Соціально-економічні умови виникнення й розвитку політичної системи суспільства

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВІННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ Реферат З політології на тему:

" Соціально-економічні умови виникнення й розвитку політичної системи суспільства «.

Чугу Михайла.

ЄП -11.

ВТЕІ КДТЕУ Вінниця 2000.

Соціально-економічні умови виникнення й розвитку політичної системи суспільства. Категорія «політична система «відображає політичну діяльність, подчеркивает системний характер політичного життя. Система — це певна кількість взаємопов «язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні закономірності, притаманні саме цій спільності. Система характеризується також стійкими зв «язками елементів, котрі досягаються внаслідок структурного упорядкування Її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан. У навколишньому світі існують різноманітні системи. На певному етапі розвитку виникає політична система як одна з форм соціального руху матерії, заговорили українською у «язана із особливою формою діяльності людей — політикою. На відміну від інших систем — економічних, соціальних, духовних — політичну систему суспільства характеризує ряд рис: її доля в розв «язанні таких загальносоціальних завдань, як інтеграція суспільства; розподіл у ньому матеріальних й духовних цінностей: монополія на державний примус у масштабах всього суспільства й використання для цого спеціального апарату; досить складна внутрішня будова, що включає різноманітні політичні організації, принципи, норми, механізми комунікацій, котрі забезпечують прямий й зворотний зв «язок соціальних груп й членів суспільства із політичною владою. Політична система має монополію на здійснення влади. У рамках політичної системи виробляється політична лінія, економічна, соціальна, культурна і інші форми політики. Через її інститути здійснюється політичне керівництво і управління суспільством. Отже, політична система — інтегрована сукупність державних й недержавних соціальних інститутів, котрі здійснюють уладові, управління справами суспільства, регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними групами, націями, державами, що забезпечують стабільність суспільства, певний соціальний порядок. Сучасне наукове знання про політичні системи результат значного розвитку. Так, історично першим інститутом політичної системи був держава. Алі в умовах нерозвиненого політичного життя, властивого традиційним суспільствам, діяльність політичної системи, по суті, обмежувалася функціонуванням державних інститутів. Щоправда, поряд існували інші формальні й неформальні про «єднання, котрі грали значну, а інколи й провідну політичну роль, наприклад, роль жерців у країнах Сходу; Арістотель згадує про існування трьох угруповань в Афінах, котрі називали собі партіями: партії міські, рівнини й прибережної частини міста, жителі які виступали на народних зборах із більш-менш загальних позицій. Згодом, в умовах феодалізму значний політичний вплив лагодила церква, Яка інколи здійснювала певну політичну функцію навіть у міжнародних відносинах (відома Каносса Генріха IV) а деякі монаші про «єднання (наприклад, орден єзуїтів) були могутнім знаряддям диктатури феодалів. Діяли також різні політичні норми права й моралі, релігійні догми, однак смердоті дуже часто малі синкретичний (нсрозчленований) характер. Народження цілісної політичної системи заговорили українською у «язане із подальшим цивілізаційним розвитком, формуванням громадянського суспільства, його структури. З «є великі соціальні групи. З метою задоволення їхніх потреб та інтересів виникають політичні партії, профспілки, селянські спілки, про «єднання промисловців тощо, утворюються міжгрупові про «єднання (наприклад, національні, народні фронти). У сучасній політичній науці намітилися різноманітні підходи до із «ясування суті й структури політичної системи. У їхнього основі лежить різне розуміння феномена політики. Визначним теоретиком системного аналізу в політології