Джордж Гордон Байрон. 
Дон Жуан

Джордж Гордон Байрон. Дон Жуан

«Эпическая поема» — по відкликанню автора, а, по суті — роман віршем, «Дон-Жуан» — найважливіше і наймасштабніше твір пізнього етапу творчості Байрона, предмет постійних роздумів поета і жорстокої полеміки критики.

Подобно «Євгенія Онєгіна», шедевр пізнього Байрона обривається напівслові. Судячи з листуванні і відгуків сучасників, працював над «Дон Жуаном» протягом останніх семирічного віку свого життя, поет зумів здійснити трохи більше дві третини свого великого задуму (замислювався епос в 24 піснях, і автор цих припускав показати життя свого героя у Німеччині, Іспанії, Італії, а закінчити розповідь загибеллю Жуана у Франції період Великою французькою революции).

В першої пісні соковитими сатиричними мазками поет накидає ескіз існування досить ординарного дворянського сімейства в Севільї у другій половині XVIII століття, відтворюючи станове й родинне оточення, що не тільки і міг статися світ майбутній неприборканий підкорювач жіночих сердець. Досвід який побував у Іспанії творця «Чайльд Гарольда» було не послужити Байронові доброї послуги: образи життєлюбного, оптимістичного дона Хосе та її «високочолої» томливою і манірній дружини дони Инесы здаються намальованими пензлем якогось із фламандських майстрів жанрової живопису. Лукавий автор і хвилину не втрачає не врахували і чесноти сучасної йому британської аристократії, акцентуючи, зокрема, превалюючий в севільському багатому домі відчуття лицемірства та ханжества. Шістнадцятирічний молодий герой проходить перші уроки еротичного виховання в обіймах кращої подруги матері — молодий (вона лише сім років старше юнаки) дони Юлії, дружини дона Альфонсо, що його попередні роки пов’язували, натякає автор, матері Жуана, узи недостатньо платонічної дружби. І ось може бути непоправне: ревнивий дон Альфонсо виявляє підлітка в спальні дружини, і батьки Жуана, прагнучи уникнути великосвітського скандалу, відправляють свого нащадка в тривале морське путешествие.

Корабль, що пливе в Ливорно, зазнає аварії, більшість пасажирів гине в хвилях під час жорстокої бурі. У цьому Жуан втрачає свого слугу і наставника, яке самого, знеможеного, непритомний, хвилею викидає до берега невідомого острова. Так починається новий етап його біографії — любов до прекрасної грекині Гайдэ.

Пленительно прекрасна дівчина, яка з отцом-пиратом в ізоляції від зовнішнього світу, знаходить узбережжя казково гарного юнака і так дарує йому своє кохання. Гайдэ невідомі розрахунок і лукавство: «Гайдэ — як дочка наївна природи / І непідробної пристрасті — народилася / Під пекучим сонцем півдня, де народи / Живуть, любові законам підкорися. / Обранцю прекрасному на роки / Вона душею і серцем віддалася, / Не мислячи, не тривожачись, не боячись: / Разом із нею був — та обдаровує щастям була пов’язана з нею!».

Однако, як і будь-яка утопія, ця безхмарний смуга у житті героїв скоро переривається: батько Гайдэ, слывший які у одній з своїх контрабандистських «експедицій», повертається острова і прислухаючись до благання дочки, пов’язує Жуана і посилає його коїться з іншими бранцями ринку рабів до Константинополя. А вражена пережитим дівчина непритомніє і через деякий час умирает.

Жуан, своєю чергою, разом із товаришем з нещастю — британцем Джоном Джонсоном, служившим до армій Суворова і узятим в полон яничари, виявляється продано в гарем турецького султана. Жаданий улюбленої дружині султана, красуні Гюльбее, він криється у жіночому сукню серед чарівних одалісок і відаючи про небезпеки, «навлекает» він прихильність, а такою — прекрасної грузинки Дуду. Ревнива султанша розлючений, але, підпорядковуючись міркувань тверезого розрахунку, змушена допомогти Жуана та його другові Джонсону, разом із двома невдачливими наложницями, втекти з гарема.

Атмосфера пряною еротичної резиньяції різко змінюється, коли втікачі опиняються у розташуванні російських військ, під керівництвом фельдмаршала Суворова які штурмують турецьку фортеця Ізмаїл на Дунаї (пісні 7—8-я).

