснювати уладові в центрі й на місцях, стали створюватися в кожнім повіті, волості, губернії й партійні комітети. Досвід більшовицької партії, розрахований на екстремальну ситуацію, допоміг партійним комітетам успішно освоювати техніку державного керування й замінити Заради. Пропозиції опозиції про необхідність розмежування повноважень центру й місцевих органів, про підпорядкування центру, але й автономії у виробленні засобів реалізації директив центру, відділенні партійних органів від радянських, забороні командувати Радами, перетворенні останніх у постійно працюючі наради (свого роду малі парламенти), припиненні практики призначення (як лише пройшов пік громадянської війни), не були почуті, бо завжди спростовувалися ленінською аргументацією.

Обмеження демократії, викликані обставинами воєнного години, згодом привели до обвального примусу, насильства. Більшовики витісняють із політичної арени Росії майже усі партії і у 20-і рокта залишаються єдиною партією. Перетворенню більшовицької партії в державну структуру влади сприяли глибокі зміни усередині самої партії. У першу чергу до кінця 20-х років у результаті Ленінського й Жовтневого закликів вона стає масовою партією, що нараховує до 1927 року 1200 тисяч Чоловік. Велика маса прийнятих тоді в партію — люди малограмотні, від які було б потрібно насамперед підкорятися партійній дисципліні. Комуністи, що пройшли через боротьбу проти опозиції, міцно засвоїли основи репресивного мислення: необхідність політичного відсікання ідейного опонента й придушення будь-якого інакомислення. Куля ж старої більшовицької гвардії ставав усе тонше й тонше. Доти ж його верхівка був утягнена в боротьбу за уладові був розколота, а потім й зовсім знищена. Наступним важливим кроком на шляху перетворення в державну партію й твердження адміністративно-командної системи керування в стране із «явився XVII із «їзд ВКП (б). Резолюції із «їзду дозволили більшовицької партії безпосередньо займатися державним й господарським керуванням, дали необмежену волю вищому партійному керівництву, узаконили безумовне підпорядкування рядових комуністів керівним центрам партійної ієрархії. Насамперед із «їздом був введена нова структура партійних комітетів. Замість «функціоналки», як зневажливо був назв доти існував принцип організації парткомівських відділів, створювалися тепер «цілісні виробничо-галузеві відділи». Виникли в такий спосіб рівнобіжні відділи поряд із відділами, що існували уже при виконкомах Радий по промисловості, сільському господарству, культурі, науці й навчальних заставах й т.д. Однак функції цих однаково названих відділів малі істотне розходження. Політична роль партійних комітетів на ділі ставала вирішальною й наводила до підміни влади радянських й господарських органів партійними. Вростання партія в економіку й державну сферу із цого години стало відмінною рисою всього радянського періоду. Наступним істотним рішенням XVII із «їзду із «явилося скасування колишньої системи партійнорадянського контролю запропонованого ще Леніним. З «їздом засновувалася нова децентралізована, позбавлена сили система контролю. Скасовуючи наркомат Робочо-селянської інспекції, із «їзд перетворив Центральну Контрольну комісію, що обирається із «їздом, у Комісію партійного контролю при ЦК ВКП (б). Керівник комісії призначався із числа секретарів ЦК. Одночасно був перетворена комісія виконання при РНК Союзу Сірий у намічувану із «їздом партії на затверджувану ЦВК й РНК Союзу Сірий комісію радянського контролю при РНК Союзу Сірий. Керівник й цієї комісії також призначався із числа заступників голови РНК Союзу Сірий. Таким чином, із «їзд заснував «зони поза критикою». Історичний досвід показавши, що навіть ЦКК-РКП не зміг піднятися над ЦК партії й виявився знаряддям у боротьбі Сталіна за одноособову уладові. Діяльність органів, що перевіряють, був узята под суворий контроль ЦК партії й Генсека. Піраміди партійно-державного керування, що вибудовується із «їздом, на вершині якої міцне місце займав Сталін як Генеральний Секретар ЦК ВКП (б), доповнило ще одою рішення із «їзду. У Статуті, прийнятому на із «їзді, принцип демократичного централізму був конкретизований 4 пунктами, запропонованими Сталіним: виборністю, звітністю, підпорядкуванням більшості і обов «язковостей для всіх комуністів прийнятих рішень. Якщо Перші два пункти можна назвати декларативними, то через два останніх дійсно суворо й неухильно виконувалися. Усі комуністи додержували партійної дисципліни, що у першу чергу виражалася в підпорядкуванні будь-якої меншості будь-якій більшості, а також були вол «язані виконувати рішення всіх, вищих партійних органів. Система керування на основі демократичного, а на самом деле бюрократичного, централізму був зведена із «їздом у закон, що поширив свою дію не так на партійну, але й й на усі інші сфери керування в умовах радянської дійсності. Така система працювала в єдиному суворо заданому напрямі, лише зверху вниз й, отже, не могла у нас собі бути життєздатною без додаткових засобів й по одній створюваних стимулів. Ствердження влади адміністративно-командної системи партійно-державного керування супроводжувалося зміцненням силових структур держави його репресивних органів. Посиленню репресивних дій багато в чому сприяли події, що відбулися на XVII із «їзді партії, що ввійшли в її історію офіційно як «із «їзд розстріляних». Дійсно, факти свідчать про ті, що із 1961 делегата із «їзду репресіям було б піддано 1108, а із 139 членів ЦК, обраних на із «їзді, — 98. Головною причиною цих репресій, що були організовані Сталін, із «явилося розчарування в ньому як у Генеральному Секретарі ЦК ВКП (б) визначеної частини партійних працівників й комуністів. Вони засуджували його за організацію насильницької колективізації, викликаний нею голод, немислимі темпи індустріалізації, що викликали численні жертви. Невдоволення це знайшло вираження при голосуванні за список Центрального Комітету. 270 делегатів виразили у своїх бюлетенях вотум недовіри «вождю всіх часів й народів «. Більш того, смердоті запропонували С.М. Кірову посаду Генерального Секретаря, який пропозиції не прийняв. Однак це Кірову не допомогло: 1 грудня 1934р. він був убитий. І тоді багатьом, особливо в Ленінграді, було б зрозуміло, хто убивця Кірова.

