Понятие політики

РЕФЕРАТ.

ПОЛИТИКА.

Політика походить від грецьк. polis — містодержава і прикметника від нього — politikos: усе, пов’язане з містом, — держава, громадянин тощо. — організаційна і регулятивно-контрольная сфера суспільства, основна у системі інших так само сфер: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної. Термін Політика отримав поширення під впливом трактату Аристотеля про державі, правлінні і уряді, названого їм «Політика ». Аж до кін. XIX в. Політика традиційно розглядали як вчення про країну, тобто. влади інституціонального, державного рівня. Проте вже в Новий час розвиток політичної думки і поглядів на державі призвело до виділенню наук про держави не їх відокремленню й відособленню від політичної філософії і політичної науки. Ставлення до політиці значно розширилося, й розуміння політики виявилося дуже складної проблемою, у разі, воно було предметом найрізноманітніших тлумачень. У час можна виділити щонайменше чотирьох основних тлумачень політики: 1) як стосунки, що включає згоду, підпорядкування, панування, конфлікт і боротьбу між класами (В.І. Ленін), групами і люди (внутрішня політика) та іноземними державами (зовнішня політика). У основі такої розуміння політики лежать уявлення про спілкуванні людей, їх взаємодії, спільному рішенні ними їх загальних справ, витлумачених як справи держави (Аристотель), і навіть про відносини до суспільства влади (тобто. держави) та між владою (держав друг до друга) — в середньовічної традиції, і проблематики Відродження і Нового часу. Акцент на боротьбі, також дуже древній, був посилено в марксизмі і у Леніна, зокрема, ідеєю класової боротьби як рушійного початку історії. Нове і більш філософське обгрунтування цю концепцію політики отримала в XX в. теоретично конфліктної природи політики в К. Шмитта і Ж.Френда. 2) Логічно випливає з першого розуміння ототожнення політики України з іншими політичними явищами, такими, як панування, влада, отже, і держави (що й йшла мова вище); кошти політикита ж влада, насильство, мову і мовні структури, мова і символіка і т.п.; діяльність — управління, організація, контроль і ін.; знання, вміння (Платон і сучасні технократичні концепції); життєдіяльність (у Аристотеля найбільш органічне уявлення про природному властивості людини займатися з іншими людьми їх загальними справами). 3) Пояснення через функції (функціональне) — управління, підтримки порядку, збереження внутрішнього і зовнішнього світу чи, навпаки, ведення війни, введення контролю суспільства та визволення людини тощо. тощо. Перерахування функцій політики заради її, максимально повного, визначення (як і його завдання, хоча як така П. неспроможна мати їх, оскільки рішення політичних завдань опосередковано наявністю діючих задля того сил, напрямів, влади, що й вирішує їх) немає ні кінця, ні, отже, сенсу. 4) Пояснення політики через її мети (телеологічне від грецьк. teleos — мета), тобто. визначення шляхом ще більше нескінченного і малосодержательного перерахування, ніж функціональне тлумачення, при цьому дуже близький до ньому і в суті своїй надмірно конкретне. Усім цим тлумаченням притаманні багато загальні і їх власні недоліки: де вони кінцеві, й які самі потребують в подальших визначеннях, особливо тотожності, які стільки визначають, скільки заміщають політику; часто неспецифічні для неї - як, наприклад, діяльність, засіб, ставлення, конфлікт, боротьба, рішення завдань; наявність функцій і цілей може визначати будь-який інший суміжне громадське явище — право, ідеологію, мораль, економіку тощо.; багато визначення непросто і лише взаємопов'язані, а й перетинаються, іноді багаторазово, наприклад, влада хіба що тотожна в політиці й той час вона і діяльність, і засіб, і чітку мету, і, нарешті, функція політики; відпадають, далі, найслабші визначення — через кошти, цілі й ін. Рішення проблеми намітив вже К. Шмітт, її вдосконалили сучасні дослідники. Вона полягає в виділенні самої політики її універсальної абстрактної сутностіїї принципового початку, що позбавляє від приватних, неповних, надто конкретних визначень і перерахувань і дозволяє виробити узагальнену ємну формулу, визначальну її сутність, і окремо зібрати її конкретні види, форми й вияву (багато різних політик — внутрішніх, зовнішніх, мирних, силових і т.