Эти сторінки роману воістину захоплюють — не тому лише, що який прагнув надати максимальну историко-документальную достовірність своєму розповіді Байрон дуже докладно і колоритно характеризує безстрашного російського полководця (до речі, у тих епізодах знаходиться місце і майбутньому переможцю Наполеона Кутузову), а насамперед оскільки у них сповна виразилося жагуче неприйняття Байроном антигуманної практики кровопролитних і безглуздих війн, які становлять значиму — найчастіше провідну — частина зовнішньої по-літики всіх європейських держав. Байрон-антимилитарист як завжди далеко обганяє свій час: боготворячи волю і і віддаючи належне відвазі і таланту Суворова, його простоті і демократизму («Чесно кажучи вам — Суворова сам / Без коливань дивом називаю»), він каже рішуче «немає» монархам-завоевателям, заради ефемерною слави що кидає в жерло жахливої бойні тисячі людей. «Але, по суті, лише війни за свободу / Гідні шляхетного народа».

Под стати автора і герой: через незнання що виявляє дива героїзму під час облоги фортеці Жуан, жодної секунди без вагань, від рук розлючених козаків п’ятирічну турецьку дівчинку й надалі відмовляється розпрощатися з нею, хоча те й перешкоджає його світської «карьере».

Как би там не було, його нагороджують російським орденом за відвагу і командирують до Петербург з депешею Суворова імператриці Катерині про взяття неприступною турецької твердыни.

«Русский епізод» у житті іспанського героя дуже тривалий, проте сообщаемое Байроном звичаї і звичаї російського двору досить докладно і промовисто свідчить про величезну роботу, виконану поетом, будь-коли бував у Росії, але щиро та неупереджено які намагалися зрозуміти природу російського самодержавства. Цікавою є неоднозначна характеристика, гарантоване Байроном Катерині, і недвусмысленно-неприязненная оцінка поетом фаворитизму, процвітаючого, втім, не за одного лише імператорському дворе.

Блестящая кар'єра улюбленця російської государині, «засветившая» Жуана, скоро виявляється перервана: він занедужує, і всесильна Катерина, забезпечивши гарного юнака вірчими грамотами посланника, посилає його в Англию.

Миновав Польщу, Пруссію, Голландію, цей улюбленець долі перебувають у батьківщині поета, який натяків висловлює своє дуже далекий від офіціозного ставлення до ролі, яку відіграє слывущая «волелюбною» Великобританія європейську політику («вона — тюремник націй…»).

И знову жанрова тональність оповідання змінюється (з пісні 11-й до 17-ї, де і переривається роман). Власне «пикарескная» стихія тріумфує тут лише в короткому епізоді напади проти Жуана вуличних грабіжників на лондонській вулиці. Герой, втім, легко дає раду, відправляючи однієї з які напали на той світ. Подальше — впритул предвосхищающие пушкінського «Онєгіна» картинки великосвітської життя столичного і сільського Альбіону, що свідчать і зростаючій глибині байроновского психологізму, і властивому поетові незрівнянному майстерності язвительно-сатирического портрета.

Трудно уникнути думки, що цю частина розповіді автор думав центральної для свого грандіозного задуму. Чи випадково на початку цієї смуги в існуванні персонажа поет «проговорюється»: «Дванадцять пісень написав я, але / Усе це лише прелюдія пока».

К цьому моменту Жуана двадцять рік. Молодий, ерудований, чарівний, він недарма привертає до собі увагу хлопців і менш молодих представниць прекрасної статі. Проте ранні тривоги й розчарування заронили у ньому вірус втоми і пересичення. Байронівський Дон-Жуан, можливо, тим разюче і вирізняється від фольклорного, що він нічого немає «сверхчеловеческого».

Став об'єктом суто світського інтересу із боку блискучої аристократки леді Аделины Амондевилл, Жуан удостоюється запрошення погостювати в розкішному заміському маєтку лорда Амондевилла — гарного, але поверхового представника свого стану, стовідсоткового джентльмена і пристрасного охотника.

Его дружина, втім, теж плоть від плоті свого середовища з її мораллю і на забобони. Зазнаючи душевне прихильність до Жуана, вона знаходить нічого, як… приискать своєму ровеснику-иностранцу належну наречену. Він, зі свого боку, після тривалої перерви, здається, по-справжньому закохується в юну дівчину Аврору Рэби: «Вона безневинною грацією своєї / Шекспіра героїнь напоминала».

Но останнє неможливо входить у розрахунки леді Аделины, встигла приглянути для юнаки зі своїх великосвітських подруг. З ній-то якраз у нічній тиші старовинного сільського особняка і зіштовхується герой під час останніх сторінках романа.

Увы, доля завадила поетові продовжити повествование…

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.