Політичний режим

План.

1. Поняття й типологія політичних режимів.

2. Теоретичні підходи до визначення української моделі політичного режиму.

3. Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції та перспективи.

І. Поняття й типологія політичних режимів.

Сьогодні, коли Україна зазнає кризової трансформації, пропонують різноманітний асортимент рецептів подолання існуючого стану. За таких обставин вкрай важливо знаті відомі світовій громадськості теоретичні підходи, шо дозволити розібратися в найскладніших соціальних змінах.

сучасний світло — це багатолика сукупність розвитку, взаємодії, еволюції, втрати одних й здобуття інших характерних рис. Тому в світовій науці політичні режими вивчають у рамках багатьох теоретичних шкіл й напрямів. Вітчизняне суспільствознавство недооцінювало самостійність цого поняття, внаслідок чого його вітчизняні дослідження значно відстають від світових розробок.

Політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентів здійснення політичної влади. Носієм зв «язків й відносин, тобто показником того, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їхнього взаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи того політичного режиму.

Політичний режим складається принаймні із трьох компонентів, котрі зберігають певну самостійність, автономність. Ця обставина має цілу низку важливих наслідків, зумовлених передусім плюралізмом тлумачення політичного змісту режиму.

Французький політолог Ш. Мілон-Дельсон вважає, що XX ст. є сторіччям інституційного тероризму. Великі злочини нашого години, продовжує яка написала книжку «Політичні ідеї XX сторіччя «(1991 р.), стали можливими через ігнорування статусу людини, через зміщення пріоритету людської особистості на користь системи. У наведеному судженні закладена одна із фундаментальних характеристик політичного режиму, із якої і почнемо його розгляд.

перший компонент, який складає зміст поняття «політичний режим » , — це права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури, поведінки, свідомості, менталітету.

Витоки Сучасної концепції прав й свобод людини заклали Т. Пейн, Т. Джефферсон, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск «є, У. Р. Міра-бо, Ч. Беккарія, Д. Юм, Дж. Локк. Наприклад, Дж. Локк сформулював потрійну правову формулу «свобода, життя, власність », якої використали у багатьох ранньобуржуазних конституціях й котра стала «ключем «до відкриття более диференційованого змісту «прав людини й громадянина ». Англійська Велика хартія вільностей, Білль про права, Декларація прав людини й громадянина, Загальна декларація прав людини істотно вплинули на формування концепції. Про свою підтримку міжнародних актів й домовленостей про права людини заявила і Україна.

Права людини, їхні міра та гарантії реалізації взаємозв «язані із рівнем розвиненості самого права, із його роллю в механізмі політичного володарювання. Право є системою встановлених чи санкціонованих Державою обов «язкових для всіх норм, котрі забезпечують спільне громадсько-політичне життя людей на засідках рівності за умів мінімуму карального насилля. Принцип рівності перед законом — головний принцип права. Його ж суттю є права людини. Тому стан права свідчить про правовий чи неправовий характер взаємовідносин між особистістю, Державою та суспільством; про превалювання в ньому закону чи виконавчої практики; про правосвідомість; правову культуру чи правовий нігілізм. Усе це разом є індикатором ставлення владних структур до права, яку є атрибутом держави. Саме це ставлення свідчить про державу як правову чи неправову.

Сутність політичного режиму, отже, визначається тім, що у державі є пріоритетним — права держави чи права особистості; що зі складу прав, зазначених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує чи обмете, фальсифікує: чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).

Вагому роль у чіткій відповіді на ці запитання, а аналізі політичного режиму, відіграє визначення пріоритетного типу політичної культури. Згідно із тлумаченням американських політологів Р. Алмонда та З. Верби, політична культура включає пізнавальні, емоційні, оціночні орієнтації, котрі виражають знання, почуття, дії стосовно політичної системи, ЇЇ функцій та учасників. У радянській літературі дефініцію політичної культури переважно заговорили українською у «язували із явищами ідеологічного порядку. Не варто аналізувати переваги чи недоліки цих підходів. Важливо, що політична культура — ключовий компонент духовного життя людини і суспільства, вон знаходить вираження у політичній поведінці, у політичній свідомості, а отже, й в ідеологічних формах. Таким чином, тип політичної культури визначається типом політичної свідомості (раціональний чи ірраціональний); типом менталітету (скажімо, для східної людини сильна державна влада — благо, для західної - зло); типом політичної поведінки та її проявів (активність, пристосовництво, агресивність тощо); типом ідеології (комуністична, соціал-демократична тощо) та її роллю у державі («ідеологічний тероризм «чи прагматизм). Комплексне вивчення зазначених чинників достатнє для оцінки домінуючої культури (плюралістичної, тоталітарної тощо), а отже, унаочнює атрибути того чи іншого політичного режиму.

Отже, змістова сутність політичної культури, котра належить до Першого компонента поняття «політичний режим », дає можливість переконатися у різнобічності, інтегральності останнього і відповідно до його складових визначити режими гуманний та антигуманний, західний та східний, комуністичний, демократичний та ідеократичний (тобто такий, за якого політичні рішення підпорядковані ідеологічним настановам, відхід чи викривлення які - привід для репресій та переслідувань), прагматичний, конформістський та активізуюче-мобілізаційний, раціональний та ірраціональний тощо.

Інший компонент змісту поняття «політичний режим «також має кілька вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципом поділу влади, способами формування органів державної влади, кількістю правлячих суб «єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.

Проблема рівнів та якості соціально-економічного розвитку має багато аспектів й концептуальних інтерпретацій. як приклад, розглянемо відоме узагальнення перебігу соціально-економічного розвитку, здійснене У. Ростоу в книзі «Стадії економічного зростання ». У цій книзі сформульована теорія п «яті універсальних стадій економічного розвитку, обов «язкових для всіх країн, хоча в кожній стране смердоті мають свою специфіку. Перша стадія — традиційне сус-пільство із примітивною технологією, переважанням землеробства, значущою роллю сімейних, кланових зв «язків. Друга стадія — перехідне сус-пільство, в якому створюються передумови для піднесення, виникає нова еліта, загострюється націоналізм, що є реакцією на вплив более розвинених країн й стає рушійною силою змін. Третя стадія — злет, у процесі якого зростає частка національного прибутку, якої спрямовують на інвестування і накопичення, одержані прибутки знову використовуються як капітал, швидко розвиваються нові галузі виробництва, міста. Ця стадія є початком індустріалізації. Четверта стадія — зрілість, коли формується багатогалузева структура економіки, із «є електротехнічна, автомобільна, хімічна промисловість. П «ята стадія — сус-пільство споживання, яку характеризується: а) зміною структури економіки на користь сфери послуг й виробництва технічно складних споживчих товарів тривалого використання; б) перерозподілом структури робочої сили за рахунок збільшення в ній частки зайнятих в установах, конторах та кваліфікованих працівників на фабриках й заводах; в) зростанням надходження матеріальних, трудових, фінансових ресурсів на потреби соціального страхування і забезпечення.