Наявність опозиції - це ознака демократичності й будь-яка спроба її знищення — це знищення демократії.

Це опір, виявившись нездатна протистояти сталінізму, разом із тім мав величезне моральне значення, готував наступний осуд цієї системи.

Таким чином, сус-пільство, що проголосило своєю метою досягнення вищих ідеалів соціальної справедливості, по суті справ виродилося в суспільства вищої соціальної несправедливості, терору й беззаконня — сталінську модель соціалізму. У її основі, як вважає академіки Раней та Кудрявцев, лежали наступні положення: — підміна соціалізації основних засобів виробництва їхнім одержавленням, придушення демократичних форм громадського життя — деспотизм і сваволя.

«вождя», хоча він й опирався на партійний й державний апарат, але й фактично стоїть над партією й апаратом; адміністративно-командні методи.

(позаекономічної) організації роботи, аж до державного терору; - нездатність до самокорекції, тім понад внутрішніх реформ через відсутність як економічних, то й політичних (демократичних) регуляторів громадського життя; - закритість країни, тенденції до автаркії у всіх сферах життя; - ідеологічний конформізм й слухняність мас, догматизм у науці й культурі.

Сталінізм по суті дискредитував соціалістичну ідею в очах трудящих усього світу.

Сучасні політичні подивися російського суспільства й ставлення людей до історичних особистостей, так чи інакше вплинули на розвиток не лише однієї країни, але й і усього світу, перетерпіли за останні кілька років серйозні зміни. Однак не можна забути й зневажити історичним досвідом недавніх років хоча б бо все це було б, залишило свій слід, а люди, що керували величезною країною, домагалися визначених результатів, тобто були досить сильними й розумними.

Не можна заперечувати й того, що серед всіх діячів, що спрямовувала народи на шлях комуністичного розвитку, Ленін займає найперше місце по всіх позиції. У цьому зв «язку особливий інтерес представляють його подивися саме в останній період життя, коли його діяльність вже дала визначені результати, а сам він вже повинний був бачити свої й чужі помилки й, якимсь чином, повинний був спробувати скорегувати курс «революційної боротьби», змінити із урахуванням практичного досвіду свої подивися на шляху побудови соціалізму. Останні роботи леніна ввійшли в 45 тому повного зібрання його творів под загальною назвою «Останні листи й з статтею В.І. Леніна».

Можливо, важкий стан леніна в період написання, а точніше в період диктування останніх своїх думок відбилося на змісті цих документів. Наше заподіяння полягає над тім, щоб піймати автора на якихось помилках й протиріччях, а спробувати знайти й проаналізувати спроби леніна скорегувати політику партії, оцінити з сьогоднішньої точки зору роль й наслідки цих робіт.

Почнемо із «Ліста до із «їзду», у першій частині якого говоритися про поповнення складу ЦК робітниками. Результат такої кадрової політики всім нам, на шкода, добро відомий. Замість підйому інтелектуального рівня керування країною, дотримуючи цієї тези й поширюючи його не так на склад ЦК, але й й складу усієї партії, комуністи домоглися практично повної деградації своєї структури, повної втрати авторитету не лише партії й її членів, але й й самої ідеї соціальної справедливості. Сьогодні в можливість соціальної справедливості мало хто вірить вже у усьому світі. Дивує примітивізм вимоги леніна по цьому питанню. Якби ця теза супроводжувалась якимись застереженнями, уточненнями й т.п., то можна було б б говорити про неправильне тлумачення ідеї нащадками. Алі цого немає й виходить, ідея був цілком невірною.

Друга частина «Ліста до із «їзду» містить особисті характеристики видатних діячів партії. На думку істориків, Незважаючи на вимогу леніна зберігати ці запис у абсолютному секреті, смердоті стали відомі членам ЦК ще при його житті. Імовірно, ця думка породила першу частину аркуша. Алі тоді виходить, що невдоволення складом ЦК Ленін хотів виправити аж ніяк не кращим чином. Нереальними чи просто наївними варто визнати й спроби леніна змусити партійний «…авангард…попрацювати над самим собою, переробити самого собі, визнати відкрито свою недостатню підготовленість, недостатнє уміння». (Ленін В.І. Повн. зібр. тв., т. 45, з. 137.).