д. тощо.), яких можливі відповідні приватні визначення, справедливі і з відношенню до більш загальним трактуванням політики. Такий універсальної (основу своєї функціональної) формулою представляється визначення політики, наведене вище. Розвиток дослідницько-експериментальної і диференціація знання про політику пов’язані з недостатнім розвитком досліджують її дисциплін. У час політика — об'єкт вивчення політичної філософії, політичної науки (чи наук) і політології на трьох взаємозалежних рівнях: вивчення сутності полиики як соціального феномена, теорії політ, явищ (держави й ін.) і емпіричні знання механізмів, методів, організації політичної діяльності. Роздуми про політиці, її вивчення, побудова її теорії - одна з центральних проблем філософії, науки, літератури, образотворчого мистецтва та її сучасних аудіовізуальних форм. Політика — одне з найгостріших тим повсякденного, сучасної масової і наукового свідомості, до колективного і індивідуального підсвідомого, інтуїтивного і емоційного переживання подій політичної життя суспільства, особливо її критичні епохи. Сучасне знання про ролитике дозволяє трактувати її як найважливіший чинник природничо-історичного процесу у двох її основних функціях: загального організаційного початку суспільства й у ролі його конкретної регулятивно-контрольной сфери чи системи, спрямовуючої життя, діяльність, відносини людей, громадських груп, класів, націй, народів і країн. У цих двох функціях ролитика взаємодіє зі аналогічними по об-щественному значенням і функцій сферами, вже згадуваними, визначає і направляє їхню взаємодію. Роль політики у в цій системі обумовлена трьома її властивостями: універсальністю, всеохоплюючим характером, здатністю впливати на практично будь-які аспекти життя, елементи суспільства, події, відносини, починаючи з масштабів держави й закінчуючи індивідуальними рисами характеру людини; включенностью, чи проникаючої здатністю (инклюзивностью — від латів. iacludere — включати), тобто. можливістю безмежного проникнення і, як слідство, атрибутивностью, тобто. здатністю поєднуватися з неполітичними громадськими феноменами, відносинами і сферами. Таким ж властивістю наділені та інші организационно-регулятивные сфери, але на підприємства різної мері і в менш імперативній формі: право може охоплювати культуру, ідеологію чи мораль, морально-етична сфера може не впливати на економіку й т.д. У той ж час політика безперешкодно входить у самі різні взаємодії, створюючи цілі сфері управління, відносин, знання і на суспільство: політична економія ні економічна політика, політична ідеологія, культура, мораль, істина і ін. Функціональність політики, її властивість служити суспільству не лише дозволяє їй глибоко впливати інші функціональні сфери, але і пов’язує з ними. Політика глибоко опосередкована экономич. сферою суспільства, экономич. (засадничими) відносинами і інтересами, концентрованим вираженням яких вона є. Экономич. основи поитики як сфери управління життєдіяльністю пов’язують політику й економіку через влада, точніше, два її виду: економічну і політичну, через володіння засобами виробництва, речами, панування в сфері і розподілу і т.п. конкретні відносини, які пов’язують політику і економіку й надають економічної діяльності політичний сенс, а політичну трансформують в економічну чи дозволяють їй отримати економічне вираз. Діалектика відносин політики і економіки, відома у термінах відносин базису і надбудови, абстрактна лише з загальним організаційному, формуючому суспільство рівні. У конкретному суспільстві і в дійсному громадському процесі вона актуалізується у мкожестве форм: економічної, фінансової, соціальної політики держави, його втручання у економіку, участі у ній, у виробництві та у розподілі, її регулюванні, в опорі її у держав, політики, використанні тощо. Точнісінько так сама політика пов’язана з сферою культури, визначальною культурний її образ. Політична культура), її зв’язку з історією, людиною, знанням. Неминучі моральні і етичні оцінки та настанови політики. Неправдиві ставлення до можливості розділити політика і мораль (т.зв. макіавеллізм). Політика м.б. більш чи менш моральної чи зовсім аморальної, але й визначає її ставлення до основі моралі й на заваді суспільству оцінювати її моральність не оскільки це роблять її творці і виконавців (див. Мораль і соціальна політика). Особливі відносини пов’язують політику й. Якщо моральність, культура, знання, навіть релігія (попри її у низці товариств) мало чи рідко можуть визначати і надихати політику, то ідеологія злили з ній безпосередньо. Політика як громадська сутність невіддільні від свідомості суспільства і людини, її інтересів, потреб, цілей, світогляду. Реальна політика здійснюється партіями, носіями і генераторами ідеології, в зіткненні ідей. Зв’язки політики з наукою завжди проблематичні, але з знанням безпосередні і нерозривні, бо існує особливе політичне знання, якого розробка й здійснення політики неможливі, навіть якщо вона обтяжене теорією і зводиться до емпіричним прийомів, стандартним правилам і наївним хитрощів. Глибокі сутнісні властивості загальних