Отже, існують слабко-, середньота високорозвинені рівні соціальноекономічного розвитку, а відповідно — і аналогічні політичні режими.

Людська спільнота, котра перебуває на тій стадії суспільного розвитку, де самовиявлення вільних людей огороджене законами від безпосереднього втручання і довільної регламентації їхньої діяльності із боці державної влади, являє собою громадянське сус-пільство. Громадянське сус-пільство пройшло такі історичні форми становлення: а) античний поліс, який є історичним прообразом й генотипом західної цивілізації; б) середньовічне вільне місто-комуна та середньовічний цех — корпоративна форма суспільних відносин; в) громадянське сус-пільство індустріальної доби — станова форма; р) громадянське співтовариство низькі етнорегіональних суспільств — загальна форма. Сформоване громадянське сус-пільство, яку пройшло стадію становлення, характеризують наявність різноманітних громадських про «єднань та організацій громадян, персоніфіковані відносини власності, незаангажовані Державою засоби масової інформації тощо. Усі це розширює уявлення про політичний режим, оскільки міра розвиненості громадянського суспільства також є його індикатором.

Однією із найважливіших рис громадянського суспільства є його відкритий характер. Австро-англійський філософ Карл Поплер визначив характеристику відкритого суспільства, Яка багато в чому застосовна до політичного режиму. Він виділив такі його параметри: можливість здійснення особистістю вільного вибору будь-яких форм дій; сприйнятливість суспільства до критики; незалежність індивідів від ідеологічних догм; панування в суспільстві принципів свободи і правової рівності; цілковита залежність суспільства від соціальне важливих рішень своїх членів тощо. Це зумовлює особливу атмосферу відкритого суспільства, якій притаманні: змагальність й співіснування найбільш значущих соціально-філософських теорій, принципів, ідей, орієнтацій (наприклад, лібералізму, соціал-демократії, консерватизму); наявність різних суспільно-політичних сил, сукупна діяльність які створює різноманітність шляхів й можливих напрямів розвитку суспільства; домінування якщо не терпимості, то принаймні толерантності, що дозволяє зберігати соціальний й громадянський світ, удосконалювати суспільство.

Змістово взаємозв «язана із теоретичними поглядами До. Поплера концепція відкритого суспільства американського громадського діяча Джорджа Сороса. Він дає таке визначення відкритого суспільства: це майбутній міжнародний порядок із прозорими міждержавними кордонами і свободою всеосяжних транснаціональних економічних, інформаційних, культурних зв «язків (як приклад наводитися сучасне Європейське співтовариство); це Єдиний культурнополітичний організм із притаманними йому інтегративними цілями, вибір які залежить від суспільне значущих потреб.

Відкритому суспільству і відкритому політичному режиму протистоять закрите сус-пільство і закритий політичний режим. Поділ політичних режимів на такі, що мають «відкриту «та «закриту «уладові запропонував французький політолог Ж. Бюрдо.

Закрите сус-пільство, чимало рис якого відповідають критеріям політичного режиму, на думку До. Поплера та австрійського економіста і політолога Ф. А. Хайєка, є догматично-авторитарним, що відтворює доісторичні форми «тотальної солідарності «, воно та приречене на застій та внутрішнє духовне і фізичне виродження. Закрите сус-пільство — це стан соціуму, де держава втручається в усі царини життя громадян, підмінюючи їхню особисту відповідальність певними табу, усталеними правилами. Французький філософ Анрі Бергсон пріоритетними у закритих суспільствах вважає такі риси, як несприйнятливість до новацій, авторитарність, абсолютне підпорядкування його членів верховній владі.

Відкритий й закритий режими відрізняють відповідно стан політичного плюралізму (як суперництво різних груп, організацій за уладові, вплив на неї) та політичний монізм, а також наявність та відсутність політичної опозиції, відмінність ролі вони засобів масової інформації, армії, поліції. Кожний зазначений параметр є додатковим індикатором певного політичного режиму. Наприклад, залежно від ролі, функцій у суспільстві армії, поліції, органів безпеки як важливих інструментів політики режим може бути військовим, громадянським, поліцейським та ін.

Сутнісними атрибутами політичних режимів є спосіб й порядок формування органів державної влади (наприклад, призначення чи вибори формальні чи вільні, одноособове рішення чи за участю мас), а також реалізація принципу поділу влади М. Дюверже розрізняє режим злиття влади (наприклад, абсолютна монархія), режим співробітництва влади (наприклад, парламентська республіка), режим поділу влади (наприклад, президентська республіка). Ще одним показником політичного режиму є кількість владників (наприклад, олігархія — режим спільного правління певної групи, монократія — режим особистої влади).

Будь-який політичний режим прагне самолегітимації, тобто намагається викликати віру, прихильність до собі, переконати громадян у правильності та обгрунтованості свого правління, його ефективності. Легітимних політичних режимів самих по собі не існує, бо легітимність досягається створенням емоційно-оціночного стану підлеглих цого режиму та професійно грамотною роботою політичного менеджменту і маркетингу. Індикатором легітимності режиму є і характер відносин його із іншими державами (наприклад, режим напівколоніальний, суверенний тощо).

Багатовимірність як Першого, то й іншого змістових компонентів політичного режиму переконує в можливості найнесподіванішого поєднання його вимірів, наприклад відкритого режиму із режимом поділу влади, плюралістичного режиму із маріонетковим режимом. Отже, другий компонент визначає таке можливе розрізнення політичних режимів: відкритий та закритий, слабкота високорозвинений, легітимний та нелегітимний, демократичний та позірно демократичний, монократія та олігархія, колоніальний та суверенний, режим цензури та режим свободи слова тощо.

