Український повоєнний соціум 1940-1970 років

Український повоєнний соціум 1940;1970 рр

Український соціум періоду пізнього сталінізму та хрущовського часу є, без сумніву, показовим для вивчення проблем політичних, соціальноекономічних та соціокультурних трансформацій. Вивчення перших двох десятиліть повоєнного часу в сукупності, як єдиного, хронологічно неперервного процесу довгого тривання дозволило чітко окреслити ті явища і тенденції суспільного розвитку, які залишалися незмінними, базовими засадами радянської системи, а також виділити ті аспекти, що стали об'єктом модернізаційних перетворень.

Визначальними для українського суспільства перших повоєнних років соціально-структуруючими силами стали війна та повоєнне відновлення попереднього комуністичного політичного режиму, довоєнної моделі управління, насадженої з імперського центру. Передусім, війна спричинила трансформацію соціальної структури за віковими, статевими, національними параметрами. До війни єдиною нормативною і легітимною силою в утворенні соціальних груп був радянський політичний режим. Саме згідно комуністичної доктрини класового поділу суспільства та групування цих класів на двополюсній шкалі прогресивних і ворожих у радянському соціумі почалися активні процеси соціальної інженерії — держава визначала категорії населення, давала їм ціннісну оцінку і приймала рішення стосовно доцільності існування тих чи тих соціальних верств і етнічних груп.

У випадку воєнного часу радянська державна машина на деякий час втратила контроль над частиною власної території, більшість з якої припадала саме на українські землі. Особливістю українського повоєнного суспільства, на противагу решті радянського соціуму, було те, що саме тут найвідчутнішим був вплив війни на всі соціальні процеси. Українське населення стало головним об'єктом нацистської політики, що проводилася на противагу вже існуючій радянській системі. Окрім того, в українському соціумі виразне місце займали також самоорганізаційні рухи на локальному рівні, особливо помітні у перші роки війни, коли радянська держава втратила контроль, а німецька влада ще не встигла нав' язати власний.

У перші повоєнні роки соціальна політика була зумовлена різноманітністю соціальних груп, що різнилися від довоєнної ситуації. Аналіз соціальних процесів засвідчує, що реально існуючі категорії населення українського соціуму можна поділити на кілька типів. До першого з них належали ті, які ще у довоєнний час становили основу радянської стратифікаційної системи, — партійні функціонери, інтелігенція, робітники та селяни. Щодо них у повоєнний час спостерігалася тенденція відновити їхню вагу в соціумі. До іншого типу соціальних груп належали ті, виникнення яких безпосередньо було пов’язано з війною чи воєнними діями, — колишні військовики (демобілізовані, партизани, інваліди війни, військовополонені), репатріанти, вдови і сироти, члени загонів ОУН-УПА, колабораціоністи, ті, що перебували на окупованій території тощо. Їхнє формування та існування відбувалося поза полем соціального контролю радянського режиму, що після війни викликало цілком зрозумілу реакцію підозри до них. Радянська держава зіткнулася з проблемою уніфікації соціальної структури повоєнного українського суспільства, що потребувало заходів інтеграції соціальних груп в усталену та ідеологічно вивірену систему, або ізоляції чи фізичного знищення тих категорій, які становили найбільшу небезпеку і не піддавалися ідеологічному перевихованню.

Соціальна свідомість населення перебувала під впливом двоїстого досвіду — з одного боку, це відкриття факту, що існували реальні альтернативи радянській владі. Хоча таке усвідомлення відбувалося у різний спосіб: і в позитивний (знайомство з життям Центральної і Західної Європи під час наступу на Німеччину), і в негативний (перебування під окупацією, в полоні чи на примусових роботах у Німеччині), однак своїм наслідком воно мало зародження альтернативного критичного мислення, що ставило під сумнів єдино можливе домінантне становище радянської влади. З іншого боку, Радянський Союз таки вийшов переможцем із війни, і прийняття радянської ідентичності означало позитивну психологічну ідентифікацію з героїзмом і перемогою. Цей двоїстий досвід визначив динамічність соціальних настроїв і поведінки, коли частина населення безсумнівно приймала основні засади радянського устрою та відгукувалася на відбудовні ініціативи, але водночас критикувала конкретні заходи досягнення бажаної для них мети.