як відомо, ленінська пропозиція про розширення ЦК було б прийнято, хоча й не було за рахунок робітників. Однак у цілому ця теза використовувалася партією постійно й давши відомий результат: верхівка партії стала складатися із людей, яких, можна віднести ані до робітників, ані до інтелігенції, ані взагалі до яких-небудь людей, здатним ефективно займатися корисної для суспільства діяльністю.

Багато моментів у роботів, що відносяться до політичного заповіту, у тім чи іншому ступені актуальні нам сьогодні. Алі це не має відносини до політичних аспектів існуючого суспільного ладу. Ленін часто критикував чиновників («Краще менше, та краще»). Алі чиновник є чиновник при чиякому ладі, у будь-якій стране. Не треба плутати державного чиновника й клерка приватної чи комерційної фірми. Досвід функціонування фінансовопромислових монстрів на Заході свідчить про ті, що чим понад фірма, чим понад її чиновницький апарат, тім понад клерки схожі на державних чиновників. Однак різниця все-таки є. Навіть при найбільшій кількості клерків усі працівники фірми зацікавлені в одержанні прибутку, в тієї годину як й при капіталізмі й при соціалізмі держчиновник зацікавлений лише у своєму особистому благополуччі й кар «єрі.

Цікаво й ті, як Ленін хотів удосконалювати управлінський апарат у нашій стране: «Навчити масу керуванню, не книжковому, не лекціями…». Поперше, хоче навчити відразу всіх, тобто усі будуть керувати усіма (?), поодному, навчити без науки, на основі чийогось, невідомо якого, досвіду.

Хочеться погодитися й із думками у відношенні «…народного вчителя…», якого треба поставити «…на висоту, без якої й мови бути не може ані про якої культуру…». Звичайно, сьогодні ми повинні розуміти под вчителем й вузівськими викладачами, й, у відомій мері наукову інтелігенцію. Якщо у відношенні останньої в попередні рокта керівництво країни ще виявляло якусь турботу, то вимоги до якості шкільних учителів останні рокта були явно не високими, як, в іншому, й їхній статус у суспільстві.

У останніх роботів Ленін торкався широкого спектра питань державного будівництва — запитання культури, національне запитання, розвиток кооперації й т.д. Однак багато хто його думи не відрізняються оригінальністю й лише із цієї заподій зберегли свою актуальність до сьогоднішніх днів. Наприклад, всім добро відомо, що потрібно дуже акуратно відноситися до національних почуттів й традицій народів й народностей. Алі так винне робити завжди: й вчора, й сьогодні!

Потрібно займатися розвитком промисловості, сільського господарства, культурою (й не важливо, назвемо ми цю діяльність «культурною революцією» чи якось по-іншому!).

Робота «Про нашу революцію» вважається ключовий у всьому циклі робіт політичного заповіту. Імовірно, цей висновок напрошується із тієї заподій, що запитання розвитку революції і охоплення нею усього світу спливають практично в кожній із робіт цого циклу. Дивно сьогодні читати про ті, що до «цивілізованості» Ленін відносив вигнання поміщиків й капіталістів. Ну, добро, поміщики — смердоті гальмували розвиток економіки, а капіталісти в Росії, що фактично-те й не жила того годину при капіталістичному ладі! Якби ми дискутували із Леніним сьогодні, то вийшло б, що завісься світло навколо нас — нецивілізований, а ми, так ще Південна Корея, Куба — оплот цивілізації! Щоправда від із Китаєм щось незрозуміло: формально соціалістична країна, а має сьогодні 9% економічного зростанню щорічно. Може бути, смердоті леніна краще читали, чи взагалі не читали, а живуть своїм розумом?

У роботі «як організувати змагання?» Ленін наполягає на масовому контролі робітників й селян «…за багатими, за шахраями, за хуліганами…», називаючи їхніми пережитками проклятого капіталістичного суспільства. Шахраї й т.п. — зрозуміло. А чому треба стежити за багатими, так ще в першу чергу, якщо смердоті й не шахраї, й не хулігани, й не дармоїди, й взагалі не злочинці? До речі про злочинний світло Ленін узагалі мовчить. Можна подумати, що у тому годину й злочинності ті, у стране не було б, чи усі злочинці - це багаті? Таких фразах леніна виявляється його істотний примітивізм й ідеалізований світогляд. разом із тім, його вплив на розвиток ситуації в стране й реальна побудова нової сильної держави потрібно якось пояснити. як пояснити — не знає, співуче, ніхто. Чи то це його політична воля, особисті якості, чи ті від нього тоді взагалі мало що залежало.

Мрію леніна про світову революцію через залучення в цей процес країн із великим населенням й слаборозвиненою економікою — Китай й Індія — то й залишилися мріями. Вочевидь крім ефекту юрби й масовості є ще якісь фактори, не менш важливі, які Ленін не врахував.