Третій змістовий компонент політичного режиму — це методи здійснення політичної влади, способи врегулювання і розв «язання соціальних й політичних конфліктів. Починаючи із XIX ст. ідея конфліктності суспільного, політичного життя отримала наукове визнання і розвиток. Причому чимало західних учених вважають, що теорія конфлікту багато в чому грунтується на творах До. Маркса. Існує безліч модифікацій теорії конфлікту, серед які найбільш відомі конфліктний функціоналізм (Р. Зіммель, Л. Козер), діалектична теорія конфлікту (Р. Дарендорф), аналітична конфліктна теорія (Р. Коллінз). Конфлікт, оскільки він є соціальним атрибутом людського суспільства, наявний практично у будь-якому політичному явищі. Найбільш яскраво у західній політологічній літературі репрезентовані три ключові моделі політичного конфлікту: ліберальна, авторитарно-консервативна й соціалістична (класова) із відповідними способами врегулювання. Останні також є різноманітні і зосереджені у спектрі насильницьких, конфронтаційних та консенсусних, ненасильницьких способів. Так, американський вчений Д. Шарп у книзі «Політика ненасильницьких дій «описує майже дві сотні методів ненасильницького розв «язання політичних проблем, поділивши ці методи втричі класи: методи ненасильницького протесту і переконання, методи відмови від соціального, економічного і політичного співробітництва, методи ненасильницького втручання. Способи розв «язання політичних, соціальних конфліктів — також індикатори політичних режимів. У взаємозв «язку із цими показниками розрізняють ліберальні, авторитарні і терористичні режими.

Отже, політичний режим є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний із які, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Політичний режим — це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси які груп громадян ця влада відстоює, котрі механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості і досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він заговорили українською у «язаний із нею загалом й із усіма її складовими.

Розрізняють чотири головних елементи політичної системи: 1) політичні відносини — відносини боротьби, співробітництва, субординації, координації, панування, консенсусу; 2) політичні інституції - держава, партії, громадські організації; 3) політичні норми — юридичні норми, норми політичних партій, політизовані норми громадських організацій; 4) політичні ідеї, теорії, політична культура — стандарти політичної поведінки, політичні традиції та звичаї, політична наука, політична психологія, політична ідеологія. Політична система, отже, також є багатовимірною, але й взаємодія її складових становить механізм політичного володарювання, тобто його внутрішній устрій. Розібратися в цьому механізмі слід на семінарському занятті. Тут важливо підкреслити змістовну близькість зрозуміти «політична система «та «політичний режим », котра полягає до того, що останній відображає функціонування механізму політичної системи. Тому політичні режими відрізняються один від одного передусім своєю політичною системою (її структурою, пріоритетами, методами дії тощо).

ІІ. Теоретичні підходи до визначення української моделі політичного підходу.

Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному режиму належить значно понад, якщо не провідне місце порівняно із такою політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним чинником способу організації вищої влади, форми державного, партійного улаштую, стану прав й свобод тощо. Перефразуючи висловлювання Про. Шпенглера про політику, можна сказати, що політичний режим у найвищому розумінні є життя, а життя є політичний режим.

Типологізувати таку багатопланову категорію, як політичний режим, можна за різними підставами. Найбільш універсальним, що відповідає тенденціям Сучасної доби, є його поділ на демократичний та авторитарний. Зрозуміло, у реальному житті існує безліч їхнього варіантів зі змішаними у різних пропорціях характеристиками. Запропонована загальна типологія дає можливість наочніше зрозуміти певний набір характеристик, котрі переважають у кожному з зазначених типів політичних режимів.

Авторитарний режим визначає такий метод володарювання, як авторитаризм, що характеризується командним стилем керівництва, безумовним підпорядкуванням без права заперечити рішення панівного суб «єкта, централізацією влади. Способи володарювання тут переважно силові, примусові, жорстко дисциплінарні, такі, що ігнорують можливість будь-яких конфліктів, а отже, і необхідність їхні розв «язання. Цей режим неправовий ще і бо владна доцільність керує законністю, виконавча влада домінує над законодавчою, принцип поділу влади ігнорований, реальна влада є монопольною незалежно від того, йдеться у цьому разі про уладові однієї особини (наприклад, монарха) чи групи осіб (номенклатурна верхівка партії чи армії). Західні дослідники вважають важливою характеристикою цого політичного режиму обмежений плюралізм. Тут припускається багатопартійність, але й панувати в політичному житті реально може лише правляча партія. Тут дозволені лише політичні сили і засоби масової інформації, лояльні щодо влади. Допускається незначна, така, що не торкається владних підвалин режиму, критика на адресою можновладців, але й при цьому діє цензура. Осереддям авторитарного режиму є неправова держава, де закон підпорядкований її охороні, а чи не захисту істотно обмежених прав й свобод людини. Примітне, що у різних авторитарних режимах все це здійснюється за тієї самої гаслової аргументації: в ім «я розв «язання назрілих суспільних проблем, згуртування народу, наведення порядку в боротьбі проти внутрішніх та зовнішніх ворогів.

Авторитарні режими мають різні форми. Вони залежать від певної епохи чи країни, у межах якої діють, від політичних орієнтацій розробників та пріоритетних політичних уподобань реалізаторів. Так, якщо на початку XIX ст. вперше сформульована теорія авторитаризму мала яскраво виражену ультраконсервативну, реакційну спрямованість, то, на кінець сторіччя переважними стали ідеї національної і державної єдності. На початку XX сторіччя вона почала набувати націоналістичного, антидемократичного характеру, а друга половина сторіччя ще понад збагатила різноманітність авторитаризму. Найвідомішими його формами є такі:

. військовий режим, що має кілька різновидів: а) військоводиктаторський режим, де армія є пріоритетною правлячою силою, ділячи виконавчу уладові із правлячою бюрократією (наприклад, Нігерія,.

Судан та ін.); б) військово-демократичний режим, при якому армія є однією із політичних інституцій й не підмінює інших, має місце політична діяльність, режим стартує в результаті активізації партизанського руху (наприклад, Нікарагуа, 1979 р.), військового державного перевороту (наприклад, Панама, 1968 р.) й позначений недовготривалістю; в) авторитарний преторіанізм (преторіанці - привілейовані військові частини в Римі, гвардія імператорів, котрі за доби імперії були значною політичною силою, що в двірських переворотах) — режим, що базується на насиллі найманих військ;

. монархічний режим, що поділяється на: а) абсолютну монархію, де влада належить монарху, парламенту немає (наприклад, Саудівська.