Різке зменшення регульованості соціальної інтеракції, втрата контролю над ними під час війни змушували частину населення повертатися до традиційної релігії та віри в Бога як надприродну силу, що здатна захистити у непевний час і вберегти від небезпеки. Стихійне повернення до релігійних практик на рівні повсякденної свідомості, а потім свідоме залучення православної церкви до ідеологічних кампаній пізньосталінських часів спричинили до підвищення релігійності українського соціуму, особливо зважаючи також на приєднання західноукраїнських земель. Зміни в соціорелігійній ситуації у суспільстві спонукали до трансформації окремих елементів релігійного життя. Йдеться про нерівномірну участь у різних релігійних обрядах, відступ від канонічних практик, суміщення християнських та язичницьких вірувань, суперечлива релігійність серед деяких комуністів — неприйняття на офіційному рівні, але дотримання окремих релігійних обрядів у приватному житті.

Врешті, іншим наслідком змін у механізмах соціального контролю стало зростання та урізноманітнення типів девіацій в українському соціумі першого повоєнного десятиліття. Вироблені під час війни стратегії виживання, що в умовах повоєнної розрухи, матеріальної незабезпеченості та голоду 1946;1947 років не втратили своєї актуальності для населення і якими часто користалися у повсякденному житті, під ідеологічним кутом зору для відновленого радянського режиму були неприйнятними і навіть небезпечними. Вони означали, що частина громадян свідомо обирала альтернативний, хоча й не найкращий, спосіб життя, відмінний від радянських канонів й існуючий поза офіційною системою суспільних стосунків.

Хрущовський період для історії України став не менш складним та неоднозначним, ніж попередній сталінський. Визначений в історіографії як перехідний, реформаторський, зламний для Радянського Союзу, він цілком виправдано може вважатися таким і для української історії. Свою трансформаційну суть період «відлиги» засвідчив спочатку в політичній сфері. У 1956 р. після доповіді М. Хрущова на ХХ з'їзді КПРС та розвінчанням «культу особи» Й. Сталіна політична система СРСР зазнала неуникненних змін. Виникла реальна можливість політичної суперечки за лідерство та формування груп інтересів, які, використовуючи офіційні та неофіційні механізми, лобіювали прийняття бажаних політичних рішень. Зазнали трансформацій також засоби та методи контролю громадян: від безумовної сили терору режим перейшов до вибудовування системи ідеологічного та політичного конформізму, варіюючи методи від заохочення, матеріального та символічного стимулювання до поміркованого насилля.

Реалії хрущовського періоду — це підважування теорії тоталітаризму в її класичному зразку. Сталінізм як тоталітаризм втрачає свій есенціалістичний вимір, перестає бути феноменом поза часом, простором та історичним контекстом. Відтак, «відлига» як відповідь на виклик сталінізму значно урізноманітнює розуміння динаміки політичного режиму в СРСР та ставить питання про діахронічні трансформації недемократичних політичних режимів.

Інший вимір хрущовського періоду — коригування економічної моделі розвитку радянського суспільства. У 1950;х рр. Україна здобула значний економічний потенціал. Вона стала одним із центрів металургії та машинобудування, нарощувала темпи енергота електромашинобудування. У республіці збільшився видобуток нафти і вугілля, розвивалася газова промисловість. Мета економічних реформ полягала в тому, щоб вивести промисловість і сільське господарство з кризи, розширити права республік і місцевих органів влади в економічних справах, права трудових колективів, зацікавити їх у результатах своєї праці, прискорити науково-технічний прогрес, скоротити розрив в економічному розвиткові від західних країн, сприяти поліпшенню кооперації та поділу праці в межах економічного регіону.