Цікаво проаналізувати думка леніна «Про кооперацію». Вочевидь, він наполягав на розвитку кооперації, але й не дуже швидко і у цивілізованій формі. Не зрозуміло інше — якщо це винна був бути цивілізована кооперація на основі кредитно-грошових відносин між її членами, ті чому усі засоби кооперативних підприємств повинні належати робітником? Так адже й зробили, колгоспна власність — це зовсім та кооперація, що цивілізована. як можна усунути протиріччя між особистою власністю члена кооперативу й, що обмовляється Леніним, власністю, що належить «державі». Відповідей два: 1) імовірно, Ленін, не цілком усвідомлював, а точніше лише погано представляв, як змусити селян про «єднатися; 2) чи розмови про кооперацію є завуальована спроба позбавити самий численний клас країни його власності, поділивши її знову на усіх.

Так, переглянувши зауваження деяких істориків, можна прийти до висновку, що це дійсно було б прагнення леніна утягнути самий масовий клас країни в революційну перебудову. Це, на думку не лише леніна, але й й його соратників по партії, цілком відповідає іншому варіанту відповіді на найважливіше запитання. Сьогодні в Росії багато різних партій й дуже кривдно, що більшість із них проповідують генеральне гасли «Відняти й поділити!». Більшість політиків не бачать іншого шляху рішення проблем цілої країни. Чому Ленін, не шукає рішення в підвищенні продуктивності роботи? Чому його останні роботи торкаються лише особистісні аспекти партійної політики? Відповідь проста й не дуже прийнятний: він мало що розуміє у тому годину, коли майже пройшла епоха мов, коли потрібно було б робити конкретна справа, а чи не вимовляти гаснула, вже навіть перед юрбою пролетарів, а перед функціонерами, що мають свої інтереси. Наївна гра старця, що живе в ірреальному світі.

Отже, наш не занадто докладний аналіз останніх робіт леніна, знайомство із думками радянських політологів (а 1999 р. ніхто обговорювати це запитання не стані) приводять до висновку, що 1. Ленін й його соратники, чи комуністи того години, розуміючи прагнення більшості людей до соціальної справедливості, не змогли (а й за не все могли) привести народ величезної країни до тихий взаєминам, що відповідали бі представленням людей про справедливість; 2. Революційна зміну існуючого ладу, принаймні, Жовтневий революція, не були викликані про «єктивними причинами, як й наступна побудова соціалістичної держави; 3. Ідея соціальної справедливості займала, й завжди якщо займати розуми людей поза залежністю від того, у якій стране смердоті живуть; 4. Спроби колишніх політологів колишнього Радянського Союзу вкласти у вуста.

леніна, а також між рядків його останніх робіт, деякий, не всім зрозумілий «найглибший» зміст, є не що інше, як бажання виправдати своє право одноособове, у своїх інтересах, трактувати мутні думи хворої людини, наживаючи при цьому аж ніяк не міфічний політичний капітал, а використовуючи цю можливість для кар «єрного зростанню й, говорячи мовою більшовиків, гноблення простих трудівників (пролетарів).

Сучасні політичні подивися російського суспільства й ставлення людей до історичних особистостей, так чи інакше вплинули на розвиток не лише однієї країни, але й і усього світу, перетерпіли за останні кілька років серйозні зміни. Однак не можна забути й зневажити історичним досвідом того давнього років хоча б у тій, що все це було б, залишило свій слід, а люди, що керували величезною країною, домагалися визначених результатів, тобто були досить сильними й розумними.

Не можна заперечувати й того, що серед всіх діячів, що спрямовувала народи на шлях комуністичного розвитку, Ленін займає найперше місце по всіх позиції. У цьому зв «язку особливий інтерес представляють його подивися саме в останній період життя, коли його діяльність вже дала визначені результати, а сам він вже повинний був бачити свої й чужі помилки й, якимсь чином, повинний був спробувати скорегувати курс «революційної боротьби», змінити із урахуванням практичного досвіду свої подивися на шляху побудови соціалізму. Останні роботи леніна ввійшли в 45 тім Повного зібрання його творів под загальною назвою «Останні листи й з статтею В.І. Леніна».

Можливо, важкий стан леніна в період написання, а точніше в період диктування, останніх своїх думок відбилося на змісті цих документів. Наше заподіяння полягає над тім, щоб піймати автора на якихось помилках й протиріччях, а спробувати знайти й проаналізувати спроби леніна скорегувати політику партії, оцінити з сьогоднішньої точки зору роль й наслідки цих робіт.

Почнемо із «Ліста до із «їзду», у першій частині якого говоритися про поповнення складу ЦК робітниками. Результат такої кадрової політики всім нам, на шкода, добро відомий. Замість підйому інтелектуального рівня керування країною, дотримуючи цієї тези й поширюючи його не так на склад ЦК, але й й складу усієї партії, комуністи домоглися практично повної деградації своєї структури, повної втрати авторитету не лише партії й її членів, але й й самої ідеї соціальної справедливості. Сьогодні в можливість соціальної справедливості мало хто вірить вже у усьому світі. Дивує примітивізм вимоги леніна по цьому питанню. Якби ця теза був супроводжувалась якимись застереженнями, уточненнями й т.п., то можна було б б говорити про неправильне тлумачення ідеї нащадками. Алі цого ані, а виходить, ідея був цілком невірною.