організаційних почав, створюють суспільство, їх універсальність і яка проникає здатність породжують проблему кордонів з-поміж них, кордонів політики в тому числі, чи припустимого простору, в межах якої можуть доцільно взаємодіяти. Порушення цих кордонів наводить до небажаним, а нерідко, в крайніх проявах, і до згубним результатам: надмірної ідеологізації, безмірною політизації неполітичних і неідеологічних сфер діяльності, життя, свідомості. Порушенням буде цікавий і нерозмірне обмеження простору, у якому покликане існувати то гавкаючи інше необхідне початок. Обмеження що така створюють вакуум громадських регуляції, який неодмінно заповнюється одній з двох найбільш експансивних сфер — політикою чи ідеологією. Результатом будуть ідеологізовані економіка, культура, наука, мистецтво, політизоване право і т.п. Лише найбільш загальні і політична нейтральні сфери — культура, мораль й у певною мірою наука — неможливо знайти надмірними, якщо вони пробираються у сфери економіки, права, тієї ж політики чи ідеології. Співвідношення регулятивних сфер характеризує політичну систему країни, її політичний режим (авторитарних, тоталітарний чи демократичний), образ суспільства (невиправдано ідеологізованого, політизованої або дуже). Функціонування політики у суспільстві, її громадське буття визначаються як суспільством, державою, владою, і самої політикою, її історично що склалися універсальними і незмінними властивостями чи принципами її існування. Їх сукупність і взаємні відносини становлять основу громадського буття політики. Воно визначається подвійно: загальними її властивостями, що склалися в історії, і конкретними умовами епохи, реальними товариствами та особливостями їх розвитку. До універсальним властивостями плитики, крім трьох, вже названих, можна віднести її функціонування в рамках специфічного політичного процесу — одного з українських громадських процесів суворо визначеній структури (замкнутого суб'єктом процесу його об'єктом — метою); імовірнісний характер такого процесу плитики в ценлом: неминучий субоптимальный (неповний і умовний) характер інформації, яка потрібна на проектування й реалізації політики; імовірнісні і інформаційні чинники зумовлюють можливість політичних ілюзій і утопій — постійних супутників політики, і в то ж час обов’язкова актуалізація політики, її орієнтація на першочергові й необхідні цілі й раціоналізація, прагнення найефективнішим рішенням її завдань (йдеться, зрозуміло, про політику, реально спрямованої на досягнення бажаних результатів). У цьому політика постає як процес визначення мети, як царство цілей (Ж.Френд), доцільна діяльність, розвиваючись в кількох планах: общеисторическом, оскільки політика різних епох різниться по змісту, цілям, учасникам політичного процесу, політичним відносинам у суспільстві (між владою та народом, різних політичних рішеннях тощо.); межах однієї епохи чи одного періоду, його початку і в кінці; у межах правління однієї групи, партії, сили, у періоди криз, підйомів і т.п. змін. У цьому залишається незмінною структура завдань (порядок, стабільність, організація чи ліквідація конфліктів, функціонування влади, оборона тощо.) і політичної діяльності: організація прибічників, підтримка союзників, ізоляція противників і боротьби з ними, визначення соціальної бази політики, її стратегії і тактики, прийомів і методів, коштів, вибір стилю політичної промови і мови плитики, символіки, ритуалу і т.д. Обов’язково з’являться для політики доказу її природності, єдино можливою політики у даних умовах для рішення певної завдання, і процедури легітимації, пояснення, виправдання і обгрунтування політики. Не легітимізована однак політика неможлива, як неможливі безпричинні явища, вона лише може бути більш чи менш розробленої й яскравіше вираженої у програмі правлячого особи чи партії, уряду, в гаслах, коментарях і т.п. Легитимируется будь-яка політика — справді вірна, адекватна дійсності і нечітко орієнтована, або явно помилкова, в бажаність якої, проте, вірять її творці. Сукупність властивостей, універсальних став проявлятись і основ робить оплитику можливої в будь-якому суспільстві. Вони успадковуються, відтворюються попри всі змінах конкретного змісту політики. У той самий час кожне нова спільнота, покоління, кожна людина зустрічається із нею і з чимось новим, незнайомим, які вимагають розуміння, участі, навчання, залучення, соціалізації, і навіть захисту чи що викликають опір. Як особливої форми існування політики постає як діяльність (що, втім, не відрізняє його від інших галузей життя суспільства). Теоретична, мислительна політична діяльність формує політичне свідомість, мислення, менталітет, що характеризують носіїв