М. Хрущов декларував ідею «соціалізації» економіки, що передбачало зміну співвідношення темпів розвитку промисловості «групи А» та «групи В», а також кардинальні реформи в сільському господарстві. І хоча за своєю суттю економічне управління залишалося плановодирективним, проте період другої половини 1950;х — середини 1960;х років змінив структури економіки та баланс між галузями промисловості, що дозволило сформувати основи для суспільства споживацького типу.

Хрущовські політичні та економічні трансформації добре надаються до характеристики макрорівня у суспільстві, що дозволяє вченим дискутувати про фундаментальні питання — еволюцію радянської суспільної моделі, динаміку стосунків та взаємовпливів демократичних та недемократичних режимів ХХ ст., структурну залежність типу економічної системи СРСР від політичних змін тощо. Втім, пріоритети сучасної вітчизняної історіографії змістилися від макродо макрорівня. Тому головним питанням для авторів монографії було, у який спосіб означені глобальні зміни в СРСР відбилися на пересічному громадянинові українського радянського соціуму.

Такі соціальні трансформації на мікрорівні суспільстві середини 1950;х — першої половини 1960;х років були передусім результатом політики влади, що характеризувалася зміною стиля управління в бік лібералізації суспільно-політичного життя. Процес оновлення можна було спостерігати в усіх сферах, але зміни, що супроводжували процес реформування держави, часто мали надто суперечливі наслідки.

Зважаючи на залежний статус України у складі СРСР, фундаментальне значення для українського соціуму мала етнонаціональна політика радянської держави. Денаціоналізація України, уніфікація культурного життя в радянські часи більше, ніж в минулому, послаблювали Радянський Союз як імперське утворення, бо знижували поріг його цивілізованості та культури, посилювали закритість радянського суспільства від зовнішнього світу. Заходи русифікації, централізації та уніфікації, які здійснювалися в руслі колонізаційної політики, орієнтували український народ на чужу національну ідею. Дегероїзація і денаціоналізація української історії і наповнення її чужими героями сприяли формуванню поколінь «радянських українців» — носіїв негероїчної ментальності. Повоєнна радянізація України посилила процес її перетворення із суб'єкта певної політичної і культурної активності в об'єкт зовнішнього впливу, що прирекло її на провінційне існування і екстенсивний шлях розвитку.

Міграційна політика радянської влади мала відверто антиукраїнський характер. Вона була спрямована на посилення контролю над Україною, на руйнування традиційних, національних, культурних зв’язків. Свідомо регулюючи міграційні рухи, впроваджуючи «прокрустову національну політику» щодо певних національностей, поступово зменшуючи співвідношення автохтонного етносу, держава прискорювала темпи формування поліетнічної палітри України. Щодо корінного етносу, то його перспективою була повна асиміляція і розчинення в російському етносі.

" Новий" курс у національній політиці СРСР періоду хрущовської «відлиги» за своєю суттю залишався сталінським, спрямованим на формування єдиної спільноти на базі російського народу та культури. На відміну від більшості країн світу, проблема збереження етнічної ідентичності та культурної самобутності в Україні на час завершення хрущовської «відлиги» залишалась актуальною не лише для етнічних меншин, а й для титульної нації — українців.

Поліетнічність українського соціуму та загроженість статусу українців як титульної нації стали тим тлом, на якому формувалися розмаїті суспільно-політичні настрої населення та соціальні реакції громадян на значущі події внутрішньополітичного та міжнародного життя. Без сумніву, найважливішою такою подією став ХХ з'їзд КПРС (лютий 1956 р.), на закритому засіданні якого М. Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену розвінчанню «культу особи» Й. Сталіна, викриттю і засудженню масових репресій.