Друга частина «Ліста до із «їзду» містить особисті характеристики видатних діячів партії. На думку істориків, Незважаючи на вимогу леніна зберігати ці запис у абсолютному секреті, смердоті стали відомі членам ЦК ще при його житті. Імовірно, ця думка породила першу частину аркуша. Алі тоді виходить, що невдоволення складом ЦК Ленін хотів виправити аж ніяк не кращим чином. Нереальними чи просто наївними варто визнати й спроби леніна змусити партійний «…авангард…попрацювати над самим собою, переробити самого собі, визнати відкрито свою недостатню підготовленість, недостатнє уміння». (Ленін В.Т. 45, з. 137.).

як відомо, ленінська пропозиція про розширення ЦК було б прийнято, хоча й не було за рахунок робітників. Однак у цілому ця теза використовувалася партією постійно й давши відомий результат: верхівка партії стала складатися із людей, яких, можна віднести ані до робітників, ані до інтелігенції, ані взагалі до яких-небудь людей, здатним ефективно займатися корисної для суспільства діяльністю.

Багато моментів у роботів, що відносяться до політичного заповіту, у тім чи іншому ступені актуальні нам сьогодні. Алі це не має відносини до політичних аспектів існуючого суспільного ладу. Ленін часто критикував чиновників («Краще менше, так краще»). Алі чиновник є чиновник при чиякому ладі, у будь-якій стране. Не треба плутати державного чиновника й клерка приватної чи комерційної фірми. Досвід функціонування фінансовопромислових монстрів на Заході свідчить про ті, що чим понад фірма, чим понад її чиновницький апарат, тім понад клерки схожі на державних чиновників. Однак різниця все-таки є. Навіть при найбільшій кількості клерків усі працівники фірми зацікавлені в одержанні прибутку, в тієї годину як й при капіталізмі й при соціалізмі держчиновник зацікавлений лише у своєму особистому благополуччі й кар «єрі.

У роботі «як організувати змагання?» Ленін наполягає на масовому контролі робітників й селян «…за багатими, за шахраями, за дармоїди, за хуліганами…», називаючи їхні пережитками проклятого капіталістичного суспільства. Шахраї й т.п. — зрозуміло. А чому треба стежити за багатими, так ще в першу чергу, якщо смердоті й не шахраї, й не хулігани, й не дармоїди, й взагалі - не злочинці? До речі про злочинний світло Ленін узагалі мовчить. Можна подумати, що у тому годину й злочинності то стране не було б, чи усі злочинці - це багаті? Таких фразах леніна виявляється його істотний примітивізм й ідеалізований світогляд. Разом із тім, його вплив на розвиток ситуації в стране й реальна побудову нової сильної держави потрібно якось пояснити. як пояснити — не знає, співуче, ніхто. Чи то це його політична воля, особисті якості, чи ті від нього тоді взагалі мало що залежало.

Мрію леніна про світову революцію через залучення в цей процес країн із великим населенням й слаборозвиненою економікою — Китаю й Індії - то й залишилися мріями. Вочевидь крім ефекту юрби й масовості є ще якісь фактори, не менш важливі, які Ленін не врахував.

Отже, мой не занадто докладний аналіз останніх робіт леніна, знайомство із думками радянських політологів (а 1999 р. ніхто обговорювати це запитання не стані) приводять до висновку, що: 1. Ленін й його соратники, чи комуністи того години, розуміючи прагнення більшості людей до соціальної справедливості, не змогли (а й за не все могли) привести народ величезної країни до тихий взаємин, що відповідали бі уявленням людей про справедливість; 2. Революційна зміну існуючого ладу, принаймні, Жовтневий революція, не були викликані про «єктивними причинами, як й наступна побудова соціалістичної держави; 3. Ідея соціальної справедливості займала, й завжди якщо займати розуми людей поза залежністю від того, у якій стране смердоті живуть; 4. Спроби колишніх політологів колишнього Радянського Союзу вкласти у вуста.

леніна, а також між рядків його останніх робіт, деякий, не всім зрозумілий «найглибший» зміст, є не що інше, як бажання виправдати своє право у своїх інтересах, трактувати мутні думи хворої людини, наживаючи при цьому аж ніяк не міфічний політичний капітал, а використовуючи цю можливість для кар «єрного зростанню й, говорячи мовою більшовиків, гноблення простих трудівників (пролетарів).

Маркс у своєму листі до Кугельмана говорити: «Історія носила б дуже містичний характер, якби «випадковості «не грали ніякої ролі. Ці випадки входять, сам складовою частиною в загальний хід розвитку, врівноважуючи іншими випадками. Алі прискорення в сильному ступені залежить від цих «випадків », серед які фігурує також й такий «випадок », як характер людей.

У наших умовах така випадковість, як характер людини, що стоїть на чолі руху, на чолі партії й робочого класу, характер Сталіна, грає воістину фатальну роль. У умовах пролетарської диктатури, що зібрала у своїх руках усі важелі економіки, що володіє апаратом, у десятки разів более могутнім й розгалуженішим, чим апарат будь-якої буржуазної держави, в умовах безроздільного панування в стране однієї партії й гігантської централізації всього партійного керівництва — роль генсека величезна. Його особисті якості здобувають виняткове політичне значення.

Саме тому Ленін у своєму «Заповіті «давав таке виключне значення особистим якостям Генсека, саме тому Ленін, знаючи особисті якості Сталіна, наполегливо у своєму «Заповіті «підкреслював необхідність зняття Сталіна із посади Генсека й заміни його более перспективним для цієї ролі обличчям.