політики, їх установки. Вона містить ряд творчих аспектів чи почав: мистецтво, творчість, роботу уяви, інтуїцію, емоційні стану, теоретичне проектування, планування тощо. Розумові початку цієї бурхливої діяльності поєднуються, можуть або повинні (особливо в критичних ситуаціях) поєднуватися з харизматичними, захопливими, емоційно і за змістом привабливими, привабливими. У рамках мисленнєвої діяльності оцінюються вирішальні для політики проблеми бажаного і реально можливого, істинного і помилкового, вірного і помилкового. Мисленнєва, теоретична діяльність становить ідеальну форму буття політики. Його матеріальну форму утворює політична практика, організаційна і контрольна діяльність, конкретне управління, керівництво, те, що називається роботою з людьми: добір і розстановка кадрів, їх підготовка, навчання, обговорення прийняття рішень, обмін інформацією, організація та функціонування органів влади, взаємодію з державними установами i мн. ін. У обох формах політики постає як інтелектуальний і предметно-практический працю з усіма властивими такому виду праці особливостями: його поділом, громадської ефективністю (чи неефективністю), високої соціальної відповідальністю, з високої ймовірністю непередбачених наслідків і двоїстих результатів, дискуссионностыо рішень, методів, пошуками ресурсів немає і т.д. Ефективність політики визначається як нею самої, а й об'єктивними умовами, у яких вона і його реалізується у суспільстві, його станом, настроєм, інтересами й рівнішими стосунками з владою, державою та її апаратами, і навіть залежить від необщественных чинниківприродних, зовнішньополітичних, екологічних: наявності природних багатств, стану природного і від зовнішнього оточення. Обидві форми існування політики, ідеальна і предметна, об'єктивуються, приймають відчутний, конкретний характері і лише таким чином реалізуються і сприймає. Натомість, то є вияв, объективирование політики відбувається подвійно — як ідей, теорій, переконань, намірів, надій — у різних явищах свідомості - і матеріально, в відчутною предметної формі. Матеріалізація політики, приведення їх у дію, у предметної формі досягається створенням відповідних інструментів чи коштів: політичних інститутів (виборності, призначень, представництва, наприклад, інститут політичних керівників в армії і т.п.), інститутів (органів, установ) влади — уряду, його апаратів і ін.; в документах, політичних текстах програм, статутів, доповідей, промов, розпоряджень, інструкцій, наказів, декретів; в видовищною, аудіовізуальної форміпропаганді, гаслах, засобах масової інформації, в кінематографі, театрі, літературі, у наукових дослідженнях. Сукупність усіх цих проявів політики заповнює певний політичний простір чи, точніше, систему взаємодіючих просторів, які можуть опинитися поєднуватися, але можуть збігатися (простору впливу різних партій, напр.). Просторове вимір політики, як і тимчасове, характеризує її роль суспільстві, її дієвість, реальність, стійкість, довговічність, доцільність й стосунку політики України з суспільством, її місце у ньому, існування політики у визначеної громадської середовищі. У цієї середовищі політика виникає, формується як прояв інтересів, оформлення поглядів, переконань, панівних настроїв, ідеології, усвідомлення завдань і цілей суспільства, точніше домінуючих в суспільстві класів чи груп, ще вжеправлячих сил, безпосередньо визначальних політику (керівництва партій, впливових політичних рухів, представників громадських груп тощо.). Сформульована у процесі обговорення, боротьби, і відбору ідей концепцій політика довіряється створеної на її здійснення влади (уряду, керівництву тій чи іншій політичної організації тощо.), яка продовжує розробляти політику, як певний проект, формує політичний процес, у якому така політика здійснюється, або формує свою, нову політику, якою і пропонує суспільству чи висунули її силам. У цьому виникає запитання про відносини політики і влади: як джерело і причини політики і про політику, на яку владазасіб її здійснення, інакше кажучи, про першості політики або влади. Питання цей має не лише теоретичне, а й велике практичного значення. Боротьба влади, оволодіння владою, захоплення влади, завоювання, просто мирний конституційний прихід до влади без попередньо продуманої концепції політики чи з неясною ідеєю політичного розвитку може бути боротьбою влади заради збереження влади і закінчитися суспільству, як для неї самої, дуже негативними результатами. У цьому сенсі і вирішується питання приматі політики і инструментальности влади. Наведена в дію владою та сприйнята суспільством, з його участю, політика формує політичну життя країни, створює свого роду політичний побут із відповідною політичної