На жаль, гостра критика з вуст першого секретаря ЦК КПРС не торкалася базових структур командно-адміністративної системи, причин існування одноосібної влади. Звинувачуючи Й. Сталіна за створений режим політичного терору, М. Хрущов не засудив сам принцип державного тероризму. Втім, саме рішення ХХ з'їзду засадничо вплинули на суспільно-політичну і морально-психологічну атмосферу в країні, поклали початок серйозним зрушенням у духовному житті суспільства.

Численні документи, як-то: листи населення, дописи у пресу, звіти про обговорення партійного форуму на зборах працівників та партійних організацій, які надходили до ЦК КПУ, наочно демонструють — думки та настрої звичайних громадян йшли значно далі від установок ХХ з'їзду. Критика «культу особи» Й. Сталіна органічно пов’язувалась із подоланням тих негативних і невластивих явищ, які десятиліттями визрівали в національній політиці, призводили до руйнування духовності української нації, забуття мови, історії і традицій народу. З іншого боку, партійнодержавний апарат, вихований і сформований в 1920;1940;х роках, розглядав критику «культу особи» як чергову ідеологічну кампанію, проведену за чітко встановленими правилами і наперед визначеним сценарієм.

Серйозним випробуванням для політичної «відлиги» у Радянському Союзі другої половини 1950;х років стала Угорська революція 1956 року, під час якої керівництво СРСР, незважаючи на проголошений курс на лібералізацію, ще раз довело своє небажання відмовитися від ролі світового жандарма. Попри численні повідомлення засобів масової інформації про повну і безумовну підтримку введення військ із боку трудових колективів та окремих громадян, в архівах вищого політичного керівництва та колишніх спецслужб СРСР зберігаються свідчення, які говорять про зовсім протилежне.

Події жовтня та листопада 1956 року в Угорщині викликали у переважної частини населення УРСР занепокоєння та невпевненість у завтрашнім дні, панічні настрої, страх нової війни, загострення критики радянського режиму, співчуття революціонерам та надію на продовження революції на теренах України. Загалом, різноманітні форми протестних акцій серед різних верств українського соціуму спостерігалися аж до розвалу СРСР, адже соціально-економічні та політичні причини невдоволення громадян були породжені самим функціонування радянської командно-адміністративної системи.

Одним із важливих складників соціальної поведінки та настроїв населення хрущовського періоду стала релігійність. Релігійна свідомість віруючих зазнала вагомих впливів із боку атеїстичної пропаганди, політичних, соціально-економічних, міграційних процесів, розвитку освіти й науки, науково-технічного прогресу. Ці чинники так чи так впливали на різні аспекти релігійної свідомості — мотивацію релігійності, сприйняття ідеї Бога, релігійні ідеї про спасіння, відпущення гріхів, уявлення про загробне життя, рай та пекло, специфіку проявів релігійних почуттів та настроїв. Одні з них виявилися стійкішими до цього впливу, інші — слабшими. Релігійні ідеї, порівняно з першими повоєнними роками, зміщувалися на периферію свідомості та втрачали свій вплив на життя людей.

Загалом же, непослідовність та обмеженість процесу десталінізації, хиткість і незавершеність демократичних перетворень другої половини 1950;х — середини 1960;х років у СРСР в цілому, і в Україні зокрема, обумовили новий етап боротьби з будь-якими проявами інакодумства. Вже через кілька місяців після XX з'їзду КПРС вищим політичним керівництвом було прийнято низку рішень, які не просто урізали плюралізм думок і поглядів, а націлювали партійні організації, правоохоронні органи на боротьбу з будь-якими проявами інакодумства. Консервативні та реакційні тенденції в ідеологічному і суспільно-політичному житті поступово втягували країну в стан глибокого формаційного застою.