Аравія); б) дуалістичну (подвійну) монархію, до парламенту хоч й діє, але й його роль є мінімальною, такою, що не заірохує самодержавному режиму (наприклад, Кувейт);

. теократичний режим, що відзначається пріоритетною владною роллю релігійних діячів;

. персоніфікований режим, репрезентований: а) персональною тиранією, в якій влада належить вождю, котрий спирається за відсутності розгалужених політичних інституцій передусім на поліцію (наприклад, режим Аміна в Уганді); б) матримоніальною тиранією, де влада впродовж десятиріч передається спадково (наприклад, режим.

Стресснера у Парагваї);

. однопартійний режим, який має: а) напівконкурентний характер, оскільки хоч вибори до органів влади проводяться, але й кількість суб «єктів, що беруть доля, зумисно звужена, оскільки відбір й відсіювання претендентів здійснюють спочатку у межах «партії влади », а відтак відібраних висувають далі, незаперечне творячи.

" новий «суспільний порядок; б) патронажно-клієнтальний характер, коли в політичний світло впроваджують сімейно-родинні, кланові, етнічні, конфесійні та інші взаємозв «язки, на грунті чого формується «партія патрона », котрий стає для мас уособленням режиму і життєстверджувальним гарантом;

. конституційний режим, що має такі різновиди: а) конституційнопатріархальний, де життя позначене простотою політичних звичаїв, відданістю старим традиціям та звичаям (наприклад, країни Океанії); б) конституційно-авторитарний, позірно демократичний, оскільки тут чинність конституції має декоративний, зовнішній характер за реальності культивування монократичної влади, сконцентрованої до рук однієї людини чи в одному органі влади.

Найбільш теоретично і практично складна класифікація тоталітаризму. Деякі автори вважають, що авторитаризм й тоталітаризм — це принципово різні політичні режими. Дискутують лише щодо обсягу та якості їхнього відмінностей. Інша точка зору ототожнює тоталітаризм й авторитаризм. Існують й тлумачення тоталітаризму як однієї із форм авторитарного режиму. Так, колишній американський представник в ООН Джин Кірклатрік до тоталітарних режимів віднесла усі комуністичні держави, сприймаючи їхні виключно негативно, а до авторитарних — різноманітні некомуністичні диктатури, виявляючи перед тим певну прихильність. Джордж Сорос написавши, що він має певні сумніви стосовно цого розмежування, оскільки його критерієм було б розрізнення між друзями та ворогами Америки.

Термін «тоталітарний «скидатися від латів. Total — цілісність, ціле. Поняття «тоталітаризм «із «явилося у філософсько-політичному лексиконі XX ст. із праць Джованні Дженгіле — ідеолога фашистської Італії. Відтоді це поняття використовують таким трьох аспектах: 1) емоційно-оціночному — своє негативне забарвлення термін дістав у 20-гі рокта, коли були репресовані опозиційні політичні партії Італії, а диктаторські методи всеосяжного державного контролю стали повсякденною нормою; позитивно цей термін сприймався італійськими й нацистськими ідеологами фашизму; 2) політикоідеологічному — до політичного лексикону термін увів в 1925 р. Беніто Муссоліні, котрий проголосив метою створення тоталітарної держави; после другої світової війни його використовували деякі політичні діячі для обгрунтування свого політичного курсу; 3) науковому — дослідження почалися ще у 20 — ЗО-гі рокта, але й особливо активізуються в середині сторіччя; авторами класичних праць із аналізу тоталітаризму є До. Поплер, Т. Адорно, До. Фрідріх, 3. Бжезінський, X. Арендт, Ф. Хайєк та ін.

Наприклад, лауреат Нобелівської премії Ф. Хайєк простежив генетичний зв «язок тоталітаризму з соціалістичним ученням, X. Арендт досліджувала ознаки тоталітаризму, До. Фрідріх й 3. Бжезінський запровадили у вжиток термін «тоталітарний синдром ». Було виокремлено шість пунктів цого синдрому. Це офіційна ідеологія, Яка повністю заперечує старий суспільний порядок й спрямована на мобілізацію громадян в ім «я побудови нового суспільства; єдина масова партія із диктатором на чолі; терористичний контроль не лише над «ворогами «режиму, але й і над усіма громадянами, які підозрюють у нелояльності; партійний контроль над усіма засобами масової комунікації; такий самий контроль над збройними силами; централізоване бюрократичне управління всіма галузями економіки.

З приводу концепції тоталітаризму точаться нескінченні дискусії, котрі особливо загострюються при віднесенні певних реальних режимів до тоталітарних. У 30-ті рокта тоталітарними державами вважали передусім Італію і Німеччину, пізніше перед тим додали СРСР, хоча нині деякі автори вважають таким «зразково-показовим «тоталітарним режимом лише лише СРСР. Утім, масштаби практичного втілення тоталітарних намірів, насильницьких спроб «виправити «людську натуру і «ощасливити «людей, перетворивши неправедні засоби на самоціль, справді відрізняють колишній Український Союз від інших держав, що розробляли тоталітарні проекти. Однак цих диктатур вже немає. Замислимося: чи означає це, що тоталітаризм — історично обмежене явище чи що якісь країни по смерти Сталіна зберегли свою відповідність більшості з зазначених шести пунктів тоталітарного синдрому? Й як позначити режими С. Хусейна в Іраку, червоних кхмерів у Кампучії тощо?

Дати чіткі окреслення тоталітарних режимів — складне заподіяння. Теорія тоталітаризму багато чого спрощує і залишає поза увагою. Не виключено, що наука досі не виробила поняття, яку адекватно описує політичні режими такого роду. Однак, мабуть, має рацію американський політолог Л. Шапіро, який утверждает, що критика концепції тоталітаризму загрожує виплеснути дитину разом із водою, позаяк відмовитися від цієї концепції взагалі означало б істотно збіднити політичну науку.

Поняття «тоталітаризм «цілком придатне для характеристики певних політичних режимів XX ст., чи зрозумілих як авторитарні, чи відмінних від поняття авторитаризму. Можливо, для Сучасної політичної теорії і практики более важливий не цей ракурс дискусій, а інший, який започатковано уроками До. Манхейма і який полягає в неможливості переродження авторитарності самої по собі на демократію. Такого в історичній практиці ще не було б. Навпаки, агресивна некомпетентність, тотальний абсурд у царинах економіки, культури, моралічи це не плоди поверхової захопленості демократією?