США з Д. Істон. У працях «Політична система », «Системний аналіз політичного життя «він уперше в політичній науці застосував системний аналіз до вивчення політичного життя, згідно із яким система складається із ряду різноманітних елементів, елементи заговорили українською у «язані різними залежностями, котрі усі разом становлять її структуру. Система має свої межі. Дії, що впливають на неї ззовні, називаються входом у систему; а дії, котрі система справляє на оточення — виходом. Між входом й виходом (імпульсами, що йдуть до системи, та ЇЇ реакцією на це) відбувається внутрішня системна конверсія. Д. Істон визначає політичну систему як «взаємодію, за допомогою якої в суспільстві авторитетно розподіляються ціності «, вироблені всіма його членами. Основним призначенням політичної системи є здійснення функції розподілу цінностей й спонукання до його обов «язкового прийняття ільшістю членів суспільства. Отже, Д. Істон утверждает: юлітичний розподіл цінностей мас владну основу й здійс-іюється шляхом владного рішення, з обов «язковим й вимагає юкори, до того числі заснованої на примусі. Д. Істон розкриває також вплив різноманітних факторів ііа політичну систему, а також вплив останньої ними. Гак, середовище, яку впливає на політичну систему, Д. Істон поділяє на «внутрішньосуспільні «системи (економічна, культурна, соціальна, психологічна) й «позасу-спільні «, тобто тих, котрі перебувають за межами даного суспільства (міжнародна торгова система, різноманітні міжнародні співтовариства). Якщо система має не вживає заходів щодо «руйнівного «впливу середовища й якщо цей вплив настільки деструктивний, що влада не має змоги виконувати свої рішення, то політична система розпадається. Згідно із концепцією Д. Істона, взаємодія політичної системи із середовищем відбувається шляхом «входу—виходу ». «Вхід «здійснюється чи в формі «вимог », чи в формі «підтримки ». Під «вимогами «розуміється виражена всередині й звернена до владних органів думка із приводу бажаного чи небажаного розподілу цінностей у суспільстві. Під «підтримкою «він розумів дію індивідів й груп на підтримку системі. «Підтримка «заговорили українською у «язує систему із навколишнім середовищем, забезпечує відносну стійкість владних органів, від які залежить перетворення вимог навколишнього середовища у відповідні рішення. У результаті «входу «в політичній системі відбувається процес впливу на неї середовища, наслідком якого є реакція «вихід », под якою розуміється авторитетне рішення щодо розподілу цінностей. Політичний процес, на думку Д. Істона, цс процес перетворення інформації, переведення її з «входу «на «вихід ». Реагуючи на виклики середовища, політична система одночасно підтримує в суспільстві змінність І стабільність. «Збереження через зміни «є дійовим засобом стабілізації політичної системи. Цікаві міркування про структуру, функції й механізми дії політичної системи висловив американський політолог Дж. Алмонд у працях «Порівняльні політичні системи », «Порівняльний політичний аналіз ». На відміну від концепції Д. Істона, в якій приділено відносно менше уваги такій проблемі, як політична культура, Дж. Алмонд розрізняє політичні системи на основі їхніх структур й культур, вказуючи на їхнього взаємодію. При обгрунтуванні своєї схеми він вводити у склад такі категорії, як система дій, рольова структура (чи тип рольових взаємодій), орієнтація на політичну дію, кожний особливий тип якої, оточуючи політичні системи, формує політичну культуру. Згідно із Дж. Алмондом, кожна політична система є системою дій. Акцент на «дію «означає, що при вивченні політичних систем не можна обмежуватися переліком їхніх юридичних та ідеологічних норм, а необхідно враховувати взаємозв «язки й взаємозалежності всіх формальних й неформальних елементів політичного життя, певне упорядкування Їх взаємодії. Дж. Алмонд також звертає увагу на вивчення політичної поведінки в контексті системи. На його думку, концепція «ролі «дас змогу на базі емпіричних досліджень визначити неформальні елементи