Іншою сферою, що зазнала суттєвих трансформацій у хрущовський час, стала соціально-побутова. Реформи, здійснені в УРСР в галузі житлового і соціального забезпечення населення, були зумовлені необхідністю подолати кризу режиму, що особливо гостро далася взнаки у перші повоєнні роки. Впродовж 1953;1964 рр. система соціального забезпечення робітників, службовців і певних категорій колгоспників в УРСР, як і загалом у СРСР, набула системного, практично завершеного вигляду як система класичного типу, що заснована на гарантованих державних соціальних виплатах. Реформа 1956 р. поліпшила пенсійне забезпечення всіх груп, за винятком селянства; подальший її розвиток спричинив позитивні зрушення також і у пенсійному забезпеченні селян.

Відчутними були й наслідки житлової реформи: різке кількісне збільшення обсягу житлового будівництва (яке певний час навіть випереджало зростання міського населення), якісна його зміна, що виявилася в переході до масового будівництва індивідуальних квартир і спричинила заміну покімнатного заселення нових житлових будинків посімейним. Відтак, нестачу житла хоча й не було ліквідовано, але гостроту проблеми значно зменшено.

Обидві ці галузі справили величезний вплив на суспільство. Головно, змінилося ставлення радянської держави до життєвих проблем пересічних громадян. Було зреалізовано низку заходів, що, з одного боку, засвідчували реальне бажання радянського керівництва ці проблеми вирішити, а з іншого, — навіть часткові успіхи у цьому безупинно експлуатувалися радянською пропагандою як доказ соціальної орієнтованості та гуманності комуністичної системи. сталінізм соціокультурний трансформація імперський Внаслідок тогочасних — хоч обмежених і непослідовних, але позитивних — реформ реальні доходи громадян зросли, що створювало унікальні передумови для розширення внутрішнього ринку. З іншого боку, керівництво продовжувало надавати перевагу розвиткові важкої та «середньої» промисловості, різного штибу військовим програмам, куди спрямовувало переважну частину коштів державного бюджету, тоді як легка і харчова промисловість розвивалися за залишковим принципом. Результатом закономірно став тотальний дефіцит — харчових продуктів, товарів широкого вжитку, товарів першої необхідності, — що не могло не збурювати масового невдоволення. Житлове будівництво, навіть у найуспішніші свої роки, відверто не встигало за промисловим.

Завдяки маніпуляціям із громадською думкою негаразди, що походили від системних вад, вдалося персоніфікувати, а успіхи приписати системі. Побічним наслідком того, що підвищення добробуту не було прив’язане до ефективності праці, став процес розбещення населення соціальною опікою держави. А величезна диспропорція між «трудящими» і «номенклатурою» продовжувала чимглибше розшаровувати суспільство.

Аналіз соціальних аспектів реформування 1953;1964 рр. в УРСР показав, що, долаючи кризу, система вперше проявила іманентну нездатність до трансформації. Проявила масштабно і яскраво, але ніхто з її апологетів цього не зрозумів і не спробував виправити стратегічні вади. Незначна тактична лібералізація допомогла уникнути політичної нестабільності, що разом із усвідомленням пересічними людьми певного поліпшення добробуту, дало змогу експлуатувати ентузіазм комуністичного будівництва, який став мобілізуючим чинником розвитку країни у цей та наступні історичні періоди.

Суспільно-політичні та соціально-побутові перетворення вплинули на становище соціальних груп, передусім тих, яких радянські ідеологи вважали ключовими для стабільного функціонування системи, — номенклатури та інтелігенції. У середовищі інтелігенції панували різні настрої і ставлення до влади, але загалом критика «культу особи» вважалася початком самостійного творчого та духовного розвитку української культури. Влада ж продовжувала розглядати інтелігенцію під кутом зору чистого функціоналізму: як соціальну верству, покликану чітко й слухняно виконувати функції комуністичного виховання та навчання. Це виявлялося, з одного боку, у систематичній політиці покращення матеріального добробуту та умов праці викладачів. Разом з тим, влада виразно упривілейовувала природничі і технічні науки за рахунок наук гуманітарних, продовжувала політику русифікації і демонструвала незмінність усталеної схеми розвитку України.