Розглянемо феномен демократії. Ідея демократії, народжена в античній Греції, не знайшла там палких прихильників серед мислителів. Найяскравіші представники античної теорії, що розглядали проблеми демократії, — Платон й Арістотель, їхні політичні концепції базувалися на протиставленні «правильних «та «викривлених «форм державного улаштую та влади. «Правильними «формами, наприклад, Платон вважав аристократію (правління кращих) та монархію (одновладдя), а «викривленими «- тимократію (правління гірших й корисливих), олігархію (правління сильних й заможних), тиранію (одноосібне правління, встановлене насильницьким захопленням влади), а також й демократію (як підсумок заколоту народу, що проганяє і знищує самі сили і ділить уладові із силами, котрі залишаються).

У наступні сторіччя також панувало скептичне ставлення до демократії. Проте республіканська концепція демократії американського громадського діяча, четвертого президента США Джеймса Медісона значно вплинула на формування американської конституції. Медісон вважав, що демократія — це така форма політичного правління, за якої: а) уладові дістають від великої кількості людей безпосередньо чи опосередковано; б) уладові у тому, щоб запобігти її концентрації тільки в руках, поділяють на законодавчу, виконавчу та судову; в) виборні посади обмежені конкретним годиною й «системою стримувань «для недопущення тиранії; р) існує свобода індивідуального вибору; буд) влада більшості здатна досягати компромісу із владою меншості; е) визнають й законодавче забезпечують політичну ріноправність всіх дорослих громадян.

Однак лише после Великої французької революції і потрясінь 1830, 1848 й 1871 рр. у Франції стало зрозумілим: саме демократія є засобом более розумної політичної і соціальної організації суспільства, держави, влади. По тім інтенсифікується створення різних демократичних концепцій, котрі дещо по-різному тлумачили поняття демократії. Так, конкурентна теорія демократії трактує її як представницьку уладові, що діє за згодою народу, конкуренцію владних інтересів із пріоритетом більшості і збереженням гарантій прав меншості. Ідентитарна теорія демократії утверждает гомогенність, збіг інтересів як владних структур, то й владників та підвладних, заперечує законність й можливість конфлікту інтересів різних груп, не приймає принцип представництва, а визнає лише уладові народу, реалізовувану через референдуми, всенародні опитування тощо. Однак в обох цих концепціях й багатьох подібних перед тим спостерігаємо первинність великого соціального про «єкта — народу — у визначенні поведінки окремого громадянина, необмеженість влади більшості над меншістю та окремою особистістю.

Для багатьох є безперечним, що основою демократичного політичного режиму є влада народу. Термін «демократія «в часи свого виникнення у грецькому полісі справді визначав соціальний лад, за якого в управлінні беруть доля усі, хто складає народ — демос. Широковідома формула демократії шістнадцятого президента США Авраама Лінкольна — це правління народу, за допомогою народу, для народу. Проте демос в античні часи не ототожнювали навіть із низовими категоріями вільних громадян — апорою, а поготів із рабами, котрі становили переважну більшість населення полісу. Серед принципів демократичного правління, зазначених Арістотелем у «Політиці «, є такий: на посади допускають всіх повноправних громадян.

Тому принципи ідентичність інтересів керівників та керованих, гомогенності волі народу не були безперечними й дедалі понад піддавались сумнівам. Ще у середньовіччя виникає ідея представницької демократії, репрезентованої володарями, парламентами тощо. Така демократія означає не уладові народу, а уладові за згодою народу. На цьому грунті виникають дві гілки теорії демократії: 1) плюралістичні теорії, котрі виступають за множинність й конкурентність владних еліт, за суперництво і баланс інтересів як підґрунтя демократичної влади, за державну підтримку соціальне пригноблених груп й прошарків, за відкрите сус-пільство; 2) ліберально-демократичні теорії, зорієнтовані на обмеження компетенції і сфери діяльності держави, на невтручання і у справ громадянського суспільства, але в створення для неї «системи стримувань », на поділ влади, на пріоритет прав особистості над правами держави, на індивідуальну свободу як відсутність обмежень.

Отже, традиційно демократія передбачає різні моделі політичного правління. Українсько-швейцарський навчань Богдан Гаврилішин у книзі «Віхи у майбутнє «(1990 р.) визначає моделі демократичного правління. Це:

1. Безпосередня демократія, коли члени суспільства безпосередньо беруть доля в розробці політичних рішень, прийнятті законів чи знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства.

2. Представницька демократія, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади і мають право ухвалювати рішення, але й реалізують це право через обраних ними представників. Обгрунтуванням цієї моделі є ті, що дуже важко зібрати разом всіх членів співтовариства в одному місці для їхнього безпосередньої участі у розробці законів чи прийнятті управлінських рішень. Розв «язком цієї проблеми є система виборних представників, які як делегати своїх виборців повинні відстоювати їхні інтереси.

3. Конституційна демократія, коли уладові здійснюють виборні представники, проте ця влада обмежена конституцією, котра встановлює межі законів й повноважень, захищає права меншин й громадян. Потреба в конституції очевидна, хоч вона рідше є замінником законності, ніж її підвалиною.

4. Соціальна, чи економічна демократія — головна позначка якої - швидше послаблення соціально-економічних протиріч, ніж гарантів рівності можливостей, рівності перед законом чи головних індивідуальних свобод. Інший провідний принцип цієї моделі - безпосереднє залучення до ухвалення економічних рішень тихий, хто бере доля в виборчому процесі.

5. Тоталітарна демократія — це гранична форма прояву економічної демократії. Вона грунтується на таких ідеях: економічні умови життя людини — вирішальний чинник ЇЇ політичного та соціального статусу; необхідною умовою політичної рівності є економічна рівність; концентрація влади в руках диктатора чи олігархії є умовою, обов «язковою для забезпечення економічної рівності.

Проте, на думку вченого, ця класифікація не є достатньою для розуміння сутності політичного правління чи політичного режиму, понад ті, вон є дискусійною. Є сенс подискутувати із цого приводу на семінарському занятті.

Симптоматично, що у середині XX ст. в американській політології пролунало: демократія — це не спосіб правління, нехай більшості, зацікавлених груп чи ще когось, а передусім спосіб визначення того, хто правитиме і - у загальній площині - із якими цілями. Відповіддю на запитання «Хто правитиме? «є форми демократичних політичних режимів; а відповіддю на запитання «З якими цілями? «- набір принципів демократії, вироблений у ході її історичного розвитку.

Демократичний політичний режим звичайно заговорили українською у «язаний із республіканською формою держави.