політичної системи й пояснити політичну поведінку. За допомогою категорії «ролі «Дж. Алмонд визначає політичну систему як «набір взаємодіючих ролей ». як «рольову структуру «» й як «тип взаємодії ролей, що впливають на рішення, яку підтримується силою примусу «». Отже, поняття «ролі «виступає основною одиницею структурнофункціонального аналізу Дж. Алмонда. Завдання дослідження політичної системи він вбачає в виявленні ЇЇ основоположних соціальних критеріїв, а у із «ясуванні всіх існуючих у ній типів взаємодії рольових структур, що виведе дослідника за межі вивчення конституційно-правової системи й змусить його розглядати усі ролі, котрі існують у політичній системі, й визначати їхні із точки зору політичної активності й політичної поведінки. Основною функцією політичної системи Дж. Алмонд вважає легітимний (узаконень) характер фізичного примусу, спрямований на підтримку стабільного порядку. Отже, згідно із проаналізованими підходами, політика визначається не соціальне і економічно обгрунтованими інтересами й цілями, але в основі структурно-функціонального трактування владного розподілу цінностей у суспільстві. На думку західних політологів, політична система може стабільно функціонувати за умови, що «входь «перетворені у «виходи «таким чином, що смердоті не спричиняють напруження, яку, своєю чергою, призвело б до фундаментальних змін у структурі системи. На відміну від теоретиків політичної системи Заходу. проблематика політичної системи досліджується й в соціально-класовому, конкретноісторичному контексті. В частности, в марксистській літературі вказується, що політична влада здійснюється у межах політичної системи суспільства, под якою необхідно розуміти відносно замкнуту систему, котра забезпечує інтеграцію всіх елементів суспільства як цілісного організму, що управляється «політичною владою, фокусом якої виступає держава, що відбиває інтереси економічно панівних класів ». Політична .система включає політичні інститути (держава, цодітич.ні па, ріц,.громадські_організації); політико-правові ног}ми^ _що визначають їхнього організацію й повновї «ження; систему взаємодії між соціальною й політикоуправлінськими структурами із приводу політичної влади: процеси, заговорили українською у «язані із діяльністю панування; рольову структуру влади, політичні ціності, орієнтації й зразки політичної поведінки. Приблизно такої точки зору дотримуються деякі польські політологи. В частности, професор А. Лопатка в роботи «Держава та її політичне середовище «зазначає, що політична система складається із. .трьох, елементів: ідей/і політичних цінностей (наприклад, ідеї народовладдя, суспільного прогресу), організацій^гол інститутів; нортй, котрі регулюють втілення в життя ідей та діяльність інститутів. До. Кулчар розглядає політичну систему на двох рівнях. На рівні держави вона включає державні й політичні організації, норми (передусім правові) й ролі, котрі реалізуються в політичній поведінці. На рівні суспільства до політичної системи входять стандарти індивідуальної політичної поведінки, норми (насамперед етичні), ролі та організації (політичні партії, групи тиску), котрі чи прагнуть політичної влади, чи впливають на процес її здійснення. Такий підхід адекватний природі політичної системи. При дослідженні політичних систем різних суспільств враховуються такі позиції: інвайронментальна (взаємозв «язок середовища й системи); інституціональна (організаційні елементи системи — держава, партії, громадські організації, масові про «єднання, котрі беруть доля в політичному житті); регулятивна (політичні й правові норми як нормативна основна діяльність інститутів системи); комунікативна (внутрішні системні зв «язки й відносини); функціональна (політичний режим, що складається в результаті діяльності елементів системи, політичний процес); ідеологічна (політична свідомість); рольова (роль й функції політичної системи як цілого у людському суспільстві й на міжнародній арені, а також роль й призначення окремих елементів політичної системи).