В управлінській і кадровій сферах відбулася зміна поколінь управлінців. У партію і, відповідно, у органи радянської влади прийшло нове покоління — люди, чиє становлення як особистостей припало на роки війни. Хрущовський період став часом формування нової номенклатури — у період перебудови більше половини керівних і управлінських кадрів УРСР стали членами партії саме в 1956;1964 рр. Матеріально-побутова стабільність і прогнозованість часів Й. Сталіна перейшли у непередбачуваність при М. Хрущові. Саме погіршення рівня добробуту номенклатури, що втім продовжував залишатися незрівнянно вищим, ніж у решти населення, стало одним із факторів посилення невдоволення М. Хрущовим та його відсторонення від влади.

Значних новацій, порівняно зі сталінським періодом, зазнали умови праці керівників та управлінців, суттєво зросли вимоги до їхнього освітньо-професійного рівня. У 1950;х роках разом із Й. Сталіним відійшли у тінь репресії і терор як засоби державного управління. На зміну їм прийшли реорганізації і ротації. Номенклатура позбулася стабільного страху за своє життя та перед вождем, але він трансформувався у боязнь за посаду, яка давала високий соціальний статус. Структурно-функціональна і кадрова модернізація адміністративно-управлінського апарату при М. Хрущові стала тією базою, що зумовила відносну стабільність «застійних часів» .

У гендерному вимірі перші повоєнні двадцятиліття в УРСР характеризувалися двоякими процесами: спостерігалося звеличення жінки, підкреслення її засадничої ролі у суспільно-політичному житті. З іншого боку, в умовах необхідності максимального використання жіночих репродуктивних функцій, влада провадила законодавчо-регульований наступ на приватне життя шляхом контролю за народжуваністю. На жінку покладався своєрідний «подвійний тягар»: у приватній сфері зразкове виконання соціальних ролей дружини та матері; у публічній — роль ударниці праці та громадської активістки. Якщо соціальний статус та успіх чоловіка вимірювався його кар'єрними звершеннями, незаміжня та бездітна жінка з виразними професійними амбіціями була радше соціально негативним та осудним персонажем.

Цей щойно згаданий приклад демонструє, наскільки фундаментальним у контексті пізньосталінських та хрущовських трансформацій є питання, яка модель поведінки вважалася нормою, а яка — девіацією, та як змінювався образ девіанта протягом пізньосталінського та хрущовського часів. Поряд із безсумнівними девіаціями — вчинками, що карались кримінальним законодавством, — значущими були й менш граничні випадки, коли порушник норми не підлягав кримінальному покаранню, а втім морально засуджувався у суспільстві. Ба більше, інколи сама ж держава ставала безпосереднім творцем девіантних груп, або своєю діяльністю провокувала їхнє виникнення.

Зокрема, саме у такому непевному становищі у хрущовський час опинилися амністовані та реабілітовані громадяни. Політика лібералізації та відмови від репресій сталінського типу логічним наслідком мала фізичне звільнення частини громадян, засуджених за політичні та кримінальні злочини. З іншого боку, офіційне їх позбавлення девіантного статусу обмежилося правовим полем. У соціальній сфері, у сфері щоденних практик та спілкування вони залишалися поза межами «нормальності», причиною чого була передусім неефективна політика держави щодо їхньої ресоціалізації. Для багатьох з них це мало наслідком повернення до девіантного способу життя.

Загалом, соціокультурна історія України пізньосталінського та хрущовського періодів лише починає своє становлення в сучасній українській історіографії. Напрацювання у цій царині потребують подальшого ґрунтовного теоретичного осмислення, а сама проблематика — глибокого наукового аналізу із залученням нових джерел, певним кроком до чого є й ця праця.