" Тов. Сталін, ставши Генсеком, зосередив у своїх руках величезну уладові, й я — не упевнений, чи зуміє він завжди досить обережно користуватися цією владою " , — говорити далі Ленін.

Сталін, коментуючи «Заповіт », як звичайно за допомогою софізму, зводить усю справу до брутальності, відволікаючи увагу від інших якостей, про котрі Ленін мовивши. Тім годиною саме ці якості й мають вирішальне значення.

Сталін недостатньо вірна інтересам партії, недостатньо чесно виконує свої обов «язки. Саме в цьому суть характеристики, даної Леніном Сталіну. І якщо ці свої якості Сталін при Леніні ховав, маскував, придушував, то после леніна він давши їм волю.

Далі Ленін відзначає нетерпимість Сталіна до думок інших. Це якість у із «єднанні нелояльністю, нечесністю привело доти, що він, не терплячи біля собі людей самостійної, незалежної партійної думи, людей що духовно, ідейно, теоретично стояти вище нього, спираючись на партапарат й ГПУ, вибив їхні із керівних посад, роздув їхні минулі помилки й «винайшов «десятки нових, обдурив партію, тероризував партійні маси й на місце зганьблених їм керівників партії поставивши людей обмежених у теоретичному відношенні, але й ручних, покірних холуїв й підлесників, готових «визнати «будь-яку його «теорію «за ленінську, будь-яку його антиленінську статтю за «історичну » .

Коли стосується ввічливості Сталіна стосовно товаришів, чого жадав від Генсека Ленін, то зразком може служити його «історичний лист у «Пролетарську революцію », де сила доказу пропорційна силі крику вождя, що почуває собі у партії й стране, як у своїй вотчині, де він вільний страчувати й милувати всякого.

Спочатку обережно, а потім усє сміливіше скидаючи з собі маску «скромного «старого більшовика, якого партія «змирилася «нести важкий тягар Генсека, він усє более явно виявляв прагнення пробратися у пантеон великих людей, не гидуючи ніякими засобами. Вже свій п «ятидесятилітній ювілей він перетворив у «коронування на царство ». Тисячі самих підлих, мерзенних резолюцій, привітань від «мас », вимуштруваних партійним, профспілковім й радянським апаратом, адресованих «дорогому вождю, «кращому учню леніна », геніальному теоретику, десятки статей у «Правді «, у які автори називали собі учнями Сталіна — таке основне тло ювілею.

Нарешті, «історична «стаття Сталіна в «Пролетарській революції «остаточно й із всім цинізмом виявляє його щирі наміри. Переробити історію так, щоб Сталін зайняв у ній «належне «йому місце великої людини — від таємний зміст з статтею Сталіна.

Якщо под годину державного перевороту Луї Бонапарта, населення Парижу в плині декількох днів чуло гуркіт гармат, то под годину державного перевороту Йосипа Сталіна партія в плині декількох років чує «стрілянину «наклепу і обману. Результатів Сталін, як й Луї Бонапарт, домігся: переворот звершено, особіста диктатура, сама не прикрита, облудна здійснена.

Основна когорта соратників леніна із керівних посад знята, й одна частина сидить по в «язницях ,інша, що капітулювала, деморалізована і обпльована, тягне жалюгідне існування серед партії, треті, що остаточно розклалися, — перетворилися у вірних слуг «вождя «- диктатора.

У чому сутність безпринципного політиканства? У тім, що за одним питанню сьогодні дотримуються одних переконань, а назавтра-прямо протилежних. Сьогодні доводитися одне, а назавтра у тій ж питанню, при тихий ж умовах — інше. При цьому безпринципний політикан й в тім й в іншому випадку вважає собі правимо й послідовним. Він спекулює на тім, що маси сьогодні часто забувають про ті, що їм говорилося і обіцялося вчора, а назавтра забудуть ті, що їм говорилося сьогодні. Якщо ж маси зауважують трюк, то безпринципний політикан свій перехід на іншу точку зору намагається обгрунтувати тім, що тепер нібито політична і економічна обстановка із відношенням класових сил, радикально змінилася й тому потрібні інша політика, тактика, стратегія та інше.

Марксист-ленінець зміну політики, тактики й стратегії виводить із дійсної зміни соціально-економічної обстановки й відносин класових сил. Безпринципний політикан, якщо навіть він й прикриває безпринципне політиканство марксистсько-ленінської фразеологією, навпаки, зміні своєї особистої поведінки підкоряє аналіз й висвітлення соціально-класової обстановки.

Партійний апарат й сталінські кар «єристи завзято на всіх перехрестях викрикують про ті, що Сталін — великий теоретик й вождь, геніальний учень леніна. Його ім «зробив у даний годину ці «учені «кар «єристи ставлять поруч із іменами Маркса, Енгельса й леніна. Усякого, хто цого не робить, беруть под сумнів й «обстріл » .