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв «язку й взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закон зв «язку між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване системне ціле.».

З чого ж починається пізнання політичної системи, аналіз її структури? Насамперед із розчленування системи на елементи й визначення серед них центрального.

" «У політичній системі суспільства є центральний компонент, який зв «язує усі інші складові до системи й стосовно якого визначається її компонентна структура. Це політична влада. Ос-кільки в суспільстві політична влада в основному зосереджена в державі, то державна влада є основним про «єктом політичної діяльності. Однак не можна повністю ототожнювати політичну й державну уладові, бо не лише держава, а і громадські організації наділені політичною владою. Це особливо подчеркивает роль партій у здійсненні політичної влади, оскільки політичні партії створюються із метою завоювання й використання політичної влади в інтересах певних груп. Отже, політична влада є тією центральною ланкою, визначальною системною основою, навколо якої функціонують усі компоненти політичної системи.

До структури політичної системи входять: політичні .ідносини, політичні інститути (організації), політичні й правові норми, політична свідомість й політична культура. «І «ільта в сукупності ці компоненти (підсистеми) можуть :.абезпечпти політичну діяльність, оруикціонупаїлія політичного життя.,.

Політичні відносини — це відносикп між соціальними групами, націями й народностями, між політичними інстії-іутами, між Державою й громадянами із приводу влади у «в «язку із виробленням й здійсненням політики. Політичні .- іідносини показують, яким чином соціальні суб «єкти мо-•куть здійснювати політичну діяльність системою полі-іігчініх інститутів, норм й процедур, визначати засоби, мс- «•оди, регламентувати цю діяльність. Звичайно, в процесі розвитку нові потреби на інтереси породжують потребу виходу далеко за межі існуючих норм, необхідність нових методів й засобів діяльності. Обов «язковість цих змін винна усвідомлюватися соціальними .суб «єктами, .повинні бути знайдені нові методи й засоби1 «діяльності. Без цого не може здійснюватися докорінна перебудова політичних відносин. Успіх перебудови політичного життя визначається тім, наскільки нові методи політичної діяльності, створені колективним розумом, будуть втілені у життя, якою мірою под їхні впливом оновиться діяльність інститутів політичної системи (держави, партій, громадських організацій тощо).

Носієм, матеріальним субстратом політичної діяльності й політичних відносин виступають політичні інститути (організації). Це держава, політичні партії, громадські організації, рухи, про «єднання та іи. Через них соціальні суб «єкти здійснюють свою функцію суб «єкта політичної-діяльності. Отже, політичні інститути (організації) є підсистемою політичної системи. Характерним для політичної організації є наявність органів, -що відають її справами. Складові частини політичної організації функціонують у певній послідовності, кожна з них посідає визначене місце, виконуєпевну функцію, має своє призначення, грає відповідну роль у політичному житті. Залежно від політичного аспекту діяльності цих організацій й про «єднань їхні умовно поділяють на: організації власне політичні, котрі прямо й безпосередньо здійснюють політичну уладові. Це головне в їхній діяльності. Такими власне політичними організаціями є держава й політичні партії; організації не власне політичні, діяльність які, хоч й заговорили українською у «язана зі здійсненням політичної влади, але й це лише один з аспектів їхнього функціонування (профспілки, молодіжні організації та ін.); організації, котрі мають лише «політичне забарвлення». Вони створюються для задоволення специфічних інтересів певних спільностей людей. З огляду на специфіки своїх функцій смердоті по суті не беруть участі в здійсненні політичної влади (наприклад, добровільні спортивні товариства й ін.). На нашу думку, до цієї політичної системи не входять тих суспільні формування, яким згідно зі встановленим порядком підмовлено у наданні офіційного статусу. Всі смердоті не беруть участі у формуванні й функціонуванні органів влади, хоч й претендують на політичний вплив.

Невід «ємним компонентом будь-якої політичної системи є політичні й правові норми. Вони становля; «, її нормативну основу. Будучії виробленими в процесі суспільпо-поЖічпої практики, воші регулюють політичні відносини. ^іс провідних політичних норм належати державні норми,^{головним} чином правові, а також тих, котрі мають юридичну обов «язковість (закріплені в Конституції перспективні цілі), норми громадських організацій, трудових колективів, кооперативів, котрі організовують їхнього внутрішнє життя;, норми громадських організацій, що стосуються й «x взаємовідносин із іншими організаціями — державними, партійними, громадськими; звичаї, традиції політичного життя.