Перша демократична форма політичного режиму — президентське республіканське правління, якої відзначає сильна інтегруюча і координуюча влада президента, наділеного широкими повноваженнями (він очолює виконавчу уладові - уряд, має право домінуючої участі у доборі глави уряду й його членів, має право законодавчої ініціативи, є головнокомандуючим збройними силами країни, має особливі повноваження на випадок надзвичайних обставин), але й однозначно підпорядкованого конституції, закону. При президентському республіканському правлінні, згідно із конституцією, верховна влада належить президентові, якого обирають на певний термін й який не може бути відкликаний чи переобраний достроково без наявності обставин, передбачених конституцією.

Іншою демократичною формою політичного режиму є парламентське республіканське правління. Тут верховна влада належить парламентові - виборному законодавчому органу, який формує уряд, обирає премо «єр-міністра, як правило, й президента; він має право і відкликати їхні. За умів парламентської форми правління виконавча влада розділена так: представницькі державні функції виконує переважно президент, а виконавча влада належить премо «єр-міністру (канцлеру). Уряд має можливість законодавчої ініціативи й право вето на видання законів.

Ще однією демократичною формою політичного режиму є змішана, Яка поєднує риси, функції парламентського та президентського правління. Президент, при цьому може бути обраний на прямих виборах, впливати на розподіл ключових посад в уряді, матір більшість прихильників своєї політики у парламенті. Уряд залежить як від президента, то й від парламенту, але й формується лише останнім.

Однак, незалежно від зазначених форм демократичних режимів, головний метод у межах їхні панування — принцип демократизму, який передбачає: рівноправність суб «єктів суспільних відносин; мажоритарність — право більшості; захист прав меншості; декларація про опозицію; запобігання державному свавіллю, законодавче обмеження впливу окремих носіїв влади; культуру консенсусу.

Засадовими чинниками демократичного політичного режиму є: юридична і фактична гарантія прав людини та громадянина; суверенність особистості; плюралізм соціального і політичного життя; пріоритетна роль громадянського суспільства і правової держави; створення органів влади шляхом змагальних відкритих виборів; легітимність влади; реалізація принципу поділу влади; наявність багатопартійної системи і політичної конкуренції; інституціалізація конфліктів, забезпечення законності їхнього урегулювання; консенсус між головними суспільними структурами; базова єдність суспільства, спільна зацікавленість громадян у збереженні соціальної організації; високий рівень професійних і моральнісних якостей лідера.

Проте не варто ототожнювати демократію з втіленням всіх сподівань, здійснення які прагне людина. Демократія не лише має переваги, а і може статі «тиранією більшості «, переродитися на диктатуру парламенту чи парламентської більшості. Сильна влада — загалом потрібна, а й у період становлення, але й і вон може перетворитися на авторитарну диктатуру. Не виключене виникнення описаного Є. Фроммом феномена «втечі від свободи ». Й усє таки людство, слова У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого, ніж демократія.

Три хвилі демократизації в історії сучасного світу називає американський політолог З. П. Хантінгтон у книзі «Третя хвиля: демократизація наприкінці XX сторіччя «(1991 р.). Витоки першої хвилі (1826- 1926 рр.) йдуть від Великої американської та Великої французької революцій. Становлення демократичних інституцій відбувалося у XIX ст. в країнах, як США, Франція, Англія, Швейцарія, в деяких країнах Північної Європи, у британських домініонах. Головними чинниками, що сприяли цьому, були індустріалізація, урбанізація, поява буржуазії та «середнього класу »; формування робочого класу та його організацій; поступове зменшення економічної нерівності. Друга хвиля демократизації (1943;1962 рр.) спричинена підсумками другої світової війни. У одних країнах (Австрія, Федеративна Республіка Німеччини, Італія, Південна Корея, Японія) демократія був забезпечена окупаційною військовою адміністрацією. Аргентина, Бразилія, Венесуела, Греція, Колумбія, Перу, Туреччина, Еквадор обрали шлях до демократії под впливом підсумків другої світової війни, зокрема розгрому тоталітарних режимів. Ще одна численна група країн здобула незалежність у результаті деколонізації, котра також був ініційована підсумками війни, й стала на шлях демократії.

Дві Перші хвилі демократизації були у значній мірі перекреслені, «змиті «зворотними хвилями, котрі принесли утвердження різних форм авторитарного, тоталітарного правління. Перша зворотна хвиля (1922;1942 рр.) відбулася із приходом до влади в Італії фашистського режиму Муссоліні. Причому навіть у країнах, де зберігалися демократичні інституції (Франція, Англія), под впливом економічної кризи, депресій ширився антидемократичний рух. Друга зворотна хвиля (1958;1975 рр.) був масштабнішою, охопила переважно країни «третього світу », де утвердилися — здебільшого через військові перевороти — авторитарні режими.

Третя хвиля демократизації почалася 70-х років XX ст., чому сприяли, на думку Хантінгтона, п «ять головних чинників.

перший чинник зумовлений підривом легітимносгі авторитарних систем, оскільки: в суспільстві наростає незадоволення через невиконання владою її обіцянок; відсутній механізм самооновлення політичного керівництва; крах комуністичних режимів у Східній Європі та СРСР підірвав можливості марксизму-ленінізму як альтернативи розвитку демократії.

Інший чинник зумовлений економічним зростанням. Хоча, згідно із твердженням автора, рівень економічного розвитку сам по собі не є ані необхідною, ані достатньою умовою для затвердження демократії (режими деяких багатих країн, особливо експортерів нафти, не є демократичними), економічні чинники у цьому процесі є вагомими. Перехід до демократії має відбуватися насамперед в країнах з середнім рівнем економічного розвитку (згідно із наведеними даними Світового банку за 1989 р., це середній річний дохід на душу населення від 520 до 5810 доларів США). Економічне зростання после другої світової війни дозволило багатьом державам увійти до групи країн з середніми доходами, що розширило потенційну базу демократії, економічно спряло переходові до неї.

Третій чинник заговорили українською у «язаний із коригуванням своїх позицій католицькою церквою. Річ у тім, що сучасні демократії формувалися передусім у християнських країнах, а католицизм до недавнього години співіснував із авторитарними режимами. Зміна позиції римсько-католицької церкви, котра почала виступати за необхідність соціальних змін, допомогу бідним, захист прав громадян стимулювала хвилю демократизації.