Сталін, учепившись за Маркса, Енгельса й леніна, за їхньою спиною має намір пробратися в виряджай учителів робочого класу. Якщо історія не визнає його великою людиною, то ми не має наміру признавати історію й за допомогою своїх «учених «кар «єристів хоче переробити її наново, якщо він ніколи не здатний піднятися на вершини теоретичної й духовної величі Маркса, Енгельса й леніна, то він має намір, навпаки, їхні опустити до рівня своєї власної незначності; якщо пануючі класи за допомогою обробки свідомості мас перетворювали іноді геніальних людей авантюристів, то чому ж пануюча кліка авантюристів не може його перетворити в геніальну людину!

Ленін був вождем, але й не був диктатором; Сталін, навпаки, є диктатором, але й не є вождем.

Яка різниця між вождем й диктатором ?

Справжній вождь висувається насамперед рухом мас, він опирається в першу чергу на маси й на їхню довіру, він зв «язаний із масами, постійно обертається серед них, він йде на чолі їхнього, говорити їм правду, не обманює їхні, й маси переконуються на власному досвіді в правильності його керівництва й його підтримують. Такий був саме Ленін. Диктатор, навпаки, здебільшого приходити до влади чи через революцію, чи после спаду хвилі революції, чи через внутрішні правлячої кліки, чи через переворот, спираючись на державний чи партійний апарат, армію, поліцію. Диктатор опирається не на маси, але в свою вірну кліку, на армію, на партійний апарат; він не зв «язаний із масами, він може із ними загравати й лестити їм, але й він обманює маси, він правити не бо маси йому довіряють, а найчастіше всупереч цьому. Політика диктатора це політика внутрішніх закулісних комбінацій, політика підбору особисто йому вірних людей, політика виправдання, захисту й звеличування його панування.

Сталін не був справжнім вождем, але й йому тім легше було б в ході подій перетворитися в дійсного диктатора. Свою роль він зайняв не завдяки підтримці мас. Він прийшов до свого безроздільного панування шляхом хитрих комбінацій, спираючись на купку вірних йому людей й апарат й за допомогою обдурювання мас. Він відірваний від мас, він тримається не так на довірі мас, а на тероризуванні їх.

Сталін увів поняття «ворог народу ». Цей термін відразу звільняв від необхідності будь-яких доказів ідейної неправоти людей, із якими ти ведеш полеміку: він давав можливість усякого, хто в чимось не згодний зі Сталіним, хто був лише запідозрений у ворожих намірах, усякого піддати самим жорстоким репресіям, із порушенням усяких норм революційної законності. Це поняття «ворог народу «власне кажучи уже знімало, виключало можливість ідейної боротьби вираженням своєї думи із тихий чи інших питань навіть практичного значення. Основним й, по суті справ, єдиним доказом провини робилося, усупереч всім нормам Сучасної юридичної науки, «визнання «самого обвинувачуваного, причому це «визнання », як показала потім перевірка, виходило шляхом фізичних мір.

Це привело до кричущих порушень революційної законності. Тобто для обґрунтування фізичного знищення людей й був залишається формула «ворог народу » .

Навряд чи можуть привести до істини спроби зрозуміти сутність сталінського культу особистості шляхом прив «язки усього, що відбулося в часи правління Сталіна, до одного лише цого імені. Так само саме неможливо пояснити культ особистості «російською любов «ю до монархізму » .

У історичних аналогіях пропадає саме головне і істотне, а саме уявлення про історичну унікальність того, що відбулося в нас, у часи Сталіна, в Італії - у часи Муссоліні, у Німеччині - у часи Гітлера, а Камбоджі - у часи Піл Поту: жорстока ізоляція й знищення мільйонів людей, геноцид, що здійснюється чи по класовій чи по національній ознаці.

Вже саме по собі така кількість жертв, ліквідація цілих націй, свідчить про виникнення зовсім нової ситуації. А, щоб знищувати мільйони людей, потрібен величезний апарат, починаючи від наркомату міністерства й кінчаючи нижчими чиновниками — чиновниками охорони, що спиралися, у свою чергу, на негласних чиновників з середовища самих ув «язнених.

Причому мова йшла не про одиничний акт скасування мільйонів людей, але й про його перманентний характер, про розтягування цого акту в часі, перетворення в елемент способу життя. Мова йде про визначення в постійно діючій системі знищення, на котру, як зважується на власну «ідеальну модель », орієнтується вся інша бюрократія. Саме із головної задачі - постійного скасування величезних людських мас — починається якісна відмінність адміністративної системи тоталітарних режимів — тоталітарної бюрократії від авторитарної бюрократії традиційних суспільств й раціональної бюрократії індустріальних капіталістичних суспільств.

Принципово важливо й ті, що знищення здійснювалося по проявах людини над політиці, економіці, ідеології, але й й в науці, у загальній культурі, у повсякденному житті. Це й робило нову бюрократію універсальним інструментом управління, інструментом прямого насильства, що спирається на силу зброї («Ваша слово, товариш маузер… »).

Алі й це ще не усе. Не було б такої області, включаючи побут (головний про «єкт нападок із боці «лівих «письменників й публіцистів, що перетворювали побут у предмет офіційного маніпулювання із сторони «пролетарської диктатури »), сімейні відносини (згадаємо Павлика Морозова), нарешті, навіть відносини людини впритул до право розпоряджатися якою не претендувала б ця бюрократія. Їй належало остаточне рішення щодо того, яким повинний, а яким не повинний бути задум чергового літературного задуму. Сталін користався цим правом самих великих художників, щоб дати приклад своїм підлеглим, як їм керувати художниками краще. Під дулом пістолета людей змушували робити ті, у корені суперечило їхній природі.