У системі нормативного регулювання політичних від-носіїн важлива роль відводиться правовим нормам. Політика й право нерозривно заговорили українською у «язані між собою. Алі право є не лише вираженням політики, закріпленням її. Вона активно впливає на політичну діяльність, аби зливається із нею. Нормативний характер права характеризується тім, що воно та виступає як рівне суспільне мірило щодо всіх громадян суспільства, його інститутів. Отже, правові норми — це загальнообов «язкові правила поведінки, встановлені Державою із метою регулювання суспільних відносин, забезпечені всією її сплою, до того числі примусовою. Система правових норм не лише може впливати на політичні відносини в напрямку їхнього зміцнення і розвитку, а іі чинити певний деструктивний вплив. Це залежить від того, наскільки політичним відносинам, котрі постійно розвиваються, відповідає система правових норм, що склалася.

До політичної системи суспільства входити як підсистема також політична свідомість, політична культура — її духовні компоненти. Політична свідомість включає у собі ідеї, теорії, подивися, уявлення, почуття, традиції, що є відображенням політики й політичних відносин. Зміст політичної свідомості виявляється у формі політичної діяльності, зокрема діяльності політичних інститутів, класів, партій, масових організацій, рухів. Важливою умовою функціонування політичної системи є розвиток політичної й правової культури.

Процес розвитку політичних систем відбувається за певними закономірностями. Насамперед це закономірність рівноваги. Розвиток можна розглядати як єдність перервних й безперервних рухів. Тому політична система перебуває у постійному русі у зв «язку із економічними, екологічними змінами. Для успішного функціонування система (змагає певної врівноваженості підсистем, прийняття рішень, котрі б враховували інтереси більшості. Ці рішення ^ певним компромісом.

" йажіїївоіо закономірністю .еозвнтку політично. системи е закономірність маятника. Вона полягає до того, що будь-яка система, виведена із оптимальчої рівновагії :• бік домі-нації авторитаризму чи демократизації, неодмінно спочатку переходити у свою протилежність. Чим більша непропорційність лінійного розміщення центру рішень, іим відповідно більшим якщо відхилення в проі «іілежниГі бік. Амплітуда коливань за годиною теж певною мірою рівнозначна. Якщо період авторитарної диктатури містився в однієї чи двох поколінь, то скільки ж чи і понад години потрібно, щоб позбутися негативних наслідків.

Життєдіяльність політичної системи виявляється в процесі виконаннянею функцій (основних напрямів діяльності) тими чи іншпмп метода. ми й засобами, що. відбивають конкретну історичну обстановку. Функції політичної системи визначають її структуру й процес дії. їхні реалізація підпорядкована головному — забезпеченню стійкості суспільства й його розвитку. Основними функціями політпч-ііої системи є визначення цілей й завдань суспільства, вироблення програм його життєдіяльності, мобілізація ресурсів суспільства па й «x досягнення. Тут передусім виділяються політичні цілі: зміцнення влади, припустима міра класових й міжнаціональних відносин, забезпечення режиму законності й правопорядку, стабілізація політичних інститутів, здійснення самостійного курсу у зовнішній полі-•іііці. Визначаються також цілі в розвитку економіки (економічна політика), соціальних відносіш (соціальна політика), демографічних процесів (демографічна політика), екології (екологічна політика), науки й техніки (науково-технічна політика) та іп.

Важливою функцією політичної системи є також інте-і рація всіх елементів суспільства навколо загальних соці-альпо-політичіїих цілей й цінностей. Йдеться про загальну обов «язковість державних наказів, що спираються на примусову силу; використання права, закону для загальнозначимого регулювання суспільних відносин; про надання політиці суспільного авторитету; ступінь розвитку ;;бо демократії й самоврядування, чи авторитарного полі:і: «і-гого режиму й політичного відчуження; про відому субординацію й координацію інститутів політичної сист «с:.]; ].