Четвертий чинник продиктований зміною на початку 70-х років зовнішньої політики провідних світових політичних сил — США, колишнього СРСР, Європейського співтовариства, Яка полягала у підтримці ідей демократії і захисті прав людини.

П «ятий чинник викликаний розвитком глобальних інформаційних систем.

Характерною особливістю третьої хвилі демократизації є переважне використання для її розвитку і затвердження ненасилля, компромісів, угод, виборів. Використання саме цих засобів є дедалі важливішим, враховуючи тієї обсяг проблем, із якими стикаються країни, що вступають у цю третю хвилю. Згідно із Хантінгтоном, це такі проблеми становлення демократії: а) розробка нової конституції і нового виборчого закону; б) чистка державного апарату, заміна чиновників проавторитарної орієнтації на прихильників демократії; в) скасування чи модифікація законів, котрі не відповідають демократії; р) скасування чи докорінне реформування таких авторитарних інституцій, як таємна поліція; буд) в однопартійних державах розподіл прав власності, функцій, кадрів між Державою та партією; е) формування головних політичних еліт, здатних працювати спільно для розв «язання посталих перед суспільством проблем й утримуватися від спокуси експлуатувати їхні у своїх групових економічних та політичних інтересах.

Багато котрі гострі соціальні проблеми (що виникають годиною навіть незалежно від форми правління, скажімо, етноконфлікти, тероризм та ін.) швидко розв «язати неможливо, й це породжує в суспільстві апатію, розчарування, виникнення феномена «авторитарної ностальгії «. Тому навчань не виключає можливості виникнення третьої зворотної хвилі, тобто наступу і поширення різних форм авторитарного режиму. Хантінгтон вважає можливою появу нових форм політичного режиму, зокрема технократично-електронної диктатури, за якої авторитарне правління грунтуватиметься на здатності контролювати засоби масової інформації і маніпулювати ними. Проте, утверждает американський політолог, можлива заміна третьої хвилі демократизації зворотною хвилею авторитаризму не зможе запобігти наступові четвертої хвилі демократизації у XXI ст. Однак лише два ключових чинники впливатимуть на майбутню стабільність й зростання демократії - економічний розвиток та політичне керівництво.

Отже, демократія — це продукт спектра певних еволюційних соціальних змін. Характер еволюції політичного режиму сьогодні залежить передусім від конкретних якостей політичної еліти, від пріоритетів реорганізації нею системи влади та управління, від домінуючих способів балансування взаємовідносин правлячої та опозиційних політичних сил, від методів, спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні і розв «язанні криз соціального розвитку.

Виходячи зі сказаного, є недоречними як зневажливе ставлення до демократії, то й романтизм надшвидкого переходу до неї. Доти ж декретувати демократію, впровадити її за допомогою законів чи конституції - це чергова міфотворчість. М. У. Загладін (Росія) утверждает, що заяложена в пресі та науковій літературі формула про перехід країн СНР від тоталітаризму до демократії є хибною за своєю суттю. Перехід у безпосередньому значенні цого слова до демократії можливий лише там, де уже існували демократичні традиції, є досвід соціального розвитку на демократичних засідках, але й із певних причин цей розвиток був перерваний встановленням іншого політичного режиму (зворотною хвилею). В Україні у зрілому, усталеному стані демократії ніколи не було.

як зазначено в науковій літературі, формули «переходу », «перехідного періоду «були вигадані радянськими суспільствознавцями, коли стало зрозуміло, що побудови більшовиками справедливого, гуманного суспільства відповідно до ідей фундаторів наукового комунізму не відбувається. Відтак посилання на складності «переходу «стали ідеологічним маневром, за допомогою якого КПРС упродовж десятиріч відмежовувалася від серйозного аналізу підсумків власного правління. Втім, років 15−20 тому багато котрі західні вчені також характеризували тодішній СРСР як «перехідне сус-пільство ». Проте ані тоді, ані сьогодні ніхто із тихий, хто на існуванні цого «переходу «(тепер вже України), не може скільки-небудь точно визначити, куди ж його суб «єкт «переходити » .

ІІІ. Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції та перспективи.

Сьогоднішній стан України із точки зору політичного режиму — це звичайна у межах авторитаризму плюралізація (на противагу звичному нам монізмові) суспільного життя, котра може бути, а чи не бути початком становлення демократії. Відновлення природних плюральних засідок суспільного життя за відсутності властивого нього стану несуперництва, за запеклої, годиною брутальної за своїми методами боротьби за уладові чи вплив на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної і політикодуховної кризи, є, за визначенням З. П. Хантінгтона, частиною «великого процесу модернізації «в світі. Головні заподіяння модернізації суспільства здатні розв «язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, то й демократичні. Доти ж, зіткнувшись із колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля економічних реформ.

У сучасній Україні існує специфічний «змішаний «політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних «чистих «різновидів політичних режимів: а) демократичного, б) авторитарного, в) автократичного, р) тоталітарного, буд) анархічного, е) охлократичного.

Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні, слід відзначити:

1) виборність найважливіших органів політичної влади (як державних, то й громадських);

2) юридичну рівність громадян;

3) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості.

На тому годину є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів демократичного режиму — вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав та свобод. Відсутнім є належний постійна контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Для значної частини населення багато декларованих прав та свобод не підкріплені економічно та організаційно. Деякі із демократичних прав грубо порушуються існуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами (наприклад, декларація про вільний вибір місця проживання — антидемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі побажання законодавців та політиків-романтиків.

Існуючі обмеження демократичних принципів дають підстави для висновку про наявність у сучасній Україні певних елементів авторитарного політичного режиму. До таких елементів також належать:

1) широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (уряду та президента);

2) звуженість принципу гласності у діяльності органів політичної влади та реальної відповідальності їхні керівників та інших представників за зміст та наслідки своєї діяльності. В частности схованою від громадськості є інформація про фактичні основні джерла та реальний розмір доходів вищих посадових осіб у державі.

Найважливішою ознакою автократичного політичного режиму, котра притаманна сучасній Україні, є обмеженість кола осіб, що здійснюють реальну політичну уладові, та відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення.

До числа залишків тоталітаризму слід віднести такі специфічні риси політичної свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків та простих громадян, як впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, анти-інтелектуалізм у сфері гуманітраних знань, догматизм, примітивізація полі-гичної культури. У основі своїй знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм й далі розквітає у сфері на локального й навіть регіональному та секторному рівнях політичної системи.