Не знаючи ніяких обмежень у своєму прагненні до влади, бюрократія тоталітарного типу не має й ніяких гарантій свого існування, незалежних від волі Вождя. Тім годиною, для нього єдиним способом утвердження абсолютної влади над бюрократією було б постійне її перетряхування, чищення бюрократичного апарату. Це, якщо хочете, міра самозахисту. Верхівка бюрократичного апарату тоталітарного типу точно так саме схильна до пожирання Вождя, як він сам — до винищування своїх можливих конкурентів й спадкоємців.

А це створює усередині апарата ситуацію граничної напруженості - перманентного НП, — котра за апарату створювалася усередині суспільства в цілому, коли в ньому «зрізали «один кулю за іншим.

Було б спрощенням вважати, що такого роду механізм розширеного відтворення бюрократії (через її перманентне перетряхування) спершу існував у голові її творця у виді «проекту «й лише потім був реалізований уже в дійсності. Цей механізм відпрацьовувався в міру зростанню бюрократії, що супроводжувалась — вже после смерти В.И.Леніна — усє более виразним бажанням бачити на чолі «свою людину » .

Фракційна боротьба, що стала очевидною відразу ж после смерти В.И.Леніна, уже незабаром розкрилася як боротьба за уладові над апаратом, боротьба, у якій переможця визначив сам апарат. Це специфічне соціальне утворення. Воно здатне забезпечити людям, його складовим, визначені привілеї, гарантувати їм саме головне — особисту безпечу й более чи менш тривале функціонування. Чим більшими були привілеї апаратників вищого ешелону бюрократичної влади, тім понад реальним ставав ризик у будь-яку хвилину заплатити них життям. З однієї сторони, затверджуючи собі як знаряддя політичної влади, цей парадоксальний соціальний апарат збільшував уладові свого Вождя. Однак чим абсолютніше ставала ця влада, тім менш гарантованим було б існування шкірного нового покоління тоталітарної бюрократії.

Деякі функції тоталітарного апарату іноді розглядають як його функціональне виправдання. Насамперед мається на увазі «наведення порядку », а також зосередження людських й матеріальних ресурсів на тій чи іншій вузькій ділянці. При цьому чомусь щораз забувають про головний критерій оцінки соціальних функцій — про ціну, котру припадати платити стране й народу за її виконання.

Колі сьогодні чуєш: «При Сталіні був порядок! », то так хочеться запитати — якою ціною був досягнутий цей «порядок » .

І чи був це дійсно «порядок » ?

За десятиліття свого функціонування сталінська бюрократія довела, що вона здатна «наводити порядок «лише одним єдиним способом: спочатку сус-пільство чи окрема його «ділянка «приводять у соціально-аморфний стан, руйнують усі його зв «язки, усю складну структуру, а потім вносять у нього «елемент організації «, найчастіше взявши за зразок військову організацію. Причому військову організацію знов-таки зовсім особливого типу, де, наприклад, «червоноармієць повинний боятися каральних органів нової влади більше, ніж лантух ворога » .

Звертання В.И.Леніна до непу говорити про ті, що він бачив можливість іншої, не тоталітарної модернізації економіки дореволюційної Росії. Однак ця можливість являла собою цілком реальну погрозу для бюрократичного апарату. Бо там, де між господарськими ланками складалися нормальні економічні відносини, нестача у спеціальній фігурі бюрократичного посередника й контролера відпадала. У ході співіснування бюрократичних й економічних способів господарського розвитку країни останні явно демонстрували свої переваги — як із точки зору гнучкості, так й із погляду раціональності й дешевизни.

Проходять рокта, тоталітарна бюрократія тріумфує, зазиваючи визнати її великі перемоги завдяки соціалізму. Однак, аплодуючи своєму Вождю, що оголосив перемогу соціалізму, бюрократія зле представляла, що означає ця перемога для неї самої. У першу чергу, для її вищого ешелону. Усе в стране виявилося тепер у владі бюрократичного апарата, й тому «внутрішнього ворога », без якого функціонування цого самого апарата немислимо, вже ніде було б шукати, крім як усередині, у своєму середовищі. Ця тенденція пробивала собі дорогу — боротьба із ворогом ставала для Вождя основним засобом керування непомірно великим апаратом. Йому нічого не залишалось робити, крім як затверджувати уладові засобами терору, при зростаючих подачках тім, хто приходив на місце репресованих.

Вождь тоталітарної бюрократії - це не лише її рушійна й направляюча сила, але й й самий уразливий її пункт. У руках Вождя зосереджується скільки ниток, за допомогою які він приводити у рух неосяжний бюрократичний апарат, що його смерти не якщо відразу знайдено відповідна заміна, відповідна в тім розумінні, що новий Вождь повинний бути готовий здійснити нову міру — чергове кровопускання. Література. 1. Себайн Д. Г., Торсон. «Історія політичної думи ». До.: Основи, 1997. 2. Волкогонов. «Тріумф й трагедія ». Політичний портрет Сталіна. К.:

Політвидав України, 1989;1990.