Ще одна функція політичної системи — легіти,!:ія. Вона означає приведення реального політичного жііітя У відповідність із офіційними політичними й празг!і «і.:и «ормамії. доля навіть тих члени суспільства, котрі ще донедавна, здавалося, були аполітичними. •.

Місце й роль людини в різних політичних системах. Ще в античні часи виникла така політична система, в якій ідеалом громадянина стало гармонійне поєднання особистого й громадського (суспільного), де існувала зацікавленість й доля народу в управлінні Державою без бюрократії, що гнобить людину. Арістотель, приміром, уважав, що природа людини реалізується в її політичній діяльності як члена цілісного, гармонійного суспільства.

Перегодом, у XVII—XVIII ст., основною функцією політичної системи ставши вважатися контролю над громадянами, по них державних наказів й законів. Держава стала поділяти громадян на тихий, котрі керують, й тихий, якими кер^тоть. Перші із них наділені правами ухвалювати рішення, другі—обов «язками визнавати і виконувати їх.

Демократичне сус-пільство виходить з визнання того факту, що держава не винна контролювати життя, і диктувати їм свої рішення, обмежувати свободу окремої особини. Навпаки, вона має надати кожній людині можливість самій реалізувати свої індивідуальні інтереси.

Людина в демократігчному суспільстві в усьому покладається .на саму собі, тут усі рівні в праві вибору дій. Усі це важливо зазначити бо віковічна політична с^-перечка із питань: Коли краще — держава чи сус-пільство? як співвідносяться державна влада й свобода людини?—ще далеко ще не завершено. Лібералізм, марксизм, анархізм дають ними різні відповіді. Нині зрозуміло, й це потвердила історична практика, що сус-пільство не можливе поза Державою, отож й людина не може жити поза суспільством й поза Державою. Алі якщо в умовах тоталітаризму держава виступає як альтернатива свободи громадян (а людина тут існує для держави), то умовах демократії, навпаки, держава існує для суспільства, для людини.

У тоталітарній державі інтереси людей не враховуються й вважається саме собою зрозумілим, що інтереси людей (суспільства)—це й є інтереси держави, державної влади. За таких умів людина перестає бути вільною й перетворюється на засіб реалізації пілей держави. Держава підпорядковує своєму диктатові усі сфери суспільних відносин, що призводить до повного відчуження людини від економіки і політики.

Сила тоталітарної держави лягає страшенним тягарем на життя кожної окремої людини. Власна частка й власна думка людини мусять щезнути, бо держава визнає їхні непотрібними й навіть шкідливими. У умовах тоталітаризму набуває значного поширення таке явище, як деформація особистості. Це майже єдина можливість для людини «вижити», забезпечити собі та своїй сім «ї хоч якісь умови для пристосування до тоталітарного режиму. Втрата поваги до собі — характерна рису одержавленої особистості.

Тоталітарна система формує людину, у якої немає нічого особистого, Яка уособлює собою лише конкретну посаду й відповідну функцію. Людина, її особисте життя, думи цікавлять державу лише тією мірою, якою смердоті забезпечують успішну її роботу.

Будемо сподіватися, що догми про пріоритет держави над людиною відходять у минуле. Відомий діяч української культури Про. Довженка висловив справедливу думку, що «тих держави здатні ставати великими, у які великі малі люди». Ідея про ті, що держава винна безпосередньо відстоювати права людини в суспільстві—одне із найважливіших досягнень наукової думи й політичної практики.

Використана література:

Кириченко Авт. Основи політології. — До.: Ли-бідь, 1995. — 332 з. Семків О.І.Політологія. — Львів: світ, 1994. — 592 з. Гелів С.Д., Рутар С. М. Політологія. Навчальний посібн. — До.: Знання, 1999.

— 426 с.