Анархічний політичний режим часто буває уявлень такими своїми компонентами, як:

1) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого чи более спритного, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади;

2) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій;

3) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових сепаратистських сил та сил, що претендують на виключне право репрезентувати «справжні інтереси народу «та вимагати заборони діяльності своїх опонентів);

4) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на організоване застосування насиля.

І, нарешті, суттєві елементи охлократичного політичного режиму характеризують політичне життя України тою мірою, якою її владним структурам притаманні:

1) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації, зокрема постійні намагання неадекватними реальній ситуації простими засобами й дуже швидко розв «язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці;

2) відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом; 3) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти із середовища «соціальних низів «та «маргінальних верств «суспільства, представники які жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального статусу та покращання матеріального рівня життя.

передбачити напрями подальшої еволюції політичного режиму Сучасної України досить складно, бо характер цієї еволюції залежатиме від дуже великої кількості факторів (у тому числі випадкових), й не лише внутрішніх, тобто таких, що мають ставлення до процесів всередині України, але й і зовнішніх — тихий, що стосуються процесів у інших країнах та у світовому співтоваристві в цілому. Однак із достатньо високим ступенем вірогідності можна припустити, що збережеться тенденція доти чи іншого роду реформаційного авторитаризму.

як й було б за Радянського Союзу до волі народу не прислухаються й тепер. І, взагалі, старі норми й ідеали ще надто глибоко сидять в мозку нашого народу. Розглянемо сучасне становище нашої країни, спираючись на чинники, котрі впливають на демократичний розвиток України.

По-перше, як я уже зазначала вище, громадяни України, особливо старше покоління, живуть як мінімум за половиною старих, комуністичних, принципів. Старі догми й правила поведінки керують їхними вчинками, а люди, спираючись ними, й не відчувають їхнього впливу на свої думи та дії. Алі існує також й інша група населення, Яка свідомо керується недемократичними правилами. І це не лише «комуністи старої гарту », чи нові комуністи; окрім них існує ще багато людей зі своїми нормами й ідеалами, котрі заважають сприймати демократію до того розумінні, яку закладене в визначення цого поняття. Це, наприклад, націоналісти із Західної України, соціалісти чи просто люди без яких-то було б б конкретних політичних уподобань, але й котрі несвідомо суперечать в своїх думках принципам демократії. Це перший чинник, на мою думку, який впливає на розвиток демократії в нашій країні.

За другий чинник я хотіла б взяти різноманітність партій й організацій, котрі задля самозабезпечення й власного розвитку на суспільних сходах проповідують принципи недемократичного суспільства. Це — комуністи, котрі обіцяють стабільне життя, і економіку (недосяжні мрії); тих ж націоналісти, котрі закликають боротись за визнання нації; соціалісти — зовсім райдужні мрійники тощо. І це ще не весь список таких «обіцяльників », котрі затьмарюють очі населенню України своїми обіцянками, щоб дістатись до влади. Та і тих ж «демократи «не кращі за всіх інших — тих ж обіцянки й мрії. Рідко знаходиться партія, Яка б наполегливо спрямовувала свої дії на справжній розвиток демократичного суспільства.

Третій чинник — це правління держави, й, взагалі, урядовці. Небачений розвиток корупції в всіх гілках влади после розпаду СРСР сама собі уже заперечує демократію. А хто ж приймає ці рішення й закони, котрі начебто повинні йти на користь розвитку демократичного суспільства? Ці ж сам голови владних структур, котрі «правдами й неправдами «проникли до верхівки суспільства. Народні обранці - депутати — збагачують кишені, а чи не працюють на користь їхні обиравших — народу. Та навіть тих, хто не намагаються «нагріти у багаття влади », хоча їхні негаразд уже й багато, не можуть протидіяти такій масі інших своїх колег. Деякі із них намагаються — стоячи із боці, а деякі так просто довго жили за іншими принципами, що їм просто більше не хочеться із ними розставатися.

За четвертий чинник я хотіла б взяти саме розвинутість нашого суспільства в політичному відношенні. Починаючи від простого середньорозвиненого громадянина й закінчуючи людьми, котрі стояти в правлінні, — більшість не має належної політичної освіти. І це звичайно сказується на рішеннях котрі приймає держава. Ці рішення не мають належного підгрунтя, тобто смердоті не можуть бути правильними, якщо їхні приймають неосвічені люди. І звичайно, що цій освіті не було б звідки братись, оскільки усе населення колишнього Радянського Союзу виховувалось на пропаганді партії, тобто комуністичних принципах. А означати й ті населення, яку б хотіло отримати належну політичну освіту немало змоги цого досягнути. І цей чинник можна вважати основним серед тихий, котрі впливають на розвиток демократичної держави, оскільки постає запитання: звідки візьметься демократія в нашому суспільстві, якщо люди й не можуть навіть зрозуміти, що це слово означає, не говорячи уже про ті, щоб визначити це поняття.

Існує ще велика кількість факторів, котрі можуть вплинути й впливають на розвиток демократії, але й усе ж таки таки переліченні чинники — основні в нашій державі й найбільше впливають на розвиток суспілства взагалі.

Хоча я зобразила становище в нашій стране дуже песимістичним, усе ж таки існують й позитивні моменти, як то прийняття демократичних законів й їхні впровадження у життя. Прийнята Конституція України — перше підтвердження цьому. Залишається сподіватись, що тих демократичні засади, котрі в неї закладені будуть виконуватись у майбутньому.

Також існують й в правлінні, й в населенні, котрі щиро вірять в демократичне майбутнє України й намагаються запровадити такі принципи в життя. Будемо сподіватись, що цих людей стані понад й смердоті візьмуть справу демократичного розвитку країни в свої руки. А якщо цого не відбудеться, то через покоління, можливо не одне, усе ж таки таки зміняться старі правила й догми, й тоді запанує на нашій багатостраждальній землі влада народу.

Література:

Гуггенберг Б. Теорія демократії. //Поліс, 1991, № 4. Якушик У. Різновиди політичних режимів. //Віче, 1995, № 9 Характер політичного режиму. //Політична думка, 1993, № 1 Бабкіна Про. Політологія. Посібник для студентів вузів. Київ, 1998. Дзюба І. Політологія. Курс лекцій. Київ, 1993.

Лазоренко Про. Теорія політології. Для тихий, хто прагне успіху. Київ, 1996. Потульницький У. Нариси із української політології. Київ, 1994. Потульницький У. Теорія української політології. Курс лекцій. Київ, 1993.