культурою, звичаями, традиціями, навичками, спілкуванням, тим, що можна назвати культурним буттям політики у його формах: духовної й матеріальної. Вони включають сприйняття політики, політичне поведінка, уяву, і надії сподівання, пов’язані з політичними подіями, настрої підйому, апатії, байдужості, обурення і ін. У матеріалізованих культурних висловлюваннях політика постає як видовище, ритуал, театр, вона прикрашена атрибутами влади, слави, символами держави й політичних формувань. Зовнішня привабливість політики слугує однією з аргументів на її її користь у свідомості суспільства, вона певним чином прикрашає його політичного життя, робить її менш буденної. Швидко розвивається особлива інформаційна форма життя політики у суспільстві. Вона дуже широкий клас політичних явищ і дій, оснащених технічними засобами, які радикально змінили інформаційне простір сучасної політики: зблизили центри інформації, її джерела з одержувачами, зробили інформацію практично миттєвої і одночасної будь-яких дистанціях, забезпечили її широку циркуляцію, обмін нею, зробили загальнодоступною специфічну політичну мова, засобами радіо і програм телебачення дали можливість безпосереднього спостереження за політичним творчістю, і політичними діями, готують умови належала для розширення прямої участі громадян, у політиці (голосуванням, вираженням думки тощо.). Політична життя суспільства включає політичні відносини між людьми, групами, класами, частинами країни, вона в першу чергу і формується такими відносинами. Як і решта видів громадських відносин, політичні відносини об'єднують людей в функціональні групи (правлячих, керованих) і групи чи верстви, об'єднані подібними переконаннями, загальними цілями, інтересами, і зближують або разобщают такі групи. Політичний устрій держави, політичний режим в країні, особливості культурно-історичного розвитку визначають пануючу тональність політичних відносин — або конфліктних, або спокійних, консенсусних, або гостро антагоністичних. Разом з тим виникають і такі оцінки політичного життя, як толерантність чи нетерпимість, єдність і роз'єднаність, активність і пасивність, розмежування правих і лівих сил, освіту крайніх, екстремістських флангів, партій і угруповань тощо. У всі сфери, відбувається політика, вона не має безліч конкретних форм прояви — здебільшого недовговічних, але нерідко знаменних і залишають слід історії. Усі вони діляться на дві взаємозалежні групи: внутрішньої і до зовнішньої політики. Конкретна політична практика держави, партій, лідерів, угруповань — одне з самих насичених, напружених і наочних форм політичного життя суспільства. Вона дозволяє будувати висновки про тактиці політичної влади, груп, течій і партій та про їхні стратегічні задумах. Розвинена політика неможлива без добре розробленої стратегії, що відбиває історичні запити суспільства. Можлива і стратегія, підпорядковуюча суспільство, а отже, і яка припускає спілкування відносин влади, держави, правлячих сил, з одного боку, й суспільства, народу, людини — з іншого. У цьому разі не політика служить суспільству, а суспільство обслуговує політику. Відповідно будуватиметься і політичний тактика інституціональної влади. Це буде тактика придушення, панування, репресій, а чи не тактика єднання, згоди, взаємодії. Соціальне, гуманістичне, культурне, ідеологічне зміст політики так ж багатоманітно, як та окремі форми. Конкретно вони неповторні, змінюються з кожним поворотом історії, але їх принципова структура незмінна. Вона побудована рял опозицій: агресивна (зовнішня) політика — миролюбна, эксплуататорская • визвольна, тоталітарна, авторитарна — демократична, реакційна — прогресивна тощо. Історична еволюція політики свідчить про незмінності її фундаментальних основ. Якщо й будуть коли-небудь іншими, лише разом зі зміною всієї системи організаційних і регулятивно-контрольных сфер суспільства. Перспектива зникнення політики явно нереальна в жодному гіпотетичному майбутньому. Чи збережеться держава чи відімре — політика однаково залишиться у тієї ж громадських функціях, але коїться з іншими суб'єктами. Ними може бути і асоціації, вільні самоврядні угруповання у межах громадянського суспільства — у першій-ліпшій нагоді політика як засіб організації й державного регулювання життя суспільства збереже своє значення. Найбільш ж актуальною до нашого час залишається її демократизація, гуманізація, наближення до насущним запитам нашого суспільства та вирішення її засобами загальісторичних завдань кожного цього товариства у руслі прогресу й відновлення. Кількість і складність завдань постійно зростають. Тому генеральна перспектива політикиїї ускладнення, підвищення її ефективності і ответственности.